Тема 3 Економічне районування та територіальна організація господарства (лекція 3/ заняття 4)

план лекції

3.1Сутність, закономірності, критерії та принци­пи економічного районування

2. Територіальна організація продуктивних сил України

3. Наукові методи аналізу розміщення продуктив­них сил і рівнів економічного розвитку регіонів (самостійне опрацювання)

3.1. Сутність, закономірності, критерії та принципи економічного районування

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або форму­ються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільно­го поділу праці.

Основною ланкою при економічному районуванні виступає економічний район.

Економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства, яка має свою виробничу спе­ціалізацію, міцні внутрішньо-економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поді­лом праці.

Він розглядається як цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає складовою частиною госпо­дарського комплексу країни і виконує певну функцію.

Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, чисельність насе­лення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території та спеціалізація виробництва. В процесі економічного районування враховуються національно-побутові та соціаль­но-культурні особливості населення, географічні умови, засоби зв'язку, шляхи сполучення та ін.

До основних районоутворюючих факторів належать також найбільші міста та великі регіональні й індустріальні центри країни. Кожне місто як економічний центр впливає на навко­лишню місцевість. Так забезпечується зв'язок центру з пери­ферією економічного району.

Практичне значення економічного районування заключається в тому, що воно в принципі повинно сприяти більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва, раціонально­му управлінню народним господарством і соціально-культурним будівництвом на місцях.

Ефективний розвиток економічних районів можливий на основі таких закономірностей.

1. Раціональне використання природних, матеріальних і тру­дових ресурсів на території району з метою максимального під­вищення продуктивності праці і ефективності виробництва.

2. Ефективна спеціалізація господарських комплексів еконо­мічних районів на основі внутрідержавного територіального по­ділу праці.

3. Комплексно-пропорційний розвиток господарства в еко­номічних районах в поєднанні з раціональною спеціалізацією.

4. Зближення рівнів економічного і соціального розвитку ра­йонів і їх адміністративних одиниць у процесі вдосконалення те­риторіальної організації виробництва.

5. Нерозривний зв'язок між розвитком господарства еконо­мічних районів і розміщення продуктивних сил країни.

У практиці економічного районування виділяються такі критерії територіального поділу продуктивних сил:

1. економічний район має бути великою економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для виз­начення його господарської спеціалізації;

2. розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;

3. економічний район повинен являти територіальну єдність;

4. на території економічного району повинен бути сформо­ваний потужний народногосподарський комплекс;

5. при виділенні економічного району повинно враховува­тись економіко-географічне положення території;

6. до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:

• принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою тери­торіальною частиною єдиного народногосподарського комплек­су країни із певним комплексом допоміжних і сервісних вироб­ництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витра­ти праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту. Часто для досягнення певної мети доводиться користуватися методом економічного заохочення — надання субсидій, встанов­лення прийнятних цін та ін.;

• принцип об'єктивності районоутворення, що означає виділення об'єктивної, суспільно цілісної території, яка розгля­дається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв'язками;

• принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

• принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв'язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

• принцип єдності економічного районування і політи­ко-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.

Тепер, коли Україна стала самостійною державою, виникла потреба у розробці нового економічного районування.

Причому у процесі розробки нової сітки районоутворення повинні бути враховані всі критерії і принципи економічного рай­онування. Це дозволить пов'язати економічне районування з про­гнозуванням галузей розвитку народного господарства і розселен­ням, поліпшенням умов життя населення на території району.

Уже розроблена Концепція адміністративних реформ в Укра­їні, яка затверджена Указом Президента від 22 липня 1998 р.

Адміністративну реформу передбачається провести трьома етапами:

1. Перший підготовчий етап охоплює розробку та офіцій­не схвалення Концепції адміністративних реформ і програми її здійснення.

2. Запроваджуються організаційно-правові засади форму­вання ключових елементів системи державного управління та місцевого самоврядування.

3. Створення нових організаційних структур та інструментів державного управління.

3.2. Територіальна організація продуктивних сил України

До встановлення незалежності в Україні економічне райо­нування ґрунтувалося на інтересах СРСР. Тоді територія нашої держави умовно була поділена на 3 економічні райони: Донець­ко-Придніпровський, Південно-Західний та Південний.

Декларація про державний суверенітет України і визнання її як самостійної держави поклала початок новому етапу держав­ного будівництва. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведен­ня його у відповідність з новими економічними процесами та ет­нокультурними особливостями.

Вченими-географами, які працювали в цій галузі, — Ф.Д. Заставним, В.А. Поповкіним, М.Д. Пістуном, О.І. Шоблієм було зроблено спробу поділити Україну на ряд регіонів.

Після встановлення незалежності Національна академія наук отримала завдання на розробку проекта територіального районування.

Так, у 1993 р. В.А. Поповкін у праці "Регіонально-цілісний підхід в економіці" обґрунтував поділ України на п'ять макро­районів, а саме:

1. Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Жито­мирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2. Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропет­ровська, Луганська і Запорізька області);

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області);

4. Придніпровський (Автономна Республіка Крим, Одесь­ка, Миколаївська та Херсонська області);

5. Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмель­ницька, Закарпатська та Чернівецька області).

М.Д. Пістун пропонував поділити Україну на 9 економіч-них районів:

1. Донецький (Донецька і Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіро­воградська обл.);

3. Київський (Київська, Чернігівська, Черкаська обл.);

4. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

6. Волинський (Волинська, Житомирська, Рівненська обл.);

7. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка, Чернівецька обл.);

8. Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.);

9. Кримський (Автономна Республіка Крим).

На 9 економічних районів пропонував поділити Україну і вчений-географ Ф.Д. Заставний, а саме:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.);

3. Центрально-Поліський (Київська, Чернігівська і Жито­мирська обл.);

4. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.);

6. Центрально-Український (Черкаська і Кіровоградська обл.);

7. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.);

8. Західно-Поліський (Волинська і Рівненська обл.);

9. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одесь­ка, Миколаївська та Херсонська обл.).

Радою по розвитку продуктивних сил НАН України у 1995 р. запропоновано поділити Україну на 9 економічних районів, а саме:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.);

3. Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4. Столичний (Київська, Чернігівська і Житомирська обл.);

5. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одесь­ка, Миколаївська та Херсонська обл.);

6. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.);

7. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.);

8. Центрально-Український (Черкаська і Кіровоградська обл.);

9. Волинський (Волинська і Рівненська обл.).

Таким чином, різні автори підходять до економічного рай­онування України по-своєму, але наявність багатьох проектів свідчить про те, що така необхідність існує і його потрібно бу­де проводити. А покищо в Україні діє адміністративне району­вання. У складі республіки є Автономна Республіка Крим, 24 області, два міста республіканського підпорядкування — Київ та Севастополь, 490 районних центрів та 178 районів у містах.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональ­ної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України "Про концепцію державної регіональної економічної політи­ки", в якому пропонується мережа економічних районів Укра­їни в такому складі:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Кіровоградська і Запорізька обл.);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4. Центральний (Київська, Черкаська обл. та м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Черні­гівська обл.);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька обл.);

7. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одесь­ка, Миколаївська та Херсонська обл.).

8. Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатсь­ка і Чернівецька обл.).

У січні 2005 р. у складі Кабінету Міністрів України було вве­дено посаду віце прем'єр-міністра по проведенню адміністратив­ної реформи. Робота у цьому напрямку ведеться і з часом буде проведено адміністративне районування, адже у розділі "Адмі­ністративно-територіальний устрій та місцеве самоврядування" програми діяльності Кабінету Міністрів України "Український прорив: для людей, а не політиків" (затвердженої постановою Кабінету Міністрів № 14 від 16 січня 2008 р.) передбачено такі рівні адміністративного устрою: регіон, район, громада.

3.3. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвитку регіонів (самостійне опрацювання)

У нинішніх умовах в Україні забезпечення раціонального розміщення продуктивних сил стало однією з найважливіших економічних проблем. Надмірна концентрація промисловості з сильно забруднюючими природне середовище технологічни­ми процесами у багатьох районах країни вступає в протиріччя з чисельністю населення та середовищем його проживання. Розміщення виробничих комплексів і об'єктів соціальної інфра­структури потребує економічного обґрунтування, що можливо лише з використанням економічних методів досліджень.

Економічні методи — це способи визначення дійсності і встановлення істини. Науковими методи можна вважати тоді, коли вони забезпечують розкриття сутності процесів, що відбу­ваються у певних умовах.

В економічній практиці використовується ціла система як традиційних, так і нових (точних) методів дослідження. Нес­кладні розрахунки виробництва продукції і її споживання здійсню­ються традиційними методами, складні розрахунки — новими (точними) методами.

До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил відносяться:

• Порівняльний метод аналізу статистичних даних і основних економічних показників. За його допомогою визна­чається місце галузі серед інших галузей регіону чи певної місце­вості; вивчення конкретного підприємства і аналіз його госпо­дарської діяльності.

• Групування економічних показників дає можливість виз­начити, які підприємства, райони виробляють певну кількість продукції в розрахунку на особу, площу, величину затрат на оди­ницю площі, продукції і т.ін. Цей показник використовується в основному при підведенні підсумків роботи за необхідний період.

• Техніко-економічних розрахунків застосовуються на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств і тери­торіального розвитку виробництва.

При цьому розраховуються розміри витрат на виробництво одиниці продукції та на загальний (річний) обсяг її випуску. Такі показники визначаються як у натуральному, так і у вартісно­му обчисленні в залежності від поставленої мети. Причому роз­рахунки проводяться по витратах матеріалів, енергії, коштів, праці, транспортних послуг і т.ін.

• Балансовий метод використовують при визначенні обсягів виробництва продукції, забезпечення основними і оборотними фондами, трудовими ресурсами. Особливо широко використо­вується цей метод при вирішенні питань раціонального викорис­тання ресурсів. Балансові розрахунки проводяться у розрізі підприємств і регіонів по паливу, металах, будівельних матеріалах, праці, сільськогосподарській продукції і при розробці довгостро­кових галузевих і генеральних схем розміщення продуктивних сил регіонів.

• Нормативний метод сприяє проведенню достовірних роз­рахунків. Нормативи, які закладаються в проектні розрахунки, повинні бути науково обґрунтовані і зорієнтовані на впроваджен­ня ресурсозберігаючих технологій, раціональне використання ресурсів, застосування найновіших досягнень науки і техніки.

• Картографічний метод дає можливість наглядно показа­ти місце розташування окремих підприємств чи виробництв, що дає можливість визначати віддаль до них, яка потрібна при розра­хунках витрат на перевезення вантажів та пасажирів і визначення витрат пального та розрахунку тарифів на транспортні послуги.

До нових (точних) методів відносяться економіко-математичні методи, з допомогою яких здійснюється одержання і обробка інформації з використанням обчислювальної техніки. Це сприяє отриманню достовірних матеріалів, дає можливість визначити зв'язок і закономірності при розміщенні виробництв на окремих територіях і регіонах.

До таких методів відносяться:

• Метод математичного моделювання. Його застосуван­ня дає можливість створити систему взаємопов'язаних моделей, які дозволяють використовувати результати вихідної інформації для прийняття найбільш раціональних рішень при розміщенні продуктивних сил. Послідовність математичного моделювання включає такі етапи, як збір інформації, постановку задачі, і під неї проводять вибір математичного методу вирішення, складан­ня економіко-математичної моделі, розрахунок на комп'ютері та аналіз отриманих результатів.

• Метод математичного програмування. Він застосо­вується для вирішення завдань обґрунтування розміщення ви­робничих і соціально-побутових об'єктів. Причому за основу при оптимізації моделі розміщення виробництва приймається міні­мум витрат на виробництво, а обмеженням — наявна матеріаль­на база, потреба у певному виді продукції, обсяги її випуску, на­явність сировини, палива і матеріалів.

Контрольні питання:

1. Що таке "економічне районування"? Які види економічного районування відомі?

2. Мета соціально-економічного районування.

3. Сучасні схеми районування території України.

4. В чому полягають основні розбіжності в підходах різних авторів щодо районування території України?

5. Екологічні аспекти економічного районування.

6. Просторове “наповнення” економічного району.

7. Фактори районоутворення.

8. Вплив суспільно-економічних відносин на формування економічних районів.

9. Які особливості галузевої структури народного господарства України ? Чому гостро стоїть проблема структурної перебудови економіки ?

10. Яка існує систематизація функціонального поділу галузей і виробництв у сфері матеріального виробництва?

11. Об’єктивність та суб’єктивність економічного районування.

12. Економічне районування як засіб практичного управління територією держави.