«Дві руські народності»

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя

Як і у відомій-народній баладі про Бондарівну, в соціальній баладі «Пан Шульпіка» козак мститься панові за наругу над дівчиною.

Пан шульпіка

     Зажурився  сизий  голуб,  сидя  на  дубочку, Що  одняв  у  його  злющий  рябець  голубочку. Перелинув  голубочок  з  дуба  на  кленину, Одняв  в  мене  пан  Шульпіка  рідную  дитину. Перелинув  голубочок  із  кленка  на  івку, Ой  як  мені  без  дівчини  на  сім  світі  гірко! Сизесенький  голубочок  жалібно  воркоче, А  край  його  на  осиці  сорока  скрегоче. Голуб  стогне,  а  матінка  по  дитині  б'ється, Молоденький  козаченько  у  тугу  вдається. -  Не  плач,  не  плач,  козаченько,  по  моїй  дитині, Пошукай  собі  на  світі  іншої  дівчини. Не  журися,  вона  тобі  не  своя,  чужая! -  Ох,  як  мені  не  журиться  -  я  її  кохаю. -  Ой  іди  ж,  мій  молоденький,  дівку  визволяти, Вона  буде  тобі  жінка,  а  я  рідна  мати.      Ой  там  річка  невеличка;  на  річці  місточок, А  на  березі  край  його  лозовий  кущочок. Щось  почало  у  них  лозах  стиха  шелестіти: Засіда  козак  Шульпіку,  хоче  устрелити. Та  вже  сонце  на  западі,  а  місяць  зіходить, Із  Шульпікиного  двора  челядка  виходить. От  і  пишний  пан  Шульпіка  на  лови  з  хортами, Ізо  всею  челюдкою  та  ще  й  гайдуками. Вже  передня  челядонька  місток  проскакала, А  матінка  перед  паном  навколішки  стала: -  Здійми,  пане  милостивий,  із  мене  кручину, Оддай  мені,  паноченьку,  рідную  дитину.  - Як  сказився  пан  Шульпіка,  як  почав  гукати, Казав  стару  матусеньку  зараз  хлостовати! Сам  поїхав  на  конику  через  той  місточок, Закачався,  захитався  лозовий  кущочок. Гульк!  Рушниця  загуділа,  куля  полетіла Та  у  саме  панське  серце  прямо  улучила. Ой  вискочив  козаченько  з  куща  лозового, Поктотився  пан  Шульпіка  з  коня  вороного. Ой  шатнула  челядонька  козака  єднати, Де  взялися  товар́иші  його  рятовали. А  Шульпікина  челядка  лиха  повидала: Які  лягли  на  місточку,  інші  повтікали. Вибігала  дівчинонька  із  панського  замка, Обіймала,  цілувала  матір  і  коханка. Понесли  пана  Шульпіку  до  теплого  лежка,  - А  за  паном  простяглася  кровавая  стежка! Понесли  пана  Шульпіку  у  яму  ховати,  - За  ним  народ  поволікся  пана  поминати: -  Оце  тобі,  пан  Шульпіка,  хай  буде  за  тоє, Що  дитину  запоганив  у  неньки  старої! Оце  тобі,  пан  Шульпіка,  хай  за  шкоду  тую, Що  ти  украв  у  козака  дівку  молодую! Оце  тобі,  вражий  сину,  од  нас  дяковання, Що  терпіли  ми  од  тебе  всякі  глузовання! Оце  тобі,  сучий  сину,  за  твої  уразки, Що  ти  їздив  поміж  миром  без  всякой  опаски.