Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Факультет іноземної філології

Кафедра теорії літератури та славістики

Допущено до захисту на засіданні ДЕК

Завідувач кафедри теорії літератури та

славістики доц Сербіна Т.Г.________

«____» 2012 р.

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Традиції середньовічного карнавалу в драматургії В.Шекспіра

студентки 4 курсу денної форми

навчання групи ІМ.- 42

факультету іноземної філології

Єрещенко Ірини Сергiївни

(прізвище, ім'я та по батькові студента)

Науковий керівник

кандидат філологічних наук,

доцент

Нестерук Сніжана Миколаївна

(науковий ступінь, наукове звання, прізвище, ім'я та по батькові)

Консультант: викл. Юрчук Василь Миколайович

Рівне – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ 1. КАРНАВАЛЬНА КУЛЬТУРА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕНЕСАНСУ……………………………………………………………………….11

1.1. РЕНЕСАНС ЯК ДУХОВНИЙ, СВІТОГЛЯДНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ ПЕРЕВОРОТ………………………………………………………………………..11

1.2. ПОХОДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ТЕРМІНУ “КАРНАВАЛ”………………………………………………………………………16

РОЗДІЛ 2. СВІТ КРІЗЬ ПРИЗМУ КАРНАВАЛЬНОГО ДІЙСТВА У П’ЄСАХ В. ШЕКСПІРА…………………………………………………………..25

2.1. КАРНАВАЛЬНИЙ СВІТ КОМЕДІЇ В.ШЕКСПІРА “СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ”………………………………………………………………………………..25

2.2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЛЮДИНИ ТА СВІТУ В ТРАГІКОМЕДІЇ “БУРЯ”..38

РОЗДІЛ 3.ЦИВІЛЬНА ОБОРОНА……………………………………………....50

3.1.ОХОРОНА ПРАЦI IНВАЛIДIВ……………………………………………...50

3.2.ОСНОВНI ЗАХОДИ ТА ЗАСОБИ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ ЗДIЙСНЮЄТЬСЯ ЗАХИСТ УЧНIВ ВIД ДIЇ ШКIДЛИВИХ РЕЧОВИН…..52

3.3.СПОСОБИ IММОБIЛIЗАЦIЇ I ПЕРЕНЕСЕННЯ ПОСТРАЖДАЛОГО

ПРИ ТРАВМАХ РIЗНОЇ ЛОКАЛIЗАЦIЇ………………………………………

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...55

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ....……………………………..….59

ВСТУП

Актуальність теми. Будь-які міркування про сказане Шекспіром завжди розміщуються між пересічним та несподіваним. Без перебільшення можна сказати, що Шекспір завжди сучасний. Принаймні в Європі, включаючи, безперечно, слов’янські культури, його творчість у навчальних закладах вивчається як програмний матеріал. Звідси стає зрозумілим значення точних інтерпретацій його творів, особливо що стосується конституювання та сучасних тлумачень головної шекспiрівської проблематики, де одна з провідних позицій мала би бути закріплена за темою природи, хоча основною темою Шекспіра є, звичайно, людина, а не природа.

Шекспір (по-іншому, але не меншою мірою, ніж Рабле) заслуговує на те, щоб простежити в його творах нерозривний зв’язок з фольклорною традицією середньовічного карнавалу. Його творчість підсумовує довготривалий процесс еволюції середньовічної англійської драми, що, вийшовши з-під суто церковного контексту, обросла товстими нашаруваннями народних вуличних видовищ, фамільярно-майданною мовою, фізичним гротеском, тощо. У монументальній праці „Творчість Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя і Ренесансу” Міхайло Бахтін, шляхом детального аналізу, виявляє тісний зв’язок творчості Рабле з народною сміховою культурою Франції.

Однією з центральних точок дотику між середньовічним французьким фольклором і духом “Ґарґантюа та Пантаґрюеля” стає народний карнавал з усім його багатством мови, жестів, гротескових персонажів і всеохоплюючої гри. Схоже, що в англійській літературі не меншого детального аналізу заслуговує драматургія часів єлизаветинського театру, Шекспір зокрема. І хоча тим шляхом, що його проклав Бахтін у середині ХХ століття, вже пройшло чимало літературознавців у цілому світі, карнавальні елементи у п’єсах Великого драматурга стали об’єктом ґрунтовного дослідження нещодавно. Серед тих, хто звертався до теми карнавалу в контексті шекспірівського театру, варто згадати монографію польського критика і теоретика театру Яна Котта, присвячену Марлоу і Шекспіру, а також поодинокі розвідки сучасних британських та американських літературознавців. Переважна більшість досліджень на цю тему зачіпає лише одну-три п’єси Шекспіра. Хочеться вірити, що праця з гіпотетичною назвою “Творчість Вільяма Шекспіра і народна культура Середньовіччя і Ренесансу” ще чекає на свого автора, оскільки карнавальна перспектива погляду на Шекспіра відкриває нові можливості до розуміння так званих “неправильностей” у його п’єсах (суперечності між фабулою і текстом, жанрова неканонічність п’єс, “проблемні місця у тексті”, логічна чи причинно-наслідкова неузгодженість між окремими актами тощо), а більшість другопланових, позафабульних сцен у драмах англійського генія і поготів не піддається дослідженню без відчуття пульсації фольклорно-карнавального

контексту театральних постановок часів Єлизавети І.

Сприйняття людини як істоти, вільної від будь-яких заповідей, було засновано на веселій, легковажній безтурботності. Як зазначає відомий російський дослідник О.Лосєв ”… в ранньому Ренесансі висувається на перший план вільна людська індивідуальність. В естетиці Передренесансу, у лоні католицької ортодоксії, ми відзначили поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Тодішні автори... намагаються формулювати вільну індивідуальність... З початку XV століття сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже на досить міцній підставі. І подібного роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному, її сила буде трактуватися досить примхливо, аж до повного безсилля, і навіть її самостійне субстанціональне існування теж буде завжди хитливим” [30; c. 124].

Поступово на зміну ранньому Ренесансу приходить усвідомлення необхідності базувати норми людської поведінки на чомусь більш солідному, ніж на одній ізольованій і “вільній” людській особистості: “Чим більше дозрівав Ренесанс, тим більше інтенсивно переживалася трагедія цієї ілюзорно-вільної людської особистості” [39; c. 213-214]. На останньому етапі Відродження, коли оголилися протиріччя епохи, був зруйнований оптимізм попереднього етапу. Криза ренесансного гуманізму на початку ХVІІ століття пов’язана з кризою ренесансного індивідуалізму, який був одним з наріжних каменів ідеології Відродження. Звільняючись від феодальної системи середньовіччя, людина Відродження усвідомлювала себе як самодостатню духовну й моральну силу, котра стверджувала себе, свою “богорівність” у великих діяннях. При цьому гуманісти вважали, що розумна й доброчесна природа людини спрямовує її по шляху добрих помислів та вчинків. Але хід суспільно-історичного життя заперечував ці постулати гуманістичної ідеології, руйнував оптимістичну віру у природжену доброту й розумність людської натури.

Як зазначає Д.Наливайко, “… ренесансний індивідуалізм дедалі частіше обертався своєю темною, “демонічною” стороною, – насильством і тиранією, аморальністю і підступністю, непомірним честолюбством. Зазнав краху ідеал ренесансної особистості – героїчної, гуманної, спрямованої до добрих діянь, натомість приходило нове розуміння людської природи як складної і суперечливої, здатної і до добра і до зла” [12; c. 6- 7].

Початок радянському науковому шекспірознавству поклав А. В. Луначарський. Перші праці, які глибоко висвітли­ли головні проблеми шекспірознавства, створили професори А. А. Смирнов та М. М. Морозов. Главою сучасного радянського шекспірознавства є професор А. А. Анікст, праці якого давно ви­знано прогресивною наукою в усьому світі. Провідними радянськи­ми шекспірознавцями виступають Н. Берковський, Л. Пінський, І. Верцман, М. Урнов, Д. Урнов, серед українських літературознав­ців — професор О. П. Шамрай.

Російський науковець А.Анікст  у праці “Шекспір: Ремесло драматурга” [3] наголошує, що в шекспірівських трагедіях жінка — втілення гріха й зла; вона нездатна глибоко й тонко відчувати, а тому нездатна виразити це в мові. Чоловік (як правило, протагоніст), навпаки, — істота трагічна, здатна переживати, усвідомлювати дійсність не тільки розумом, але й серцем. Здатність думати серцем і є те ірраціональне, що в кінцевому підсумку знаходить своє відображення в потенційних фразах, котрі проголошують герої.

Взаємовідносини логосу й міфу — одна з найбільш досліджених проблем творчості Вільяма Шекспіра. Критик Л.Свиридова  стверджує, що зв’язок цих категорій простежується в діхотомії шекспіризму / псевдошекспіризму. Під шекспіризмами розуміють створені поетом фразеологічні одиниці, наприклад: be all eyes, cakes and ale, triton of the minnows, а під псевдошекспіризмами — вирази, ними популяризовані [49, c.26].

Монографія А.Смірнова “Шекспір” стала єдиною теоретико-літературною працею, яка була створена в двадцятому столітті нашим співвітчизником. У ній розглядається історія створення, проблематика і художня своєрідність поетичних творів, трагедій та комедій драматурга. Дослідник наголошує, що серед творів англійського драматурга трагедія “Отелло” посідає особливе місце: вона слугує своєрідним кордоном між двома групами п’єс трагічного періоду, адже звернена однією стороною до найоптимістичніших трагедій драматурга, іншою – до кризових трагедій цього періоду.

Досліджував Н. Фрай також окремі твори Шекспіра. Із його критичним коментарем неодноразово видавали “Бурю”, яку автор заслужено поціновує як один із шедеврів драматичного поета [64]. До речі, в цьому виданні Фрай не перетворив аналізу “Бурі” на чисто міфокритичну проекцію, використовуючи тільки деякі моменти останньої у характеристиці етапів драматичного сюжету як магічного випробування окремих груп персонажів, або в інтерпретації магічного дару Просперо.

Серед робіт Фрая, безпосередньо присвячених Шекспіру, цікавою видається нам його рання праця “Аргументація комедії” [65]. Автор опублікував її майже одночасно з “Анатомією критики” й так само, як і у головній своїй книзі, обстоював поняття літературних модусів – високоміметичного (трагедія) й низькоміметичного (комедія), які разом із романтичним, міфічним та іронічним модусами, обіймають, за Фраєм, увесь спектр оповідних структур.

Відомий дослідник Ю.Шведов у своїх монографіях [50; 51; 52] поділяє шекспірівські трагедії ІІ періоду на дві групи: першу групу становлять п’єси, написані у 1599-1602 роках. Другу - трагедії, що виникли після 1604 року. Дослідник стверджує, що трагедії першої групи якнайкраще відображують глибоку ідейну кризу, що пережив поет на рубежі ХVІ –ХVІІ столітті. Ця криза була викликана насамперед тим, що буржуазні відносини, які остаточно утвердилися в англійському суспільстві, відкрито демонстрували свою несумісність із гуманістичними ідеалами. У творах цього періоду носіями злого начала стають “нові люди”, позначені характерними для буржуазного світу якостями, – безжальні егоїсти Антоній і Октавіан (“Юлій Цезар”), Ахілл (“Троїл і Крессіда”). Проти них намагаються боротися захисники високих ідеалів честі, правдивості, свободи: Брут (“Юлій Цезар”), Гектор і Троїл (”Троїл і Крессіда”). Але ці персонажі за своїми внутрішніми якостями так чи інакше належать старому світу, який йде в минуле. Шекспір змальовує невідворотність перемоги корисних і підлих “нових людей” над тими, хто відстоює високі моральні принципи гуманізму [51].

Цікавою є також точка зору Л. Бембера, котра ґрунтується на дослідженні творчості Шекспіра з позицій статевих і жанрових розбіжностей (Bamber L. Comic Women, Tragic Men: A Study of Gender and Genre in Shakespeare. Stanford, 1982). Дослідниця вважає, що найбільшого контрасту такі протиставлення досягають при співставленні комедії й трагедії.

Останнім часом критичний пошук українських шекспірознавців інтенсивним назвати важко. Після виходу українського шеститомника Шекспіра, з його унікальними за рівнем перекладами, та декількох пізніших видань його творів, зокрема сонетаріїв, дослідницька активність у цій царині не надто посилилась. Звісно, є окремі ґрунтовні розвідки, подекуди працюють дисертанти (щоправда, здебільшого, саме над рецепцією В.Шекспіра в сучасній літературі або над лінгвостилістичними аспектами його драматичної мови).

Утім важко не погодитися із сумною думкою Марії Габлевич про те, що “величезний материк шекспірознавчих праць, кількісно розростаючись, і далі залишається пливучим та млистим” [14, c.15], і правота її поширюється не тільки на зарубіжні, а й на деякі вітчизняні інтерпретації. Дослідниця, яка, завдяки власній перекладацькій практиці, сприймає Шекспіра зсередини його текстури, з гіркотою пише про ті шекспірознавчі дослідження, метою яких є не стільки вивчення саме Шекспірової спадщини, скільки утвердження того чи іншого уніфікованого підходу до розуміння будь-якої і будь-чиєї літературної спадщини: “Йдеться, по суті, про ту ж гординю самоутвердження, але вже не окремих одиниць в інтелектуальному змаганні з Шекспіром, а окремих академічних груп в інтелектуальному змаганні за Шекспіра як своє знамено”. [14, c. 5-6]. Авторка справедливо заперечує проти неуваги і неповаги до Шекспірових текстів, й у більшості наведених нею прикладів естетична глухота інтерпретаторів очевидна.

Важливим джерелом для дослідження творчості Шекспіра в українському літературознавстві є праця М.Шаповалової “Шекспір в українській літературі” [48]. Літературознавець аналізує твори, написані у 1605-1608 роках. У них сила зла так само асоціюються із “новими героями”, які здатні наносити страшні удари – підступно, і відкрито. Але, як зазначає критик, у трагедіях “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра” яскраво втілена думка автора про невідворотність руйнування зла і перемоги гуманістичних сил, що надає цим трагедіям оптимістичної перспективи.

Велику роль при дослідженні проблеми відіграли журнальні статті Л.Пінського [37] “Шекспір: основні начала драматургії”, В.І. Комарова “Особистість і держава в історичних драмах Шекспіра”. У них доведена криза ренесансних ідей драматурга, що відбилася у трагедіях В.Шекспіра: “Отелло”, “Король Лір”, “Гамлет”, “Макбет”. Літературознавцями стверджується, що через образи пародійних двійників драматург розігрує і доводить одну із відомих варіацій життя героя. Елемент пародії підкреслює основні світоглядні засади автора на сучасне театральне мистецтво й літературу.

Статті Л. Толстого, В. Шкловського та В. Котта з шекспірівської тематики подають багатющий ілюстративний та текстовий матеріал, присвячений різним театральним інтерпретаціям трагедій.

Для роздумів а принципове значення має той факт, що уявлення про природу є активними та рухливими сенсорно–розумовими (gedankliche) конструкціями, в протилежність раз і назавжди затвердженим і стабільним, оскільки самі погляди на природу постійно змінюються. Тому вихідним пунктом для міркувань стає питання про пізнавально–теоретичні засади, що на них спираються вислови про природу в драмах Шекспіра. З цього випливає, що методика дослідження є не позитивістськи описовою, а саме інтерпретуючою. Вона дає можливість класифікувати картини природи, проте не обмежувати штучно погляду на її загальні взаємозв’язки.

Об’єктом дослідження стали дві драми Шекспіра: “Сон літньої ночі“ (1595) та “Буря” (1611), які визначаються темою карнавального дійства.

Метою даної бакалаврської роботи є дослідження й аналіз витоків карнавальної традиції у драматургії англійського класика та iнтерпретацiя її крізь призму п’єс В.Шекспіра.

Для досягнення цієї мети були висунуті наступні завдання:

• розглянути духовні, світоглядні, культурні засади епохи Ренесансу;

• простежити джерела запозичень Шекспіром елементів карнавалу;

• з’ясувати походження та функціонування терміну “карнавал”;

• дослідити карнавальне дійство в комедії В.Шекспіра “Сон літньої ночі”

• довести наявність карнавалізації світу в драмі “Буря”;

• вивчити систему охорони працi iнвалiдiв;

• з’ясувати заходи та засоби, за допомогою яких здійснюється захист учнiв вiд дії шкiдливих речовин.

Методика дослідження ґрунтується на комплексному підході до аналізу текстів, що поєднує елементи проблемно-художнього, порівняльно-типологічного, історичного аналізу. Авторка послуговується сучасними досягненнями українських та зарубіжних літературознавців, філософів із загальних проблем літератури, етики. З-поміж теоретичних літературознавчих робіт слід відзначити праці М.Бахтіна, Ю. Лотмана, Д.Затонського, О.Анікста, І.Дубашинського, Ю.Шведова, А.Аверинцева; зарубіжних вчених Дж.М.Метьюза, Ф.Холлідея, Дж.К.Уолтона, в яких розглянуті основні особливості творчості В.Шекспіра. Сучасна інтерпретація творчості В.Шекспіра представлена поглядами вітчизняних вчених Д.С.Наливайка та С.Ватченка.

Наукова новизна одержаних результатів. Здійснено спробу розкрити потенціал дослідження Шекспіра з точки зору карнавальної традиції. На прикладі вибіркового аналізу двох п’єс показано, як Шекспір урбанізовує і виводить на авторський рівень великий пласт фольклорної літературної спадщини Англії.

Тематика роботи відкриває специфічний підхід до творів Шекспіра, у центрі яких знаходиться проблематика людини як такої. Відповідно до традицій свого часу шекспірівський театр був театром світогляду з претен­зією на моральне виховання. Ця думка стає вихідним пунктом для дослі­дження шекспірівської ідеї карнавальної традиції.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при вивченні творчості В.Шекспіра та історичного процесу епохи Відродження. Матеріали можуть бути використані для осмислення специфіки й тенденцій світового літературного процесу. Спостереженнями і висновками, що викладені в дипломній роботі, можна скористатися при викладанні спеціальних курсів з зарубіжної літератури, виданні збірників та посібників. Допоможуть вони і учителям коледжів, гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл, де література вивчається поглиблено.

Апробація роботи. Результати дослідження доповідались на щорічній науковій конференції студентського складу Рівненського державного гуманітарного університету (2012 р.) та відображені у одній публікації.

Структура дослідження. Робота складається зі Вступу, Трьох розділів (“Карнавальна культура європейського Ренесансу”, “Світ крізь призму карнавального дійства у п’єсах В. Шекспіра”, “Цивільної оборони”), Висновків та Списку використаної літератури. Обсяг - 63 сторінки.