2.2.Аналіз джерельної бази проблеми

Джерельну базу дослідження складають : документи та мемуари. Документи ми розділяємо на наступні групи : резолюції ООН, двосторонні угоди, рішення міжнародних конференцій.

У сучасному міжнародному житті резолюції Ради Безпеки ООН належать до найважливіших документів. Усі держави-члени ООН, зрозуміло, орієнтовані на їх виконання. По карабахському конфлікту є чотири резолюції РБ ООН (822, 853, 874 і 884).¹² Усі вони прийняті в самий розпал війни в Карабаху, з 30 квітня по 12 листопада 1993 р.

Сторони цього конфлікту не хочуть зрозуміти, що резолюції РБ ООН, як правило, окрім рідкісних особливих виключень, складаються на компромісній збалансованій основі. Тому абсолютно неприйнятний вибірковий підхід до них - не можна виконувати або вимагати виконання тільки тих положень, які відповідають інтересам цієї сторони. Це руйнує баланс, на якому будується резолюція, веде до її невиконання і іншими сторонами. Потрібно також своєчасне, а не відкладене виконання усіх положень резолюції без яких-небудь виключень.

У переговорному процесі і повсякденній словесній війні сторони карабахського конфлікту часто посилаються на окремі положення 4 – х резолюцій РБ ООН. Нажаль, кожна натискає лише на те, що вигідно їй в цих резолюціях, всіляко уникаючи комплексного підходу і виконання власних зобов'язань. Причому сторони так електризують обстановку навколо конфлікту, що той, хто вказує їм на перекоси, негайно зараховується в агенти супротивного табору. Незважаючи на це, необхідно саме комплексно розглянути основні вимоги РБ ООН і їх виконання сторонами з урахуванням специфіки і ходу цього конфлікту.

Адекватне трактування резолюцій РБ ООН неможливе без урахування обстановки, коли вони приймалися, літо і осінь 1993 р.- пік війни і відповідно без урахування смислової ієрархії їх вимог. Очевидно, що першочерговою, найголовнішою вимогою було : негайне припинити вогонь, усі військові дії і ворожі акти. Воно червоною ниткою проходить через усіх 4 резолюції, як їх загальний стержень.

РБ ООН висунула цю вимогу ще 30 квітня 1993 р. в першій же резолюції №822, але на його виконання не вистачило цілого року і трьох інших резолюцій. Ще рік лилася кров, наростав потік біженців і переселенців. "Негайність" припинення вогню не могла означати відстрочення до травня 1994 р. чи можливо така наполеглива зневага цією корінною вимогою зарахувати за своєчасне виконання резолюцій СБ ООН?

Яка ж сторона порушувала цю вимогу усіх резолюцій і несе особливу відповідальність за те, що її збої в рішенні цієї кардинальної задачі започаткували зрив мало не усіх інших вимог - комплексне невиконання резолюцій РБ.¹³

Звичайно, безгрішних тут немає, але "пальма першості" все ж безперечно належить азербайджанській стороні. Навіть втрачаючи контроль над своїми територіями, керівництво Азербайджану - і при А.Ельчибеї, і при Г.Алієві - упиралося в спробах добитися перелому на фронті і вирішити конфлікт силою. Сподіваючись на неї, воно не мало права забувати про риски для власних територій, про свою частку відповідальності за появу і розширення окупованих земель. А окупація знову заштовхувала його в порочний круг відмов і зривів миротворчих ініціатив. За роки активного посередництва Росії набрався цілий календар порушень сторонами припинення вогню, відходів від таких домовленостей і інших недооцінок миротворчої діяльності (говорить про це і резолюція №884).

Характерна політико-дипломатична боротьба відразу ж навколо найпершої резолюції №822, хоча Азербайджан був ініціатором її прийняття і на словах вітав її. Проте коли Росія, США, Туреччина і голова Мінської конференції РБ в травні 1993 р. запропонували сторонам конфлікту підтвердити готовність виконати її, Єреван і Степанакерт зробили це, а Баку утрималось.

Річ у тому, що буквально за декілька годин до прийняття в Нью-Йорку резолюції №822 Росія, США і Туреччина погоджували в Москві компромісні пропозиції, які в обмін на відхід вірмен з Кельбаджара передбачали відновлення переговорів спочатку у вузькому складі "5+1", а потім в Мінській групі і лише призупинення військових дій на 60 днів.¹⁴ Резолюція №822 РБ ООН була радикальніша: зажадала "негайного припинення усіх військових дій і ворожих актів в цілях встановлення припинення вогню". Отримавши резолюцію РБ ООН, Москва негайно ж, 30 квітня, запропонувала Вашингтону і Анкарі привести вже підготовлену, але ще не передану сторонам трибічну ініціативу у відповідність з цією резолюцією, але партнери утрималися і потім опиралися цьому.

Травень і червень 1993 р. пройшли у боротьбі навколо цієї альтернативи : повне припинення військових дій (у відповідність з резолюцією №822 РБ ООН) або їх призупинення на 60 днів (це цілком відповідало б колишній ініціативі Росії від серпня 1992 р., але захоплення Кельбаджара різко ускладнило обстановку).

З одного боку, трибічна ініціатива була кроком вперед на тлі минулого: вона дозволила витягнути Азербайджан з суцільних відмов, коли той не погоджувався на припинення вогню або призупинення військових дій, переривав переговори, висував попередні умови і тому подібне - нарешті, Баку мало не один із перших, хто дав тоді згоду на миротворчу ініціативу (не без урахування того, що серед ініціаторів була Туреччина, а азербайджанці хотіли посилити її роль у врегулюванні). Баку і надалі підтверджував згоду на "графік невідкладних заходів" (трибічна ініціатива), а Єреван і особливо Степанакерт наполягали на його доопрацюванні саме у дусі резолюції №822 РБ ООН.¹⁵

З іншого боку, трибічна ініціатива стала перешкодою виконанню резолюції №822,¹⁶ що зумовило позицію Росії. На зустрічі мінської "дев'ятки" (Рим, 3-4 червня) коштувало великої праці переконати партнерів (особливо американців) в тому, що графік має бути підпорядкований виконанню резолюції РБ ООН, хоча і це ще не усунуло усіх слабкостей "графіку". Азербайджан, незважаючи на словесне схвалення резолюції №822, не хотів зв'язувати себе зобов'язаннями по її виконанню в частині припинення військових дій.

Негативне відношення Азербайджану до цієї головної вимоги резолюцій РБ ООН проявлялося і далі. Кожна нова резолюція враховувала зміни обстановки. Після досягнутих за допомогою Росії перших домовленостей про обмеження військових дій, відмови Баку продовжити їх і падіння Агдама, що послідувало, резолюція №853 від 29 липня призвала сторони "досягти міцних домовленостей про припинення вогню і дотримуватися їх". Резолюція №874 від 14 жовтня - коли трималося тимчасове припинення вогню, ув'язнене за посередництва Росії, - призвала зробити його ефективним і постійним. Після його зриву азербайджанською стороною остання резолюція №884¹⁷ від 12 листопада "найнаполегливішим чином" призвала "терміново відновити дотримання припинення вогню, встановленого в результаті прямих контактів, що робляться за сприяння уряду Російської Федерації на підтримку Мінської групи". Але терміново так і не вийшло, на це пішло ще рівно півроку. Вже за наявності цілого блоку чотирьох резолюцій РБ ООН Баку ще кілька разів - як мінімум двічі в грудні 1993 р. і по разу в лютому і березні 1994 р. - прямо нехтував шансами покласти край військовим діям.

У результаті Азербайджан пішов на припинення вогню в травні 1994 р. зовсім не заради виконання резолюцій РБ ООН, які в цій частині більше року наполегливо ігнорував, а в результаті ряду військових невдач, що поставили його керівництво на грань повної поразки і втрати влади (характерно, що цього разу Баку вперше сам домігся припинення вогню, хоча опозиція ще наполягала на продовженні бійні).

Так належало початок зриву виконання резолюцій РБ ООН по Карабаху. Тому і морально, і політично не занадто спроможна спроба Баку зображувати прихильність резолюціям РБ ООН, а також заносити собі в актив збереження перемир'я упродовж 10 років як доказ свого прагнення вирішити конфлікт мирним шляхом. Занадто відомі усім регулярні загрози навіть з офіційних вуст вирішити його "будь-яким шляхом".

Припинення вогню з 12 травня 1994 р.¹⁸ досягнуте за сприяння Росії вже не стільки по резолюціях РБ ООН, скільки на основі заяви Ради глав держав СНД від 15 квітня 1994 р. ¹⁹Глави держав СНД вперше виставили вимогу припинення кровопролиття в головний пріоритет врегулювання. І ця угода про припинення вогню вже була іншою, ніж ті які прийняли вже : не тимчасовою, на декілька днів, а безстроковою, тобто практично постійною, і підписано за наполяганням Москви не двома, як раніше, а усіма трьома сторонами в конфлікті (не лише Баку і Степанакерт, але і Єреван).

Поки, усупереч усім резолюціям, війна ще тривала, в них засуджувалися ескалація військових дій, захоплення нових міст і районів, неодноразові порушення припинення вогню, проведення бомбардувань і артобстрілів населених пунктів, містився заклик утримуватися від усіх порушень міжнародного гуманітарного права. Це також показник того, що не виконувалося як найголовніше, так і багато що інше з резолюцій РБ ООН.

Через усі резолюції проходить і вимога звільнення захоплених територій або негайного виведення усіх сил, що окуповують. У Баку стверджують, ніби усі резолюції вимагають беззастережного виведення, але це не так - тільки в резолюції № 853 від 29 липня.. Якраз на цьому фоні безумовна раніше вимога перетворилася на предмет переговорів між сторонами. Це питання багато разів було темою переговорів, але не вирішений як із-за позиції вірмен, так і тому, що Баку відразу ж наполягало на виведенні звідусіль, навіть з Шуши і Лачина, не бажаючи навіть торкатися статусу ПК.²⁰

Навряд чи реалістичні мало не ультимативні вимоги розпочати відразу із звільнення зайнятих земель - без розгляду інших проблем і ув'язки із зобов'язаннями по них. При пакетній угоді це виключається саме по собі, а приступати реально до поетапного врегулювання просто неможливо, поки немає найнадійніших гарантій непоновлення військових дій. Войовнича риторика тим більше неможлива з переходу до поетапного врегулюванні.

Тепер до бакинської дипломатії починає приходити розуміння того, що звільнити окуповані території "в один день неможливо" і це потрібно зробити поетапно.

Вірмени фактично користуються тим, що Азербайджан не виконував резолюції РБ ООН із самого початку і в найголовніших вимогах для того, щоб, у свою чергу, не виконувати вимогу про негайне виведення сил, що окуповують, із зайнятих районів (правда, вірмени не намагаються виставляти себе поборниками виконання цих резолюцій, як необачно робить Азербайджан - із зворотним у результаті ефектом). Користуються вірмени і тим, що в резолюціях №874 і №884 РБ ООН "зникла" вимога беззастережного виведення сил, що окуповують.²¹ Вона втратила безумовний характер (який мала в резолюції №853), що рівнозначно розумінню того, що виведення військ і його умови - предмет переговорів між сторонами.

Крім того, вірмени намагаються закріпити збереження статус-кво, а вимогу "пакетного", усеосяжного врегулювання, на їх думку, дозволяє затягувати виведення невизначено довго.²² Вони не врахували ту обставину, що на тлі тривалого перемир'я "окуповані території" стають найпомітнішою аномалією, головним подразником в псевдо-мирній обстановці як з гуманних міркувань із-за положення переміщених осіб, так і з точки зору загального здорового глузду.

Резолюції РБ ООН містять ряд інших вимог і закликів, які так і залишилися невиконаними :

а) "відновити економічні, транспортні і енергетичні зв'язки в регіоні"(853); "усунення усіх перешкод для комунікацій і транспорту"(874). З самого початку конфлікту Азербайджан використав тотальну блокаду Нагірного Карабаху і Вірменії, звинувачуючи, у свою чергу, Вірменію у блокаді Нахічевані. Для виконання цих вимог він ставить попередньою умовою звільнення земель. Крім того, Баку обірвало контакти з Вірменією, а тим більше з Нагірним Карабахом в усіх сферах;

б) ряд закликів торкалися переговорного процесу. Оскільки Азербайджан ще 19 травня 1992 р. відмовився йти на Мінську конференцію, поки вірмени не залишать Шушу і Лачин, а 6 квітня 1993 р. пішов з консультацій "мінської п'ятірки" в Женеві через захоплення Кельбаджара, резолюції РБ ООН пропонували "негайно відновити переговори.у рамках мирного процесу Мінської групи" (822), настійно закликали утримуватися від будь-яких дій, що заважають мирному вирішенню конфлікту, і "продовжувати переговори у рамках Мінської групи, а також за допомогою прямих контактів" (853), закликали до швидкого скликання Мінської конференції (874).²³

Переговори у рамках Мінської групи, незважаючи на збої, були потім продовжені, а ось прямі контакти з Нагірним Карабахом, якраз усупереч трьом резолюціям РБ, Баку, навпаки, у кінці 1993 р. повністю згорнув.

Супротивною йому стороною резолюції називають "місцеві вірменські сили" (822), "вірмен нагорно-карабахського району Азербайджану"(853, 884). І під прямими контактами відповідно розумілися контакти Баку-Степанакерт (там не раз згадуються домовленості по припиненню вогню за сприяння Росії, а усі вони, буквально усі поміщені в 1993 р. із Степанакертом - Єреван в них не брав участь).

Зовсім окремо в усіх 4 резолюціях говорилося про погіршення стосунків і напруженості між Азербайджаном і Вірменією. Ні у одній з них Вірменія не відзначалася як протиборча сторона (хоча це явна неточність). Їй адресувалися заклики "продовжувати робити" або "використати свій вплив" на вірмен Нагірного Карабаху (853, 884). Нагірний Карабах по сенсу проходить як сторона конфлікту, хоча називається - як і Азербайджан - то зацікавленою стороною, то просто стороною (853, 874, 884).²⁴ Побічно резолюції підводять до того, що цей конфлікт по конфігурації трьохсторонній.

У резолюціях порушені і інші питання, у тому числі правові і гуманітарні, але тут розглянуті лише найголовніші, виконання, що визначали, або невиконання цих рішень.²⁵

У результаті доводиться констатувати, що жодна вимога або заклик чотирьох резолюцій РБ ООН сторонами конфлікту не виконані, окрім припинення вогню. Єдиним досягненням залишається перемир'я, яке тримається більше 10 років. На жаль, і в частині припинення вогню резолюції РБ ООН не усіма сторонами виконані своєчасно і по добрій волі. У повсякденному, побутовому сенсі припинені також військові дії, але юридично це невірно, тому що сторони можуть, наприклад, робити концентрацію сил у лінії зіткнення або їх перекидання з однієї ділянки затихлого фронту на іншу. Тим більше не припинені ворожі акти, під які підпадають і різного роду блокади : транспортні, енергетичні, економічні.

Як підсумок розгляду проблеми виконання карабахських резолюцій РБ ООН по сторонах конфлікту, слід прямо сказати:

- АЗЕРБАЙДЖАН із самого початку, ще в 1993-94 рр. протягом року, наполегливо не виконував найосновнішу вимогу усіх 4 резолюцій - припинення вогню, військових дій і ворожих актів, не бажав припиняти бойові дії, продовжував ставку на силове рішення конфлікту. Не хоче виконувати він ці резолюції і зараз в частині припинення ворожих актів, відновлення економічних, транспортних і енергетичних зв'язків в регіоні, прямих контактів з Нагірним Карабахом, скликання Мінської конференції ОБСЄ. Інакше кажучи, фактично Азербайджан не виконав і не виконує жодної вимоги або заклику 4 резолюцій РБ ООН. Ніяк не вписуються в їх виконання і вимоги Баку до Анкари зберігати блокаду Вірменії, і нинішнє брязкання зброєю, регулярні заклики офіційних осіб Азербайджану вирішити конфлікт наново силою.

- ВІРМЕНІЯ і НАГІРНИЙ КАРАБАХ продовжують не виконувати вимоги виведення сил, що окуповують, з районів Азербайджану за межами ПК під приводом необхідності "пакетного", усеосяжного врегулювання.

- ВІРМЕНІЯ мало виконувала заклик робити стримуючий вплив на ПК, а зараз помилково підміняє його в переговорному процесі, що знову ж таки, але по іншому спотворює реальну конфігурацію конфлікту.

В останні роки виконання резолюцій частіше вимагає Баку, але лише в частині негайного, повного і беззастережного виведення окупаційних сил з 7 районів Азербайджану, зайнятих армяно-карабахскими військами, і повернення туди своїх біженців. Зараз все наполегливіше охоплюють цією вимогою і сам Нагірний Карабах. Інакше кажучи, Азербайджан по суті зводить вимоги резолюцій до звільнення окупованих територій. Ніякі інші вимоги у Баку не акцентуються, просто замовчуються. Йому потрібно притягнути увагу до окупації - тяжкого наслідку озброєного конфлікту, до болю вимушених переселенців. Але цим самим хочуть також відтіснити на другий план, “залишити на потім” усунення головної спірної проблеми і причини конфлікту - визначення статусу Нагірного Карабаху.

Ще один документ на який потрібно звернути увагу – Мадридські принципи.²⁶ Вірменська газета «Айкакан жаманак» опублікувала проект «Мадридських принципів». «Мадридські принципи» - умовна назва Базових принципів врегулювання Карабахського конфлікту. Базові принципи були представлені міністрам ВД Вірменії та Азербайджану 29 листопада 2007 в Мадриді.

В принципи, які трималися в секреті близько півтора років, були внесені деякі зміни, і в результаті 10 липня 2009 року в рамках саміту «Великої вісімки» в Аквілі президенти країн-співголів МГ ОБСЄ - США, Росії і Франції - вперше офіційно частково оприлюднили оновлений варіант «Мадридських принципів». Основні принципи врегулювання зводились до :

1) Остаточний статус НК буде визначений шляхом плебісциту, який має на увазі вільне та справедливе (genuine) волевиявлення населення НК. Терміни і деталі (modality) плебісциту сторони погодять в ході подальших переговорів. Під населенням НК розуміються жителі всіх національностей, що проживали в НКАО в національних пропорціях 1988р. У ході плебісциту обмеження у формулюванні питання не буде.

2) Протягом проміжного періоду, до визначення остаточного юридичного статусу НК, його мешканці будуть мати певні права і переваги, які будуть визначені, згідно викладаються принципам у Мирному угоді.

- У жителів НК повинно бути право соціальної та економічної життєдіяльності в демократичному суспільстві, захисту та контролювання безпеки, згідно з міжнародним правом.

- У населення НК буде право обирати посадових осіб для управління протягом проміжного періоду. Ці посадові особи будуть здійснювати законодавчу і виконавчу владу, а також створять суди. Ці посадові особи матимуть право організовувати вибори в районах, передбачених по Мирному угодою.

- Проміжні влади НК будуть мати статус спостерігача на тих сесіях ОБСЄ, де будуть обговорюватися питання, що стосуються НК. Вони можуть вступати в ті організації, в яких міжнародно визнаний статус не обов'язковий.

- НК може отримувати фінансову допомогу від зарубіжних країн та міжнародних організацій.

3) Вірменські сили виводяться з усіх територій, суміжних з колишньої НКАО.

- Вірменські сили виводяться з Кельбаджарского району. Обмежене військове з'єднання буде дислокуватися на тій території, яка буде визначена Міжнародною Перехідний Комісією, до підписання Мирного угоди.

- Контроль над Кельбаджарскім районом буде здійснювати Міжнародна Перехідна Комісія, куди входитимуть представники Вірменії та Азербайджану. Комісія буде здійснювати постійний міжнародний моніторинг Кельбаджарского району. Від'їзд населення з Кельбаджарского району буде заохочуватися.

- Виселені азербайджанці повернуться в Кельбаджарскій район після підписання Мирного угоди.

4) Вірменію і Карабах повинен з'єднувати коридор узгодженої ширини. До вирішення остаточного статусу НК цей коридор збереже той статус, який існував на момент підписання документу. Після визначення остаточного юридичного статусу НК статус коридору буде врегульовано, враховуючи остаточний статус НК.

5) На основі положень Мирного угоди всі внутрішньо переміщені особи та біженці мають право на повернення на добровільних засадах з того моменту, коли Комісар ООН у справах біженців оголосить, що безпека колишніх місць проживання забезпечена. Всі особи, які повернулися в свої населені пункти, будуть без дискримінації користуватися правами людини і основними свободами. Їх співіснування повинні сприяти всі сторони, переслідуючи мету послабити напруженість, а також врегулювати економічне, політичне і соціальне становище вірменів і азербайджанців.

6) До набрання чинності Мирного угоди буде здійснюватися Міжнародна миротворча операція для моніторингу демілітаризації та безпеки районів. Миротворчі одиниці будуть сформовані з військ. Надання військ для миротворчій діяльності буде здійснюватися на добровільних засадах. Кожна сторона має право вето на вибір іншого боку.²⁷

Отже, із історіографії та джерельної бази проблеми можна зробити висновок, що вірмено-азербайджанський конфлікт не залишив байдужим нікого, як починаючи від політичних діячів країн так і до істориків. Тому потрібно зосередити увагу не на створенні держави, а на розселенні біженців. Слід зазначити, що більшість використаних документів розміщено у Всесвітній мережі (Інтернет). Автором диференційовано використання офіційних сайтів, що належать органам влади і міжнародним міжурядовим організаціям та сайтів різноманітних наукових, аналітичних центрів, засобів масової інформації, політичних партій та громадських організацій.

РОЗДІЛ II. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОНФЛІКТУ.