2.1. Початок конфліктної ситуації (1917-1920рр.)

Термін «конфлікт» походить від латинського слова conflictus - зіткнення. Ознаки конфлікту виявляються в зіткненні сил, сторін, інтересів. В якості об'єкта конфлікту може виступати як фрагмент матеріальної, соціально-політичної або духовної реальності, так і територія, її надра, соціальний статус, розподіл влади, мову і культурні цінності. У першому випадку формується соціальний конфлікт, у другому - територіальний.²⁸

Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю у сфері політики.²⁹

Будь-який конфлікт має свій предмет і об’єкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, він може виникати у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.

Є ще одна категорія суб’єктів територіальних претензій, вона представлена вищими органами влади суверенних держав. Принципи поваги територіальної цілісності держав СНД і непорушності існуючих кордонів зафіксовані в установчих документах Співдружності. Але Азербайджан і Вірменія, тривалий час і після створення СНД, що знаходилися в стані неоголошеної війни один з одним, мають протилежні позиції по карабахському питанню. Проведені в роки радянської влади кордони між союзними республіками в багатьох випадках розсікли цілісні етнокультурні і господарські регіони, а міграційні потоки радянського часу різко підсилили мозаїчність етнічного розселення. З розпадом же СРСР вірмекнський та азербайджанські народи опинилися розділеними державними кордонами, по різні боки яких проживали співвітчизники. Звичайно, особливо небезпечні етнотериторіальні конфлікти, учасники яких вважають спірні землі частиною своєї історичної батьківщини. Нагірний Карабах вважають таким і вірмени, і азербайджанці. І цей факт вилився у великомасштабну війну, що забрала з життя тисячи людей.

Нагірнокарабаський конфлікт - це територіальний конфлікт між Азербайджаном, з одного боку, та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією - з другого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени. Конфлікт призвів до поляризації позицій сусідніх держав довкола нього і став джерелом загрози регіональній безпеці Кавказу і всього Середнього Сходу.

Нагірнокарабаська Республіка (НКР) — держава, яка виникла у процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) — національно-державного утворення у державній структурі СРСР і Шаумянського району, населеного вірменами. Столиця — Степанакерт. НКР була проголошена 2 вересня 1991 р.

Після розпаду в 1917 році Російської імперії в Закавказзі була утворена Закавказька Конфедерація та в Тифлісі створений Сейм, в якому активну роль відігравали грузинські, азербайджанські, вірменські парламентарії.³⁰ Проте розбіжності і важка військова обстановка не дозволили зберегти конфедеративний устрій і за підсумками останніх засідань Сейму в травні 1918 року на Південному Кавказі з'явилися незалежні держави: Грузинська, Араратська (Вірменська) і Азербайджанська Демократична Республіка (АДР). 28 травня 1918 АДР стала першою на Сході і в мусульманському світі демократичної Республікою з парламентською формою правління.³¹

Керівники Дашнакскої Вірменії³² («Вірменське революційне співдружність» - одна з найстаріших вірменських політичних партій. Створена в 1890 р. в Тифлісі (Тбілісі)) почали різанину азербайджанського населення колишньої Еріваньской губернії, Зангезур та інших областей нині складових території Республіки Вірменія. Паралельно вірменські війська, збиті з загонів, дезертири з фронтів Першої Світової Війни, почали просуватися по території, з метою «розчистити місце» для створення держава Вірменії. У цей непростий час, намагаючись зупинити кровопролиття і різанину мирного населення, учинені вірменськими загонами, група представників керівництва Азербайджанської Демократичної Республіки погодилася поступитися місто Єреван і його околиці для створення вірменської держави. Умовою цієї поступки, що викликає досі велика суперечка у азербайджанської історіографії, було те, що вірменська сторона зупинить різанину азербайджанського населення і не буде більше мати територіальних претензій до АДР. Коли в червні 1918 року Азербайджан, Вірменія і Грузія підписали, кожна окремо, «договори про мир і дружбу з Туреччиною», територія Вірменії була визначена в 10,400 кв.км. Безперечна територія АДР становила близько 98 тис.кв.км. (Разом зі спірними ділянками 114 тис.кв.км.).

Однак вірменське керівництво не стримало свого слова. У 1918 році, частина російських і вірменських солдатів, виводяться з турецького фронту, і в підсумку дезертирів з фронтів Першої Світової війни загони складаються з вірмен, були майстерно направлені у бік Азербайджану і його столиці нафтового Баку.³³ По дорозі вони застосовували тактику випаленої землі, залишаючи після себе попелища азербайджанських сіл.

Після встановлення радянської влади в Закавказзі у 1920- 1921 pp. боротьба за Карабах перемістилася з військової у політичну площину. Спочатку більшовицький уряд Росії спонукав Ревком Азербайджану ухвалити в грудні 1920 р. постанову, за якою Карабах, Зангезур і Нахічевань переходили під вірменський контроль, проте лідер радянського Азербайджану Н. Наріманов відмовився виконувати це рішення. У березні 1921 р. до тексту "Договору про братерство і дружбу" між Радянською Росією і Туреччиною додалося положення, за яким Нахічевань і Карабах мали перейти під контроль Азербайджанської PCP.

Наспіх сформоване вірменське ополчення складалося з тих, хто погодився під більшовицькими гаслами виконувати накази Дашнакских лідерів на чолі зі Степаном Шаумяну, надісланим з Москви керувати бакинськими комуністами (Баксовет). Потім на їх основі Шаумяну вдалося в Баку укомплектувати і повністю озброїти 20000 угруповання на 90% складається з вірмен.

Вірменський історик Рональд Суні у своїй книзі «Бакинська комуна» (1972 р.) детально описав як лідери вірменського руху під егідою комуністичних ідей, створювали вірменське національну державу.

Саме за допомогою ударної і добре озброєної двадцятитисячного угруповання, що складається з солдатів і офіцерів, які пройшли фронти 1-ої Світової, навесні 1918 року Дашнакскі лідерам, під прикриттям ідей більшовизму вдалося влаштувати небувалу досі різанину мирного населення Баку і регіонів Азербайджану. За короткий термін було вбито 50-60 азербайджанців, в загальній складності на Кавказі, в Азербайджані, Туреччині та Персії було вирізано 500-600 тисяч азербайджанців.³⁴

Дашнакске угруповання тоді вперше вирішили спробувати відторгнути від Азербайджану благодатні землі Карабаху. У червні 1918 року в Шуші відбувся перший з'їзд нагірно-карабахського вірмен, і тут вони оголосили себе незалежними. Нещодавно утворена Вірменська республіка, пославши війська, учинила в Карабасі небачені погроми та кровопролиття в азербайджанських селах. Заперечуючи вірменським необгрунтованим вимогам, 22 травня 1919 року в інформації, даної В.Леніну бакинським комуністом Анастасом Мікояном, повідомлялося: «Агенти вірменського керівництва - дашнаки намагаються приєднати Карабах до Вірменії. Це для карабахських вірмен означало б залишення своїх місць проживання в Баку і з'єднання своїх доль з ні чим їх, не зв'язує Єреваном. Вірмени на своєму 5-му з'їзді вирішили прийняти азербайджанську владу і з'єднатися з ним »³⁵.

Тоді старання вірменських націоналістів завоювати Нагірний Карабах і приєднати його до Вірменії, не увінчалися успіхом. 23 листопада 1919 в Тбілісі завдяки зусиллям азербайджанського керівництва, вдалося укласти мирну угоду між Вірменією та Азербайджаном і зупинити кровопролиття.

Але обстановка в регіоні продовжувала залишатися напруженою, і в ніч з 26 на 27 квітня 1920 72 тисячна одинадцятий Червона армія, перейшовши кордони Азербайджану, попрямувала в Баку. В результаті військового штурму Баку був зайнятий військами Радянської Росії, і в Азербайджані була встановлена ​​Радянська влада, при якій позиції вірмен ще більше упрочнились. І в ці роки вірмени, не забувши свої задуми, продовжили боротьбу проти Азербайджану. Питання Нагірного Карабаху багаторазово обговорювалося на Кавказькому бюро ЦК РКП (б), Закавказькому відділенні РКП (б), на бюро ЦК АКП (б).³⁶

15 липня 1920 на засіданні ЦК Азербайджанської Компартії (б) було прийнято рішення про приєднання Карабаху і Зангезур до Азербайджану. Але ситуація не стала складатися на користь Вірменії і 2 грудня 1920 р. уряд дашнаків без опору передав владу Військово-революційного комітету, очолюваного більшовиками. У Вірменії була встановлена ​​радянська влада. Незважаючи на це вірмени поставили знову питання про поділ Карабаху між Вірменією та Азербайджаном. 27 липня 1921 політичне і організаційне бюро ЦК АКП (б) розглянув питання Нагірного Карабаху. Це бюро не погодився з пропозицією представника Радянської Вірменії А.Бекзадяна і заявило, що поділ за національністю населення і приєднання частини його до Вірменії, а інший до Азербайджану, не допустимо, як з адміністративної, так і з економічної точки зору.

Проте незабаром більшовицьке керівництво змінило своє ставлення до карабаського питання. У контексті сприяння "світовій комуністичній революції", в якій Туреччині відводилася роль "смолоскипа революції на Сході", Москва змінює своє ставлення до етнічно спорідненого Туреччині Азербайджану і до проблеми "спірних територій", зокрема Нагірного Карабаху. Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює претензії на цей район. У 1921 р. під безпосереднім тиском з боку Й. Сталіна Нагірний Карабах насильно забрали у Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської PCP. Нагірний Карабах було роздроблено: на одній його частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах Азербайджану таким чином, аби ліквідувати фізичний та географічний зв'язки між вірменською автономією та Вірменією. Протягом десятиріч штучно стримували соціально-економічний і культурний розвиток вірменського населення, систематично порушували його права, ображали національні почуття, свідомо паплюжили і руйнували стародавні пам'ятки, послідовно здійснювали політику виживання вірмен з їхніх споконвічних земель з метою вселення туди азербайджанців. У результаті у Нагірному Карабасі систематично відбувалося скорочення вірменського населення: у 1921 р. воно становило 94,4 %, у 1926 р. — 89,2, у 1959 р. — 84,4, у 1970 р. — 80,5, у 1979 р. — 75,9, у 1989 р. — 75 %.³⁷

Спроби вірмен роздобути Нагірний Карабах був складовою частиною територіальних претензій прийшлого безземельного народу. Отже, ця подія не ново для історії. І вірмени не проживали на Південному Кавказі, у тому числі в Азербайджані, а переселилися сюди поступово з інших країн або ж були переселені. 1431 Ягуб паша Аггоюнлу Ечміадзін (Уч-Міадзін) продав за 525 динарів киликийськой купцеві вірменинові. Переселення вірмен на Південний Кавказ відбувалося поступово і здійснено через Малу Азію. Перші групи вірмен (вони себе називають хайамі, а захоплені землі Західного Азербайджану Хайастаном) були нечисленними і переселилися в VII-VI ст. до н.е. з Балкан в Малу Азію, в один із східних районів сучасної Туреччини і використовувалися як раби в деяких господарських роботах, в основному будівництві.³⁸ Територія Карабаху в стародавні часи входила до складу Азербайджанського Албанського держави (IV століття до н. Е-VIII ст. Нашої ери) під назвою «Арцах» (назву «Арцах» пов'язано з ім'ям древнього тюркського племені - саків і означало «сміливий сак», «хоробрий сак», «чоловік сак»). Західні кордони Албанії, проходячи по озеру Гойче (Севан) охоплювали більшу частину території нині званої Вірменія. У той період на цих територіях не було вірменських елементів. Території Арцаха - Карабаху пізніше входили до складу Азербайджанських держав Саджітов, Раввадідов, Ельдегізов, Каракойунлу, Аккойунлу, Сефевідів і Карабаського ханства. У травні 1805 Карабахське і Іраванское ханство було окуповане з боку Російської імперії. Незалежність Азербайджанської Демократичної Республіки, створеної в 1918 році, а так само її територіальна цілісність, включаючи Карабах, і суверенітет конкретно були визнані Паризької Конференцією. Відомий учений, фахівець з Вірменії Х. Адонс писав «Кіммерійські племена в VIII-му столітті до н.е. прийшли на Балкани, в область Фракія.³⁹ Тут вони зустрілися з предками вірмен і, взявши їх з собою, переселилися до Малої Азії ». Всі великі імперії розвалилися, коли забули про свою історію.⁴⁰

Таким чином, карабаську проблему не розв'язали, а заморозили на понад 70 років. Вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталася з петиціями до центральної влади у Москві, вимагаючи анулювати рішення 1921 р. і розглянути можливість передачі цього району до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.