9. Економічне районування України.

Ефективність реґіональної політики залежить від чіткого визначення території реґіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану, Адже реґіон – це об’єкт реґіональної політики, – тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних реґіонів, які представляють економічні райони. Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв’язків, територіальною, адміністративною цілісністю.

За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.

Економічне районування України – непроста проблема. Реґіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське Полісся, Волинське Полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів:

1.Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області);

2. Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного реґіонального розвитку України. Назви деяких реґіонів, на наш погляд, доцільно трохи спростити, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я ми назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.

14. Форми державного регулювання регіонів.

Механізм державного регулювання розвитку регіонів передбачає наявність взаємоузгоджених елементів:

— нормативно-правової бази;

— бюджетно-фінансового регулювання та селективної підтримки окремих регіонів;

— державних регіональних програм розвитку;

— створення та розвитку спеціальних економічних зон у певних регіонах;

— розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Нормативно-правова база визначає права та обов´язки регіонів у фінансово-бюджетній сфері, повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання регіональних фондів, форми соціальної підтримки населення.

Вплив держави на економіку регіонів здійснюється через фінансово-бюджетну систему шляхом:

— прямого державного інвестування;

— надання субсидій;

— створення спеціальних фондів для фінансування регіональних програм;

— залучення іноземних інвестицій;

— пільгового кредитування та оподаткування;

— преференцій та спрямування коштів державних позабюджетних фондів;

— формування місцевих бюджетів.

З централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво та реконструкцію промислових об´єктів, об´єктів природоохоронного призначення, на перебудову та розвиток депресивних територій та регіонів з низьким рівнем промислового потенціалу, надлишком трудових ресурсів, регіонів зі складними природно-географічними та екологічними умовами.

Відповідно до Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України", в усіх адміністративно-територіальних одиницях розробляються прогнози соціально-економічного розвитку терміном на 5 років та програми економічного і соціального розвитку терміном на 1 рік.

Базою прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система досягнутих макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи забезпеченості населення, національно-етнічні особливості регіону, характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних інвесторів та інвестиційна привабливість регіону.

Аналогічну структуру мають програми соціально-економічного розвитку регіону, які обов´язково взаємоузгоджуються з проектом державного плану (програми) економічного і соціального розвитку України на відповідний рік.