3. “Наталка Полтавка” в контексті європейської драматургії свого часу. Тема твору, ідея, образи, основний конфлікт і його характер

В українській літературі жанр комічної опери пов’язується передусім з п’єсами І.Котляревського. “Наталка Полтавка” започаткувала становлення нової української драматургії. Як перша п'єса з народного життя, вона знаменувала новий етап в історії української драматургії і театру, ста­ла імпульсом у дальшому розвитку словесного і сценічного мистецтва на засадах реалізму і народності. Заснована на спостереженнях, винесених письменником з ре­альної української дійсності, пройнята високим гуманістичним пафосом, повагою до людини-трудівника, “Наталка Полтавка” відкрила нові можливості українського художнього слова в його безупинному поступальному розвитку.

“Наталка Полтавка” написана і вперше була вистав­лена 1819 р. в Полтаві. Вже з перших вистав п'єса стала надзвичайно популярною. Хоча твір було надруковано тільки в 1838 р. в “Украинском сборнике”, підготованому І.Срезневським, проте вже з початку 20-х років він поширювався в списках серед освічених кіл.

Театр, як і поезія, був стихією Котляревського. Він любив сценічне мистецтво, добре знав українську драматургію XVIII ст., цікавився п'єсами сучасних йому російських авторів. Котляревський як драматург зумів від­повісти на ті питання, які ставило життя перед мистецтвом. Невідкладною потребою часу стало зображення в художній творчості реального, життя з його складностями і суперечностями, показ людини у зв'язках із своїм середовищем. Саме так драматург і змальовує дійсність: доля однієї з полтавок, майстерно узагальнена в аспекті вимог народної етики й моралі, постала перед світом як високопоетична історія становлення особистості в боротьбі з соціальними умовами.

Неперехідне значення п’єси Котляревського полягає насамперед у тому, що це твір про народ, про щоденне життя, працю, побут, звичаї трудівників, про відстоювання людиною законного права на щастя, твір про щедре серце, глибоку душу, світлий розум простої дівчини. Скажемо відразу: таких творів світова література ще не знала.

“Наталка Полтавка” – п’єса для того часу справді новаторська і за гостротою розвитку соціального і пси­хологічного конфлікту, майстерністю використання усно­поетичної образності, органічного поєднання ліричних і гумористичних тональностей. Така прикметна відмінність твору особливо помітна при його зіставленні з близькими за темою й жанром тогочасними російськими комічними операми. “Розана й Любим” М.Ніколєва, “Доля сільська” М.Кудінова, “Добрі солдати” М.Хераскова також нібито змальовували життя простих людей і торкалися соціальних питань. Головними дійовими особами цих творів виступали селяни, основу конфлікту становили випадки з тогочасної дійсності (зазіхання поміщика чи його посіпак на честь дівчини – “Розана й Любим” М.Ніколєва, “Нещастя від карети” Я.Княжніна; намагання насильно видати дівчину за нелюба – “Мірошник – чаклун, обманщик і сват” О.Аблесімова; любовна драма на ґрунті соціальної нерівності – “Анюта” М.Попова).

Появу комічної опери треба розглядати як реакцію проти класицистичної пасторалі з її надуманими сценами з життя “пейзанів” і “пейзанок”, позбавлених навіть натяків на правдоподібність. Однак і в самій комічній опері збереглося багато від ідилічності пасторалі. Життя змальовувалося тут пригладжено, дійові особи настільки «облагороджувалися», що втрачався будь-який зв’язок з реальністю.

Автори комічних опер намагалися показувати своїх героїв у морально-етичному плані, зокрема вони підкрес­лювали, що прості люди також наділені внутрішнім благородством, здатні на високі почуття. Інакше кажучи, комічна опера з її етичною проблематикою, щасливим розв'язанням любовного конфлікту, посиленою увагою до внутрішніх переживань героїв може вважатися одним з найбільш ранніх виявів сентименталізму на російському ґрунті.

У комічних операх відбито деякі факти і явища життя, але їх художні узагальнення були обмеженими, їм притаманна прямолінійність в окресленні постатей дійових осіб, схематичне протиставлення “облагороджених” позитивних персонажів і залишених у натуральній неприкрашеності другорядних, епізодичних постатей. Це особливо виявлялося в мові персонажів: “благородні” наділялись очищеною, ненатурально “шляхетною” мовою, інші ж, особливо вихідці з селянського середовища, розмовляли якимсь навмисне грубим, вульгаризованим жаргоном.

Хоч п'єса Котляревського названа оперою, проте в її основу було покладено життєві події, які узагальнювалися драматургом у реалістичному плані. Якщо Анюти, Прелести, Розани, Пленіри, Милени та їхні партнери з комічних опер тільки називалися селянами, а діяли, роз­мовляли й переживали як панянки й паничі, якщо їхні мрії і сподівання не виходили за межі любовних інтересів, то Наталка з української п'єси сприймалася глядачами як дівчина з полтавського передмістя, що майже нічим не відрізнялася від селянки. Взагалі Котляревський показав живих конкретних людей з полтавської око­лиці, людей із своїми позитивними якостями й окремими вадами, радощами й тривогами, думами і сподіваннями, в складностях життєвих ситуацій.

Починаючи з 70-х років XVIII ст. у комічній опері стала складатися така сюжетна схема: дівчині з незабезпеченої сім'ї загрожує шлюб з нелюбом, вона під тиском матері зрештою погоджується на одруження, але несподівано з'являється її наречений, і після деяких тривог та хвилювань усе закінчується весіллям закоханих. Котляревський також скористався традиційним драматургічним шаблоном, однак колізії його драми зумовлені конкретними життєвими подіями, а сам твір настільки наповнений реальним життям, що стара схема набула нової якості.

В основу сюжету “Наталки Полтавки” покладено звичайну життєву історію. Драматург поетизує щиру любов простої дівчини Наталки й парубка-бідняка Петра, з’ясовує суть тих соціальних перешкод, які заважають одруженню молодих, відданих одне одному людей. Закохані не змогли спочатку побратися через бідність, а потім їм на дорозі став багатий пан возний. Тому так сильно й вражає інтимна драма дівочого серця, адже ж героїні дуже важко відстоювати свої почуття у суспільстві, де все вимірюється багатством.

Життєва правдивість історії, повіданої драматургом, відтінюється численними народними піснями про знівечене життя дівчини, яку розлучили з коханим і насильно видали заміж за багатого, за старого, немилого. Серед них можна назвати низку ліричних (“Ой оддала мене мати за нелюба заміж”, “Да й у лузі калиночка, да на воду схилилася”, “Брала дівка льон, да забула пов'язать”), баладних (“Лимерівна”, “Що за слава в світі стала”), чумацьких (“Ой поїхав чумаченько”, “Горе мені на чужині”), обрядових (“Чорна хмаронька наступає”, “Розлилися води на чотири броди”) пісень, в яких звучить мотив недолі дівчини, зумовленої соціальною нерівністю.

Драматург постійно ставить героїню в такі умови, де вона має діяти, виявляти твердість своїх переконань, боротися за свої почуття. Наталка любить Петра, терпляче зносить моральні страждання, довго бореться за право на свій вибір, але змушена покоритися умовлянням матері. Це не зрада коханого, не відступ від щирих почуттів: дівчина змушена була так вчинити, бо слухняність, пошана до старших, особливо до батьків – характерні якості українських дівчат того часу.

Та Наталка – особистість неординарна, їй байдужі такі “весьма пристойні” женихи, як тахтаулівський дяк чи підканцелярист Скоробреха. Більше того, вона зі зневагою говорить про багатство, вбачаючи в ньому ворожу її коханню силу. З почуттям власної гідності дівчина від­кидає залицяння возного, будучи щиро переконаною, що одруження з паном щастя їй не принесе. Драматург, під­носячи кращі риси героїні – вірність, здатність боротися за свою мрію, підкреслює, що щире, глибоке почуття людини несумісне з холодними грошовими розрахунками.

З останніх рядків пісні видно, що, навіть погодив­шись одружитися з возним, Наталка все ж не втрачає надії на визволення від цього нерівного шлюбу. Незважаючи на вікові усталені традиції, вже подавши возному рушники, дівчина здатна на мужній вчинок – порушення звичаю, і почуття людської гідності, рішучість і наполегливість у боротьбі за своє щастя перемагають. І хоч розв'язка конфлікту певною мірою є даниною сентиментальній традиції, все ж визначальними у драмі е роз Теплий ліризм, щира емоційність у поєднанні з світ­лим усміхом, навіть ущипливим гумором, які Характери­зують українську народну поезію, наснажують кращі літературні твори. Котляревський виступає в драмі письменником-просвітителем, глибоким знавцем душі як окремої особистості, так і національного характеру рід­ного народу, в його творі наявні тільки глухі відгомони сентиментальної традиції, помітні деякі літературні при­йоми, вироблені представниками цього напряму, але за­галом “Наталка Полтавка” залишається визначним явищем просвітительської реалістичної драматургії.

Привертає увагу й полемічна спрямованість п’єси Котляревського проти тих творів сучасної йому росій­ської літератури, в яких дійсність змальовувалася пере­кручено. Прямим імпульсом для заперечення антихудожніх писань стала п'єса “Козак-віршувальник” (1812) популярного тоді російського письменника О.Шаховського. Ця “анекдотична опера-водевіль” за межами України виставлялася не без успіху на сцені. Взагалі Шаховський був відомим для свого часу літератором і теоретиком жанрів драматургії. Проте в Україні його п'єса не була прийнята, її гостро критикували за низку значних і дріб­них фактичних помилок у зображенні як сучасного, так і минулого життя українського народу, за перекручення, впотворення української мови.

Як відомо, О.Шаховський свою оперу заснував нібито на українському матеріалі. Головний її герой – історична постать, український козак-пісняр Семен Климовський (йому, до речі, належать декілька популярних і досі народних пісень, зокрема “їхав козак за Дунай”). Семен іде на війну зі шведами, залишивши в селі кохану дівчину Марусю. Скориставшись тим, що козак тривалий час не подавав звісток, “козацький тисяцький” Прудиус з допомогою писаря Грицька хоче висватати дочку бід­ної селянки-вдови. На заваді їм стає повернення Семена, і тоді новоявлений жених та його поплічник намагаються обвинуватити Климовського в злочині. Та крутійство Прудиуса і Грицька викриває присланий царем князь, і все в житті закоханих складається щасливо.

О.Шаховський вміло грав на патріотичних почуттях глядачів: у його п’єсі про війну зі шведами в петровські часи сучасники знаходили чимало аналогій з боротьбою проти наполеонівського вторгнення в Росію. В опері про­водилися монархічні тенденції. Проте, коли п'єса почала виставлятися в Україні, стали помітними перекручення історичної правди. З приводу вистави «Козака-віршувальника» полтавці говорили: “Чого йти в театр? Хіба слухати, як за наші гроші та нас же будуть і лаяти?”

Якщо особливості просвітницького реалізму в певній мірі з’ясовані (у працях А.Шамрая, М.Яценка, Н.Калениченка, О.Гончара, П.Хропка), то питання про їх зв’язок із сентименталізмом осмислено значно менше. Переважна більшість дослідників визнавали наявність сентиментальних ознак в драматургії К., але розходилися в питаннях про те, в чому і в якій мірі вони виявили себе, які вони за походженням: українські, фольклорні чи запозичені з літератур (М.Костомаров, П.Куліш, О.Кониський та ін.). Сучасні дослідники показали, що сентименталізм у драматичних творах Котляревського поєднується з просвітительськими моралізаторськими тенденціями, відтак орієнтується на загальногуманістичні цінності людства.

Риси сентименталізму в п’єсі Котляревського полягають (за Є.Нахліком):

• у природі конфлікту (чутлива особистість відстоює своє природне право на вибір серця супроти законів, станових пересудів та авторитарних норм патріархальної сім’ї);

• у типології героя (чутлива особистість стоїть на роздоріжжі між власним любовним почуттям і родинно-патріархальним обов’язком);

• у психологізмі (зображення людської психології).

Риси просвітительського реалізму в п’єсі Котляревського полягають:

• у початках аналізу, прикрашеного зображення суспільних звичаїв, у схопленні автором причинно-наслідкових зв’язків між собою і середовищем, у зображенні (непослідовному) індивіда як соціального типа;

• у родовій, а не індивідуалізуючій типізації;

• подвійній мотивації людських вчинків – людською природою і суспільним становищем, середовищем (звідси подвійний сюжет: реальний і логічний);

• у природі конфлікту: ознаки внутрішнього конфлікту між природою, сутністю героя і його суспільним становищем (возний), або ж його соціально обумовленою психологією (Терпелиха); так званий конфлікт людської природи і становища (або ж соціально сформованої психології);

• у жанровій структурі (ознаки „міщанської”, народної драми, параболічної побудови).

Протягом десятиліть “ключем” до неї вважали слова героїні “Знайся кінь з конем, а віл з волом”, тобто – думку про соціальне розмежування людей. На погляд Ю.Липи, “як формулу українського найглибшого патріотизму і треба б прийняти несмертельне: “Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона!””. Ці слова звучать у фіналі всіх відомих вистав “Наталки Полтавки”. Але в тих виданнях, які ґрунтувалися на авторському рукописі (зокрема, й у виданні київському 1969 р.), слова фінального хору інші:

Коли хочеш буть щасливим,

То на Бога полагайся,