§ 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ

 

«Людина є таємниця. Її треба розгадати, і коли бу­деш її розгадувати все життя, то не говори, що втратив час, я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною», — цими словами ще в юнацькі роки Федір Достоєвський (1821—1881 рр.) сформулював кредо свого життя. І він дійсно все життя намагався розгада­ти таємницю людини, її можливості і межі.

По суті, Достоєвський разом із Толстим започа­тковують російську класичну філософію, як Пушкін і Гоголь започаткували російську класичну літерату­ру. У творчості Достоєвського немає випадкових ге­роїв. Всі вони виражають ідеї автора і є їхніми сим­волами.

Водночас, Достоєвський живе поруч із своїми ге­роями.

Більше того, він живе в них, проживає і переживає їхню долю як свою.

Це прирікає його на муки. Адже усі його герої — граничні особистості, тобто люди, які дійшли до своєї межі і знаходяться в граничному бутті. Достоєвський не з чужих слів знав про це буття. Він сам пройшов крізь «досвід кінця» — спочатку під час інсценування страти, як члена революційного гуртка петрашевців, а потім — на каторзі.

Достоєвський занурюється в безодню граничних переживань своїх героїв, витягає ці переживання на світло, аналізує і знову занурюється в їхню безодню. Головна тема мислителя — це зневірена людина, люди­на, яка готова на все і яка відчужена від усього.

«Чи розумієте ви, що виходить, коли вже нікуди більше йти? Тому що треба, щоб будь-якій людині можна було хоч куди-небудь піти...» — це слова Мар­меладова з роману «Злочин і покарання» сповнюють нас глибинною тривогою. В цій тривозі — не тільки жалість і співчуття до Мармеладова; в ній — жалість і співчуття до самого себе, передчуття власного гранич­ного буття. Все більш наповняючись цією тривогою, ми запитуємо: «А мені є куди йти?..» Такі всі герої Достоєвського — вони змушують читача звернутися до самого себе. Разом із ними ми чинимо злочин і разом із ними ми несемо покарання. Тому що злочини і по­карання героїв Достоєвського — це злочини і пока­рання, що живуть у душі кожного.

Одна з центральних проблем Достоєвського — це проблема свободи.Що вище: свобода чи щастя? Що є первинним? У романі «Брати Карамазови» мислитель наводить легенду про Великого Інквізитора, який хоче позбавити людство тягаря свободи і таким чином дати йому щастя. Він готовий прийняти тягар свободи усіх на себе і боротися навіть із Богом, якщо Бог пропонує людині все ж таки свободу...

З усією силою свого художньо-філософського ге­нія Достоєвський відкидає цей шлях щастя без свобо­ди і за її рахунок. Свобода первинна відносно щастя — ця думка Достоєвського згодом надихатиме Бердяєва і Камю, Шестова і Фромма...

Якщо свобода первинна щодо щастя, то добробут усіх не може бути побудований на несвободі будь-кого. Суспільство не може бути щасливим, якщо в ос­нову його будови впала «сльоза хоча б однієї дитини».

Ставлення Достоєвського до світу персоналістичне. З цим пов'язане знамените протиставлення Істини і Христа. Кожна епоха має загальнозначимий образ Істини. Але Особистість вища за цей образ. Саме тому Достоєвський вибирає Христа. Істина завжди носить особистісний характер. Безособові істини втрачають людське... Де ж шукати Христа та Істину? Чи є Христос і Істина в цьому світі? Так, вони у Красі. Але це не стільки зовнішня Краса, скільки етична Краса, Кра­са вчинку.

Така краса очищає і виводить за межі і повсяк­денного, і граничного буття. Саме про неї Достоєвсь­кий сказав надзвичайні за силою і водночас прості слова: «Краса врятує світ».