1 Міфологія як первісна форма світогляду. Анімізм. Тотемізм. Міфічний час і простір.

1.1)Людська самосвідомість виникає вже на ранніх етапах становлення суспільства, коли люди почали виокремлюватися із світу тварин. Проте про найвищу форму самосвідомості – світогляд(сукупність переконань, оцінок, поглядів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції) - можна говорити, починаючи з того часу, коли остаточно сформувалися рід і людина сучасного типу, або «людина розумна», тобто приблизно 35 - 40 тисяч років тому.

Історично першою формою світогляду був міф, а вихідною формою суспільної свідомості - міфологія. Міф (у перекладі з давньогрецької - сказання, легенда) - це уявлення про історію природи і суспільства, як наслідок діяльності фантастичних .

Первісна суспільна свідомість людей, їх погляди на світ переплітається з чимось фантастичним,нереалістичним.Усі ці погляди знаходили своє вираження в міфах. Адже, саме міф став в той час, основним носієм інформації,він легко запам’ятовувася і передався від покоління до покоління. Міф постав як основний спосіб розуміння світу, він виражає світовідчуття й світорозуміння епохи його створення.

Зміст більшості міфів зводився саме до розповідей про те, що відбувалося за часів “першотворінь”,”перших речей” і “перших людей”.

Головне значення міфів полягає в тому, що вони встановлювали гармонію між світом і людиною, природою і суспільством,

Міфи мають свою класифікацію в сучасній науці. Вони бувають космогонічні (про походження світу), солярні (в центрі світобудови - Сонце), лунарні (про Місяці). Антропогонічі міфи оповідають про створення людини, тотемічні - про тварин, культові - про обряди, культові дії.

1.2) Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм (від лат. anima - душа)- віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх. Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника - душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда. Душі не лише мають індивідуальний характер, але й можуть виявлятися у різних формах: як чоловічок у зіниці ока, пташка в грудях, пара, кров тощо. Душа може переселятися до інших людей, тварин, рослин. Врешті-решт це привело до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як частини її організму, яка оживляє його, а згодом й одухотворює.

1.3) Уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду отримали в сучасній науці назву тотемістичних. Тотем, означає рід або рідня. Тотемíзм - віра у містичний зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимось видом тварин чи рослин. Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних "первопредків". Вважалося, що ніби та чи інша тварина є прабатьком того чи іншого первісного роду або племені. Тому в тотемі люди вбачали добрих і турботливих заступників і захисників своєї громади від голоду, холоду, хвороб, ворогів та інших напастей, намагалися прив’язати до них усі найважливіші події в житті. Слід підкреслити, що обожнювалася не сама по собі тварина чи рослина. Об’єктом ушанування в тотемізмі виступало радше безособове і безіменне колективне, суспільне начало. Воно належало кожному з людей, і нікому окремо. А тотемна тварина (чи рослина) виступала його замісником чи заступником.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, що вони походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел - гостротою зору, ведмідь - силою тощо.Інколи тотема-тварину могли й забити, аби колективно засмажити м´ясо, з´їсти його і в такий спосіб отримати від нього бажані риси (сміливість, силу, легкість тощо).

1.4)Основними категоріями міфічного світогляду є простір і час.

Міфологічний час-це час творення світу, це час першопредків, першотворення, час , коли все зявляється вперше, коли відсутні кордони між світом богів, світом людей, світом мертвих, коли можливі шлюби між богами і людьми.

Міфологічний простір -це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні -були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень(половина дня), поганими - захід і північ. Тому починати орієнтацію з поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця.