2. Бурлескне і літературне начала. “Енеїда” як травестія у контексті європейської пародії. Тема, ідея, проблематика, образи богів, земних царів, Енея і троянців

Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця ХVIII – початку ХІХ ст. (що складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції), – про це свідчить хоча б феномен його популярності в цих колах. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність їх у використанні. Фактично вона вихована на теорії “трьох стилів”.

Низький стиль, що був притаманний “Енеїді” та сатиричній “Пісні на новий 1805 пану нашому і батькові князю Олексію Борисовичу Куракіну”, твориться з різних лексичних шарів, але домінує там саме народна лексика. Відгомін “простої”, чи староукраїнської мови спостерігається в перших частинах “Енеїди”, а вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна – селянсько-міщанська. Проте за всієї народності мова драматичних персонажів Котляревського – селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Тетяни, Михайла Чупруна). Це певна стилізація властивої українським бароковим інтермедіям ХVII – ХVIII ст., ніж копіювання розмовної мови полтавського простонароддя.

Середній стиль представлений у Котляревського ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. Їхня мова стилістично нейтральна і зовсім не орієнтована на тогочасні російські діалекти.

Високий стиль представляє у творчості Котляревського “Ода Сафо”. Для нього характерна піднесеність, урочистість, велика кількість слов’янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.Шишкова.

У розвитку вітчизняного віршування, удосконалення виразових засобів поетичної мови роль І.Котляревського є визначною. Спираючись на природні властивості української мови з її протиставленням наголошених і ненаголошених складів, письменник рішуче відмовився від попередньої, силабічної традиції українського літературного вірша й перейшов до силабо-тонічної системи віршової організації.

Першим вирішальним кроком на шляху до його реформування на основі силабо-тонічної системи стала “Енеїда” Котляревського. Український силабо-тонічний вірш Котляревський розбудував у “Пісні на новий 1805 пану нашому і батькові князю Олексію Борисовичу Куракіну” (написана 1804 р., опублікована 1849 р.).

Другим напрямком пошуків Котляревського, дуже перспективним для наслідування народнопоетичної ритміки у текстах вокальних номерів його драматичних творів. Українська світська поезія ХVIII ст. Знала чимало прикладів освоєння фольклорних художніх засобів, зокрема народнопісенних розмірів, популярність яких на кінець століття у літературі помітно зростає.

Перші змістовні зауваження про віршування Котляревського належали М.Костомарову (1844 р.), М.Максимовичу (1860 р.) та П.Кулішу (1861 р.). вони здебільшого торкалися запровадженої Котляревським силабо-тоніки, появу якої в українській поезії, з огляду на поширену на початку ХІХ ст. Хибну думку про неорганічність її для української мови, зустріли неоднозначно (К.Тарановський, В.Ковалеський “Ритмічні засоби українського літературного вірша”, стаття О.Жовтіса). Ці дослідники, користуючись методикою аналітичного опису російського чотиристопного ямба, виробленою А.Бєлим, визначили основні тенденції ритмічної інерції 4-стопного ямба “Енеїди”. Стисла загальна характеристика віршової системи Котляревського належить Г.Сидоренко. В.Коптілов у доповіді “І.Котляревський – реформатор українського віршування (Ритміка й рима “Енеїди”)” подав інформацію про зроблений ним повний опис ритміки та складений повний словник рим поеми.

Метрика Котляревського на тлі тогочасного українського літературного вірша досить різноманітна. Її складають силабічний вірш в обох його характерних для українського віршування різновидах – книжному й народнопісенному та вірш силабо-тонічний. Котляревський звертався до 17 віршованих розмірів, з них 8 – силабо-тонічні, 2 – силабічні книжного та 7 – силабічних народнопісенного походження. Найбільше використовувався ямб. Це основний розмір поезії Котляревського, ним написана “Енеїда”.

Культурологічна значимість опублікування “Енеїди” мотивується саме її етносоціальною зумовленістю. Вона уособила незнищеність українського етносу саме в час його чи не найбільшого приниження, піднесла національну культуру тоді, коли її всіляко нищили. Поява “Енеїди” Котляревського хронологічно збігається з руйнуванням Січі, на що вказував багато хто з дослідників. М.Пачовський прямо заявляв, що “блукання Енея і товаришів єго нагадували Котляревському ще й судьбу запорізьких козаків, що блукали ся по Україні та по наддунайських краях, коли цариця Катерина в р. 1775 веліла зруйнувати Запорізьку Січ так, як колись зруйнували греки Трою”. Таке велике національне лихо, як знищення Січі, повинно було осмислитись етносом, і “Енеїда” Котляревського осмислила його. Життєствердність і оптимізм поеми, особливо в тих перших 3 частинах (1898) були повною реабілітацією українства. В часи по зруйнуванню Січі “Енеїда” проголосила незнищеність українського етносу.

Справді, після того, як російський генерал Текелій оточив Запорізьку Січ і вона здалася, п’ять тисяч козаків сіли на човни і спустилися до Чорного моря, відтак подалися у гирло Дунаю, де заклали нову Січ. Було це друге подібне виселення запорожців, перше сталося за повстання І.Мазепи, коли запорожці на чолі із Гордієнком також переселилися у турецькі володіння.

Про початок роботи Котляревського над поемою існують різні версії. С.Стеблін-Камінський, зазначивши, що поет в семінарії “гаряче полюбив Вергілія”, писав: “Хто знає, чи не в ці ранні роки з’явилася в нього перша думка про переклад “Енеїди” на малоросійське наріччя...”. Він відносить початок роботи над поемою до періоду вчителювання Котляревського в поміщицьких сім’ях на Золотонощині. В цей час – на початку 90-х років XVIII ст. – поет часто бував “на сходьбищах і забавах простих людей і сам, переодягнувшись, часто брав участь у них, уважно вслухаючись в народні говірки, записував пісні і слова, вивчав мову, спостерігав звичаї, обряди, повір’я українців”.

Безпосереднім же поштовхом, на думку П.Ротача, стала “Вергилиева Энейда наизнанку” М.Осипова, перші три частини якої з’явилися в 1791 – 1794 р.р. Четверту частину Осипов видав 1796 р.

Вагоме дослідження поеми було здійснене П.Житецьким у книжці “Енеїда“ Котляревського і найдавніший список її в зв’язку з оглядом малоросійської літератури XVIII ст.” (1900). Проте виявилося, що аналізований список поеми, що датується 1799 роком, не є найранішим – були ще найдавніші. Зокрема, знайдено список 1794 р., який мав заголовок ”Перецыганенная “Энеида” с русского языка на малоросийский 1794 года. Октябрь 11-го дня”. Цей список (він належав відомому колекціонерові Є.Болховітінову) не був скопійований безпосередньо з оригіналу, але вважається близьким до нього. Водяні знаки вказують на 1796 рік, і це навело дослідників на висновок, що поставлена в кінці дата “1794” означає час завершення Котляревським першої редакції поеми. М.Дашкевич твердив, що цей варіант поеми становив собою ще не цілком опрацьований автором текст.

Висловивши думку, що Котляревський розраховував спершу лише на рукописне поширення тексту, дослідник припускав існування щонайменше трьох рукописних редакцій, які передували текстові, що вперше був опублікований Котляревським у 1809 році.

Вивчивши болховітінський список, Дашкевич і Марковський дійшли до висновку, що поема не була переписана Котляревським, тому що можливо роботу над нею розпочав ще в семінарські роки.

Історія написання і друкування поеми: написана в 1794 – 1821 р.р., три перших частини під назвою “Енеїда на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским” в Петербурзі опубліковані без відома автора в 1798 р. заходом колезького асесора М.Парпури, за участю Й.Каменецького.

Максим Йосипович Парпура (1763 – 1828) народився в Конотопі в багатій поміщицькій родині. Навчався спершу в Новгород-Сіверській гімназії, потім у Київській духовній академії. 1783 року він приїхав до Петербурга для продовження навчання в Генеральному госпіталі, а через півроку вступив до щойно заснованого Медико-хірургічного інституту, в якому викладання велося німецькою мовою. 1787 р. вже працює викладачем в Петербурзькій хірургічній школі. Та, видно, практична медицина Парпуру не вабила, і він стає перекладачем в експедиції Медичної колегії. 1788 року Парпура був уведений в дворянство, що засвідчує запис у книзі дворян Конотопського повіту. В 1793 році завідує друкарнею Медичної колегії. Займається літературно-перекладацькою справою. В останні роки Парпура залишив Петербург і отримав місце професора в Харківському університеті. Людина досить багата, він не шкодував коштів на благодійні цілі, зокрема освіту. Безкорисливим подвижництвом стало й видання “Енеїди”.

Йосип Кирилович Каменецький народився 30 березня 1754 року у м. Семенівці на Чернігівщині. Закінчив Чернігівську семінарію, потім Санкт-Петербурзьке медико-хірургічне училище при Генеральному госпіталі. З 1794 р. Каменецький працював у госпіталі, а з 1798 р. – інспектором медичного управління (фізикату); згодом – професор Медико-хірургічної академії та член медичної колегії. Знали його і як автора досить відомої в той час книжки “Краткое наставление о лечении болезней простыми средствами”, яка не раз перевидавалася. 1814 року Й.Каменецький здобув почесний ступінь доктора медицини, а в 1816 р. – лейб-медик царського двору.

Вони видали “Енеїду”, вмістивши на окремій сторінці напис: “Любителям малоросійського слова усерднейше посвящается”. Цей напис у інших виданнях не зберігся.

Кожна частина видання мала свій заголовок і свою пагінацію: І частина – 32 с., ІІ частина – 38с., ІІІ частина – 72 с. Далі друкувалися так звані (погрешности), тобто друкарські помилки та “перемены” – варіанти двох уривків з “Енеїди”, які дають підставу думати, що видавці мали два списки поеми. Завершувало книжку “Собрание малороссийских слов, издревле содержащихся в “Энеиде”, и сверх того еще весьма многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или коренных российских, но не употребительных” (усього на 24 стор.). Коштувала “Енеїда” 1798 року 1 крб. 60 коп., що, як на той час, було ціною немалою. Наклад видання не був позначений і лишився невідомим. За припущеннями, до нашого часу дійшло лише кілька десятків примірників.

У 1808 р. з’являється друге видання перших трьох частин поеми без відома автора заходами І.Глазунова.

Перше авторське видання 4 частин з’явилося в 1809 р. на гроші полтавського поміщика С.Кочебуя, вийшла в друкарні Міністерства внутрішніх справ на Аптекарському острові в Санкт-Петербурзі. Поема вийшла під назвою “Вергильева Энеида, на малорусский язык переложенная И.Котляревским”, зазначивши, що це перше авторське видання, доповнене і виправлене. У 3 частині введений образ мацапури – це висловлювання невдоволення на адресу Парпури, але документально це не підтвердждено.

У 1822 – 1823 рр. друкуються уривки з 5 частини; вперше повністю твір надруковано в 1842 р. в Харкові О.Волохиновим.

Об’єктом художнього освоєння в поемі стало українське народне життя в найрізноманітніших виявах. Стала мальовничим описом історичної, “старожитної” України, що вже в часи Котляревського швидко відходила у минуле.

Риси реалістичності в поемі виявляються не тільки в „етнографічному висвітленні народного життя” – “відображенні застиглих і традиційних форм народного побуту”, а також побуту української шляхти (звичаїв, обрядів, свят, народних вірувань та ін).

На думку В.Шевчука, в “Діалозі Енея з Турнусом” Троя й троянці – це образи України та українців, і в Котляревського ці образи читаються так само. Вчений вказує на те, що “поет відбиваючи певні віхи історії українського народу, я к і не відомий автор діалогу, підтекстові ряди (так чинили й інші українські поети) не кладе цільно і скрізь, а розсипає їх у різних місцях, пересипаючи рядами, де травестується текст Вергілія”. (наприклад, рядок “Як вернеться пан хан до Криму” – маємо тут реалію 1783 року, коли росіяни примусили кримського хана Шалін-Герея зректися престолу, – тоді Крим приєднано насильно до Росії). Переселенню запорожців видимо перешкоджала Росія – це нібито у ставленні до козаків Енея до Юнони. Загалом акція Юнони з’єднується із історичним фактом: росіяни після відходу запорожців за Дунай занепокоїлися, стали підсилати до запорожців різних людей та намовляти їх вертатися, і той же час переконувати турків, щоб видали козаків.

Наступна історія з Дідоною – ніби чиста травестія, однак густо наповнена українською реалікою: опис одягу, страв, музичних інструментів, танців, напоїв, бенкетів, ігор, звичаїв – створюється образ українського народу. В.Шевчук визначає, що Дідона постає образом Польщі. Після часів Б.Хмельницького Польща почала хилитися до занепаду, що й сталося уже в часи І.Котляревського, коли були розділи Польщі: перший відбувся у 1772 р., а другий – у 1793 роках. Таким чином, мандрівка Енея – це рух козацтва в часі. Після цього подається картина бурі на морі (традиційний образ в українській бароковій поезії – вірші Стефана Яворського, присвячені В.Ясинському; буря на морі символізує Руїну). У Котляревського стерничий Палінур (Б.Хмельницький), який запропонував пристати до Сицилії, де царював Ацест (він був за походженням троянець) – російські царі також походили від київської династії Рюриковичів, отже маємо Олексія Михайловича. Знову починаються бенкети, пияцтво. Зрештою Еней “ігрища задумав завести”, власне поєдинок між троянцем, що мандрував з ним, Доресом і троянцем-таки , що був на службі у Ацеста, Ентелом – цей сюжет цілком співпадає з конфліктом П.Дорошенка та І.Самойловича. Зрештою, не зважаючи на попалені кораблі, троянці знову вирушають у дорогу – дорогу у часі. Керманичем став Тарас (це образ Мазепи). Із історичних реалій цієї частини згадується ще “чорноморський злий козак” – йдеться про козаків, що зібралися на чолі з Головатим у 1784 – 1787 рр. в урочищі Василькові біля Дніпровського лиману. Це військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. на боці росіян.

За жанром “Енеїда” Котляревського є бурлескно-травестійною переробкою епопеї римського поета Вергілія (70 – 19 роки до н. е.), котрий так повністю і не завершив твір. Як говорить уже сама назва античної поеми, в ній йшлося про діяння Енея, відомого троянського героя, сина царя Анхіза і богині Венери, якого римська офіційна традиція вважала родоначаль­ником римського народу і, зокрема, предком імператорського роду Юліїв. До цього роду належав також Октавіан, прозваний Августом, тогочасний правитель Риму і величезних територій навколо всього Середземномор'я, підкорених Римом упродовж тривалих загарбницьких воєн.

За міфом, Еней після зруйнування греками Трої збирає вцілілих краян і йде шукати вільних земель, де можна було б заснувати нову державу. У першій частині епопеї Вергілія, написаній за прикладом гомерівської «Одіссеї», докладно розповідається про довгі, виснажливі мандри троянців. Енеєві довелося побувати в різ­них місцевостях Середземномор'я, аж доки він не досягнув берегів Тібру. Друга частина римської поеми (тут Вергілій іде за іншим грецьким епічним твором — епопеєю “Іліада”) присвячена зображенню тривалої війни троянців та їхніх союзників проти одного з італійських племен – рутулів. Еней, що одержав від матері чудодійну зброю, у двобої з вождем рутулів Турном здобуває перемогу.

За своєю ідейно-художньою структурою, римська епо­пея є надзвичайно складним твором: як зазначають до­слідники, ідея утвердження божественного походження імператорської влади Августа мирно сусідує в ній з гумористичним трактуванням окремих дій і вчинків богів, Урочистість, трагедійність тону епопеї іноді суперечать зниженому трактуванню деяких епізодів та ситуацій. Але сталося так, що поєднання дисгармонійних елементів пішло на користь твору. Звичайно, такі художні прорахунки Вергілія обмежували чистоту жанру епопеї, од­нак “ця невдача зробила “Енеїду” великим і завжди живим твором”.

Котляревський не випадково розпочав свою літературну діяльність з переробки античного першотвору. Авторитет Вергілія тоді всіляко підносився в школах. Учні змушені були не тільки ґрунтовно вивчати його епопею, а й наслідувати римського поета у власних вір­шових вправах. Це, звичайно, породжувало численні спроби пародіювати “високий” латинський оригінал. Охота до жартівливих переробок посилювалася ще й згаданими стильовими суперечностями поеми. Крім то­го, нові вимоги часу, які виявлялися у прагненнях наблизити літературу до дійсності, до конкретних соціальних проблем, зробити її зрозумілою читачам, орієнтували письменників на зниження високих оригіналів, ви­сміювання їх поважних героїв, пародіювання самого стилю. Знижуючи світ античних богів і героїв, Котляревський ставив його на одну площину із світом звичайного, причому рідного люду.

Якщо попередники і сучасники українського поета основну увагу приділяли висміюванню персонажів і ситуацій оригіналу, то Котляревський на перший план ви­сунув травестування, “перелицювання” героїв античної епопеї. Змальовуючи олімпійських богів, він далеко відійшов від Вергілія і ніби повернувся до первісної мі­фічної традиції, коли в зображенні небожителів допускалося поєднання високого з приземленим, урочистого з смішним, грубим, навіть вульгарним.

Котляревський досить вільно поводився з латинським першотвором: багато епізодів або зовсім пропущені, або максимально скорочені і, навпаки, окремі стис­лі згадки, штрихи розгорнуті ним у просторі, деталізовані картини. Однак при скороченні тексту українським поетом виявлене справжнє художнє чуття, і тому його травестія композиційне стрункіша, ніж інші переробки, в ній відсутні такі недоліки творів цього жанру, як багатослівність, розтягненість.

“Енеїда” Котляревського є не тільки майстерною травестією, а самобутньою гумористичною поемою, одним із найвизначніших зразків світової бур­лескної поезії. Незважаючи на всю неповторну новизну змісту й художньої форми, на сміливе заперечення за­старілих естетичних штампів і канонів, поема органічно пов'язана з давньою українською літературою. Більше того, “Енеїда” зросла на живлющому ґрунті бурлеску, який розвинувся в українському письменстві XVII – XVIII ст.

Якщо в нових європейських літературах піднесення бурлеску пов'язане із загостренням боротьби проти класицистичних канонів, з демократизацією мистецтва, то в Україні, де впродовж XVII — першої половини XVIII ст. ще продовжували розвиватися традиційні жанри давнього письменства, бурлеск став активним помічником у прокладанні шляхів новій літературі. Завдяки бурлескові в письменство входять теми реальної дійсності, в ньому з'являються нові герої, породжені самим життям. Бурлеск стає своєрідним містком між шкільно-церковною й світською літературою.

Сміх завжди був перевіреним методом боротьби з усім, що заважало прогресу. Нове мистецтво, звільняю­чись від однотипних модифікацій, котрі вже не вносили нічого нового в художнє дослідження світу, насамперед звернулося до їх пародіювання. Жартівливі “лірницькі” вірші, численні гумористичні орації, різдвяні та велико­дні травестії, гумористичні віршові оповідання, сатири, інтермедії до шкільних драм, весела частина вертепної драми – це були ті зразки письменства перехідної доби, в яких відбилися новітні ідеї раціоналізму й вільнодумства, реалістичності й демократизму, що заволоділи свідомістю передових суспільних кіл. М.Максимович у статті “Полемічний огляд малоросійської словесності” (1850) назвав Котляревського найближчим “староукраїнського гумору і сміхотворного слова”. На його думку, автор “Енеїди” знімав з них “не одну шумовисту піну – він брав їх без сором'язливості із самого дна, з усією гущею”.

“Енеїда” Котляревського як одна з найяскравіших, самобутніх переробок славетного римського першотвору вже не раз зіставлялася з іншими травестіями епопеї Вергілія. Серед найгрунтовніших досліджень цієї важливої літературознавчої проблеми слід назвати праці М.Дашкевича (“Малорусские и другие бурлескные (шутливые) Энеиды”, 1898), І.Стешенка (“Й.П.Котляревский и Осипов в их взаимоотношении”, 1898; “Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з іншими текстами”, 1911), М.Марковського (“Найдавніший список “Енеїди” І.П.Котляревського й деякі думки про генезу цього твору”, 1927).

У літературознавчий вжиток вже запроваджено знач­ний фактичний матеріал, який дає можливість дослідити залежність переробок від оригіналу та їхній взаємозв'язок. Правда, чимало міркувань учених, часто зумовлених суто зовнішніми зіставленнями поеми Котляревського з травестіями у французькій, австрійській, російській літературах, виявилися однобічними, прямолінійними, а, отже, й не завжди переконливими. Все ж багатство зібраних фактів становить безсумнівну наукову цінність, і тепер потрібно йти шляхом як теоретичного переосмислення зроблених спостережень, так і ретельнішого, всебічнішого зіставлення самих переробок. Слушно вказував П.Волинський, що сьогодні слід цікавитися не стільки виявленням окремих “запозичень” одного автора в іншого, скільки висвітленням спільного й відмінного в методах та прийомах травестування визначних майстрів бурлеску у їх відношенні до античного оригіналу.

Зіставлення твору Котляревського з іншими травестіями проводилися переважно в плані їх порівняльно-історичного вивчення, з’ясування зв'язків і впливів однієї переробки на іншу. Такий підхід до вивчення літера­турних явищ, безперечно, потрібний, оскільки дає можливість з'ясувати їх місце в літературному процесі, показати взаємозв'язок між ними, дослідити продовження відповідних традицій в інших історичних та національних умовах. Типологічне вивчення літератури дозволяє глибше проникнути в суть певних явищ, зокрема з'ясувати їхню жанрову природу. А це дуже важливо, бо саме жанрові форми, їх склад і система відбивають характерні естетичні тенденції часу.

Епопея Вергілія завдяки чітко виявленим імперським політичним тенденціям стала джерелом численних наслідувань, імпульсом і зразком при створенні євро­пейських національних епосів пізніших епох (“Лузіади” Л.Камоенса, “Звільнений Єрусалим” Т.Тассо, “Франсіада” П.Ронсара, “Генріада” Вольтера, “Россіада” М.Хераскова та ін.). Водночас латинська “Енеїда” через ту ж таки відверто виявлену тенденційність, чітко окреслену сюжетну схему й помітні непогодженості в ній, деяку схематичність у трактуванні образу головного героя була вдалим об'єктом для пародіювання, гумористичних переробок і травестування.

Бурлескно-травестійна поезія виросла з образного світу народного сприймання дійсності в її найрізноманітніших вимірах, вона ґрунтується на образності усної гумористичної творчості. Саме на цій основі розквітнув бурлеск в італійській ренесансній поезії. Так, поет-сатирик Ф.Берні своєю гумористичною переробкою поеми М.Боярдо “Закоханий Роланд” (1495) на декілька століть відкинув на задній план сам оригінал. Ф.Берні приземлив героїв твору М.Боярдо, у чому видно полемічну спрямованість проти високопарної рицарської поезії взагалі. Він висловив чимало актуальних політичних міркувань, пов'язаних з історичною долею Італії, з боротьбою проти іспанських поневолювачів, у галузі ж форми стилістично оновив твір свого попередника, переінакшив його, запровадивши в італійську літературну мову живу феррарську говірку.

З кінця XVI ст. жартівлива поезія інтенсивно культивується в італійській творчості. Серед найвідоміших її зразків, що відносяться до перших десятиріч XVII ст., виділяються гумористично-розважальні, грайливі поеми Ф.Браччоліні “Насмішки над богами” (1618) та Дж.Б.Лаллі “Перелицьована Енеїда” (1633), що була чи не першою спробою бурлескного травестування героїчної епопеї Вергілія. Обидва твори позначені тенденційно вираженою антиязичницькою спрямованістю. Глузливим змалюванням олімпійських небожителів Ф.Браччоліні та Дж.Б.Лаллі намагалися передусім звеличити християнство, зокрема показати непохитність підвалин католицизму, підкреслити його все­ленський характер. Такий аспект у художній реалізації теми зумовив перевагу сатирично-гумористичного зображення над травестуванням. Як бачимо, саме в цьому й полягає кардинальна відмінність української “Енеїди” від згаданих ранніх італійських поем. Якщо в Дж.Б.Лаллі на першому плані – глум над Юпітером та його сонмом, висміювання поганських святинь, то в Котляревського все підпорядковано українізації першотвору.

Гумористична травестія як жанр остаточно складається у французькій літературі середини XVII ст. за­вдяки активній діяльності Ш.д'Ассусі, котрий опублікував кілька зразків цього жанру – поеми “Суд Паріса” – (1648), “Веселий Овідій” (1650) та “Викрадення Прозерпини” (1653). Іскрометним гумором, інтонаційним розмаїттям пройнята його поема “Пригоди Шарля д'Ассусі” (1677), побудована на гумористично-іронічному осмисленні фактів з власного життя.

На новий, якісно вищий рівень жанр травестії підніс П.Скаррон, який протягом 1648 – 1653 р.р. написав поему “Перелицьований Вергілій”. П.Скаррона не випадково називали Вольтером XVIII ст.: нещадний ворог усього закостенілого, псевдокласичного, він, узявшись за травестування римського твору, дістав прекрасну можливість висміяти сліпе поклоніння старовинним фетишам. Зрозуміло, прямим об'єктом осміювання стала насамперед сама поема Вергілія, якого П.Скаррон не без підстав вважав гоноровитим наслідувачем Гомера.

Французький поет, докладно переповідаючи сюжетну канву античної епопеї в гумористично-сатиричному дусі, ущипливо глузував із класичних богів та героїв, про яких доти писалося з благоговінням. Водночас його травестія насичена численними натяками, подробицями, до­тепами, в'їдливими оцінками й характеристиками сучасних авторові суспільних відносин і людей, що дає підстави ставити з нею в один ряд і поему Котляревського. Травестія Скаррона була гострим виступом про­ти тих умовностей, штучності, фальшивого пафосу, що процвітали тоді і в житті, і в мистецтві, із цього погляду між французькою й українською переробками можна провести певні паралелі.

Ідея “Перелицьованого Вергілія”, можливо, була підказана Скаррону переробкою Дж.Б.Лаллі, проте в усьому іншому його травестія є цілком самостійним твором, сповненим непідробного гумору й тонкого іронізування над усіма прорахунками й неправдоподібними вимислами, до яких звертався Вергілій, описуючи долі своїх героїв. Особливо дістається від Скаррона добропорядному, благочестивому і тонкосльозому Енеєві, якого він саркастично висміює. Ясно, що українська поема також має спільні точки зіткнення аналогічного плану з французькою травестією.

Нечувана популярність поеми П.Скаррона привела до її численних наслідувань. У французькій літературі з'явилося ще близько десяти переробок епопеї Вергілія, причому не лише літературною мовою, а й діалектами – провансальським і бургундським. Оскільки П.Скаррон не встиг завершити свою переробку, виникло чимало її закінчень, серед яких найбільш вдалим вважається твір Ж.Моро (1706). Крім того, у Франції з'являється низ­ка бурлескно-травестійних поем, побудованих за іншими сюжетами.

До травестування “високих” жанрів стали звертатися представники й інших європейських літератур – австрійської, німецької, польської, причому пріоритет знову віддавався епопеї Вергілія. Ученими доведено, що травестії Дж.Б.Лаллі, П.Скаррона та його французьких наслідувачів, австрійця Блюмауера, німця Шмідта, російська переробка М.Осипова та О.Котельницького, “Енеїда” Котляревського, як і анонімна білоруська “Энеіда навыварат”, є оригінальними літературними явищами, зумовленими особливостями розвитку того чи іншого національного письменства у відповідний історичний період, талантом їх авторів, своєрідністю їхнього творчого методу. Незважаючи на яскраво виявлену не­повторність названих національних травестій, є й чимало тих особливостей і прикмет, які дають можливість твердити про типологічну спільність їх сюжетів, єдність жанрової природи.

Безперечно, спільна основа, що споріднює твори, – це бурлескне моделювання життєвих явищ. Характерною рисою бурлеску як одного з стилів комічної поезії є різка невідповідність між “високою” темою і її «низьким» викладом, оформленим жартівливою, буфонадною мовою. Бурлеск від самих початків свого виникнення ви­значився як один із прийомів полемічності: навмисне знижуючи «високий» стиль поважного твору, розвінчую­чи анахронічні, традиційні теми, він був виявом боротьби антагоністичних ідейно-естетичних угруповань у літературному житті. Як правило, бурлеск і як стиль, і як жанр виконував тоді прогресивну роль, висміюючи за­старіле й торуючи шляхи новому, молодому, тому, що виявляло, передові художні тенденції. Всі європейські бурлескні переробки латинської епопеї тією чи іншою мірою виконували суспільні функції. Так, антипоганська спрямованість твору Дж.Б.Лаллі поєднувалася з ідеєю утвердження італійської мови як літературної. (Правда, в умовах контрреформації та рефеодалізації література переживала глибоку кризу, і згадана переробка не внесла радикальних перетворень у художню творчість.)

Переробка А.Блюмауера “Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея” (1783 –1786) також пов'язана з тогочасною дійсністю, хоч, як це притаманно творам цього жанру, відбиває її специфічно. Проекція в австрійське життя останньої чверті XVIII ст. виявилася в гострій антикатолицькій тенденційності: поет саркастично змалював служителів костьолу, зокрема ченців, осудив папу римського, який морочить увесь світ. За своїми жанровими ознаками твір А.Блюмауера швидше нагадує сатиричну поему, ніж переробку, і цим він близький до “Енеїди” І.Котляревського.

У російській травестії “Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку”, чотири частини якої у 1791 – 1796 рр. написав М.Осипов, а останні дві в 1802 – 1808 рр. – О.Котельницький, об'єктом викриття стали лише неуцтво, неосвіченість, хамство, взяті без якоїсь соціальної диференціації. Намагаючися всіляко розсмішити читачів, російські поети перенаситили твір описами гулянок богів і героїв, які більшість часу проводять за сивухою. Такий “кабацький” ухил у травестуванні привів до численних натуралістичних надмірностей і суто мовностильових вульгаризмів, до карикатурності, шаржування, нагромадження однотипних комічних ситуацій. Як відомо, автор української “Енеїди” зумів щасливо обминути натуралістичність у зображенні, що теж забезпечило його твору почесне місце в історії літератури.

М.Осипов та О.Котельницький не належали до передових людей свого часу, проте незалежно від волі авторів їхня поема посіла певне місце в ідеологічній бо­ротьбі кінця XVIII – початку XIX ст., причому відіграла не зовсім ту роль, яку на неї вони покладали. Читачі сприйняли переробку як твір полемічний, спрямований проти марних спроб створити російську епопею, в якій мала б підноситися хвала самодержавству. В уяві передових освічених кіл ця травестія протиставлялася холодно-урочистій, значною мірою псевдопафосній “Россіаді” М.Хераскова.

Українська “Енеїда”, як і інші травестії, пройнята сміхом, але Котляревський на відміну від деяких своїх Попередників наснажив сміх злободенними суспільно-політичними тенденціями, що ґрунтувалися на прагненнях демократичних суспільних кіл. У цьому, пройнятому наскрізь сонцем, розпашілому від земних пристрастей творі “була не тільки полеміка з сухоребрістю класицизму, з аскетичними літературними самообмеженнями, – тут було ще більше від самого життя, що ним яскріє вся тканина поеми, весь соковитий гумор її, що раз у раз скипає гнівом нещадної соціальної сатири”.

Відповідно до вимог жанру, Котляревський зображує своїх героїв у жартівливо-гумористичному плані, творчо розвиваючи традиції і рідного, і європейського бурлеску взагалі. Новим і незвичайним в історії бурлеску було те, що автор української “Енеїди” підніс його на певний ступінь розвитку реалізму, поєднавши веселий, дотепний, розважальний сміх з реалістичними, просвітительськими узагальненнями. Поема Котляревського стала не тільки найпомітнішою віхою на шляху розвитку українського бурлеску, а й визначним явищем просвітительського реалізму, орієнтиром у становленні національного письменства.

Народна природа сміху поеми Котляревського, який визначає характер естетичного ставлення до дійсності, “виводить цей твір з обмеженого й мало продуктивного в художньому плані кола травестій епопеї Вергілія в широкий світ споріднених ідейно-естетичних явищ євро­пейської літератури, осяяних світлом народного Гума­нізму”. Справді, багатьма своїми рисами українська “Енеїда” близька до “Декамерона” Д.Боккаччо, “Гаргантюа й Пантагрюеля” Ф.Рабле, “Похвали Глупоті” Е.Роттердамського, “Дон Кіхота” М.Сервантеса, до комічних поем І.Красіцького, М.Чоконаї тощо.

“Енеїда” І.Котляревського виділяється серед інших травестій і характером “перелицювання” образів твору Вергілія. Так, Дж.Б.Лаллі, зробивши спробу травестування античних персонажів, далі глузування з переодяг­нених олімпійських богів не піднявся. П.Скаррон уперше майстерно переодягнув героїв Вергілія в костюми паризьких міщан, наділив їх рисами зовнішності, поведінки, мислення. Сам автор французької переробки виступає в ролі наївного розповідача, котрий не дуже дбає за вірогідність повідомлюваних фактів, "часто переплутує події, наділяє зображуваних осіб рисами своїх знайомих, сусідів, родичів. А.Блюмауер також користувався прийомами травестування, проте відверта антикатолицька тенденційність призвела до однобічності в перелицюванні героїв першотвору. Викриваючи святеників-єзуїтів, австрійський поет гостро осуджував фанатизм, марновірство, забобонність. Не ви­падково в картинах пекла у нього показана химерна потвора, яка харчується папірцями з написаними на них молитвами святому Луці (а такі папірці забобонні люди вважали панацеєю від усяких хвороб).

М.Осипов і О.Котельницький перемістили античних персонажів в умови російської дійсності XVIII ст., але обрана ними настанова – тільки розважати читача – призвела до того, що окремі побутові картини та по­дробиці підпорядковувалися задумові якомога сильніше принизити героїв Вергілія. В образах їхньої травестії важко впізнати справжніх росіян, представників певних соціальних груп, до того ж вони майже нічим не відрізнялися один від одного. Позбавлені конкретних індивідуальних, соціальних та й національних рис, персонажі цієї переробки виглядали блідими манекенами.

Справжня українізація – найприкметніша риса поеми Котляревського: вона виявляється буквально в кожному епізоді, описі, характеристиці, деталі. Як митець високого таланту, український поет переплавлював у своїй свідомості конкретні реальні спостереження, винесені з життя й. студійованої літератури. Тому такою ви­нятковою силою життєвої правди позначені створені поетом образи та картини, тому так органічно поєднуються комізм ситуацій і образів із глибоким проникненням в усі сфери народного життя. Саме побутові описи і є тим художнім фактором, що цементує різноманітні спостереження, характеристики, оцінки автора, надає зображуваному панорамності.

Поему Котляревського не можна розглядати як па­родію на латинський першотвір чи тільки як одну з на­ціональних травестій у ряду європейських переробок епопеї Вергілія. Розвиваючи думку О.Білецького про те, що “Енеїда”, незважаючи на “комічну зовнішність”, є твором “серйозним за своїм суспільним значенням”, М.Яценко доводить, що український поет концептуально близький до Вергілія. Травестуючи римський ори­гінал, надаючи йому зовсім іншого ідейного звучання, Котляревський водночас дотримувався його проблематики. Порівняно з іншими травестіями в українській “Енеїді” “в типологічну художню модель, що стала міжнародною, вкладено не тільки найбільш національний (неповторний), а й найбільш народний (як синтез національного й інтернаціонального) зміст”.

Анонімна білоруська “Энеіда навыварат”, власне, той уривок із неї обсягом приблизно 300 рядків, який ді­йшов до нас, свідчить про її пряму залежність від твору Котляревського. У деяких списках білоруської травестії зазначалося, що написана вона за українською поемою або “з малоросійської на смоленську мову” перекладена. Відомий учений Ю.Карський вважав, що білоруська поема побудована за зразком української “Енеїди”, і така характеристика є, безперечно, точнішою. Справді, на запозиченій з твору Котляревського сюжетній канві невідомий автор розгорнув низку побутово-етнографічних картин із життя старого білоруського села. Впадає в око протиставлення працьовитих селян-троянців сатиричне виписаним поміщикам та їхнім прислужникам, а також чиновникам. Як один із перших, відносно значних за обсягом творів, написаних білоруською мовою, “Энеіда навыварат” відіграла помітну роль у становленні нової білоруської літератури, що теж зближує її з українською травестією.

Автори бурлескно-травестійних поем, ставлячи нові художні завдання, реформували й вірш своїх творів. Замість поважного гекзаметра, яким була написана римська епопея, вони запровадили енергійні, динамічні віршові ритми. Так, французька травестія була виконана жвавим восьмискладовим віршем, який певною мірою нагадує наш чотиристопний ямб. Цей вірш тоді вживав­ся, як правило, у ліричній поезії й тому, перенесений в епічний твір, різко позначився на жанровій природі поеми. Укорочений більш ніж удвоє рядок, парне риму­вання надавали викладові деякої легковажності, нагадували звичайні розмовні інтонації на побутові теми. Крім того, мова травестії П.Скаррона своєю лексикою теж була наближена до усного мовлення в його по­всякденно-побутовому різновиді: це досягалося завдяки використанню фамільярних і жаргонних зворотів, виразів просторічного, а то й вульгарного характеру, навмисному звертанню до “знижених” синонімів.

А.Блюмауер обрав семирядкову строфу, в якій поєднувалися чотири- й тристопні ямбічні рядки. Сконденсовані, рухливі строфи сприяли втіленню задуму автора – показати непривабливе, фарисейське єство носіїв підступності, лицемірства та фанатизму.

М.Осипов запровадив у комічний епос десятирядкову строфу популярної в російській поезії класицистичної оди. Вибір поетом чотиристопного ямба й одичної строфи цілком виправданий: в його основі лежить внутрішня спорідненість комічної травестії з гумористичною та сатиричною одами. Як зазначав Б.Томашевський, поема М.Осипова виявляє спорідненість “не з парадною літературою верхів, а з низовою літературою, що виникала не в літературних гуртках дворян – дилетантів чи професіоналів, які обслуговували “світське” товариство, а в середовищі грамотіїв із “низів”, із різночинців, з податних станів, у середовищі бурсаків і студентів”.

Для Котляревського орієнтиром у виборі вірша була російська травестія. Ритмічні засоби його “Енеїди” побудовані за зразками тогочасної російської поезії, часом навіть без достатнього врахування українського наголо­су й синтаксичних норм рідної мови. Як і в російських. одах, у ямбічних рядках поеми Котляревського широко вживається пірихічна іпостаса на другій стопі. Запровадження ж поетом аномальних іпостас (замість ямбічних іпостас – хореїчні) свідчить про деяку орієнтацію українського поета на норми усного народного вірша. Вжита в поемі одична строфа виконує подвійну роль: з одного боку, вона є прикладом майстерності поета в плані формальних пошуків, його вміння вкладати насичені соковитими образами дзвінкі строфи й енергійні, динамічні, рвучкі, часто гострі рядки в струнку систему, вміння майже скрізь досягати завершеності думки в обраній строфічній одиниці, з другого – це прекрасний прийом щодо зниження форм класицистичної поезії, які на той час ставали анахронічними.

Отже, жанр бурлескно-травестійної поеми характеризується багатьма спільними особливостями, і в цьому плані українська травестія споріднена з іншими євро­пейськими переробками античної епопеї. Проте твір Котляревського як справді глибоко новаторський став єдиним щасливим винятком, коли травестована переробка оригіналу піднялася до рівня класичного взірця, який за своєю суспільною та культурно-історичною цінністю залишив далеко позаду всі попередні зразки цього типу.

“Енеїда” Котляревського – одне з найвищих досягнень світової новими ідейно-художніми функціями бурлескно-травестійної літератури. Відзначаючи цю особливість української переробки твору Вергілія, шведський славіст Альфред Єнсен справедливо вказував, що поема Котляревського завдяки глибокому проникненню в життя рідного народу відіграла важливу роль у становленні національного письменства.

Хоч українська “Енеїда” й виникла на засадах бур­леску і від першої й до останньої строфи наповнена веселим сміхом, проте своєю внутрішньою суттю поема докорінно відмінна і від творінь бурсацької музи попереднього періоду, і від численних російських “ірої”-комічних поем XVIII ст. Завдання твору Котляревського не обмежувалися тільки розважальними функціями, його ідейний пафос вийшов за естетичні можливості бурлеску. Українська “Енеїда” як літературне явище високого ґатунку світить не відбитим, а своїм власним світлом.

Котляревський як поет нового часу зрозумів високі потенційні можливості бурлеску в боротьбі з анахронічними стереотипами і в житті, освіті, і в літературі. Його “Енеїда” була виявом нових естетичних віянь, і саме цей пафос з радістю сприйняли читачі, критика. Правда, з'являлися й негативні відгуки, причому вже в часи, коли українське літературознавство стало осмислювати перші явища нової літератури. Так, П.Куліш у передмові до альманаху “Хата” (1860) назвав “Енеїду” небезпечним явищем у процесі становлення національного письменства, бо, мовляв, освічені кола зареготали не зовсім добрим сміхом і над зображеним у поемі простим українським людом, і над його словом: “Зареготали, і той регіт був – найстрашніша проба нашому писаному, слову українському. То було все одно, як родиться дитина серед п'яних баб, да ще й сама сповитуха вп'ється. Коли видержить бідолашне немовлятко парве безумне привітання на Божому світі, то буде ознака, що вродилось воно собі живуще аж надто. Вже такої страшної проби навпослі йому й не трапиться. Тим ре­готом над “Енеїдою” мало-мало не згубили самі земля­ки свого ж новонародженого слова”.

Звичайно, оцінка критика була неоднозначною, в ній вчувається стурбованість долею національної літератури, осуд тих читацьких смаків, які, може, й справді, крім «сміховини», за гострим висловом Т.Шевченка, і не уявляли інших творів рідного письменства. Однак М.Максимович тоді ж вирішив висловити й інший по­гляд на роль “Енеїди” та на її читацьке сприймання. На його думку, сміх, викликаний твором Котляревського, аж ніяк “не міг бути згубним” для молодої української літератури, адже ж у ньому звучало захоплення своїм родом і його багатим словом. Джерелом сміху була майстерність поета в перелицюванні героїв Вергілія, здійсненому “умілою рукою, з вірним знанням натури і життя свого народу і цілком у дусі народної української карикатури”.

Український поет, скориставшись світовим сюжетом про Енея, наповнив його національним матеріалом. Свого часу було висловлено багато суджень про використання Котляревським досвіду того чи іншого автора про “залежність” його поеми зокрема від російської переробки римської епопеї. Однак не так істотно, звідки міг перейняти поет сюжетну канву (вона ж відома була вже понад 1800 років), чиєю схемою послугувався у своїй творчості. Важливим є те, що він відчув органічну потребу рідною мовою розповісти про римських героїв, показати їх в образах своїх співвітчизників, змалювати різні сторони української дійсності, порушити серйозні суспільні, морально-етичні й естетичні проблеми. Тому й сприймається його “Енеїда” як цілком нове, самобутнє літературне явище, співзвучне новій історичній добі.

Розповідь від початку до кінця пройнята непідробним гумором, ведеться у наперед заданому жартівливому тоні, адже ж головне завдання автора полягало в тому, щоб, скидаючи з п'єдесталу, приземлюючи поважних героїв античності, провести па­ралелі до сучасного йому життя. Звичайно, в поемі життя земляків зображується у добродушно-іронічному, гу­мористичному освітленні, однак і такий аспект моделювання дійсності давав можливість розкрити певні соціальні стосунки між представниками різних суспільних шарів, вказати на носіїв зла, засудити його з позицій на­родної етики і моралі.

“Енеїда” захоплює читача жвавою, іскристою розповіддю про мандри Енея і його ватаги, про паразитичне існування богів і царів. Несподівані, навіть гротескні зіставлення, пародійні діалоги й висловлювання, ущипливі характеристики, гострі оцінки – ця розмаїта, багатобарвна гама кольорів, тонів і півтонів, яка характеризує мовну тканину твору.

У травестії гумористичність досягається вже одним «переодяганням» персонажів. Дії і вчинки героїв, на­вмисне перенесених з поважного твору в умови, їм невідповідні, обов'язково викликають сміх. Але досить вільне поводження з античними святинями, наявне у поемі Котляревського, на відміну від інших переробок латинського оригіналу, зовсім не мало на меті нігілістично заперечувати їх значущість. Задум полягав в іншо­му – показати життя таким, яким воно є, яким воно було чи могло бути і в античному світі, і навіть серед небожителів, створених людською уявою. Люди, як постійно наголошує український поет, скрізь і завжди за­лишаються самі собою, немає якихось істотних відмін­ностей між троянцями-бурлаками і царями чи богами, між голодранцем Енеєм і його матінкою Венерою та іншими “олімпійцями”. Тому й може ватажок троянців легковажно женихатися з карфагенською царицею Дідоною, встрявати у війну за Лавісю, тому й небожителі, і смертні з однаковим завзяттям накидаються на їжу, дудлять горілку, інтригують, сваряться з-за дрібниць, навіть хапаються за чуби та коси.

Розважальні тенденції, що характеризують бурлеск взагалі, притаманні й поемі Котляревського. Навіть при змалюванні сумних подій поет не залишає грайливої гу­мористичної тональності. Такі епізоди твору свідчать про глибоке освоєння поетом природи народної сміхової культури, в якій сумне часто освітлювалося крізь гумористичну призму (досить у цьому зв'язку пригадати народні весільні пісні, де мінорні мотиви, пов'язані із залишенням дівчиною батьківської родини, супроводжу­валися гумористичними інтонаціями).

Звичайно, у Котляревського гумор виконує й інші естетичні функції, що не раз відзначалося дослідника­ми. Правда, часом ці спостереження над сміхом поеми або занадто загальні, або хибують на крайні оцінки. Скажімо, Є.Гребінка вважав “Енеїду” пародією у фламандському дусі, де життя українців було змальоване однобічно, спотворено. Так само сприймали “Енеїду” і галицький письменник І.Вагилевич, і київський літературознавець Петров, побачивши у творі чи тільки зображення “лихого в звичаях і обичаях своїх краян”, чи пародіювання народного життя. П.Куліш вважав, що поему було написано для розважання панства, що з ній. грубий комізм переходить у карикатуру (“Основа”, 1861). Правда, згодом він змінив свою думку і охарактеризував Котляревського як соціального реформатора, котрий спустив з Олімпу богів і богинь, з постаментів –“широкославних героїв» і все те “панство повернув у мужицьку простоту” (Хуторна поезія. Львів, 1882).

Отже, сміх української травестії аж ніяк не можна втиснути в одне річище, бо йому притаманний широкий спектр тонів і півтонів, відтінків, часто химерно поєднаних. Багатоманітність сміху надала бурлескові нових якостей: у поемі легкий, світлий гумор не раз межує з сатиричними характеристиками, тонкий дотеп – з колю­чою іронією, шарж – з карикатурним, а то й гротеск­ним загостренням. На відміну від українських бурлескних віршів XVIII ст., від європейських травестій римської епопеї, витриманих, як правило, тільки в знижених тонально­стях, Котляревський часто вдається до різких переходів.