5. Поняття та види банків

Економічна діяльність в умовах ринку є неможливою без фінансово-кредитних установ — банків. У розвинених кра­їнах банки є інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави.

У своїй діяльності банки України керуються постановами господарського кодексу Україні та Законом України «Про банки та банківську діяльність» (7 грудня 2000 р.).

Банківська система України складається з Національ­ного банку України та інших банків (державних і недер­жавних), що створені і діють на території України відпо­відно до закону. Банки є юридичними особами. У своїй діяльності вони не залежать від органів державної влади. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а дер­жава не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випад­ків, передбачених законом.

Центральним банком України є Національний банк. Основна його функція — забезпечення стабільності грошо­вої одиниці України — гривні.

За способом створення та формами власності розрізня­ють державні та недержавні банки. Державним є банк, створений за рішенням Кабінету Міністрів України на основі державної власності.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсаль­ні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахун­ковими (кліринговими).

Організаційно-правові форми банків:

акціонерне товариство;

товариство з обмеженою відповідальністю;

кооперативний банк. Це банк, створений суб'єкта­ми господарювання, а також іншими особами за принци­пом територіальності на засадах добровільного членства та об'єднання пайових внесків для спільної грошово-кре­дитної діяльності. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від його участі (паю]і у статутному фонді банку має право одного голосу.

Учасниками банків можуть бути юридичні та фізичні особи, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Забороняється участь у банках юридичним особам, в яких банк бере істотну участь, об'єднанням громадян, релігійним та благодійним органі­заціям.

Необхідною умовою діяльності банку є отримання бан­ківської ліцензії, яку надає Національний банк України.

6. Правовий статус та функції Національного банку України

Правовий статус, принципи організації та діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України".

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні та статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., що є державною власністю і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України.

Національний банк України у відповідності із Законом України "Про Національний банк України" є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі, а також, у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню головної цілі.

Національний банк виконує такі функції:

1)відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4)встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5)організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9)здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;

10)веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15)забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17)організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18)реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19)бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20)визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21)вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

23)здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Лекція № 6

ТЕМА: Цивільне право України

1. Загальна характеристика цивільного законодавства України.

2. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і дієздатності.

3. Обмеження цивільної дієздатності. Визнання громадянина недієздатним.

1. Для того щоб охарактеризувати цивільне право, як самостійну галузь права України, як галузь приватного права, необхідно визначити поняття та ознаки цивільного права. Отже, цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень із метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю юридичних норм. Разом з тим, йому властиві особливі ознаки, тісно пов’язані із специфічними рисами предмета й методу.

1. Цивільне право, як сукупність юридичних норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносин, тобто певне коло суспільних відноси, що становлять предмет ці вільно-правового регулювання.

2. Регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної рівності, яка є характерною рисою цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

3. Сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації, інші соціальні утворення, за певних умов релігійні організації.

4. Метою цивільно-правового регулювання є задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Оскільки цивільне право є самостійною галуззю сучасного права, то закономірно поставити питання: чим викликана необхідність його виділення у самостійну галузь?

Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, дозволить окреслити й предмет цивільного права.

Отже, які ж суспільні відносини регулюються сучасним цивіль­ним правом?

Цивільний кодекс України (ЦК України) визначає, що ци­вільне законодавство регулює майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві, і по­в'язані з ними особисті немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві;

б) особисті немайнові відносини.

Система цивільного права – це структура, елементами якої є цивільно-правові норми і інститути, розміщені в певній послідовності. До загальних частин цивільного права відносяться поняття цивільного права як галузі законодавства, як науки, як галузі права, норми про суб‘єкти і об‘єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність.

Особлива частина цивільного права складається з наступних інститутів – права власності та інші речові права, зобов‘язальне право, авторське право, право на відкриття і на винаходи, спадкове право, положення про правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб на території України, застосування цивільних законів іноземних держав та міжнародних договорів.

Цивільне законодавство складається з Конституції України, ЦК України, ГК України, Законів України «Про власність», «Про господарські товариства», «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу» та ряду інших законів і підзаконних актів.

Загальна частина цивільного права

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді або третейському суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.

Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємницьких товариств визначені в главі 8 Цивільного кодексу України.

Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі. Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. 5) споживні і неспоживчі речі. Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди; 6) подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і доходи. Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.

Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[ 15, c. 20-22]

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).

До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови укладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе.

Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).

Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

1. Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

2. Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

3. Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.

Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій.

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Основними джерелами цивільного законодавства є:

• Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

• нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);

• Укази Президента України;

• Декрети, Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

Судова практика не є джерелом цивільного права. Верховний Суд України узагальнює та аналізує судову практику і на цій основі приймає постанови. Такі постанови є обов‘язковими для використання лише для відповідних судів, це такі методичні рекомендації до вирішення аналогічних питань.

2. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Цивільна дієздатність може бути частковою, неповною та повною.

Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). Вони мають право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа), які мають право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

3. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.

Лекція № 7

ТЕМА: Сімейне право України

1. Поняття, умови і порядок укладення шлюбу

2. Підстави припинення шлюбу

3. Майнові та особисті немайнові права та обов’язки подружжя.

4. Майнові та особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей.

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.

Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.

За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після

припинення попереднього шлюбу.

Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою:

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та

суспільства.

Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто.

Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я.

Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Порядок здійснення медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, встановлює Кабінет Міністрів України.

Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.

Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба,

наявність дитини, судимість тощо).

У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.

За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.

Шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану.

За заявою наречених реєстрація шлюбу в урочистій обстановці може бути проведена в іншому місці.

За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений.

Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

2. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

. Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

1) визнаний безвісно відсутнім;

2) визнаний недієздатним;

3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.

Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив

протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.

Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду

відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.

Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.

3. Дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Чоловік має право на батьківство.

Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку.

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.

Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов'язки в сім'ї.

Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї.

Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.

Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім'ї вчинені за згодою другого з подружжя.

Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері.

Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька.

Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.

Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не

заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства,

щодо підтримання шлюбних відносин.

Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки,

встановлені законом.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

4. Факт народження дитини, засвідчений у встановленому законом порядку, тобто зареєстрований в органі РАЦСУ, є підставою виникнення особистих немайнових та майнових прав і обов’язків батьків та дітей. Ці права та обов’язки, як й будь - які інші суб’єктивні сімейні права та обов’язки, тісно пов’язані з особою їх носія і не мають майнового (економічного) змісту. Вони не передаються і не відчужуються.

Обов’язки батьків і дітей є взаємними. Згідно зі статтями 141 і 142 СК (Стаття 141. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини

Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини.

Стаття 142. Рівність прав та обов’язків дітей щодо батьків

Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебувають їхні батьки у шлюбі між собою) мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей, а діти щодо батьків.

Особисті немайнові відносини існують переважно між батьками й неповнолітніми дітьми (єдиний виняток з цього правила становить положення ст.172 СК, яке передбачає обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків). Визначення поняття дитини наведене у ст.6 СК. Причому відповідно до неї дитина до досягнення нею 14 років вважається малолітньою, а дитина у віці від 14 до 18 років - неповнолітньою.

Особистим немайновим правам та обов’язкам притаманні деякі специфічні риси:

1) вони мають строковий характер, оскільки належать батька і дітям, як правило, лише до досягнення дітьми повноліття (виняток - ст.172 СК). Після настання повноліття, а також при набутті неповнолітньою особою або наданні їй повної цивільної дієздатності (ч.2 ст.34, ч.1 ст.35 ЦК) ці права та обов’язки припиняються;

2) у зазначених правовідносинах поєднуються інтереси батьків і дітей.

Характерною ознакою особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей, як зазначено в літературі, є те, що деякі з них одночасно є їх суб’єктивними сімейними обов’язками. Зокрема, такими правами є право батьків на виховання своїх дітей, право присвоєння дитині прізвища, імені, по батькові, право представляти і захищати інтереси дітей тощо.

Право та обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Реалізація закріплених СК рівних прав і обов’язків батьків, які перебувають у шлюбі між собою, щодо дитини має розпочинатися з виконання батьками їх обов’язку забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я (у тих випадках, коли дитина була народжена не у пологовому будинку, а в іншому закладі або поміщена туди відразу після пологів). Це положення закріплено у ч.1 ст.143 СК (Стаття 143. Обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я

Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я

Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки і піклування).

Тим самим законодавець робить наголос на тому, що відсутність у жінки чоловіка або іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для відмови від дитини. Однак закріплення за зазначеного обов’язку лише за матір’ю порушує принцип рівності прав та обов’язків обох батьків. Тому уявляється, що цей обов’язок має покладатися як на матір, так і на батька дитини незалежно від тих відносин, у яких вони перебувають (зареєстровано шлюб чи ні).

Обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в органі РАЦСу.

Порядок виконання цього обов’язку закріплено у ст.144 СК, відповідно до ч.1 якої батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в органі РАЦСу (реєстрація мертвонародженої дитини має проводитись протягом трьох діб). Цей обов’язок встановлено насамперед в інтересах дитини, оскільки без реєстрації народження вона не зможе повноцінно користуватися своїми правами й виконувати певні обов’язки як суб’єкт правовідносин. Водночас він є обов’язком батьків перед державою, тобто також має не тільки сімейно - , а й публічно - правовий характер.

У зазначеній статті закріплені й наслідки невиконання батьками дитини обов’язку щодо реєстрації її народження. Зокрема, прямо зазначено, що його невиконання (на відміну від ст.163 КпШС) є підставою для покладення на батьків відповідальності, встановленої законом. Уявляється, що це штраф, передбачений адміністративним законодавством.

Реєстрація дитини, народженої жінкою, в організм якої було імплантовано зародок, зачатий подружжям, проводиться за заявою дружини і чоловіка, які дали згоду на імплантацію. У такому разі одночасно з документом, який підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини.

Право дитини на прізвище, ім’я, по батькові.

Відповідно до ст.7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків та право на їх піклування. Стаття 8 Конвенції передбачає право дитини на збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючими ознаками особи є ім’я, прізвище, громадянство, сімейні зв’язки. Згідно зі ст.28 СК фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм іменем. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право фізичної особи на ім’я передбачене також ст.294 ЦК. Відповідно до ст.145 СК прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється й дітям. Така ситуація є найпоширенішою й особливих проблем не викликає.

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім’я (статті 28 і 294 ЦК), яке так само, як і по батькові та прізвище, необхідне для її індивідуалізації як суб’єкта правовідносин.

У ст.146 СК закріплено право на присвоєння їй імені, яке одночасно є їх обов’язком. Як правило ім’я дитини визначається за згодою батьків. Вони мають право обрати будь - яке ім’я, як передбачене, так і не передбачене довідником власних імен. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за відсутності добровільного визнання батьківства конкретною особою визначається її матір’ю.

По батькові дитини є однією зі складових її імені. Воно не може визначатись за розсудом батьків. Згідно з ч.1 ст.147 СК по батькові дитини визначається за іменем батька.

Право та обов’язок батьків щодо виховання дитини.

Це право і обов’язок є найважливішим серед батьківських прав та обов’язків.

У ст.150 СК визначено загальне коло обов’язків батьків щодо виховання та розвитку дитини. Згідно з нею батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Питання ж про те, як треба виконувати ці обов’язки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішувати самі батьки.

Лекція № 8

ТЕМА: Трудове право України

1. Предмет та джерела трудового права

2. Поняття, форма та порядок укладення трудового договору

3. Випробування при прийнятті на роботу

4. Загальні підстави припинення трудового договору

5. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника та власника підприємтва

1. Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стикатися з нормами трудового права.

Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні відносини регулюються цією галуззю права, складає трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов’язані з працею, включаються в сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять в предмет – неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб’єктним складом.

Вивчення предмета трудового права має особливе значення, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства.

У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуальні відносини щодо застосування найманої праці й колективні трудові відносини.

Основу (ядро) предмета трудового права складають індивідуальні відносини трудового найму. Приступаючи до обґрунтування цього висновку, необхідно брати до уваги наступні положення.

Україна здійснює перехід від адміністративно-планової економіки до ринкових відносин. У сфері застосування праці це відображається в функціонуванні різних форм власності – державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Такі підприємства як роботодавці мають однакові загальні права й обов’язки стосовно працюючих на них працівників.

При становленні ринкових відносин трудові відносини стали значно різноманітнішими. З’явилися три відносно самостійні категорії працюючих: наймані працівники (залежна праця), працюючі власники (незалежна, самостійна праця), - члени кооперативів, колективних підприємств, господарських товариств, селянських (фермерських) господарств; працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій), - державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці.

Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця. Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин в процесі праці (а не разових завдань), всановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної зарплати), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника). Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно встановленого законодавством рівня, однак може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг роботодавцем.

Передусім з’явився і в нашому вітчизняному законодавстві термін, що раніше не визнавався, - „найманий працівник”. Згідно зі ст. 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У даній статті не вживається термін „найманий працівник”, однак посилання до трудового договору як підстави виникнення таких відносин, підтверджує цей висновок. Визначення поняття „найманий працівник” дано у більш сучасному акті – Законі України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1999 р., згідно з яким, найманий працівник – це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Термін „наймана праця”, „наймані працівники” стали базовими поняттями і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах.

Наймана праця, що здійснюється у рамках трудового договору, характеризується наступними правовими ознаками: праця юридично несамостійна, а така, що протікає у рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (капіталу) власника; не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання у роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу і під гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, - на визначений строк; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, у колективі працівників (трудовому колективі); виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці ( норм праці); отримання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується; забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випадках; участь роботодавця у фінансуванні соціального страхування працівника.

Всі трудові відносини, що становлять предмет трудового права, утворюють складну систему, в якій виділяється система індивідуальних відносин трудового найму і система колективних трудових відносин. Критерієм для виявлення всіх елементів в цій системі виступає структура трудової діяльності, що склалася в суспільстві.

Джерела трудового права – це нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції України, Кзпп України, які регулюють трудові правовідносини та інші тісно пов’язані з ними відносини у сфері застосування праці.

Ще можна зазначити, що джерело трудового права – це офіційний акт нормотворчості держави або прийнятий з її дозволу; ним встановлюються. Змінюються або скасовуються правові норми, що регулюють відносини, які є предметом трудового права.

Джерела трудового права необхідно відрізняти від правових актів застосування чинного трудового законодавства. Так, рішення місцевого суду щодо трудового спору – це правовий акт застосування норм трудового законодавства, а не джерело трудового права.

Джерела трудового права класифікують за різними критеріями. Враховуючи те, що правотворча діяльність у сфері праці здійснюється різними органами держави, класифікація джерел трудового права здійснюється органами, які приймають нормативні акти різної юридичної сили.

За ступенем їх важливості та ієрархією джерела трудового права поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти трудового законодавства. Юридична ієрархія (юридична сила) визначає значення нормативного акта (його верховенство чи підлеглість) порівняно з іншими джерелами трудового права.

Серед джерел трудового права особливе місце займає Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії.

Чинні міжнародні договори та угоди у сфері праці, ратифіковані Верховною Радою України – це частина національного законодавства України і складова її правової системи.

Наступним джерелом трудового права, за юридичною ієрархією, є закони України Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Важливим джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України (надалі - Кодекс). Кодекс є кодифікованим джерелом трудового права України і визначає правові засади й гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці, регулює суспільні відносини, що входять у предмет трудового права. Чинний Кодекс прийнятий 10 грудня 1972 року, його введено в дію 1 червня 1972 року. Відтоді до нього вносилися численні зміни та доповнення стосовно важливих питань правового регулювання праці.

Джерелом трудового права є також підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють трудові і тісно пов’язані з ними відносини. Вони у свою чергу поділяються на такі, що поширюються на всіх суб’єктів трудового права, і такі, що поширюються на окремі галузі господарювання.

Підзаконні нормативно-правові акти, які приймаються центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, що регулюють суспільні відносини в сфері застосування праці, також мають певну ієрархію.

Найвищу юридичну силу мають нормативні укази Президента України як глави держави. Своїм указом чи розпорядженням він може скасувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів АРК.

До підзаконних нормативно-правових актів належать постанови Кабінету Міністрів України. Як джерела трудового права вони видаються на виконання Конституції України, Кзпп України, інших законів України, нормативних указів Президента України, є актами виконавчої влади України, мають підзаконний характер і в юридичній ієрархії джерел права займають місце після указів та розпоряджень.

До джерел трудового права належать нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України, галузевих міністерств і відомств, державних комітетів з питань регулювання трудових відносин.

Мінпраці в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. В разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Рішення Мінпраці України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності і громадянами. Поширена практика прийняття нормативних актів у сфері праці кількома міністерствами.

Накази Мінпраці України стосуються питань нормування й оплати праці, затвердження кваліфікаційних характеристик працівників, порядку надання пільг і переваг окремим категоріям працівників, режиму праці та відпочинку на окремих виробництвах.

Джерелами трудового права є акти соціального партнерства. Угоди як специфічні договірні джерела трудового права характеризуються тим, що приймаються не органами державної влади, а суб’єктами трудових правовідносин. При цьому держава уповноважує соціальних партнерів на договірну правотворчість у сфері праці.

Угоди укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на договірній основі.

Колективний договір укладається на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

Важливе місце серед джерел трудового права займають інші локальні нормативно-правові акти, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах та організаціях роботодавцем чи за погодженням з виборним органом профспілкової організації.:

• правила внутрішнього трудового розпорядку;

• положення про оплату праці, про преміювання, про порядок виплати винагороди за підсумками роботи впродовж року.

Ці акти чинні тільки в межах конкретної організації, приймаються найчастіше, на певний строк; вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із законами із законами й іншими підзаконними нормативно-правовими актами у сфері праці.

2. Трудовий договір у системі трудового права посідає цент­ральне місце. Конституція України в ст. 43 закріплює поло­ження про свободу праці. Кожен має право на працю, тобто можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава гарантує рівні можливості у виборі професій і роду трудової діяльності.

У КЗпП трудовий договір визначається як угода між пра­цівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. За цією угодою працівник зобов'язується виконувати визначе­ну нею роботу з дотриманням внутрішнього трудового роз­порядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і уго­дою сторін.

З визначення трудового договору видно, що це двосторон­ня угода, сторонами якої є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізич­на особа.

Трудовий договір може бути:

1) безстроковим, що укладається на невизначний строк;

2) на визначений строк, установлений за погодженням сторін;

3. таким, що укладається на час виконання певної роботи.

У разі укладення трудового договору на невизначений строк, тобто без зазначення строку його дії, трудові відносини тривають необмежений час і можуть бути припинені тільки тоді, коли це передбачено законодавством. Отже, трудовий договір, укладений на невизначений строк, є з погляду строку його дії основним і найбільш поширеним на практиці ви­дом трудового договору.

Трудовий договір на визначений строк укладається лише в разі, коли трудові відносини на невизначений строк не можна встановити з урахуванням характеру роботи або умов її ви­конання, або інтересів працівника (наприклад, його бажан­ня), або в інших випадках, передбачених законодавчими акта­ми. При укладанні трудового договору на визначений строк цей строк визначається за погодженням сторін і може обу­мовлюватися як конкретним терміном, так і часом настан­ня певної події (наприклад, повернення на роботу праців­ниці з відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами і відпу­стки по догляду за дитиною; особи, яка звільнилася з роботи у зв'язку з призовом на дійсну строкову військову чи аль­тернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду або виконанням певного обсягу робіт).

Під змістом трудового договору розуміються сукупність його умов, які визначають права й обов'язки сторін. Залеж­но від порядку встановлення їх розрізнюють два види умов трудового договору:

а) безпосередні, що визначаються угодою сторін під час укладання трудового договору;

б) похідні, визначені законодавством.

Умови, що встановлюються самими сторонами (безпосе­редні), які домовляються, можна, в свою чергу, розподілити на дві групи: необхідні, без яких трудовий договір не вва­жається укладеним і трудові правовідносини не можуть ви­никнути, і додаткові (факультативні), необов'язкові для укла­дення трудового договору.

Необхідні безпосередні умови трудового договору визна­чаються з питань:

1) про саме влаштування — прийняття на роботу грома­дянина і про місце роботи;

2) про трудову функцію, яку буде виконувати той, хто всту­пає на роботу на цьому підприємстві, в установі, організації, тобто за якою робочою спеціальністю і кваліфікацією (роз­рядом) він буде працювати або яку посаду буде обіймати;

3) про час початку роботи (а при укладанні трудового до­говору на визначений строк — також і про строк закінчення роботи).

Крім указаних безпосередніх умов, у зміст деяких трудо­вих договорів можуть вноситися як необхідні умови ті, що передбачені законодавством у загальному вигляді. Сторони конкретизують ці умови під час укладання трудового дого­вору (наприклад, розмір заробітної плати).

До додаткових умов трудового договору належать: випро­бування при прийнятті на роботу, суміщення професій (по­сад), надання житлової площі та інші умови.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Дотримання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладанні трудо­вого договору про роботу в районах з особливими природни­ми географічними та геологічними умовами й умовами підви­щеного ризику для здоров'я; 3) при укладанні контракту; 4) коли працівник наполягає на укладанні трудового догово­ру в письмовій формі; 5) при укладанні трудового договору з неповнолітнім; 6) в інших випадках, передбачених законо­давством України.

Трудовий договір, що укладається в усній формі, вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди за всіма необхідними і додатковими умовами. Якщо договір укла­дається в письмовій формі, то він вважається укладеним з моменту підписання його сторонами.

При укладанні трудового договору громадянин зобов'яза­ний подавати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку. Без трудової книжки приймаються на роботу тільки ті особи, які працевлаштовуються вперше. За­повнення трудової книжки вперше провадиться власником або уповноваженим ним органом не пізніше тижневого стро­ку з дня прийняття на роботу. У випадках, передбачених законодавством, також необхідно подавати документ про освіту (спеціальність, кваліфікація), про стан здоров'я та інші документи.

При укладанні трудового договору забороняється вимага­ти від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхню партійну і національну належність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

3. При укладанні трудового договору може бути обумовлено угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Строк випробуван­ня при прийнятті на роботу, якщо інше не передбачено зако­нодавством України, не може перевищувати 3-х місяців, а в окремих випадках за погодженням з відповідним коміте­том профспілки — 6-ти місяців. Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати 1-го місяця. Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли 18-ти років; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтерна­тивної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на ро­боту відповідно до рекомендації медико-соціальної експер­тизи. Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на роботу.

Особливою формою трудового договору е контракт, в яко­му строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання догово­ру, в тому числі дострокового, можуть визначатися угодою сторін.

Законодавством України визначається перелік працівників, з якими передбачається обов’язкове укладення контракту.

В інших випадках укладання контракту залежить від воле­виявлення сторін, тобто роботодавця і працівника. Власник або уповноважений ним орган може вимагати від працівни­ка, який працює за трудовим договором, укладання контрак­ту тільки в тому разі, коли він належить до категорії праців­ників, котрі згідно з чинним законодавством працюють за контрактом (наприклад, керівники підприємств). Порушен­ня цих вимог може бути підставою для визнання відповідно до ст. 9 КЗпП недійсними умов праці за контрактом, які погіршують становище працівника, порівняно із законодав­ством України про працю.

Від звичайного трудового договору контракт відрізняєть­ся ширшим колом умов, які визначаються угодою сторін. Контракт дозволяє більш детально регламентувати трудові права й обов'язки працівника і власника або уповноважено­го ним органу. Контракт завжди має строковий характер (при цьому строк його дії визначається угодою сторін) і укладаєть­ся в письмовій формі.

4. В юридичній літературі і законодавстві про працю Украї­ни застосовуються різні терміни, пов'язані з припиненням трудових правовідносин і розірванням трудового договору. Термін припинення трудового договору означає припинення трудових правовідносин в усіх випадках, передбачених чин­ним законодавством про працю. Термін розірвання означає припинення трудового договору за одностороннім волевияв­ленням (власника або уповноваженого ним органу, праців­ника або на вимогу третіх осіб). Термін звільнення вживає законодавець стосовно конкретного працівника, і означає він те, що і термін припинення стосовно трудового договору.

Слід розрізняти загальні і додаткові підстави припинення трудового договору. Загальними підставами припинення тру­дового договору є:

1) угода сторін;

2) закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про припинення їх;

3) призов або вступ працівника на військову службу, на­правлення на альтернативну (невійськову) службу;

4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на пред­ставництво трудовим колективом органу;

5) переведення працівника за його згодою на інше підпри­ємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;

7) набрання законної сили вироком суду, яким працівни­ка засуджено (крім випадків умовного засудження і відстроч­ки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

8) підстави, передбачені контрактом.

Додаткові підстави припинення трудового договору з де­якими категоріями працівників передбачено статтями 7, 41 КЗпП, а також окремими законодавчими актами (відносно сумісників, тимчасових і сезонних працівників, державних службовців, суддів та ін.).

5. Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника залежить від того, який було укладено договір: безстроковий чи строковий.

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладе­ний на невизначний строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (пе­реїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до ме­дичного висновку або за інвалідом І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поваж­них причин), власник або уповноважений ним орган зобов'я­заний розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

У разі домовленості між працівником і власником під­приємства, установи, організації або уповноваженим ним органом трудовий договір може бути розірвано і до закінчення строку попередження. Сама по собі згода власника або уповно­важеного ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП), якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. У цьому разі звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника. Після закін­чення строку попередження про звільнення за власним ба­жанням працівник має право припинити роботу, а власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати праців­никові трудову книжку і провести з ним розрахунок.

Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, має право до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому разі не проводиться, якщо на місце працівника не запрошено іншу особу в порядку переведення з іншого підприємства, устано­ви, організації.

Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не було розірвано, і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою на невизначений строк.

Строковий трудовий договір підлягає розірванню достро­ково на вимогу працівника в разі його захворювання або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за дого­вором, порушення власником або уповноваженим ним орга­ном законодавства про працю, колективного або трудового договору або в зазначених раніше випадках.

Порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу визначено КЗпП. Чинне законодавство допускає розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тільки в передбачених законом випадках. Загальні підстави розі­рвання трудового договору з ініціативи власника або упов­новаженого ним органу закріплено в ст. 40 КЗпП України, а додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціати­ви власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов — у ст. 41 КЗпП.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а та­кож строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірвано власником або уповноваже­ним ним органом тільки в разі:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Власник зобов'язаний письмово попередити працівника про наступне звільнення не пізніше ніж за два місяці. Необ­хідна попередня згода профспілкового органу, крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації. Слід врахову­вати переважне право на залишення на роботі при вивіль­ненні працівників у зв'язку зі змінами в організації вироб­ництва і праці. Водночас з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці влас­ник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Коли немає роботи за відповідною професією чи спеціальні­стю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації він, на свій розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно;

2) виявлення невідповідності працівника посаді, яку він обіймає, або виконуваній роботі внаслідок недостатньої ква­ліфікації або стану здоров'я, що перешкоджають продовжен­ню даної роботи.

У цьому разі також необхідна попередня згода профспілко­вого органу. Власник зобов'язаний запропонувати працівни­кові іншу роботу. Звільнення допускається, якщо неможли­во перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу;

3) систематичного невиконання працівником без поваж­них причин обов'язків, покладених на нього трудовим дого­вором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисцип­лінарного чи громадського стягнення.

На цій підставі звільнення можливе за таких умов: вин­ного порушення трудових обов'язків; систематичного неви­конання трудових обов'язків (тими, хто систематично пору­шує трудову дисципліну, вважаються працівники, які мають дисциплінарне або громадське стягнення за порушення тру­дової дисципліни та порушили її знову); застосування рані­ше до працівника заходів дисциплінарного або громадського стягнення; попередньої згоди профспілкового органу;

4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше 3-х годин безпе­рервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, само­вільне використання без погодження з власником або упов­новаженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого або середнього спе­ціального навчального закладу). У цьому разі теж необхідна попередня згода профспілко­вого органу;

5) нез'явлення на роботу протягом більш як 4-х місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, без врахуван­ня відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами, якщо законо­давством не передбачено тривалішого строку збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За праців­никами, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (по­сади) зберігається до відновлення працездатності або вста­новлення інвалідності. Також необхідна попередня згода профспілкового органу;

6) поновлення на роботі працівника, який раніше викону­вав цю роботу. У цьому разі звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Попередня згода профспілкового органу не потрібна;

7) появи на роботі в нетверезому стані, в стані наркотич­ного або токсичного сп'яніння.

Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп'яніння може бути підтверджено як медичним висновком, так й іншими видами доказів, наприклад, показаннями свід­ків. Необхідна попередня згода профспілкового органу;

8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, визначеного вироком суду, що на­брав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладання адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу. Попередня згода профспілкового органу не потрібна.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу в період його тимчасо­вої непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5), а та­кож у період перебування працівника у відпустці. Це прави­ло не поширюється на випадок повної ліквідації підприєм­ства, установи, організації.

Статтею 41 КЗпП передбачено додаткові підстави розі­рвання трудового договору з ініціативи власника або упов­новаженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Це:

1) одноразове грубе порушення трудових обов'язків керів­ником підприємства, установи, організації (філіалу, представ­ництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, устано­ви, організації, його заступниками, а також службовими осо­бами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами дер­жавної контрольно-ревізійної служби та органів державно­го контролю за цінами.

У цьому разі попередня згода профспілкового органу не потрібна. При звільненні на цій підставі необхідне дотри­мання порядку застосування дисциплінарних стягнень;

2) винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Звільнення з причин втрати довіри є обгрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий прийманням, зберіганням, транспортуван­ням, розподілом їх тощо), вчинив умисно чи необережно такі дії, які дають власникові або уповноваженому ним органові підстави для втрати до нього довіри (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями);

3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Лекція № 9.

ТЕМА: Основи соціального законодавства. Аграрне, земельне та екологічне право.