6.Вікова періодизація психічного розвитку людини.

Психічний розвиток людини проходить низку періодів. Кожний період являє собою певний ступінь роз­витку особистості, відтинок її життєвого шляху. У межах кожного періоду виділяються стадії, а в межах кожної стадії — фази. Тому можна сказати, що онтогенез особистості має періодичний, стадіальний, фазовий характер.

Визначення періодів, стадій і фаз психічного розвитку людини необхідне для раціональної побудови системи на­вчання й виховання, професійного самовизначення молодо­го покоління, повнішого використання трудового і творчого потенціалу дорослої людини на кожному віковому етапі.

У психології зроблено багато спроб періодизувати пси­хічний розвиток індивіда, проте дотепер немає загально­прийнятої системи періодизації. Це пряснюсться різним ро­зумінням детермінації вікових ступенів цього процесу і кри­теріїв їх визначення. Г. С. Костюка, спираючись на аналіз поглядів Л. С. Виготського, Ж. П'яже, Д. Б. Ельконіна, вважав, що справжніми критеріями визначення основних періодів психічного розвитку мають бути якісні ознаки в їх системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного вікового етапу цілісні утворення. При визначенні періодів розвитку особистості треба брати до уваги всі сторони її діяльності в єдності — мотиваційну, змістову, операційну, емоційну. Досягнення попередньої стадії включаються у на­ступну і використовуються в нових функціональних систе­мах, у взаємовідношеннях особистості із суспільним ото­ченням.

0. Фаза пренатального (внутрішньоутробного) розвитку. Існують наукові дані, що формування людської особистості починається від моменту запліднення. Так, діти, які були бажані вирізняються більш раннім розвитком від розвитку дітей, які зявилися через небажану вагітність матері. Необхідно відзначити, що окремі вчені, вивчаючи особливості психіки виявили, що люди певним чином пам’ятають перебіг їх знаходження в утробі матері і для звільнення від певних труднощів у сучасному житті до них окремі психологи та психотерапевти застосовують трансперсональну психологію, а саме холотропне дихання. Це більш докладно ви можете прочитати у роботах Станіслава Грофа. Також зазначимо, що в Японії день народження людини визначають на 9 місяців раніше факту народження. Крім уцього у народній мудрості зберігаються поради вагітним жінкам: приміром, жінкам радять дивитися на красиві речі, картини, уникаючи негативних вражень. Також американські психологи радять майбутнім батькам починати спілкуватися з дітьми ще в утробі матері: розповідати їм казки, співати пісеньки. Це, за даними науковців сприяє більш ранньому розвитку дитини.

1. Фаза новонародженості. В момент народження відбувається перша криза, пов’язана з різкою зміною ситуації розвитку. Рекомендується пом’якшувати для дитини перехід від утробного існування до жорстких умов відразу після народження. У медицині вже застосовують роди у воді тощо. Є окремий напрямок психотерапії, який досліджує травму народження та її подальший вплив на психіку суб’єкта радимо прочитати роботу Отто Ранка «Травма народження».

Новонароджена дитина має психіку, вона здатна відчувати світло і темряву, різні звуки, пульс матері. Ій притаманні первісні потреби в їжі, теплі, русі у нових враженнях. Новонароджена дитина досить активна, здійснює смоктання та інші дії на основі вроджених рефлексів. Період новонародженості триває приблизно до 2 місяців домоменту виникнення позитивна емоційна реакція дитини на дорослу людину (комплекс оживлення), тобто в дитини виникає потреба у спілкуванні.

2. Стадія немовляти. (2 міс. – 12 міс.) На цьому етапі психічного розвитку дитини провідною є потреба у спілкуванні, провідна діяльність – спілкування, хоча дитина ще не володіє мовою. Суть такого спілкування – обмін емоціями між дитиною та дорослим.

3. Раннє дитинство (1-3 роки). Дитина оволодіває ходінням та предметними діями, стає більш активною. Центральна лінія психічного розвитку дитини у цей час- предметна маніпулятивна діяльність. На стадії від 2,5 до 3 років у дитини виникає первісне усвідомлення власної автономності, вона потребує самостійності і заявляє про це словами «Ясам!» Приклад: Вася завязував, точніше намагався зав’язати собі шнурки. Мати вирішила прискорити цю ситуацію і сама йому їх зав’язала. Вася розсердився і сказав: «Все одно твоїми ботінками гуляти не буду», «Я сам!.» , знов їх розв’язав і почав цю процедуру знову.

Тобто у цей час зароджується самосвідомість особистості, зявляється «Я».

4. Дошкільне дитинство. Основна потреба цього періоду - брати участь у житті й діяльності дорослих. Але ця потреба не може цілком реалізуватися через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок. Одначе вона виявляє тенденцій до негайного задоволення «дорослих» бажань. Немає можливості задовольнити їх, дитина намагається стати дорослою в уяві. Орієнтуючись на дорослого як на зразок, наслідуючи його, дитина бере на себе роль дорослого, вона діє як доросла людина, але у формі дій з предметами- замінювачами, тобто з іграшками, під час сюжетно-рольої гри.

Л. С. Виготський зазначав, що в цей час дитина реалі, новий тип діяльності — гру. Дитяча гра є специфічної формою творчої діяльності, в якій дитина поєднує в соб. артиста і автора п'єси, декоратора і техніка. Гра як один ід видів дитячої творчості є провідною діяльністю, в якій ди­тина активно засвоює багатства світу, моделюючи відно-шення в ньому. В процесі гри дитина оволодіває нормами! суспільного життя, пізнає основні функції людей (на від-^; міну від раннього дитинства, коли пізнаються властивості й функції предметів), орієнтується у значенні основних видів суспільної діяльності. Водночас відбувається і первинне самопізнання, усвідомлюється власний внутрішній світ, здійс­нюються перші спроби свідомого саморегулювання. Гра створює, як це вперше довів Л. С. Виготський, «зону най­ближчого розвитку», на основі якої формується готовність дитини до навчальної діяльності.

Як вважають деякі психологи, в дошкільному дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент пов'язаний, на думку О. М. Леонтьева, насамперед із формуванням та­кого важливого психічного новоутворення, як механізм під­рядності мотивів, коли суспільні мотиви вперше підпоряд­ковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини. З цьо­го часу починається складний процес утворення мотива­ційної сфери дитини, її опосередковування свідомістю, який з відповідними змінами триває протягом усього жит­тєвого шляху.

5. Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цьо­го вікового періоду є набуття певного суспільного станови­ща, реалізація суспільне значущої діяльності, якою є систе­матична навчальна діяльність у школі.

Навдальна діяльність є провідною в цьому вщі у тому плані, що організоване суспільством навчання веде за со­бою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних здатностей. Навчальна діяльність як провідна опосередковує всю сис­тему взаємин дитини з дорослими. Це стосується і відносин у сім'ї, що досі були визначальними. Неможливість реа­лізувати провідні тенденції цього віку може породжувати кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на формування готовності дитини до школи. Центральним мо­ментом у цьому процесі є усвідомлення свого нового місця в системі суспільних відносин. Дорослі мають сприяти та­ким психічним новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб'єктом пізнання через прийняття ролі учня, усві­домлення ролі й авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сім'ї та вихователя в дитсадку), готовності викону­вати шкільні вимоги.

6. Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство, починається перехід до дорослості. Відбувається якісна пе­ребудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Для пере­хідного періоду притаманна невідповідність між новими пот­ребами «напівдитини-напівдорослої людини» і застарілим («згори донизу») ставленням до неї оточуючих. У цей час виникає криза, що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутрішній дисгармонії, потягу до самостійності.

У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особистості. Спілкування знову, як і в немовляти, стає провідноюдіяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкування. Тому дорослі мають приділяти спілкуванню з підліткам велику увагу.

Центральним психічним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості. Підліток протиставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм самостійності». Це-суб'єктивно приводить його до відмежування від навколишнього світу, усвідомлення себе, відкриття власного «Я» і як наслідок — до зацікавленості власним внутрішнім життям та внутрішнім світом інших людей.

Інтенсивно формується власна особистість. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований процес' самовдосконалення на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним, але він надає самороз­витку, самоорганізації особистості значного поштовху в «са-морусі». Зміни в особистості підлітка є такими помітними і значущими, що свідчать про «друге народження особис­тості» (перше — у дитини двох—трьох років). У перехідний вік відбувається перетворення особистості підлітка на зрілу особистість.

Старший підлітковий вік (15—17років). Соціальна ситуація психіч­ного розвитку старшого підлітка визначається його потре­бою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідною діяльністю у цьому віці є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують навчально- професійні чинники.

Майбутнє активно формується старшим підлітком у вигляді більш або менш конкретних життєвих планів. При цьому головними для підлітка є запитання «Ким бути?» і «Яким бути?», що характеризують два основних напрямки пошуків — професійного і морального самовизначення. Підліток ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмертя, формування світогляду тощо.

7. Юність (17 – 23 роки) характеризується суттєвою перебудовоюособситості, повязанною з і змінами у житті людини. У психологічному плані відбувається саморозвиток, самовдосконалення; особистісне самовизначення та професійне самовизначення.

8.Молодість (24- 30 років) характеризується як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами та обовязками, одруження тощо. Наприкінці цього періоду можлива криза 30-років або криза середнього віку, коли уявлення про власне життя людини розходяться з дійсністю, можлива перебудова особистості

9. Дорослість. Середина життя, «золотий вік» людини (31- 40 років) — період найвищої працездатності й віддачі. бистість набуває багатого життєвого досвіду, стає по цінним спеціалістом, сім'янином, досягає вершин творчості. Виникає потреба передати людям те найкраще, що н пичено, напрацьовано. Наприкінці цього періоду людина вперше замислюється над запитанням «Що залишається дітям?»

10. Зрілість. У 40—55 років людина досягає вершин професійної майстерності, певного становища в суспільстві накопичує професійний досвід спілкування з людьми. Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, колективній творчості, що набуває статусу провідної діяльності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але специфічній формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду зрілості можлива криза, пов'язана зі з соціальної ситуацією та віковою перебудовою організму.

11. Старість. Період старості починається десь із 55 років являє собою природну і здорову частину життя, що має бути щасливою для людини й корисною для суспільства. Старість можна розділити на похилий вік (55—75 років), етап старечий вік (75—90 років) та довголіття (понад 90 років).

Провідна потреба похилого віку полягає в переданні молодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми. У людей похилого віку виявляються також потреби в колективі, у повазі до себе, самоствердженні.Провідною для людини старечого віку є діяльність самообслуговування. Вихід на пенсію часто викликає різні кризові перебудови як фізіологічного, так і психологічного характеру. Тому він не повинен бути різким, не супроводжуватися розривом усіх зв'язків з трудовим колективом і колом друзів. Накопичений упродовж життя досвід, сформовані раніше особисті якості, життєва мудрість — усе це має полегшувати адаптацію людей старечого віку до нової ситуації становлення особистості. Старіння — це не стільки розпад, згасання усіх рівнів життєдіяльності людини, скіль­ки включення багатьох пристосувальних систем особистості до цієї вікової ситуації.

Останнім часом дедалі більше усвідомлюється необхідність підготовки людини до старості, оволодіння вмінням старіти, керувати особистішими перебудовами, що супро­воджують геронтогенез, який може тривати десятиліття. Лю­дина має знати, що старість може бути календарною, біоло­гічною і психологічною. Ці три види старості, звичайно, можуть не збігатися. Психологічно людина може постаріти і в молодому або зрілому віці, а може бути молодою і у старечому віці. Такі фактори, як життєва мудрість, твор­чість, повага і турбота оточуючих, визнання внеску старої людини у суспільне життя, живий зв'язок з молодим поко­лінням, можуть значно розширити межі старості, полег­шити останній період життя людини. Для запобігання старінню вчені радять вести здоровий спосіб життя і , що дуже важливо, давати достатнє навантаження для мисленнєвих процесів( розгаадувати кросворди, мати хобі, займатися науковою діяльністю, вивчати ще одну іноземну мову тощо). Відмічу, що видатні психологи визначалися досить довгим життям. Так, З.Фрейд помер у віці 83 років. До речі досить цікавим є в цьому відношенні є трансактний аналіз Еріка Берна, який дозволяє спрогнозувати пербіг життя суб’єкта.

Рекомендована література

1. Гальперин П.Я. Введение в психологию. – Москва, Изд-во Моск. ут а, 1976. – 354 с.

2. Дружинин В.Н. Экспериментальная психология: Учебник для вузов. –С-Пб.: Питер, 2003. – 319 с.

3. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. –

4. Москва: Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – Київ:

6. Вища школа, 2000. – 479 с.

7. Немов Р.С. Психология. Книга 1: Общие основы психологии. –

8. Москва: ВЛАДОС, 2003. – 688 с.

9. Петровский А.В. История советской психологии. Формирование основ психологической науки. – Москва: Просвещение, 1967. – 367 с.

10. Роменець В.А. Історія психології. – Київ: Вища школа, 1978. – 439 с.

11. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. Київ: Вища школа, 1983. – 415 с.

12. Роменець В.А. Історія психології Відродження. – Київ: Вища школа,1988. – 488 с.

13. Роменець В.А. Історія психології ХVІІ століття. – Київ: Вища школа, 1990. – 365 с.

14. Роменець В.А. Історія психології Просвітництва. – Київ: Вища школа, 1993. – 568 с.

15. Роменець В.А. Історія психології ХІХ – початку ХХ століття. – Київ:Вища школа, 1995. – 614 с.

16. Сельченок К.В. Гуманистическая и трансперсональная психология. – Минск: Харвест, 2000. – 592 с.

17. Соколов Е.В. Введение в психоанализ. Социокультурный аспект. –С-Пб.: Изд-во «Лань», 1998. – 320 с.

18. Трофімов Ю.Л. Психологія: Підручник. – Київ: Либідь, 2001. – 560 с.

19. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – Москва: Наука,1991. – 455 с.

20. Юнг К.Г. Избранное. – Минск: ООО «Попурри», 1998. – 448 с.

21. Юнг К.Г. Психологические типы. – Минск: ООО «Попурри»,1998. – 656с.

22. Ярошевский М.Г. История психологии. – Москва: Мысль, 1976. – 463 с.

23. Ярошевский М.Г. Развитие и современное состояние зарубежной

    1. психологии. – Москва: Педагогика, 1974. – 303 с.

24. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. – Ростов-на/Д: Феникс,1996. – 394 с.