Класифікація злочинців
Вивчаючи особу
злочинців, необхідно систематизувати
отримані про них дані за певними
критеріями. Боротьба зі злочинністю
не може орієнтуватися лише на
індивідуальну неповторність кожної
особи, водночас вона повинна брати
до уваги неоднорідність контингенту
злочинців. Ця проблема розв'язується
розподілом злочинців на групи й
типи, що досягається за допомогою
класифікації та типізації.
Класифікація - це розподіл статистичної
сукупності на групи за певними чітко
визначеними ознаками. У межах
класифікації фактично вивчається
не особа в комплексі її характеристик,
а сукупності злочинців. При цьому
виявляється поширеність серед них
тих чи тих ознак.
У
кримінології найчастіше використовують
класифікаційні групування за такими
критеріями:
1) за
соціально-демографічними ознаками
(стать, вік, освіта): чоловіки, жінки,
неповнолітні; різноманітні вікові
категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад
50 років; з початковою, середньою та
вищою освітою;
2) за ознаками
соціального становища й роду занять:
робітники, службовці, працівники
сільського господарства,
військовослужбовці, приватні
підприємці, студенти, безробітні,
пенсіонери;
3) за ознаками
місця проживання та тривалості
проживання: мешканець міста, селища
міського типу, села; місцевий житель,
мігрант, переселенець;
4)
за інтенсивністю й характером
злочинної діяльності: повторність,
рецидив (спеціальний або загальний),
у складі групи, організованого
злочинного угруповання;
5) за даними про стан особи в момент
вчинення злочину: у стані алкогольного,
наркотичного сп'яніння, під час
відбування покарання у виправно-трудовій
установі;
6) за видами
вчиненого злочину: грабіжники,
вбивці, ґвалтівники, хулігани,
хабарники тощо.
Зазвичай,
проста класифікація не відображає
всієї сутності явищ, які досліджуються.
Тож, окрім таких, які беруть до уваги
лише одну ознаку, використовують і
складніші групування, що охоплюють
одночасно дві-три ознаки. Так, у
регіонах з'ясовується, якого саме
віку та роду занять злочинці вчинили
певні злочини. При багатомірній
класифікації можуть застосовуватися
математичні методи, що дають можливість
певним чином систематизувати
контингент злочинців для їх
ретельнішого вивчення, зокрема,
виявлення напрямів змін у цьому
контингенті, груп, які потребують
першочергової профілактичної уваги,
тощо. Та з'ясування тільки статистичних
показників ще не відповідає на
запитання про характер зв'язків між
різними ознаками цієї сукупності.
Типологія є глибшим розподілом
злочинців на категорії за ознаками,
що причиново пов'язані зі злочинною
поведінкою.
Практичне значення кримінологічного
аналізу особи злочинця
Кримінологічне дослідження особи
злочинця має важливе значення не
тільки для розвитку кримінологічної
науки, а й для практичної діяльності
правоохоронних органів. У практичній
діяльності з профілактики злочинності,
розкриття та розслідування злочинів,
призначення й виконання покарання,
взяття до уваги особистісного фактора
відіграє майже вирішальну роль, що
проявляється в таких основних
напрямках:
1) у статистичному
аналізі злочинності за особою
злочинця;
2) при проведенні
профілактичних заходів;
3) при встановленні причин й умов,
які сприяли вчиненню злочину та
вивченню особи підозрюваного й
обвинуваченого під час досудового
слідства кримінальної справи;
4) у діяльності судів при призначенні
покарання;
5) у діяльності
працівників кримінально-виконавчої
системи під час відбування засудженими
покарання;
6) в
оперативно-розшуковій діяльності.
За допомогою статистичного аналізу
злочинності можна створити узагальнений
кримінологічний портрет сучасних
злочинців. Сучасний злочинець - це
молода людина з низьким рівнем освіти
та соціального статусу, зазвичай,
неодружена або розлучена, що не
займається суспільно корисною
діяльністю, переважно, вчиняє злочин
у складі групи.
При вирішенні
завдань профілактики доцільно
застосовувати типологічний метод
вивчення особи. На основі визначення
типу особи та її основних характеристик
добирають відповідні профілактичні
заходи, що застосовують до конкретної
особи.
Відомості про особу
злочинця відіграють важливу роль в
ході досудового слідства, виявленні
причин й умов вчинення злочину (ст.
23 КПК України) та застосуванні заходів
щодо їх усунення. Встановлення
відомостей про факти, що характеризують
особу обвинуваченого (підозрюваного),
належить до обставин, які стосуються
предмета доказування в будь-якій
кримінальній справі.
Ґрунтовне вивчення та взяття до
уваги психологічних особливостей
особи обвинуваченого в процесі
досудового слідства надає слідчому
можливість передбачити позицію
обвинуваченого в процесі розслідування
справи, спрогнозувати поведінку
обвинуваченого під час проведення
якоїсь із слідчих дій і, згідно з
цим, обрати правильну тактику як
розслідування загалом, так і тактику
здійснення певних слідчих дій, що,
своєю чергою, сприяє швидкому й
повному розкриттю злочинів,
забезпеченню принципу всебічного,
повного й об'єктивного встановлення
істини у справі.
Важливу
роль особа винного відіграє також
при призначенні судами законного й
обґрунтованого покарання. Багато
обставин, які характеризують особу
злочинця (вік, осудність, попередня
судимість, службове становище тощо),
законодавець відносить до ознак
складу злочину. Необхідність взяття
до уваги особи винного при призначенні
покарання законодавець відносить
до загальних основ призначення
покарання (ст. 65 КК України). Ступінь
вини й індивідуалізація покарання
залежать від пом'якшувальних (ст. 66
КК України) чи обтяжу-вальних (ст. 67
КК України) відповідальність обставин.
Можливість застосування до винного
більш м'якого покарання, ніж передбачене
законом, законодавець також пов'язує
з особою винного (ст. 69 КК України).
Кримінологічні дані про особу
злочинця допомагають правильно
вирішити питання про її звільнення
від покарання та його відбування
(статті 74-87 КК України), про заміну
кримінального покарання примусовими
заходами виховного характеру (ст.
97 КК України) тощо.
Однією
з цілей покарання є перевиховання
та ресоціалізація засуджених, що
передбачає копіткий і тривалий
процес здійснення впливу на особу
засудженого. Досягти дієвих успіхів
у цій сфері можливо лише тоді, коли
перевиховання та ре-соціалізація
засуджених ґрунтуватимуться на
індивідуалізації застосовуваних
до них заходів виправно-трудового
впливу з обов'язковим зважанням на
особливості та риси особи засудженого.
Без взяття до уваги цього фактора
не слід також сподіватися на позитивні
результати профілактичної діяльності
з особами, що мають антисоціальну
налаштованість, а також з особами,
звільненими з місць позбавлення
волі, з метою запобігання вчиненню
нових злочинів і забезпечення їх
швидкої та повної адаптації в
суспільстві після звільнення.
Останнім часом у діяльності
правоохоронних органів дедалі ширше
застосовується метод формування
психологічного портрета розшукуваного
злочинця, котрий ґрунтується на
тому, що при вчиненні злочинів,
насамперед, сексуального характеру,
проявляється психологія та
психопатологія злочинця.
Основні
кримінологічні ознаки особи злочинця
Особі злочинця притаманна система
ознак, властивостей, рис, які визначають
її як людину, що вчинила злочин.
Будучи різновидом особи взагалі,
особа злочинця має загальні ознаки
(стать, вік, фах, освіта, соціальний
стан, роль у суспільстві), а також
властиві лише особі злочинця
специфічні ознаки, що визначають і
відображають характер і ступінь її
суспільної небезпечності.
Вітчизняні кримінологи поділяють
ці ознаки на такі основні групи:
1) соціально-демографічні;
2) кримінально-правові;
3)
соціальні ролі й статуси;
4) риси правової та моральної
свідомості;
5)
соціально-психологічні характеристики.
Ознаки, що характеризують особу
злочинця, перебувають у взаємозв'язку
та взаємозалежності. Так,
соціально-демографічні ознаки особи
значною мірою визначають її соціальні
ролі й поряд з останніми є вирішальним
фактором у формуванні моральних і
психологічних характеристик особи.
Низка ознак може мати альтернативний
характер, тобто одночасно їх можна
віднести до кількох груп (наприклад,
освіта - соціально-демографічна
ознака, водночас може вказувати на
соціальну роль особи в суспільстві).
Комплексне вивчення особи злочинців
не повинне обмежуватися встановленням
окремих ознак, які часто поверхово
характеризують особу, а має проводитися
з необхідною глибиною у їх взаємодії,
що є гарантією більш повного виявлення
чинників генези особи злочинця з
метою застосування адекватних
заходів для її корекції і недопущення
вчинення нею нових злочинів.
Соціально-демографічні
ознаки особи злочинця
Соціально-демографічні
ознаки особи злочинця охоплюють
стать, вік, освіту, місце народження
та проживання, громадянство, рід
занять, стаж роботи, сімейний стан,
належність до певної соціальної
групи й інші відомості демографічного
характеру. Ці ознаки властиві
будь-якій особі й самі по собі не
мають кримінологічного значення.
Проте у статистичній звітності
стосовно осіб, які вчинили злочини,
соціально-демографічні ознаки дають
важливу інформацію, без якої неможлива
повна кримінологічна характеристика
особи злочинців.
Узяті у
великій сукупності на рівні злочинності
взагалі чи на рівні окремого виду
злочинів і піддані статистичній
обробці в зіставленні з даними
офіційної демографічної статистики,
соціально-демографічні ознаки
містять цінну кримінологічну
інформацію про особу злочинців. При
такому зіставленні встановлюються
зв'язки особи злочинця з типовими
характеристиками всього суспільства.
Зіставляючи, приміром, частку
чоловічого та жіночого населення,
втягнутого в злочинну діяльність,
дослідники доходять висновку, що
співвідношення між жіночою та
чоловічою злочинністю становить у
середньому 1:8.
Співвідношення
різних вікових груп у масі злочинності
показує, що найбільша кримінальна
активність належить особам віком
25-29 років. Поширеність злочинності
серед осіб, які мають сім'ю, нижча,
ніж серед холостяків і розлучених.
У більшості випадків, як показують
спостереження, сім'я стимулює
позитивну поведінку. Аналіз злочинності
за останні роки свідчить про підвищення
кількості злочинців за рахунок осіб
без певних занять, безробітних та
мігрантів. Освітня характеристика
вказує па залежність злочинної
поведінки від рівня освіти й
інтелектуального розвитку особи,
що значно впливають на потреби й
інтереси людини. Скажімо, для тих,
хто вчинив хуліганство, грабежі,
посягання на особу, характерний
низький освітній та інтелектуальний
рівні. Місце проживання часто визначає
географію злочинності (міська чи
сільська), а також характер злочинності
в курортних зонах, "спальних"
районах міст, новобудовах тощо.
Із наведених прикладів видно, що
соціально-демографічні ознаки дають
істотну інформацію про особу злочинця,
котра може бути використана як у
наукових, так і в прикладних цілях,
зокрема, при розробці та реалізації
заходів профілактики.
Кримінально-правова
характеристика особи злочинця
Кримінально-правова
характеристика особи злочинця - це
дані не лише про склад скоєного
злочину, але й спрямованість і
мотивацію злочинної поведінки,
одноосібний або груповий характер
злочинної діяльності, форму співучасті
(виконавець, , організатор, підмовник,
пособник), інтенсивність кримінальної
діяльності, наявність судимостей
тощо. Така характеристика дає
уявлення про особу злочинця з
кримінально-правових позицій. Ця
група ознак відображає риси, властиві
саме особі злочинця, а не якій-небудь
іншій особі, наприклад, аморальній,
порушникові трудової дисципліни чи
законослухняній людині.
Кримінально-правові ознаки особи
злочинця набувають прояву в деяких
формах дозлочинної поведінки та
найбільш повно виражені в учиненому
ним злочинові (злочинах). Багатьом
злочинцям, як уже зазначалося, задовго
до вчинення суспільно небезпечного
діяння притаманні такі негативні
ознаки, як соціальна занедбаність,
порушення норм людського співжиття,
правовий нігілізм, зловживання
спиртними напоями, часте допущення
неправомірних учинків у побуті та
за місцем роботи, встановлення
контактів зі злочинними й
антигромадськими елементами тощо.
Уже в цей перед-кримінальний період
особистість таких людей зазнає
істотних деформацій.
Соціально-рольові характеристики
особи злочинця
Соціально-рольові характеристики
розкривають функції індивіда,
зумовлені його становищем у системі
наявних суспільних відносин,
належність до певної соціальної
групи, взаємодію з іншими людьми й
організаціями в різних сферах
громадського життя (робітник або
службовець, рядовий виконавець чи
керівник, неодружений або глава
сім'ї, працездатний чи непрацездатний,
безробітний тощо). Ці дані показують
місце та значущість особи в суспільстві,
яким ролям вона віддає перевагу, а
які ігнорує, розкривають її соціальну
чи антисоціальну орієнтацію.
Отже, поведінка людини залежить,
по-перше, від соціальних позицій,
яких вона дотримується в суспільстві;
по-друге, від розуміння та виконання
власних рольових обов'язків і функцій,
що випливають з певних соціальних
позицій. Людина в суспільстві має
низку позицій і виконує (принаймні
зобов'язана виконувати) різні "ролі".
Не всі соціальні позиції, не всі види
реальної рольової поведінки мають
однакове значення при вивченні особи
злочинця, а тільки ті, насамперед,
соціально-рольові ситуації, що
справляють криміногенний уплив на
поведінку людей.
До
соціально-рольових ситуацій
кримінального характеру належать
такі:
- людина ухиляється
від деяких соціальних позицій, що
дали б змогу їй глибоко ознайомитися
із соціальними та правовими нормами;
- вона не може чи не бажає сумлінно
виконувати вимоги, що випливають з
ревної соціальної позиції, їй це не
до снаги;
- людина займає
позиції, що прямо диктують злочинну
поведінку (вона є членом злочинної
групи);
- вона одночасно
обіймає такі позиції, котрі пов'язані
із суперечливими вимогами;
- особа прагне зайняти соціальну
позицію, вимогам якої вона заздалегідь
не відповідає;
- вона
додержується одних соціальних
позицій, а орієнтується на інші;
- конфлікт ролей, що виконуються й
очікуються в майбутньому.
Для осіб, які вчиняють злочини,
характерна відірваність від позитивно
зорієнтованих формальних соціальних
груп, заміщення в них соціально-позитивних
ролей і функцій соціально-негативними,
що тягне за собою неповажне ставлення
до закону, інших правових норм,
трудових, сімейних, громадських
обов'язків і правопорядку загалом.
Отже, доволі поширеними ознаками
осіб, які вчиняють злочини, є низька
престижність їхніх соціальних ролей;
відчуженість від навчальних або
трудових колективів і водночас
орієнтування на неформальні групи
з анти суспільними формами поведінки;
завищені претензії, для задоволення
яких доводиться ігнорувати правові
норми. Звісно, що соціально-демографічні
ознаки та соціальні ролі характеризують
особу злочинця зовнішньо, не
розкриваючи її внутрішнього змісту.
Вони найбільше проявляються в
морально-психологічних особливостях
особи злочинця та допомагають
з'ясувати, чому певна особа скоїла
злочин і яке її внутрішнє ставлення
до цього.
Риси правової та моральної свідомості
особи злочинця
Риси правової та моральної свідомості
особи охоплюють її світогляд,
духовність, погляди, переконання,
установки та ціннісні орієнтації.
Правова свідомість є однією з форм
суспільної, а звідси й індивідуальної
свідомості, відображає ставлення
людей до чинного права, показує
знання міри їхньої поведінки з
погляду прав і обов'язків, законності
та правопорядку. В основі правосвідомості
лежать порядність, обов'язок і
внутрішня дисципліна, взаємна повага
та довіра громадян одне до одного,
до влади, а влади - до громадян.
Правосвідомість - це вміння поважати
право та закон, добровільно виконувати
державні обов'язки та особисті
зобов'язання, не вчиняючи правопорушень
і злочинів.
Злочинці,
вступаючи в конфлікт із законом,
допускають правове свавілля, ставлять
себе вище за вимоги норм права, не
до кінця усвідомлюють, що їх виконання
є необхідним обов'язком. Кримінологічні
дослідження щоразу підтверджують
істотну специфіку правової свідомості
злочинців. Особи, котрі вчиняють
злочини, виявляють (приховану чи
явну) неповагу до закону, впевнені,
що закон можна обійти, порушити в
конкретній ситуації на користь
особистим або кланово-груповим
інтересам. Вони сподіваються (іноді
небезпідставно) на власну
кримінально-правову безкарність.
Життя людей у суспільстві регламентується
не тільки правовими, а й моральними
нормами. Здорові, міцні моральні
переконання людей утримують їх від
негідних вчинків, слугують стримувальним
фактором на шляху можливого вчинення
злочинів. Проте це не стосується
злочинців, їхня моральна свідомість
значно спотворена, її дефекти мають
глибокий характер, переростають у
негативні звички та переконання.
Аморальні вчинки серед них більше
поширені, ніж серед законослухняних
громадян. У них немає почуття
відповідальності за свої неправомірні
дії, вони не цінують власну честь і
гідність, зате нехтують гідністю
інших, ігнорують громадську думку
про свою негідну поведінку, їм не
властиві почуття справедливості,
твердість волі в дотриманні морального
обов'язку. Для багатьох зі злочинців
характерним є роздвоєння особистості:
вони говорять одне, а насправді
ведуть аморальний спосіб життя. У
системі їхніх ціннісних орієнтацій
на першому місці стоять егоїстичні
й корисливі спрямування, вигода,
кар'єризм, власний добробут, самолюбство
та свавілля.
Отже, злочинці
відрізняються негативним або байдужим
ставленням до виконання своїх
громадських обов'язків і дотримання
правових норм, вибором незаконних
засобів задоволення особистих
потреб, егоїзмом, ігноруванням
суспільних інтересів тощо.
Соціально-психологічна характеристика
особи злочинця
Будь-яка соціальна реакція людини,
весь лад її життя залежать від тих
особливостей особи, що сформувалися
на базі її психічних станів і процесів
під час набуття власного соціального
досвіду: від спрямованості її
особистості, мотиваційної сфери,
від потреб і прагнень, установок та
інтересів, тобто від системи її
ставлень до дійсності. Усі перелічені
соціально-психологічні компоненти
людини щодо осіб, які вчинили суспільно
небезпечні діяння, мають свої
особливості. Спрямованість їхньої
особистості - антисоціальна; мотивація
поведінки - анархічна, егоїстична,
цинічна, корислива; їхні потреби
соціально невиправдані й особистісно
необґрунтовані, відзначаються
"бідністю", мають перекручений
характер; способи їх задоволення
такі, що суспільно засуджуються.
Взагалі їхні особистісні установки
й інтереси не збігаються з інтересами
та цілями суспільства й переважної
більшості його членів. Деяким із них
притаманне психологічне відчуження,
що проявляється у відсутності
емоційних контактів з людьми та
специфічному сприйнятті навколишнього
світу як чужого й ворожого їм.
Соціально-психологічна характеристика
особи злочинця охоплює особливості
її:
- інтелектуальних;
- емоційних;
- вольових
характеристик.
Інтелектуальні
риси передбачають: рівень розумового
розвитку, обсяг знань, життєвий
досвід, широту чи вузькість поглядів,
характер і різноманітність інтересів
тощо. Кримінологічні дослідження
показують, що більшість осіб, які
скоїли злочини, особливо насильницькі,
характеризуються зниженим рівнем
загальноосвітніх знань, вузьким
світоглядом, а то й розумовою
відсталістю, обмеженими здібностями
до якоїсь суспільно корисної
діяльності.
До емоційних
характеристик особи належать
рівновага та рухливість нервових
процесів (тип темпераменту); ступінь
емоційного збудження; сила й темп
реагування на різні зовнішні
подразники, ситуації тощо. Особам,
які скоїли насильницькі злочини,
притаманні нестриманість, необдуманість
вчинків, агресивність, конфліктність,
мінливість у стосунках з іншими
людьми. Психічні відхилення найчастіше
спостерігаються в неповнолітніх,
рецидивістів, людей, які вчиняють
тяжкі злочини проти особи (вбивства,
тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування),
хуліганство, дезадаптивні та
ситуаційні злочини. До психічних
відхилень і аномалій (граничних
станів) судово-психіатрична експертиза
відносить: психопатію, психопатичні
стани, шизофренію в стійких формах,
ушкодження центральної нервової
системи, хронічний алкоголізм,
наркоманію та інші форми психічної
патології, що не виключають осудності.
Такі відхилення в багатьох випадках
поєднуються із соціально-психологічною
деформацією особистості. Вони,
зазвичай, мають набутий характер
або одержані під час пологів, внаслідок
перенесених травм, різноманітних
захворювань.
Вольові
властивості особи полягають у вмінні
свідомо регулювати свою поведінку,
здатності приймати та виконувати
правильні рішення, досягати поставленої
мети. Варто зазначити, що певна
частина злочинців має сильні вольові
риси, але вони спрямовані на задоволення
антисуспільних потреб та інтересів.
Інші злочинці характеризуються
слабкою волею, піддатливістю,
неспроможністю протистояти впливові
осіб, які втягують їх у злочинну
діяльність.
Визначаючи
взагалі вплив психічних аномалій
на поведінку людини, необхідно
зазначити, що вони автоматично не
призводять до вчинення злочину. На
індивідуальному рівні можна говорити
тільки про ймовірності вчинення
злочину особою з такими аномаліями.
До того ж кримінально караній
поведінці сприяють не власне психічні
аномалії, а ті психологічні особливості
індивіда, що формуються під їхнім
упливом. Тож криміногенність властива
не психічній аномалії, а психологічній
особливості. При цьому психічні
аномалії є не причинами, а умовами
злочинної поведінки, впливаючи,
переважно, не стільки на факт вчинення
злочину, як на вид діянь, орієнтуючи
останні в бік насильницьких або
дезадаптивних злочинів.
Поняття методики
кримінологічного дослідження
Однією з умов здійснення
кримінологічного дослідження є
використання сукупності методів,
за допомогою яких вивчаються конкретні
проблеми злочинності.
У філософській літературі
під методикою розуміється спосіб
або засіб пізнання соціальної
дійсності. Під методикою
у кримінології розуміється
сукупність технічних прийомів,
способів збирання й аналізу інформації
про злочинність, її причини та умови,
особу злочинця, заходи боротьби зі
злочинністю. Результатом кримінологічних
досліджень повинні бути практичні
висновки з певними рекомендаціями,
пропозиціями щодо підвищення
ефективності боротьби зі злочинністю,
складання програм з попередження
злочинності й удосконалення чинного
законодавства з кримінологічних
проблем. У цьому зв’язку окремі
вчені в поняття методики включають
також методи розробки певних
висновків, пропозицій і рекомендацій.
Загальнонауковим
методом, який
використовують у багатьох науках,
у тому числі й у кримінології, є
діалектичний метод
пізнання соціальної
дійсності. Крім того, для дослідження
проблем злочинності кримінологія
використовує й окремі (частинні)
наукові методи.
До загальнонаукових
методів
кримінологічного дослідження
належать методи, які використовують
також в інших, у тому числі й правових,
науках: логічного,
історичного та
порівняльного
аналізу, системно-структурного
аналізу, моделювання, статистичні,
математичні та
кібернетичні.
До окремих
(частинних) методів
кримінологічного дослідження
належать метод
суцільного або вибіркового дослідження,
соціологічні методи, які
використовує кримінологія
(спостереження, опитування у вигляді
анкетування або інтерв’ювання,
експеримент, методи експертної
оцінки, контрольної групи і
документальний), а також психологічні
(соціометричний,
тестування та ін.). Особливе значення
у кримінології має статистичний
метод.
Застосування тих чи
інших методів у будь-якому
кримінологічному дослідженні
зумовлюється переважно предметом,
метою і завданнями конкретного
кримінологічного дослідження.
Разом з тим необхідно
зважати на те, що в науці немає
універсальних методів і кожному з
них притаманні як переваги, так і
недоліки. Тому надання переваги
тільки якомусь одному методу й
виключення використання інших може
призвести до помилкових висновків.
Застосування сукупності
методів зумовлює отримання вірогідної
та повної інформації і відповідно
сприяє отриманню обґрунтованих
висновків, підвищенню ефективності
й обґрунтованості рекомендацій та
пропозицій.
Отже, з огляду на викладене
доходимо висновку, що методика
кримінологічних досліджень —
це сукупність
конкретних прийомів, способів,
засобів збирання, обробки й аналізу
інформації про злочинність, її
причини та умови, особу злочинця,
заходи боротьби зі злочинністю.
У кримінологічній
літературі пропонуються різноманітні
класифікації методів кримінологічних
досліджень. Наприклад, А. Зелінський
[8] пропонує
таку класифікацію методів:
• за
обсягом;
• джерелами
отримання інформації;
• способами
обробки й аналізу кримінологічної
інформації;
• дисциплінарною
приналежністю.
За обсягом кримінологічне
дослідження може бути суцільним,
коли досліджується
весь масив так званої генеральної
сукупності, або вибірковим,
коли дослідження
охоплює тільки певну частину
генеральної сукупності.
За джерелами отримання
інформації розрізняють
опитування, спостереження, вивчення
документів, експеримент, експертні
оцінки, а також окремі психологічні
та економічні методи збирання
інформації.
За способами обробки
й аналізу кримінологічної інформації
виокремлюють такі
методи кримінологічного дослідження,
як статистика, типологізація
(класифікація), системно-структурний
метод, математичне моделювання й
загальнонаукові методи, які
застосовують для опису й аналізу
фактів, обґрунтування висновків та
рекомендацій.
За дисциплінарною
приналежністю методи
кримінології (за початковим
походженням) можуть бути статистичні,
соціологічні, психологічні,
математичні, кібернетичні та
економічні.
3.2. Сутність
і етапи (процедура) кримінологічного
дослідження
Основне завдання
кримінологічного дослідження полягає
в отриманні репрезентативного
(представницького) за обсягом,
глибокого за інформаційним змістом
матеріалу, який ґрунтується не лише
на фіксації кримінологічно значущих
ознак, ай на виявленні глибоких
системних зв’язків між ними.
Наукове дослідження
у кримінології є
процесом отримання нових знань про
злочинність, її причини, умови, що
сприяють їй, особу злочинця з метою
розробки й реалізації заходів,
спрямованих на підвищення ефективності
діяльності, пов’язаної з попередженням
злочинних проявів.
Як і в будь-якому науковому
дослідженні, у процесі вивчення
злочинності важливе значення має
визначення мети й завдання дослідження.
Після визначення мети,
яка формує загальну спрямованість
дослідження, визначають його завдання,
в яких ця загальна спрямованість
дістає предметного уточнення.
Вирізняють три основних
завдання кримінологічного дослідження.
Перше полягає у вивченні кількісних
та якісних показників злочинності
(стан, рівень, структура, динаміка,
характер, географія злочинності).
Розв’язання першого завдання
уможливлює розв’язання другого —
вивчення причин злочинності. Трете
завдання полягає в дослідженні
системи здійснюваних у боротьбі зі
злочинністю заходів з метою
встановлення ефективності діяльності
правоохоронних органів у сфері
попередження злочинів, виправлення
та ресоціалізації злочинців.
Наукове дослідження у
кримінології виконує чотири основні
функції:
• описову;
• пояснювальну;
• прогностичну;
• регулятивну.
Описова функція
передбачає повну
і об’єктивну фіксацію характеристик
об’єктів дослідження й існуючих
між ними зв’язків та відносин.
Пояснювальна функція
полягає в теоретичному
аналізі при-чинно-наслідкових
зв’язків, виявленні закономірностей
виникнення, розвитку та функціонування
досліджуваних явищ злочинності.
Прогностична функція
— це
наукове прогнозування розвитку явищ
злочинності в майбутньому, визначення
тенденцій і закономірностей цього
розвитку.
Регулятивна функція
полягає в розробці
та реалізації рекомендацій і
пропозицій щодо вдосконалення
практики боротьби зі злочинністю
на підставі конкретного емпіричного
матеріалу, отриманого при здійсненні
кримінологічного дослідження.
У вивченні злочинності
беруть участь об’єкти й суб’єкти
кримінологічного дослідження.
Об’єктами кримінологічного
дослідження вважають такі, які
вивчають у процесі кримінологічного
дослідження. До найзагальніших
об’єктів кримінологічних досліджень
належать злочинність, особа злочинця,
причини й умови вчинення злочинів,
заходи, які вживають державні та
громадські органи щодо запобігання
злочинам.
До суб'єктів
кримінологічного
дослідження належать науковці й
практичні працівники правоохоронних
та інших органів, установ і організацій,
що здійснюють кримінологічні
дослідження.
Процедура кримінологічного
дослідження означає
послідовність дій дослідження або
колективу дослідників, певні етапи
(стадії) процесу кримінологічного
вивчення проблем злочинності, яких
необхідно дотримуватися для того,
щоб якнайефективніше виконати
завдання дослідження і досягти його
мети.
Загалом процедура
кримінологічного дослідження
зводиться до таких етапів
(стадій):
• підготовчий
—
визначення і
вивчення проблеми, ознайомлення з
літературними джерелами тематики,
визначення наукової гіпотези і
напряму дослідження;
• розробка
програми (проекту) дослідження, що
складається з методологічного
та процедурного
розділів. У першому
визначають мету й завдання дослідження,
об’єкт і предмети дослідження,
уточнюють основні поняття, якими
оперуватимуть, а також джерела
інформації з проблеми, що вивчається.
Другий розділ охоплює загальний
план дослідження, опис конкретних
методів (методики), які використовуватимуться
для збирання інформації та її аналізу,
можливих висновків, рекомендацій,
поетапний план і терміни дослідження,
склад учасників, матеріально-технічне
забезпечення;
• визначення
емпіричних об’єктів
дослідження;
• розробка
методики конкретного дослідження;
• апробація
методик (пілотаж) і їх доопрацювання;
• збирання
первинної інформації;
• кількісна
та логічна обробка отриманих даних;
• інтерпретація
результатів, обґрунтування висновків,
рекомендацій і пропозицій.
3.3. Метод
суцільного та вибіркового дослідження
Якщо об’єктів
кримінологічного дослідження
порівняно небагато, то всі вони
підлягають вивченню, тобто суцільному
дослідженню. Межі
суцільного дослідження визначаються,
як правило, темою дослідження.
Суцільне дослідження застосовують
переважно тоді, коли досліджуваних
об’єктів відносно небагато. У
противному разі застосування цього
методу потребує значних затрат часу,
сил і засобів. Якщо об’єктів, які
підлягають дослідженню, багато, то
використають вибірковий
метод (вибірку). Застосовуючи
цей метод, можна отримати достовірні
наукові результати, які майже не
відрізнятимуться від результатів
складного і трудомісткого суцільного
дослідження.
Множину об’єктів, які
необхідно охарактеризувати на основі
вивчення якоїсь частини цієї множини,
називають генеральною
сукупністю, а
частину множини, що вивчається, —
вибірковою
(вибіркою). Якщо
кількість об’єктів генеральної
сукупності відома, то таку сукупність
називають визначеною,
а якщо невідома —
невизначеною. Якщо
вивчається генеральна сукупність
загалом, то таке дослідження є
суцільним, а
якщо пізнання генеральної сукупності
здійснюється через вибіркове вивчення
— вибірковим.
Невизначену
генеральну сукупність можна
охарактеризувати тільки за допомогою
вибіркового дослідження. Прикладом
невизначеної генеральної сукупності
можуть бути злочинність, злочинці,
потерпілі й інші множини, розміри
яких практично неможливо точно
визначити хоча б внаслідок того, що
значна їх частина не потрапляє до
статистики. Але зареєстрована
злочинність стає визначеною
генеральною сукупністю.
Застосування вибіркового
методу передбачає обов’язкове
дотримання певних умов, основною з
яких є репрезентативність вибірки
(тобто вибірка повинна бути
представницькою). А. Зелінський
виокремлює три основні умови
репрезентативності вибірки:
• здійснювати вибірку
необхідно тільки з великої генеральної
сукупності. Недоцільно здійснювати
вибірку з множини, що складається з
менш як тисячі одиниць;
• відбирати
вибіркову сукупність необхідно так,
щоб кожна одиниця генеральної
сукупності мала однакові шанси
потрапити до вибірки. Іншими словами,
вибірка не повинна бути тенденційною,
залежною від волевиявлення і нахилів
дослідника;
• обсяг
вибіркової сукупності повинен
забезпечити її представницький
характер (репрезентативність).
Обсяг вибірки визначають
за спеціальною формулою; він залежить
від частки ознаки,
що вивчається у генеральній сукупності,
й заданої помилки репрезентативності.
Для визначення
обсягу вибірки можна також скористатися
спеціальними таблицями.
Відбір вибірки є важливим
етапом дослідження. Неправильне
застосування способів відбору
призводить до суттєвого спотворення
результатів дослідження. Застосовують
чотири основні способи відбору:
випадковий, ступеневий, типовий і
серійний.
При застосуванні
випадкового способу
відбору об’єкти, з яких складається
генеральна сукупність, розміщуються
за будь-якою випадковою ознакою,
наприклад архівні кримінальні справи
(500) — за
початковою літерою прізвища
обвинуваченого в алфавітному порядку.
Після цього у вибіркову сукупність
відбирають намічену кількість справ
(100 або 50) через певні проміжки,
наприклад кожна п’ята або десята.
Цей спосіб доцільно застосовувати
тоді, коли генеральна сукупність
чітко визначена й не дуже велика. В
інших випадках застосовують
ступеневий, типовий або серійний
спосіб. Ступеневий
відбір полягає в
тому, що з генеральної сукупності
за жеребом або іншим схожим способом
виокремлюють ланки, за допомогою
дослідження яких складають думку
про структуру загалом. Типовий
відбір передбачає
попередній розподіл генеральної
сукупності на відносно однорідні
розряди, з яких потім пропорційно
здійснюють випадкову вибірку.
Наприклад, досліджувані архівні
кримінальні справи за ст. 215 КК України
доцільно поділити на частини за
ознаками статі водіїв, після чого з
кожної частини випадково відібрати
кожну п’яту справу. Серійний
відбір полягає в
тому, що генеральна сукупність
складається з однорідних серій, що
повторюються, і подана у вибірці
однією серією.
Вибірковий метод фактично
завжди використовують при опитуванні
громадян, працівників правоохоронних
органів, засуджених, злочинців, а
також при вивченні кримінальних
справ з метою отримання необхідної
інформації з проблем злочинності,
оскільки практично неможливо опитати
або вивчити великі групи осіб або
вивчити значну кількість кримінальних
справ. При цьому обов’язково слід
суворо дотримуватись умов і вимог,
що стосуються вибірки. В окремих
випадках для розрахунку репрезентативної
вибірки залучають спеціалістів-статистів
або математиків.
3.4.
Соціологічні
методи
кримінологічного
дослідження
До соціологічних методів,
які застосовують у кримінологічних
дослідженнях, належать опитування,
спостереження, методи експертних
оцінок, експеримент, методи контрольної
групи і документальний. Спільне для
перелічених методів полягає в тому,
що всі їх, як правило, застосовують
при здійсненні вибіркових
кримінологічних досліджень. Розглянемо
кожний з цих методів докладніше.
1. Опитування.
Це один з
найпоширеніших методів дослідження
проблем суспільного життя. Мета
цього методу полягає в отриманні
інформації про об’єктивні й
суб’єктивні факти з боку опитуваних
(респондентів). У кримінологічних
дослідженнях за допомогою опитування
вивчають, як правило, конкретні
причини й умови злочинності, особу
злочинця і потерпілого, ефективність
застосовуваних правоохоронними
органами заходів запобігання
злочинності, рівень правосвідомості
окремих соціальних груп населення,
їх ставлення до проблем боротьби зі
злочинністю.
Опитування можна
здійснювати у двох основних формах
—
анкетування,
тобто поширення
анкет із запитаннями, і інтерв’ювання
—
бесіди-інтерв’ю.
Кожна із зазначених форм опитування
має певні переваги й недоліки.
Анкетування забезпечує анонімність
відповідей, що дуже важливо для
вивчення думки й оцінки. До переваг
анкетування належить також його
відносна економічність. За допомогою
цього методу можна опитати велику
кількість респондентів без значних
матеріальних затрат. Разом з тим при
застосуванні цього методу можна
отримати спотворену інформацію, що
зумовлюється недостатнім розумінням
запитань анкети і відсутністю
зацікавленості в результатах
здійснюваного дослідження. Анкетування
часто здійснюють разом з інтерв’юванням,
що сприяє підвищенню інформативності
обох форм опитування. Інтерв’ю —
це спосіб отримання
інформації безпосередньо від
респондента під час бесіди. Цей вид
опитування забезпечує прямий контакт
з респондентом і велику достовірність
відповідей, але при цьому зникає
анонімність, що необхідно враховувати
при підготовці запитань. Інтерв’ювання
трудомістке і тому, як правило, його
застосовують разом з анкетуванням
для уточнення проблеми й підготовки
гіпотези.
Залежно від техніки
проведення бесіди розрізняють
інтерв'ю формалізовані,
які здійснюють у
суворій відповідності до підготовленого
наперед переліку запитань, і
неформалізовані,
які здійснюють у
формі вільної бесіди. Неформалізовані
інтерв’ю висувають дуже високі
вимоги до об’єктивності й методичної
майстерності особи, яка веде бесіду.
За масштабами і обставинами розрізняють
неформалізовані інтерв’ю клінічні,
що тривають до
кількох годин, і фокусовані
(експрес-інтерв’ю),
що спрямовані на отримання однієї-двох
відповідей.
Якість отриманої
інформації при анкетуванні та
інтерв’юванні залежить від правильного
формулювання запитань, організації
й техніки опитування. Характер питань
визначається метою і завданнями
дослідження.
2. Спостереження.
Це специфічний
метод кримінологічних досліджень,
що полягає в безпосередньому
сприйнятті інформації дослідником.
Іншими словами, дослідник не отримує
інформацію від інших осіб, а
безпосередньо сприймає й описує
факти, події, ситуації та процеси,
які його цікавлять. Розрізняють два
види спостереження — просте,
коли події та факти
фіксуються немов би поза середовищем,
де відбуваються ці факти, події і
досліджувані процеси, і так зване
включне, коли
дослідник пізнає певні явища, факти,
події, перебуваючи серед діючих
осіб. Дослідник змішується з певною
групою і немов би стає одним з її
членів. За допомогою простого
спостереження досліджують особу
злочинця, потерпілого, криміногенні
фактори й іншу проблематику.
Спостереження часто застосовують
разом з експериментом.
3. Експеримент.
Як метод пізнання
соціальної дійсності експеримент
полягає у штучному створенні певної
ситуації з метою перевірки наукової
гіпотези. Іншими словами, експеримент
— це
моделювання умов з метою виявлення
й вимірювання певних зв’язків між
явищами та процесами. Сфера застосування
експерименту у кримінології
обмежується особливостями її
предмета. Не можна моделювати
криміногенну ситуацію і провокувати
вчинення злочину з науковою метою.
Кримінологічний експеримент слід
застосовувати виключно для розробки
заходів запобігання злочинам.
Застосування експериментального
методу можливе лише в разі виконання
таких вимог: суворого дотримання
законності; наявності науково
обґрунтованої гіпотези; вибору
типового об’єкта експерименту;
наявності дозволу відповідних
органів; наявності часу для забезпечення
глибокої перевірки висунутих гіпотез
і пропозицій.
4. Метод
експертних оцінок. Цей
метод полягає в отриманні висновків
з певних досліджуваних питань,
викладених групою спеціально
відібраних експертів з числа наукових
і практичних працівників, які добре
обізнані з проблемами боротьби із
злочинністю. Метод експертних оцінок
широко використовують для оцінювання
рівня латентної злочинності, вивчення
ефективності норм кримінального
права, причин змін у динаміці
злочинності та ін.
Сутність методу експертних
оцінок полягає в тому, що центром
кількісної та якісної оцінки
об’єктивних і суб’єктивних факторів,
що впливають на злочинність або
зумовлюють її, стає думка спеціалістів,
що спирається на їх професійний
науковий і практичний досвід. Основне
завдання дослідження —
сформулювати
запитання, правильно вибрати експертів
і організувати роботу з ними. Кількість
експертів залежить від завдань
дослідження, складності проблеми,
що вивчається, та інших факторів.
Розрізняють дві основні форми
опитування експертів: індивідуальні
та групові.
Опитування можуть
бути очними
(безпосередніми) і
заочними, письмовими
й усними,
складатися із
загальних і окремих
питань.
5. Документальний
метод. Без
вивчення документів практично не
відбувається жодної наукової роботи,
пов’язаної з кримінологічними
питаннями. Документ —
це предмет,
створений людиною і призначений для
зберігання й передавання інформації.
Документами є не тільки офіційна й
неофіційна письмова інформація, а
й фотографії, аудіо-, відеозаписи,
книжки, рукописи, листи.
Найчастіше у кримінологічних
дослідженнях використовують
інформацію, що міститься в архівних
кримінальних справах. Вивчення
архівних кримінальних справ є одним
з найпоширеніших методів кримінологічного
дослідження, що здійснюється на
підставі спеціально розробленої
відповідно до мети, завдань і предмети
дослідження анкети. Як правило, така
анкета складається з чотирьох
розділів. У першому містяться питання,
що стосуються безпосередньо злочину,
у другому —
питання, що
стосуються особи злочинця, у третьому
— питання
про мету й мотиви злочинного діяння,
у четвертому —
питання, пов’язані
з виховним впливом судочинства,
заходами покарання і профілактичної
роботи за матеріалами справи.
Залежно від теми
дослідження вивчають особові справи
засуджених, які перебувають у місцях
позбавлення волі, статистичні картки
та інші облікові документи, що
зберігаються в управліннях внутрішніх
справ та управліннях (відділах)
юстиції.
Розрізняють два способи
вивчення, аналізу й обробки
документальної інформації: традиційний
(класичний) і
формалізований
(контент-аналіз).
Традиційний аналіз
полягає в огляді
документа (зовнішнє дослідження) і
вивченні його змісту (внутрішнє
дослідження). Мета зовнішнього
дослідження —
встановити вид
документа, час і місце створення,
авторство й мету створення,
достовірність документа та його
контексту. Внутрішній аналіз
складається зі змістовного, юридичного
та психологічного аналізів тексту
(зображення).
Формальний аналіз
здійснюють за
наперед підготовленою програмою.
Застосовують цей аналіз за наявності
значного за обсягом документального
матеріалу, коли потрібні висока
точність і об’єктивність аналізу.
Після отримання необхідної
інформації її обробляють і узагальнюють
за допомогою математичних методів,
як правило, із застосуванням ПЕОМ.
6. Метод
контрольної групи. Цей
метод полягає в тому, що відбирають
дві чи більше груп, одна з яких є
основною (експериментальною), а інша
—
контрольною. Ці
групи повинні бути максимально
схожими за всіма ознаками, крім тієї,
що вивчається. Порівняння результатів
дослідження основної та контрольної
груп свідчить про те, чи насправді
є типовими закономірності, що
встановлені для основної групи.
Контрольна група є необхідним
загалом, на якому виявляють кількісні
та якісні ознаки досліджуваного
явища і аналізують їх. Залежно від
мети, завдань і предмету дослідження
застосовують різні принципи відбору
контрольної групи. Важливу роль у
методі контрольної групи відіграє
дотримання вимоги суворості при
порівнянні груп за певними ознаками.
Недотримання цієї вимоги може
призвести до отримання недостовірних
результатів.
3.5.
Психологічні
методи кримінологічного дослідження
За допомогою психологічних
методів, які використовують у
кримінологічних дослідженнях, можна
отримати розгорнуту характеристику
особи злочинця, здійснити якісну й
кількісну оцінку внутрішньо- і
міжгрупових процесів спілкування,
що, зокрема, дуже важливо для
класифікації та типології злочинців.
Найпоширенішими у
кримінології психологічними метода-ми
є тестування і соціометрія.
Тестування є
різновидом методу опитування. Тест
— це
завдання, запитання й ситуації, які
розробляє дослідник і ставить перед
досліджуваною особою. Мета тестування
полягає у встановленні психологічних
характеристик особи злочинця: його
інтелектуальних можливостей як
індивіда, творчих здібностей,
схильності до ризику, самоконтролю,
жорстокості, швидкості реагування
в надзвичайній ситуації тощо.
Для вивчення людини
існує багато різних тестів. Зокрема,
у кримінологічних дослідженнях
застосовують тести тематичної
апперцепції (ТАТ), методику
багатоаспектного дослідження особи
(ММРІ), восьмикольоровий тест Люшера
та ін.
Тестові дослідження, що
побудовані на науковій основі, дають
можливість більш повно і всебічно
вивчити особу злочин-ця, у тому числі
окремі категорії злочинців. Незважаючи
на складність окремих психологічних
тестів (які іноді складають-ся
з великого переліку питань), за їх
допомогою можна швидко дослідити
велику кількість осіб.
Соціометрію (від
лат. socius
— товариш,
співучасник і metrum
— вимірювання)
(соціометричне
опитування) вітчизняна
наука запозичила із психології і
соціології зарубіжних країн.
Соціометричне
дослідження — це
метричне вивчення емоційно-психологічних
зв’язків між людьми. На думку
засновника цієї методики американського
вченого Дж. Морено, соціометричний
метод — це система
технічних засобів і
процедур, які застосовують
для метричного й якісного аналізу
соціально-емоційних зв’язків
індивідуума з членами групи, в якій
він працює і живе. За допомогою цього
методу можна отримати відображення
динаміки внутрішніх взаємовідносин
членів групи, здійснити кількісну
й якісну оцінку внутрішньо-та
міжгрупових процесів спілкування,
визначити симпатії та антипатії
людей всередині групи, наявність
лідера, угруповань, конфліктних
ситуацій.
До основних переваг
соціометрії належать простота і
швидкість здійснення дослідницьких
процедур, наприклад опитування
членів групи з метою виявлення їх
бажання або небажання спільно
вчитися, працювати, відпочивати,
виконувати громадські доручення.
Соціометрія ґрунтується
на соціометричному опитуванні —
необхідному
переліку (наборі) запитань, що
задаються опитуваним з метою виявлення
відносин з іншими членами групи.
Опитування в соціометричному
дослідженні повинно відповідати
загальним вимогам, що висуваються
до формулювання запитань у будь-якому
опитуванні — анкетуванні або
інтерв’юванні. Отримані в результаті
соціометричного опитування дані
оброблюють, підсумовують і зводять
у соціоматриці (таблиці) або соціограми
(схеми). Аналіз таблиць і схем дає
змогу, з одного боку, виявити
соціально-психологічні властивості
особи й групи, а з іншого — вибрати
ефективні засоби керування механізмом
взаємодії особи і групи.
У кримінології соціометрію
як метод пізнання застосовують
рідко, здебільшого у дослідженнях
кримінологічних проблем сімейних
відносин. Разом з тим цей метод можна
успішно застосовувати у дослідженнях
окремих проблем кримінології, зокрема
при вивченні ефективності заходів
кримінального покарання (позбавлення
волі, виправних робіт тощо), інституту
співучасті. Застосовуючи цей метод,
можна змінювати склад груп засуджених,
які відбувають покарання у
виправно-трудових установах,
вирішувати конфліктні ситуації,
оздоровлювати психологічну атмосферу.
Сутність
ломброзіанства
Всі ці ідеї вдалося синтезувати і
розвинути професору Ч. Ломброзо,
який намагався заснувати нову науку
- кримінальну
антропологію. У центр своїх досліджень
Ч. Ломброзо поставив злочинця,
вивчення якого, на думку вченого,
його попередники приділяли недостатньо
уваги. "Вивчайте особистість
цього злочинця - вивчайте не абстрактно,
не абстрактно, не в тиші вашого
кабінету, не з книжок і теорій, а в
самому житті: у в'язницях, лікарнях,
в поліцейських ділянках, у нічліжних
будинках, серед злочинних товариств
і зграй, в колі волоцюг та повій,
алкоголіків і душевнохворих, в
обстановці їх життя, в умовах їх
матеріального існування. Тоді ви
зрозумієте, що злочин
є не випадкове явище і не продукт
"злої волі", а цілком природний
і покаранням
не предотвратимой акт. Злочинець
- істота особливе, відмінне від інших
людей. Це своєрідний антропологічний
тип, який збуджується до злочину в
силу множинних властивостей і
особливостей своєї організації.
Тому і злочин в людському суспільстві
також природно,
як у всьому органічному світі.
Здійснюють злочину і рослини, які
вбивають і поїдають комах .
Тварини обманюють, крадуть,
розбійничають і грабують, вбивають
і пожирають один одного. Одні тварини
відрізняються кровожерністю, інші
- любостяжательностью "- у цьому
короткому фрагменті з книги"
Злочинний людина "сконцентровані
основні ідеї ломброзіанской теорії.
Основна ідея Ломброзо полягає в
тому, що злочинець
є особливий природний тип, швидше
хворий, ніж винний (тут сильно
позначився вплив вчених довели, що
божевільні - не злочинці,
а хворі). Злочинцем не стають, а
народжуються. Це своєрідний двоногий
хижак, якого подібно тигру не має
сенсу дорікати в кровожерливості.
Злочинної людини необхідно виявити
по ряду ознак і ізолювати (або
знищити). Спочатку Ломброзо вважав
основою злочину атавізм. У третьому
виданні "Злочинного людини"
(1884 р.) він разом з атавізмом до причин
злочинів відніс хвороба. В останньому
виданні цієї роботи
вчений тісно пов'язав атавізм з
патологічним
станом організму, вважаючи основою
останнього епілепсію і моральне
божевілля. У своєму основному
творі «Злочинний людина» Ломброзо
робить екскурс в область «злочинності
нижчих організмів» і дикунів. Потім
він досліджує череп, мозок, скелет,
внутрішні органи, тіло,
обличчя злочинців. Розглядаючи
біологію і психологію
«природженого злочинця», Ломброзо
в певній послідовності
характеризує
пристрасті, афекти, моральні
почуття, інтелект,
жаргон, жести, татуювання злочинців.
Далі він звертається до «моральному
божевілля» - розглядає біологію і
психологію «морально схибленого».
Особливу увагу приділяється
злочинцям-епілептикам, злочинцям
по пристрасті, політичним злочинцям.
Ломброзо коротко характеризує
«випадкових злочинців». У порівняно
невеликому розділі книги досліджується
«етіологія злочинності» - вплив на
злочинність факторів фізичних,
спадкових, етнічних, соціальних та
індивідуальних. До соціальних
факторів Ломброзо відносить
співвідношення варварства і
цивілізації, багатства і бідності,
вплив релігії,
скупченості населення, наслідування,
імміграції. До індивідуальних
чинників він відніс громадянський
стан, стать, професію, освіту. Заключні
розділи книги присвячені попередження
злочинності. Видання цієї праці було
завершено у 1876 р. У подальшому Ломброзо
трохи пом'якшує свою теорію
«природженого злочинця», підкреслюючи,
що злочин - це продукт не тільки
природжених властивостей людини,
але і поєднання біологічних і
соціальних причин. У написаній
пізніше книзі «Злочин, причини та
лікувальні заходи» етіології
злочинності приділено значно більше
уваги. Ломброзо досліджує тут
найрізноманітніші фактори злочинності:
фактори метеорологічні і кліматичні,
орографічні, расові, соціальні. У
числі соціальних чинників Ломброзо
розглядає вплив цивілізації, преси,
імміграції, харчування,
алкоголізму, освіти, бідності,
багатства, релігії, виховання. З
великою докладністю досліджуються
«індивідуальні чинники» і т.д. Хоча
загальна концепція Ломброзо залишилася
незмінною, він все ж таки «пом'якшив»
її, більш широко розглядаючи вплив
на злочинність поєднання біологічних
і соціальних факторів. Але основна
теза Ломброзо про біологічну
природу злочину був повністю
збережений.
Ломброзіанская типологія злочинців
Дослідник не обмежується виявленням
загальних рис злочинної людини. Він
створює типологію - кожному виду
злочинця відповідають
лише для нього характерні
риси.
Вбивці. У типі вбивць ясно видно
анатомічні особливості злочинця,
зокрема, вельми різка лобова пазуха,
дуже об'ємні вилиці, величезні очні
орбіти, видатний вперед чотирикутний
підборіддя. У цих найбільш небезпечних
злочинців переважає кривизна голови,
ширина голови більше, ніж її висота,
особа вузьке
(задня півколо голови більш розвинена,
ніж передня), частіше за все волосся
у них чорні, кучеряві, борода
рідка, часто буває зоб і короткі
кисті рук. До характерних
рис вбивць відносяться також холодний
і нерухомий (скляний) погляд, налиті
кров'ю очі, загнутий донизу (орлиний)
ніс, надмірно великі чи, навпаки,
занадто маленькі мочки вух, тонкі
губи, що різко виділяються ікла.
Злодії. У крадіїв голови подовжені,
чорне волосся і рідкісна борода,
розумовий розвиток
вище, ніж у інших злочинців, за
винятком шахраїв. Злодії, переважно,
мають ніс прямий, часто увігнутий,
кирпатий біля основи, короткий,
широкий, сплющений і в багатьох
випадках відхилений в сторону. Очі
і руки рухливі (злодій
уникає зустрічатися зі співрозмовником
прямим поглядом - бігають очі).
Насильники. У гвалтівників очі
витрішкуваті, особа ніжне, губи і
вії величезні, носи сплющені, помірних
розмірів, відхилені у бік, більшість
з них сухорлявий і рахітіческіе
блондини.
Шахраї. Шахраї нерідко мають
добродушною зовнішністю, їх обличчя
бліде, очі маленькі, суворі, ніс
кривий, голова лиса. Ломброзо вдалося
виявити і особливості почерку різних
типів злочинців. Почерк вбивць,
злодіїв і бандитів відрізняється
подовженими літерами, криволінійність
і визначеністю рис у закінченнях
букв. Для почерку злодіїв характерні
букви розширені, без гострих обрисів
і криволінійних закінчень.
. Підходи до впливу на злочинність
по Ч. Ломброзо
Як вже зазначалося, Ломброзо розглядає
злочинців як хворих (морально
схиблених). Відповідно і заходи
впливу на них схожі з заходами впливу
на божевільних. На його погляди у
цій галузі, крім психіатричної
практики, значний вплив справила
теорія
соціального захисту, розроблена Е.
Феррі. В одній зі своїх робіт Ломброзо
досить популярно розкриває сутність
своєї концепції впливу на злочинців:
"Ми говоримо природженим злочинцям:"
Ви не винні, здійснюючи свій злочин,
але не винні і ми теж, якщо природжені
властивості нашого організму ставлять
нас в необхідність заради власного
захисту позбавляти вас свободи, хоча
ми і усвідомлюємо, що ви більш
заслуговуєте співчуття, ніж ненависті
". У ранніх роботах
Ломброзо навіть пропонував скасувати
інститут судів і замінити його
комісією психіатрів, яка, користуючись
розробленим одним з його послідовників
тахі антропометрія (Ломброзо називає
його антропометричної гільйотиною
), виробляла б відповідні
дослідження і робила висновки щодо
належності людини до класу природжених
злочинців. Згодом він відмовився
від цієї ідеї, визнав необхідність
суду і антропологам відводив роль
експертів
.
Значення антропологічного походу
Сучасний
стереотип сприйняття наукової
спадщини Ломброзо зазвичай носить
негативний характер. З таким станом
справ навряд чи можна погодитися,
якщо об'єктивно оцінити внесок цього
вченого в науку. Як вже зазначалося
вище, абсолютна більшість критиків
Ломброзо не провели й десятої частки
того
обсягу наукових досліджень, на які
спирався італійський професор. Його
надзвичайна одержимість ідеєю пошуку
шляхів захисту суспільства від
злочинності, невтомна працездатність,
наукова сумлінність здобули йому
глибоку повагу багатьох сучасників
(досить згадати лише, що, коли Ломброзо
відвідав Росію в 1897 р., сотні студентів
Московського університету виїхали
йому назустріч
і зустріли
його ще в Смоленську). Рівень аргументів
Ломброзо зажадав різкого підвищення
рівня наукових досліджень багатьох
його сучасників, щоб критика його
поглядів могла носити предметний
характер. Таким чином, він дав потужний
імпульс проведенню численних глибоких
досліджень у кримінальній
сфері. Поставивши в центр наукових
досліджень людини, який скоює злочин,
Ломброзо поклав початок глибоким
системним дослідженням особистості
злочинця - відкрив глобальне напрямок
кримінологічного пошуку. Ідеї
Ломброзо
про ставлення до злочинця як до
хворої людини були пройняті гуманізмом.
І хоча Ломброзо не вдалося реалізувати
цей гуманізм в системі впливу на
злочинців, сама гуманна спрямованість
його теорії мала чимале значення.
Дослідження Ломброзо користувалися
великою популярністю у практичних
працівників. До його гарячим
прихильникам належав відомий
французький криміналіст
Бертільон, що розробив антропометричний
метод ідентифікації злочинців, а
також Гальтон і Анфосо, що вдосконалили
на основі кримінальної антропології
методи ідентифікації злочинців.
Антропологічні дослідження Ломброзо
лягли в основу створеного ним
детектора брехні, який сам Ломброзо
назвав Сфігмографія. За допомогою
цього приладу, що фіксував зміни
циркуляції крові і констатовано
внутрішнє хвилювання людини, вченому
вдалося довести, що особа, запідозрені
в крадіжці золотих речей в Турині,
не винне. При цьому прилад зафіксував
хвилювання цієї людини при згадці
про іншу крадіжці, в якій його не
підозрювали (розслідування підтвердило
винність його в останній). Про
пріоритет Ломброзо в цій області
зазвичай не згадують, хоча першим
автором цього оригінального приладу
був саме
він. Чимале практичне значення мали
дослідження Ломброзо в області
графології. Його описи татуювань
злочинців з розкриттям їх таємного
сенсу аж до цього часу мають
актуальність. Те ж можна сказати і
про проведене ним аналізі злочинного
жаргону. Не випадково, мабуть, погляди
Ломброзо виявилися такі живучі в
середовищі практиків, незважаючи
на їхній науковий остракізм. Як
зауважив відомий німецький кримінолог
Шнайдер, на ідеї Ломброзо в багатьох
країнах накладено своєрідне табу.
Але, незважаючи на це, періодично в
різних країнах з'являються послідовники
самозабутньої італійського дослідника.
Еволюція ідей Ч. Ломброзо
Погляди Ломброзо, викладені в першому
виданні "Злочинного людини",
відрізнялися певною однобічністю,
що цілком зрозуміло, якщо врахувати
його надзвичайну захопленість
антропологічними ідеями, що межує
з екстатичним станом (як він сам
зазначав у передмові до однієї зі
своїх книг). Багато висновків і
рекомендації Ломброзо були наївні,
що було обумовлено недоліком юридичної
підготовки вченого. Під впливом
свого молодого співвітчизника Енріко
Феррі Ломброзо багато в чому змінив
і уточнив свої погляди. Зміна первинних
поглядів Ломброзо під впливом критики
та рекомендацій Е. Феррі та інших
учених було настільки суттєвим, що
п'яте видання "Злочинного людини",
яке вийшло в Турині в 1897 р. у трьох
томах (російською мовою було
перекладено
лише останній том як окрема робота
під назвою "Злочин"), навряд чи
можна вважати роботою чисто
антропологічного напряму. Висновки
та висловлювання Ломброзо стали
більш обережними. Він вже не заявляє,
що проблема злочинності вирішена
для нього. Більш того, він дорікає
багатьох своїх критиків, що вони не
знайомі з тими змінами в його поглядах,
які відбулися за десятиліття після
виходу в світ першого видання
"Злочинного людини", і що
критикують вони висновки, від яких
він сам давно відмовився або які в
значною мірою змінив і уточнив.
Дійсно, треба визнати, що у міру
обліку критики зміни в поглядах
Ломброзо відбулися дуже суттєві.
По-перше, він відмовився від поняття
злочинний тип людини і прийняв
запропонований Е. Феррі термін
"природжений злочинець" і
перестала розглядати всіх злочинців
як природжених. Феррі запропонував
поділ злочинців на п'ять груп
(душевнохворих, природжених, звичних,
випадкових і злочинців по пристрасті),
і Ломброзо прийняв цю класифікацію,
відповідно до якої природжені
злочинці становлять лише 40% від всіх
порушників закону. По-друге, Ломброзо
багато в чому під впливом Феррі
визнав дуже істотну роль соціальних
факторів як причин злочинів. Третій
том останніх видань "Злочинного
людини" присвячений аналізу
неантропологіческіх факторів, серед
яких метеорологічні і кліматичні,
географічні, рівень цивілізації,
щільність
населення, еміграція, народжуваність,
харчування, неврожаї, ціни на хліб,
алкоголізм, вплив освіти, економічний
розвиток, безпритульність і сирітство
, недоліки виховання та ін
По-третє, він змушений був визнати,
що природжений злочинець не обов'язково
повинен вчинити злочин. При сприятливих
зовнішніх, соціальних чинниках
злочинні
схильності людини можуть так і не
реалізуватися протягом всього його
життя. Таким чином, застосування
антропометричної гільйотини може
виявитися зайвим. Визнання цього
положення багато вчених розцінили
як кінець антропологічної
школи. Справедливості заради треба
визнати, що, крім ранніх праць самого
Ломброзо, навряд чи справедливо
відносити до біологічної школі
кримінології праці його сподвижників,
тим більше невірно це робити у
відношенні одного з найбільших
кримінальних
соціологів XIX ст. Е. Феррі, так само
як невірно називати Е. Феррі учнем
Ломброзо, оскільки вплив ідей Феррі
на Ломброзо було набагато сильнішим,
ніж навпаки. Хоча сам Феррі і вважав
себе представником антропологічної
школи, цю назву "антропологічна
слід сприймати дуже умовно, бо вже
з першого видання" Кримінальної
соціології ", яка вийшла в світ у
Болоньї в 1881 р., він виступав активним
провідників соціологічних
поглядів на природу злочинності і
некарательние соціальні методи
впливу на злочинність вважав найбільш
дієвими.
У 1885 р. в Римі був проведений Перший
конгрес кримінальної антропології,
на якому зібралася величезна кількість
науковців з усього світу, гаряче
схвалювали висновки Ломброзо, значною
мірою вже підредагований Феррі.
Серед учасників конгресу були і
вчені з Росії - Дриль і Тарновська.
Характерною деталлю, яка розкриває
сутність антропологічної школи,
було те, що на конгресі працювали
дві секції: кримінальної біології
та кримінальної соціології (першої
керував Ломброзо, другий - Феррі).
На другому паризькому конгресі
обгрунтованість висновків Ломброзо
була піддана сумніву. Аргументи його
опонентів носили в основному логічний
характер. Так, французький дослідник
Тард висловив думку про те, що якщо
б головною причиною злочинності
були фізіологічні
аномалії злочинців, то кількість
злочинів завжди залишалося б
незмінним, у той час як цифра
злочинності коливається в залежності
від соціальних умов. Французький
кримінолог Лакассань порівняв
злочинців з мікробами, які завжди є
в будь-якому здоровому організмі, і
якщо організм сильний, то він не дає
їм негативно проявити себе, - тому
витоки злочинності слід шукати у
хворому суспільному організмі. Ці
положення принципово
не суперечили
модифікованим поглядам Ломброзо
(але багато критиків навмисно або
через незнання не враховували, що
Ломброзо значно доопрацював і змінив
свою теорію). Захищаючи основні
постулати антропологічної школи,
наполягаючи на тому, що природжений
злочинець відрізняється від нормальної
людини, Гарофало запропонував
сформувати міжнародну комісію у
складі Ломброзо, Лакассаня, Бенедикта,
Бертильона, Мануварье, Маньяна і
Лаваля для того, щоб провести низку
порівняльних спостережень, принаймні
, над ста живими злочинцями і ста
чесними людьми. Конгрес одноголосно
схвалив цю пропозицію. Однак противники
ідей Ломброзо відмовилися від
досліджень і обмежилися безпредметною
критикою
(комісія так жодного разу і не
зібралася). Цей факт обурив прихильників
Ломброзо і на Третій конгрес до
Брюсселя жоден з них не приїхав. Цей
Третій конгрес, що проходив у 1892 р.,
деякі вчені вважають крахом ідей
ломброзіанства. А от як його описує
Е. Феррі: "Відсутність італійців
на цьому конгресі дало, звичайно,
свободу самої посиленої і красномовною
балачках
проти злочинного типу та кримінальної
антропології, і марно Ван-Гамель,
Дриль і г-жа Тарновська намагалися
зупинити цей потік". У той же час
ті з супротивників, хто по спонуканню
Ломброзо вирішив особисто доторкнутися
до злочинців, чимало змінили свої
погляди. Ось як висловився один з
них - консерватор і гарячий прихильник
ідей класичної школи кримінального
права професор Канонік: "Я не
фаталіст, але коли я побачив кількох
рецидивістів вже зрілого віку,
зібраних в одній камері Брухзальской
в'язниці, я сказав собі: що б не робили,
ці люди
залишаться завжди шахраями ".
У 1896 р. на черговий конгрес у Женеві
не приїхали противники Ломброзо.
Так що розмежування наукових напрямів
набуло характеру протистояння. Хоча
аналіз висловлювань ломброзіанцев
на цьому конгресі показує, що
непрохідною стіни між вченими
антропологічної школи та їх опонентами
по суті не було. Ломброзо та його
послідовники схвалили виступ Е.
Феррі, під час якого той ще раз
підтвердив висловлену ним в 1880 р.
думка про те, що природжений злочинець
не обов'язково повинен вчинити злочин
протягом життя. Сприятливі соціальні
умови можуть нейтралізувати його
природну
схильність до злочину так само, як
правильний розвиток
дитини зі схильністю до
туберкульозу
та забезпечення йому оптимальних
кліматичних і гігієнічних умов життя
можуть сприяти тому, що той не помре
від цієї хвороби. Але ні в одного
фахівця не виникає сумніву в тому,
що існує клінічний тип природженого
туберкульозник
тільки через те, що можливо запобігти
в останнього розвиток хвороби. І
Феррі вважає необгрунтованим
заперечення типу природженого
злочинця тільки на тій підставі, що
деякі з осіб даної категорії внаслідок
сприятливого збігу обставин протягом
життя не зроблять злочину. Поступово,
в основному під впливом Е. Феррі, в
рамках антропологічної школи
викрісталізовивался імовірнісний
підхід в оцінці схильності до злочину
(основи цього підходу були
закладені А. Кетле): вірогідність
скоєння злочину особою, яка має
ознаки природженого злочинця,
незрівнянно вище ймовірності вчинення
подібних дій з боку нормальної
людини. Розраховуючи відсоток прояву
тих чи інших ознак у злочинців різного
типу, Ломброзо зробив перші кроки
до розрахунку цифри
цієї ймовірності.
Наукові висновки і практичні
рекомендації Ломброзо постійно
піддавалися серйозній критиці з
боку його опонентів. Аргументи
критиків у міру їх спростування
Ломброзо і його прихильниками ставали
все більш і більш науковими і
переконливими - Ломброзо змусив
багатьох своїх опонентів повернутися
обличчям до серйозних наукових
досліджень, спостережень і
експериментальної роботи. Перші
заперечення проти теорії Ломброзо
носили швидше емоційний характер:
цього не може бути, тому що цього не
може бути ніколи. Потім стали
висуватися логічні аргументи. Відразу
ж було підмічено, що єдиного злочинного
типу бути не може, - різні злочинці
мають і різні антропологічні
ознаки. Ломброзо з цим був змушений
погодитися і спочатку поділив усіх
злочинців на вбивць, злодіїв і
гвалтівників, а потім сприйняв більш
грунтовну класифікацію Феррі.
Французький вчений Легран зазначив,
що неможливо виділити тип природженого
злочинця, оскільки саме
поняття
злочину носить соціальний та
історичний
характер: те, що злочинно
в одній державі, не злочинно в іншому,
те, що вважалося нормою в стародавні
часи, стало злочинним тепер, і навпаки
. Парирувати цей аргумент сам Ломброзо
не зміг. Його послідовник Р. Гарофало
зробив спробу розробити поняття
природного злочину. Соціолог Е.
Феррі, зазначивши, що з часів
Стародавнього Риму ставлення до
вбивць і злодіям практично не
змінювалося і в усякому державі їх
визнають злочинцями, вказав, що
антропологи розробляють теорію для
сучасного цивілізованого суспільства,
а історичний аналіз не має скільки-небудь
істотного значення для розробки
актуальних практичних рекомендацій
щодо захисту від злочинців.
Французькі криміналісти
Дюбюсон і Джолі, відзначаючи, що
деякі злочинці, починаючи як злодії,
закінчують злочинну
кар'єру як вбивці, з неабиякою часткою
сарказму
висловили сумнів, не змінюють чи
злочинці при цьому зовнішність.
Ломброзо, відстоюючи свої висновки,
спираючись на класифікацію злочинців,
розроблену Феррі, переконливо довів,
що лише у випадкових або звичних
злочинців можливо суміщення вбивства
і крадіжки. Серед природжених
злочинців злодії та вбивці складають
два
абсолютно різних класу: злодієві
огидно пролиття крові, вбивці,
навпаки, найбільш прийнятним способом
розкрадання
буде вчинення насильства над жертвою
і після цього привласнення її речей.
Тард зауважив подібність антропологічних
ознак природженого злочинця з
антропологічними ознаками жінки.
Це, на думку Тарда, спростовує висновки
антропологів, оскільки встановлено,
що жінка рідше скоює злочини
і менш схильна до злочинної діяльності.
Цей докір Ломброзо визнав частково
обгрунтованим і зробив висновок, що
кожному підлозі відповідає
свій набір антропометричних ознак
злочинної людини. Ці ідеї він розвинув
у книзі "Жінка злочинниця і повія",
де навів дуже багато цікавих фактів
про жіночої злочинності.
Ломброзо дорікали в тому, що ознаки
злочинного типу виявляються менш
ніж у 50% злочинців
(у 45% вбивць, 33% гвалтівників, 24%
злодіїв), а про типовість тих чи інших
якостей можна говорити, коли вони
зустрічаються, принаймні, більш ніж
у половини людей. Прийнявши класифікацію
злочинців, розроблену Феррі, Ломброзо
вдалося знайти контраргументи:
далеко не всі злочинці природжені,
серед них чимало випадкових, звичних,
необережних і злочинців по пристрасті.
Лише близько 30-40% з них можна віднести
до злочинного типу. Саме в них-то і
виявляються кримінальні
ознаки. Висновки Ломброзо значно
зміцнили дані досліджень італійського
вченого Пента, який, особисто вивчивши
у каторжних
в'язницях 400 чоловік, які вчинили
тяжкі злочини, у 97% з них знайшов
кримінальні антропологічні
аномалії, у 96% з них він спостерігав
сукупність трьох і більше аномалій.
Найбільш вагомі аргументи проти
теорії Ломброзо представили соціологи.
У 1897 р. французький вчений К. Раковський
опублікував книгу "До питання про
злочинність і дегенерації". У ній
він оприлюднив власні дослідження
та дані порівняльного аналізу
злочинців і непреступніков, проведеного
іншими опонентами Ломброзо. Він
зробив висновок, який, на його думку,
повинен був остаточно скинути
кримінальну антропологію: "Тип
природженого злочинця не обгрунтований,
оскільки ті ж самі ознаки можна
виявити у нормальної індивіда".
Аналогічні висновки зробив і
англійська тюремний лікар Чарльз
Горінг. Коли вийшла в світ книга
Раковського, Ломброзо перебував у
похилому віці. Дослідження Горінг
були проведені вже після його смерті.
Досить переконливі контраргументи
представили однодумці
Ломброзо. Зокрема, Е. Феррі протиставив
цим ученим наступні аргументи:
- Вирішальне значення для віднесення
певної людини до злочинного типу
має не окрему ознаку (який може бути
виявлений і у нормального індивіда),
але їх сукупність;
- "Часто профани надають деякими
ознаками тільки тому, що вони більш
кидаються в очі, таке значення, якого
з наукової точки зору вони не мають.
Нерідко думають, що знайшли
злочинний тип у людини лише тому, що
у нього червоні жилки на очах,
потворний рот, скуйовджена борода
і т. п., а тим часом всі ці особливості
можуть не мати
ніякого значення для антрополога
";
- "Іноді злочинні інстинкти
знаходять собі вихід
в якій-небудь прихованій формі і
таким чином вислизають від кримінальних
законів. Замість того, щоб зарізати
свою жертву, її можна залучити в
яке-небудь згубне підприємство;
замість того, щоб грабувати на
проїжджій дорозі, можна оббирати
людей за допомогою біржової гри;
замість того, щоб грубо згвалтувати
жінку, можна спокусити яку-небудь
нещасну, а потім обдурити її і кинути
і т.д. " Таким чином, людина "може
не зробити ні крадіжки, ні вбивства,
ні згвалтування
тощо, і в той же час не бути нормальним";
- "Ми не знаємо, чи залишиться
людина, зазначений згаданими
антропологічними ознаками і до цих
пір ще не здійснив злочину, не
злочинним до кінця свого життя";
-
"Ми не знаємо, чи справді не
злочинний індивід, зазначений цими
аномаліями. Кому не відомо, що
відбувається дуже багато таких
злочинів, і дуже важливих, які
залишаються не відкритими або
Виконавця яких невідомі".
|
