2. Основні принципи конституційного ладу України

У ст. 1 розділу І Основного Закону зазначається: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Ця стаття є однією із ключових у характеристиці української державності.

Державний суверенітет України означає верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. Конкретизація змісту цього положення здійснен

а

'* Скрилнюк О. Конституція України та її функції: проблеми теорії України. - К.: Академія правових наук України, 2005. - С. 147.

Схрнпнюк О. Конституція України та її функції: проблеми ісорії України. - К.: Академія правових наук України, 2005. - С. 89.

в практики реалізації. До десятої рі

точное вроггейекое

⁴⁰ Мамут Л. Конституция и реальності, / Л. Мамут І/ Конституционное прано обозрение. - 1999. - № 2. - С. 71. ’ '

передусім у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., яка визначає державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах¹⁹, а також низці статей Конституції України. Так, ст. 2 вказує, що суверенітет України поширюється на всю її територію; ст. 5 визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 передбачає, що міжнародні договори можуть вважатися частиною національного законодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою України; ст. 17 прямо забороняє розташування іноземних військових баз на території України; ст. 17, ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, п. 23 ст. 85, ч. 2 ст. 102, ч. З ст. 104, п. 1 ст. 116 визначають роль і обов’язки народу та вищих органів державної влади України в забезпеченні її суверенітету й незалежності, і, нарешті, ч. 1 ст. 157 забороняє внесення змін до Конституції України, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України.

Ст. 2 Конституції України зазначає: “Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною”. Положення про те, що суверенітет України поширюється на всю її територію означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави.

До 1991 p., під час перебування нашої держави у складі СРСР, Україна була формально проголошена суверенною державою. Однак політичний режим, який існував у Радянському Союзі, зводив нанівець навіть формальні ознаки суверенності України, закріплені в Конституції У PCP. Практично все правове життя, насамперед встановлення основ законодавства, визначення політики у всіх напрямах функціонування суспільства спрямовувалися державними органами Союзу, діяльність яких послідовно і неухильно втілювала в життя політику Комуністичної партії Радянського Союзу, її керівних органів.

Тільки із здобуттям незалежності Україною стало можливим набуття нею реального державного суверенітету на всій її території як у питаннях її внутрішнього життя, так і в зовнішніх зносинах.

Конституційне положення про державний суверенітет є забороною на узурпацію державної влади, оскільки її єдиним джерелом є народ; право народу визначати і змінювати конституційний лад “не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” (ст. 5).

Державний суверенітет Української держави є визначальною і невід’ємною ознакою верховенства її влади всередині країни та незалежності в міждержавних відносинах. Водночас, здійснюючи внутрішню і зовнішню політику, вона, як і кожна суверенна держава, діє у вирішенні державних справ із додержанням загальновизнаних норм міжнародного права, які грунтуються на принципах суверенної рівності держав, взаємної поваги державного суверенітету, невтручання держав у внутрішні справи одна одної, fcc територіальної цілісності тощо. Практика міжнародного співробітництва виходить із неабсолютності державного суверенітету, у зв’язку із чим певні аспекти внутрішнього життя держави, такі, як права людини, охорона навколишнього середовища та інші, не відносяться суто до її суверенності. Вони вважаються також об єктами інтересів людської цивілізації в цілому. Однак добровільне обмеження суверенітету може допускатися лише самою державою на принципах взаємності з іншими державами заради досягнення загальної, спільної для всіх мети (забезпечення уніфікованого правопорядку, безпеки чи економічного благополуччя в межах відповідного геополітичного простору тощо).

Із суверенності У країни випливає і її незалежність. Незалежність є складовою суверенітету держави. Незалежною є суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

В основу розбудови української державності Конституцією України покладена концепція демократичної, соціальної і правової держави. Однак проголошенням демократичного, соціального і правового статусу України Основний Закон України не стільки констатує реальний стан держави, скільки закріплює відповідні прагнення і створює конституційні передумови для подальшої реалізації згаданих принципів. Про це свідчать і положення Преамбули Конституції України, де зазначається, що Український народ, від імені якого виступає Верховна Рада України, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу.

Проголошення у ст. 1 Конституції України, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав та свобод людини і громадянина, на їх актизній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контролю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опорою й успішно функціонує в умовах розвиненого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.

Демократичній державі притаманні такі ознаки, як: гарантованість основних прав і свобод громадян, рівність прав усіх громадян на участь в управлінні державою; виборність представницьких органів держави та окремих посадових осіб; юридично визначений термін повноважень представницьких органів; побудова державного механізму на основі принципу поділу влади; підконтрольність (суспільству) і відповідальність органів держави, політична багатоманітність-, прийняття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості-, гласність тощо.

Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших статтях і розділах Конституції України, які присвячені питанням про правовий статус особи, проведення референдумів і виборів, формування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого самоврядування.

Безпосереднє визнання на конституційному рівні Української держави соціальною надає принципу соціальної держави вищої імперативної сили і визначає соціальну спрямованість національного законодавства.

Поняття соціальна держава” є загальною правовою категорією, яка потребує подальшого визначення її змісту через аналіз норм діючого законодавства, судової практики та аналіз існуючих у суспільстві традицій. Як критерій відповідності змісту соціальної держави поточного законодавства використовуються принципи людської гідності, соціальної справедливості, солідарності, соціальних зобов 'язань.

Відображення в Основному Законі України згаданих принципів тим самим окреслює ті межі, у рамках яких повинна діяти Українська держава.

Втілення принципів демократичної, правової держави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, справедливості та свободи, а реалізація положень соціальної держави попереджує перетворення демократичних і правових цінностей на привілей для небагатьох найзаможніших. Разом із тим, соціальна держава як представник усього суспільства не повинна допускати ототожнення інтересів окремих (соціально вразливих) груп з інтересами суспільства в цілому

Формування соціальної, правової держави становить найважливіший напрям розвитку державності в Україні, одне з основоположних завдань реформи політичної і правової систем України.

У ч. 2 ст. 2 Конституції України говориться, що Україна є унітарною державою. За своїм державним устроєм вона належить до категорії простих держав (на відміну від складних (федеративних) державних утворень). Для неї характерні єдність системи органів державної влади на всій її території, адміністративно-територіальний поділ, єдина система права і відсутність ознак політичної автономії в її територіальних одиниць (за виключенням, яке становить Автономна Республіка Крим), єдине громадянство та єдність інших політичних, економічних і культурних інститутів держави.

До складу унітарних держав можуть входити одна або кілька адміністративно-територіальних одиниць, що користуються особливим статусом автономних утворень. На території України немає інших суверенних державних утворень; разом із тим, особливий статус автономії, визнаний Конституцією України, має Автономна Республіка Крим.

Іноді, як це має місце в Конституції України (ст. 2), характер конституційної вимоги має принцип недоторканності і цілісності державної території. “Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною”, - встановлено ч. З ст. 2 Конституції України Цілісність і недоторканність державної території, як один із загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права, випливає зі смислу територіального верховенства влади держави. Зокрема, цитована вимога випливає зі змісту ч. 1 названої статті, згідно з якою державний суверенітет України поширюється на всю її територію.

Поняття недоторканності і цілісності державної території є тісно взаємопов язаними, але відмінними за змістом. Недоторканність території зумовлює насамперед заборону будь-якого посягання однієї держави на територію іншої. Цілісність передбачає неприпустимість насильницького розчленування державної території або захоплення і відторгнення (анексію) її частини . Подібні дії, від кого б вони не походили ззовні, кваліфікуються як акти прямої агресії.

Проте єдність і неподільність державної території, як атрибут суверенітету держави не виключає можливості передачі суверенної влади над її частиною іншій державі на основі міжнародного договору. Легітимність територіальних змін досягається шляхом вільного волевиявлення населення держави. Історично прийнятним способом такого волевиявлення є різновид референдуму - плебісцит. Проведення подібних референдумів передбачене деякими сучасними конституціями, з тією особливістю, що для цього потрібне волевиявлення усього виборчого корпусу. Конституція України дає такий приклад, зазначаючи у ст. 73: “Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України”.

У ст. З розділу І Конституції України сказано, що людина є “найвищою соціальною цінністю”. Згадана стаття - перша зі статей Основного Закону, присвячених людині. З неї розпочинається виклад відображеної в Конституції України філософії прав людини. Через призму цієї статті повинні осмислюватисья всі інші конституційні приписи, які визначають правовий статус особи в Україні, регулюють її відносини з державою, спрямовують державну політику. Це базисна стаття, яка характеризує основи закріпленого Конституцією України суспільного і державного ладу. Вона є нормативно- юридичним фундаментом спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні.

Положення ст. З Конституції в максимально стислій формі відтворює зміст концептуальних принципів преамбули Загальної декларації прав людини, що обумовлює вимогу відповідності інших положень Основного Закону України про права людини міжнародним стандартам у цій галузі.

Визнання людини найвищою соціальною цінністю означає, що цінність людської особистості є найвищою, жодне інше соціальне явище не може поціновуватися суспільством вище, аніж права людини. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності прав особи.

Це положення може набувати значного практичного резонансу у випадку конкуренції реальних цінностей конкретного суспільства, однак воно дає необхідну правову орієнтацію державі, відповідним структурам суспільства, громадським організаціям, іншим суб’єктам (у тому числі і фізичним особам) при розв’язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої могли б бути пожертвувані права особи.

Не випадковим є те, що, крім самої людини, у коментованому приписі згадано також такі її властивості, як життя і здоров’я, недоторканність і безпека. Згадані цінності є первинною, вихідною передумовою життєдіяльності кожної особи. Включаючи їх до найвищих соціальних цінностей, Конституція України в такий спосіб ніби іерархієзує потреби людини, а тим самим і її права та свободи, які цими потребами зумовлюються і покликані забезпечувати їх задоволення. Хоча всі основні права людини є взаємозалежними, взаємопов’язаними і неподільними, насамперед повинно бути забезпечене право на життя і здоров’я, недоторканність і безпеку, тобто саме фізичне існування, яке є матеріальною основою та передумовою здійснення будь-яких інших прав.

На такий рівень піднесено в коментованому положенні також честь та гідність людини.

Положення Основного Закону України про те, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави” визначає основний принцип у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Згадане положення має антитоталітарну спрямованість і утверджує “людський вимір” діяльності держави. З нього випливає, що держава не є всевладною щодо людини; у своїй діяльності вона обмежена правами та свободами людини. Підпорядкованість держави правам людини обумовлює. принцип верховенства права. Згаданому принципу присвячена одна з наступних статей Конституції України.

Згадка про гарантії прав на конституційному рівні зобов’язує державу створювати реальні можливості реалізації декларованих прав.

Положення ч. 2 ст. З Конституції України “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” конкретизує конституційне положення про те, що діяльність держави зумовлена правами та свободами людини й обмежує державну владу.

Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали відповідно назви позитивна і негативна).

Позитивна відповідальність полягає в тому, що держава зобов’язана створювати умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Така відповідальність покликана сприяти здійсненню прав. Позитивна відповідальність держави відображена в тих конституційних приписах, у яких зафіксовано, що держава “гарантує” права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25, ч. 1 ст. ЗО, ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. І ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), “забезпечує” їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), “створює умови” для здійснення прав (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), “дбає” про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).

Негативна відповідальність держави полягає в її зобов’язаннях відшкодовувати відповідні збитки (матеріальні, моральні), завдані порушенням прав та свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у

ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції України.

Згадане конституційне положення може слугувати загальною підставою громадянам, їхнім об’єднанням для критики держави, для висунення претензій до державної політики в галузі прав людини, для скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою прав особи, на відсутність або недостатність існуючих гарантій тощо.

35

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ