1. Види джерел конституційного права України

Джерела конституційного права - зовнішня форма вираження конституційно- правових норм.

До джерел конституційного права України відносяться: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регламенти тощо. Важливим джерелом конституційного права України є референдарні акти. Джерелом конституційного права України е міжнародні договори та наднаціональні регіональні акти. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Правові акти конституційного характеру має право приймати також Центральна виборча комісія як орган державної влади.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, у якій закріплюються найбільш принципові державно-правові норми загального характеру. Ці норми мають установче значення та найвищу юридичну силу і стосуються всіх сфер життя суспільства. Таким спектром змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших джерел конституційного права. Основним Законом України визначаються інші види джерел галузі конституційного права. Норми Конституції України стосуються всіх суб’єктів правовідносин.

2. Конституція України - джерело конституційного права України

   1. Основні етапи конституційної нормотворчості в Україні

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права. Лише гетьманська держава характеризувалася появою перших актів конституційного характеру: Зборівський (1649 р.) та Білоцерківський (1651 р.) договори Богдана Хмельницького з Польщею, Березневі статті 1654 р. Окреме місце займає “Конституція Пилипа Орлика” (дослівно “Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького”) 5 квітня 1710 р. Документ було складено під впливом передових тогочасних західноєвропейських наукових доктрин (зокрема, природного права та поділу влади (законодавча влада належала Генеральній Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні радники від усіх полків” та “посли від Низового Війська Запорозького”; виконавча - Гетьману, судова - Генеральному Суду). Положення цього документу не були реалізовані.

Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p.. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою ЗУНР 13 листопада 1918 р. та ін.

Серед цих конституційно-правових актів важливе місце посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був порівняно прогресивний за тогочасними стандартами документ, принципові положення якого зводилися до наступного

:недоторканність власності, право на вільне обрання місця проживання, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок повстання, очоленого Директорією, не припинило конституційний розвиток України. У Декларації Української Директорії від 13 грудня 1918 р„ Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані “проти інтересів трудящих класів”, поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах. Верховна влада в державі, згідно з Декларацією, належала Директорії. Повноваження Директорії підтвердив Трудовий Конгрес Народів України, який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль “малої конституції” соборної УНР. Універсал із точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був істотним кроком уперед порівняно з “гетьманською конституцією”, хоча й не відтворював повніспо принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, фрагментарно відображений принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належали Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем “трудових рад”, принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади “трудовому народові України тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: Закон “Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та Закон Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки”. У них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу

влади. ... . ,

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та^ професором

О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий - федеративний.

За радянського періоду української державності було приинято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Ці документи з позиції класичної теорії конституціоналізму можна визначити “квазіконституціями”. Така оцінка радянських конституцій пов’язана з тим, що вони:

встановлювали радянську модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної системи органів державної влади, що поєднували законодавчу і виконавчу функції, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм збиралися двічі на рік і працювали по 2-3 дні) вузькокорпоративними президіальними чи виконавчими органами). Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання в якості ширми для маскування партійної диктатури. Радянські констиіуції України повністю відтворювати структуру та положення відповідних Конституцій СРСР, які були документами скоріше ідеологічними, політичними, а не юридичними. Ці конституції регулювали відносини людини і держави на принципах, далеких від міжнародних стандартів у галузі прав людини.

14

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України “Про основи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”) до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України).