Позитивізм і неопозитивізм

Позитивізм (від латин. positivus - позитивний) - філософський напрямок, заснований на протистоянні (запереченні) метафізичному (спекулятивному, відверненому) підходові при вивченні явищ. Він виникає в 30–40–ві рр. ХХ ст. у Франції, його родоначальником вважається французький філософ Огюст Конт (1798—1858), який вводить термін „позитивізм”. Основна його робота — «Курс позитивної філософії» (1830−42).

Представники першої форми позитивізму XIX століття - О.Конт, Дж.С.Мілль, Г.Спенсер Основна ідея О. Конта: філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Істина відшукується не філософським методом, а науковим. Якщо філософія і може принести якусь користь людству, то тільки в тім, щоб досліджувати науку, бути наукою про науку. Власне філософські, особливо метафізичні проблеми — це псевдопроблеми.

На зміну політикам, військовим, теологам приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основнимй його зміст Конт вбачає у наступному:

• закон трьох стадій

• закон постійної підлеглості уявлення спостереженню

• правильна класифікація наук

Закон трьох стадій: людство проходить у своєму розвитку три необхідні стадії — теологічну, метафізичну і позитивну. На всіх стадіях людина прагне пояснити явища природи. На теологічній стадії людина не знає істиної сутності явищ, вона прагне пояснити все за допомогою надприродних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Тоді людина намагається пояснити природу за допомогою не духовних сил, а деяких сутностей, тобто  переходить на метафізичну стадію. На третій, позитивній стадії людина визнає, що істина пізнається тільки лише за допомогою наук, що науки пізнають не якусь абстрактну істину, якісь сутності, а закони (зв'язки між явищами).

Закон постійної підлеглості уявлення спостереженню: Спостереження, збір фактів — це єдиний спосіб одержання знань. Оскільки досвіду немає меж, то не може бути і мови про абсолютне знання. Немає ніякого знання про сутності, про речі в собі, знати можна лише явища, феномени. Задача філософа і узагалі вченого складається у відповіді на питання, як відбуваються явища, а не чому вони відбуваються.

Учені не розуміють, що насправді вони оперують у всіх науках тим самим методом і відкривають ті самі закони. Пізнати єдність цього наукового методу повинен насамперед філософ. Конт зробив висновок про те, що в суспільстві діють ті ж закони, що й у природі. Конт створює науку, що називає соціальною фізикою, т.е соціологією.

Правильна класифікація наук (енциклопедичний закон): Конт пропонує класифікацію, засновану на хронологічному принципі. На перше місце він ставить математику, найбільш древню науку, далі в нього випливають астрономія, фізика, хімія, фізіологія і соціологія, згодом він додав мораль. Порядок цих наук йде, по-перше, за хронологічним принципом — від древнього до нового; від простого до складного; від абстрактного до конкретного; точність знання в науках у міру зростання порядкового номера в класифікації зменшується.

У цій класифікації зовсім немає місця філософії. Філософія вивчає метод цих наук і систему їхніх понять, тому філософія є наука про науки, тобто  метанаука.

 Дж. С. Мілль (1806-1873). Основний твір "Система логіки" (1843) – метод індуктивної логіки як загальний метод наук. Індукція має справу з причинно-наслідковими зв'язками. Його теорія ґрунтувалася на тому, що, ретельно проводячи спосте­реження, а потім зіставляючи взаємозалежність явищ, завжди можна виявити причинно-наслідкові зв'язки. Саме так встановлюються наукові закони.

Але в моральних (гуманітарних) науках мова йде не про те, що є і буде, а про те, що повинно бути. Те, що повинно бути, неможливо встановити науково. Тому всі моральні науки є мистецтвами. Індуктивний метод не дав можливості зрозуміти моральні дисцип­ліни як науки

Г. Спенсер (1820-1903 рр.): в світі існує Непізнане, і сокровенна сутність світу не відкривається нам у сфері досвіду. Раціональне пі­знання і не повинно претендувати на його осягнення, це справа релігії. Між наукою і релігією немає суперечностей, бо завдання релігії і по­лягає в пізнанні недоступної для науки сутності, таїни світу. Отже, наука і релігія розглядають одне і те ж, але з різних боків.

Другий етап позитивізму виникає наприкінці XIX в. і зв'язується з іменами австрійських філософів Е. Маха й Р.Авенаріуса. До них приєднувався французький математик А.Пуакаре.

Світ, на думку Е. Маха, є комплексом відчуттів ,а тому завдання науки є лише опис цих відчуттів.

Р.Авенаріус (1843-1896) - швейцарський філософ, один з основоположників емпіріокритицизму, в основі якого стоїть питання досвіду. Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єк­та»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом.

Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності /тобто відносності/ наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. Насамперед позитивізм пов'язаний з ідеями Людвіга Вітгенштейна і Віденського гуртка. Основні ідеї неопозитивізму були викладені Вітгенштейном у «Логіко-філософському трактаті».

Віденський гурток сформувався у 1922 р., його представни­ки: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891 — 1953), А.Айєр (1910—1989) та ін. Мета — звести філософію до логічного аналізу мови на­уки, а також піддати філософське і наукове знання критичному ана­лізу з позицій принципу верифікації.

Карнап указує, що логіка — єдино щирий метод філософствування. Уся філософія повинна зводиться до логічного аналізу пропозицій і понять науки. Для того, щоб пояснити, яким чином філософія може допомогти з'ясуванню своєї логічної і понятійної мови, Рудольф Карнап висуває принцип верифікації — основний принцип неопозитивізму. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина – це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини.

Відчуття – єдине джерело пізнання – дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення: „це біле”, „це тверде”, „це ближче”. Знання і починаються з цих найпростіших логічних атомів. Р.Карнап розробив мо­дель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Протокольні речення будуються з логічних атомів. „Я, такий–то, в такому–то місці, в такий–то час бачив таке–то явище”. З протокольних речень будується вся наука. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протоколь­них. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється немож­ливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки.

2. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура (1873–1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900—1976), П.Стросона (нар. 1919), Д.Остіна (1911-1960), М.Дамміта (нар.1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії.

Метою філософії, як пише Вітгенштейн, є логічне прояснення думки. Філософія є насамперед критика мови. Тому що істина завжди виражається в мові. Проблеми ж виникають унаслідок того, що ми неправильно користуємося нашою мовою.

Чому математика досягає абсолютної істини, з якою ніхто не сперечається? Чому усі вважають її зразком наукового пізнання? Саме тому, що математика розробила свою математичну мову. Будь-яка інша наука повинна також додержуватися цього методу і створити свою ідеальну мову, тоді відпадуть усі псевдопроблеми і розбіжності, що виникають не тільки у філософії, але й у науці.

Такою ідеальною мовою науки може бути лише якась комбінація символів, що містять зміст, а не нісенітницю. Ці символи повинні мати абсолютно однозначний зміст.

Світ завжди дається „переломленням через мову”. У такий спосіб Вітгенштейн доводить, що мова існує не сама по-собі, а відбиває конкретний світ. Тільки ідеальна мова відповідає реальному конкретному світові — мова, заснована на фактах, на атомарних висловлюваннях, на атомарних судженнях. У науці можна говорити лише про те, про що можна говорити: «Про що неможливо говорити, про те варто мовчати».

Згодом Вітгенштейн відійде від ідеї створення ідеальної мови в науці, позначки-мови, і прийде до висновку про необхідність вивчення реальної мови, вивчення його семантики і синтаксису, оскільки створення ідеальної мови приводить до різних нерозв'язних проблем.

У 1960–1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902–1994) скла­лась течія постпозитивізму. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), І.Лакатос (1922—1974), С. Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар.1912), Д. Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін. Формування пост позитивізму пов’язане з виходом у 1959 р. книги К.Поппера „Логіка наукового відкриття” та у 1963 р. – книги Т.Куна „Структура наукових революцій”.

Карл Поппер — відомий англійський філософ, що залишив досить помітний слід у західній філософії. На противагу скептицизму і догматизму висунув принцип фаллібалізму – визнання принципової гіпотетичності будь–якого наукового знання. На противагу принципу верифікації висуває принцип демаркації – відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь–якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Наукове знання повинне бути спростовуване, тобто  фальсифіковане в принципі. Воно повинно піддаватися спростуванню, давати можливість з ним сперечатися. Таке знання є наукове знання, тільки таке знання дає приріст наукового знання. Істина, як відомо, народжується в суперечці, в умінні спростовувати положення і захищати їх.

Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

Принцип: «Назад, до самих предметів!». Ф = «наука про істинні начала»

Кілька варіантів: Гуссерль, М.Хайдеггер, М.Мерло-Понті, М.Шелер, А.Шюц і ін.

 

Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен = те, як річ дана нам, а не річ сама по собі (ноумен).

Виникнення на початку XX ст. феноменології пов'язано з іменем німецького філософа Е.Гуссерля (1859—1938). Учень Ф. Брентано і К. Штумпфа; відчув вплив Б. Больцано и неокантіанства. Був професором в університетах Галле, Геттінгена и Фрейбурга.

Він вперше розглядає феноменологію як нову філософію. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість. Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним - свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія намагається бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки погляду клінічної психології чи неврології.

Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або "суб'єктивний потік". Виділивши "чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.

Головною характеристикою свідомості взагалі є її постійна направленість на предмети. Така „наївна” направленість називається "інтенціональністю".

У процесі своєї діяльності людина "наївна", тобто вона не бачить тих "смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших лю­дей. Але насправді це "предмети", іншими словами, це — об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або "олюднені об'єкти", або дані в свідомості.

Мета редукції (спрощення) в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді.

Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.