Розділ 3. Державне регулювання та підтримка інноваційної діяльності

3.1. Інновації як об’єкт державної політики.

3.2. Типи державної інноваційної політики.

3.3. Довгострокова та поточна інноваційна політика.

3.4. Методи та інструменти державної підтримки інноваційної діяльності.

3.5. Вітчизняний досвід підтримки інноваційної діяльності.

3.6. Зарубіжний досвід підтримки інноваційного розвитку.

3.7. Правові аспекти охорони інтелектуальної власності.

3.8. Передавання права на об’єкти промислової власності.

3.9.Моніторинг інновацій в органах державного управління.

3.1. Інновації як об’єкт державної політики

Держава, будучи головним суб’єктом інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних і податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного та ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створено законодавче забезпечення, яке визначає правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інноваційної діяльності, передбачає регулювання відносин між суб’єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, визначає порядок та умови надання підтримки юридичним особам, які здійснюють науково-технічну і/або інноваційну діяльність.

Державна інноваційна політика – сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов’язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Метою державної інноваційної політики є формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб’єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту. У Законі України “Про інноваційну діяльність” (2002 р.) вказано: “Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції”. Продумана і цілеспрямована інноваційна політика держави позитивно впливає на ефективність інноваційних процесів і загальну динаміку економічного розвитку. І навпаки, недостатньо обґрунтовані дії і заходи держави у сфері регулювання інноваційних процесів руйнують їх мотиваційний механізм, гальмуючи соціально-економічне зростання і навіть перешкоджаючи йому.

Під впливом інноваційного процесу змінюється також структура економіки. Поступово відмирають застарілі енергоємні виробництва і виникають нові ресурсозберігаючі. При цьому змінюється економічна організація суспільства. Появляються нові елементи в спектрі господарських структур (інноваційні фірми), змінюються зв’язки між ними. Відбуваються зміни в структурі форм власності. Розвиваються нові технології управління. Змінюється також державне регулювання економікою. Розвивається політична культура. Динамічно змінюються правові, етичні, естетичні і моральні норми. Підвищується рівень освіти й охорони здоров’я. Розповсюдження інновацій пов’язує різні соціальні і економічні суб’єкти у єдине ціле.

У результаті інтенсивного поширення інноваційного процесу у сучасному світі загострилися екологічні проблеми. Ангропогенне навантаження на навколишнє середовище наближається до критичного. У той же час тільки на інноваційному рівні можлива гармонізація відносин між людиною і природою. Науково-технічні досягнення в сфері рециклічних технологій дають можливість скорочувати обсяги використання невідновних ресурсів і зменшувати обсяги шкідливих відходів і викидів. Це особливо актуально в зв’язку з прийняттям світовим співтовариством концепції стійкого розвитку в XXI с. за умови стабільної екологічної рівноваги.

В даний час інновації стають основним засобом збільшення прибутку суб’єктами, що господарюють. Проте при відсутності державного регулювання багато нововведень не могли б швидко впроваджуватися в практику. Таким чином, економічна і соціальна роль держави вимагає від державних органів при регулюванні інноваційного процесу виконання декількох основних функцій:

• акумулювання засобів на наукові дослідження і інновації шляхом концентрації ресурсів і механізмів перерозподілу бюджету, а також за рахунок формування спеціальних фондів;

• координація інноваційної діяльності шляхом визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційної політики. З цією метою держава сприяє кооперації і взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Актуальною є також синхронізація нововведень по технологічних ланцюжках і стадіях інноваційного циклу;

• стимулювання інновацій шляхом заохочення конкуренції, фінансових субсидій, пільг учасникам інноваційного процесу, державного страхування інноваційного ризику, а також “інноваційного тиску” на суб’єкти, що господарюють, введенням санкцій за випуск застарілої продукції і технології;

• створення правової бази інноваційного процесу шляхом формування необхідного законодавства і реально діючих механізмів його функціонування;

• кадрове забезпечення інноваційного процесу шляхом створення програм навчання в державних і недержавних вузах, що сприяють розвитку генераторів нововведень і поширенню в економіці організаційних структур, що впроваджують інновації (корпорацій, груп, фірм);

• регіональне регулювання інноваційного процесу шляхом податкових пільг і раціонального розміщення інноваційного потенціалу, а також прагненням вирівняти умови поширення інновацій на території країни.