1. Суперечності відтворення й економічні кризи

З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарс­тва спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично "пробуксовувати". Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи³⁴, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більше від того, що може бути реалізовано, тобто сукупна пропозиція періодично ставала більшою за сукупний платоспроможноий попит. Причому товари не реалізуються в

" Крича економічна - явище, яке характеріпуггься або перевиробництвом товарів порівняно з платоспроможним попитом, або неловиробніщтвом Том> І дві форми прояву економічних криг кризи надвиробництва й кризи недовнробництва

такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.

Розглядаючи процес відтворення на макрорівні, ми констату­вали, що безперешкодна реалізація сукупного суспільного проду­кту теоретично можлива. Ця можливість зумовлюється наявністю економічної рівноваги (пропорційності) між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а)між першим і другим підроз­ділами; б)між галузями; в)між виробництвом і споживанням; г)між сукупним попитом і сукупною пропозицією тощо.

Отже, в ідеалі можливість для реалізації сукупного суспільно­го продукту існує. В той же час кризи, починаючи з 1825р., періодично трясуть світову економіку. Що є причиною цього? Чи можна запобігти економічних криз, а якщо ні, то як нейтралізу­вати їх негативні наслідки? Розв'язанню цих двох питань уже понад 150 років присвячують свої наукові праці економісти світу. На сьогодні відомо близько 200 теорій, в яких їх автори по-різному трактують ці питання.

Так, англійський економіст У.Джевонс (друга половина 19 ст.) виникнення економічних криз та їх періодичність пов'язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г.Мур у праці "Економічні цикли, закони й причини їх виникнення" (1914 р.) пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А.Афталіон причиною економічних криз вважав нерів­номірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Сисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М.Туган-Барановський (1865-1919 pp.) причину еконо­мічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й.Шумпетер та Х.Елвін поясню­вали кризи використанням у виробництві важливих нововведень (залізниці). Англійські економісти Артур Пігу та Д.Кейнс трак­тували кризи як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.

Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, амери­канський економіст Пол Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні (зовнішні) теорії і теорії інтернальні (внутрі­шні).

Екстерналькі теорії, їх автори вбачають головні причини економічних криз у коливаннях факторів, що лежать за межами економічної системи: поява темних плям на сонці, війни й революції, природні катаклізми тощо.

Інтернальні теорії. Прибічники цих теорій причини еконо­мічних криз обумовлюють факторами, що знаходяться в середині

економічної системи: недостатнє споживання населення, дис­пропорційність між галузями економіки; розширення або зву­ження банківського кредиту тощо.

Отже, одні економісти пояснюють виникнення економічних криз випадковими обставинами й тому самі кризи розглядають як явище випадкове, яке нічого спільного з економікою, а тим більше з існуючим суспільним ладом не має. Це, в основному, представники відносно ранніх - екстернальних теорій. Інші економісти визнають кризи як явище галузевого характеру (неполадки в грошово-кредитній сфері, у сфері розподілу, в капіталовкладеннях). Тому, на їх думку, навівши порядок у цих сферах, можна уникнути економічних криз. Проте, як показує історичний досвід, навіть при відносно ідеальному порядку в грошово-кредитних та розподільчих відносинах у розвинутих країнах світу економічні кризи все одно періодично виникають.

Тому згодом певна частина науковців стала визнавати, що кризи - явище, органічно властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи -це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути (бо це неможливо), а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон'юктури.

На інших позиціях стояв К.Маркс. Хоча в нього й немає спе­ціальних праць, присвячених економічним кризам, але з його теорії відтворення суспільного капіталу органічно випливає, що економічні кризи - явище не випадкове й не галузеве, а загально­економічне (що певною мірою збігається з висновками сучасних поміркованих економістів Заходу), але не обов'язкове для ринкової економіки (що вступає в суперечність з висновками західних економістів). Справжня причина цих криз лежить не в тих чи інших економічних технічних, природних чи політичних негараздах (хоча вони, безумовно, впливають на процес прохо­дження кризи), нарешті, не в самому товарному виробництві (хоча формальна можливість економічних криз зароджується ще в простому товарному виробництві в результаті розриву акту купівлі-продажу Г - Т), а в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей тієї ринкової системи, яка остаточно склалася до 19 ст, тобто ринкової ситеми, основаної на приватній власності на засоби виробництва (капіталізм). Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби вироб­ництва, можна позбутися такого економічного лиха, як кризи.

Суперечності рин­кової економіки

Чому так ставиться питання? Річ у тім, що ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних (антагоністичних) суперечностей, які постійно порушують пропорції, які необхідні для існування макроекономічної рівноваги в суспільстві, без чого нормальна реалізація суспільного продукту стає неможливою. Що це за суперечності?

У першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва, а саме: суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням резуль­татів виробництва. Суть її в тому, що в міру розвитку суспільного поділу праці, поглиблення ЇЇ спеціалізації й кооперування, виробництво набуває все більш суспільного характеру, тобто, кінцевий продукт стає результатом діяльності не одного робітни­ка, а тисяч, десятків тисяч людей, зайнятих у найрізноманітні­ших сферах суспільного виробництва. У той же час в умова'х приватної власності на засоби виробництва цей продукт суспі­льної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками, тобто належить не тим, хто його виробив, а тим, хто є власником умов виробництва. Ця основна суперечність проявляється в реальному житті в ряді конкретних суперечностей, перерахованих у схемі 140.

Схема 140 Суперечності ринкового відтворення

Наявність цих суперечностей, уникнути яких в умовах прива­тної власності на засоби виробництва неможливо, веде до постій­ного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи

вання. Недостатність же попиту вони пояснювали психологією людей, які за своєю природою є дуже ощадливими й тому не використовують усі свої доходи на споживання, залишаючи частину на "чорний день" (заощаджуючи). Звідси виникає недо­статність попиту на предмети споживання. Недостатність попиту на засоби виробництва пояснюється відсутністю схильності у підприємців робити нові капіталовкладення через низькі доходи.

Отже, якщо психологічний стан суспільства сприяє збільшен­ню попиту, то інвестиційна активність зростає; збільшення доходів і видатків населення знаходяться в необхідній гармонії, і процес виробництва проходить нормально. Якщо ж попит стає недостатнім, викликаючи зниження рівня інвестицій, то виникає можливість криз. Проте запобігти кризам можна шляхом державного регулювання економіки.

Що ж держава повинна робити? Для стимулювання приват­них капіталовкладень і попиту на засоби виробництва держава повинна гарантувати підприємцям стійкі високі прибутки шля­хом надання субсидій³⁶ корпораціям, стримання зростання заробітної плати й помірної інфляції. Велике значення надається регулюванню процента, зниженню його норми, що посилює, на думку Кейнса, стимулювання підприємців до інвестицій, активі­зує попит на засоби виробництва. У 50-60-ті pp. кейнсіанська теорія стала базою для розробки антициклічної політики, покли­каної впливати на економічну кон'юнктуру шляхом регулювання ефективного попиту. Основними інструментами регулювання були визнані бюджетна політика, яка передбачала збільшення або зменшення бюджетних видатків держави; зміни в оподаткуванні залежно від фаз циклу або темпів зростання економіки, а також грошово-кредитна політика, яка полегшувала умови кредиту­вання в період спаду й кризи і робила їх більш жорсткими в період надмірного зростання кон'юнктури.

Зміцненню позицій кейнсіанства сприяла та обставина, що з другої половини 40-х pp. до середини 60-х pp.20 ст. у тих країнах Західної Європи, де застосовувалось державне регулювання, економічні кризи не спостерігались, а темпи інфляції були невисокими. Економічне піднесення 60-х pp. у США, яке продо­вжувалося майже 8 років, було проголошеня прибічниками кейнсіанства тріумфом кейнсіанської економічної політики.

Проте життя довело зовсім протилежне. Кризи 1974-1975 pp. і 1980-1982 pp., інфляція, яка набула хронічного незворотного

ія - разова грошова допомога

характеру, привели до краху економічної політики, побудованої на кейнсіанській теорії.

В умовах цих криз перестали діяти стандартні кейнсіанські схеми антициклічної політики. Зокрема, інфляція, яка, як прави­ло, збігалася з фазою піднесення, коли її намагалися стримати, обмежуючи попит, розгорталася ще більше, а криза, яку намага­лися стримати розгортанням попиту, ще більше поглиблювалась.

_Ц

и • .- Q7 е привело до компрометації кеинсіанської доктрини¹⁵' держав­ ного регулювання економіки.

Криза кейнсіанства як офіційної докт­рини державного регулювання економіки ознаменувалась посиленням критики • цієї

теорії як з боку її традиційних противників, так і з боку самих кейнсіанців.

Головна проблема, з якої зароджуються принципові розхдження між кейнсіанцями та їх традиційними опонентами-неокласиками, -це роль і масштаби державного втручання в економіку. Неокла­сики, як відомо, завжди були проти державного втручання, оскі­льки починаючи від А.Сміта, покладались на внутрішні автома­тичні механізми пристосування ринкової економіки. У 60-ті pp. з неокласичної школи виділився новий напрям - монетаризм, претендуючи на роль альтернативи кейнсіанству в поясненні основних макроекономічних процесів.

Монетаристська школа³⁸ джерело економічної нестабільності вбачає в коливаннях грошової маси. Тому економічна політика пови­нна, на думку монетаристів, переорієнтуватись з кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання на жорстке регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економіч­на політика повинна перейти від недосяжного принципу "точного налагодження" до реалістичного принципу "правила", згідно з яким грошова маса повинна щорічно зростати на 3-5%.

Відправним пунктом кеинсіанської концепції, а отже, й усіх економічних програм, розроблених на її основі, є теза про почат­кову нестабільність капіталістичної економіки, її обмежену здатність самостійно долати кризові ситуації. Звідси висновок про необхідність постійного використання державних регуляторів. Монетаристи, навпаки, стверджують, що капіталістичне госпо­дарство в принципі є стійким і має великі потенціальні можливо­сті до ефективного саморегулювання. Несприятливі ж аспекти

''Доктрина - наукова теорія, вчення

^л Відомими представниками монетарнім)' г'МІлІон Фрідмен (нар. 1912 p.), К Вреннер.

А Мелцер. Ф.Ксііген. Д.Лейдлер.

функціонування капіталістичної економіки, такі, як інфляція, кризи, безробіття, криза платіжного балансу, пояснюються неефективною грошовою політикою, що є функцією держави. Отже, якщо держава буде компетентно проводити цю політику, названих негараздів в економіці не буде. Звідси одна з найважли­віших вимог монетаристів: істотно обмежити втручання держави в економіку, усунути ті форми цього втручання, які розцінюються як загроза вільному підприємництву.

Незважаючи на повну компрометацію кейнсіанської концепції антикризового регулювання економіки й ту критику, якій піддали сучасники монетарну теорію циклу, вони й тепер вияви­лися на диво живучими й проявляються в різних формах, особ­ливо в постсоціалістичних країнах. Зокрема, монетаризм в Україні є основою державної економічної політики, а засоби масової інформації та окремі вітчизняні "реформатори" останнім часом посилено рекламують кейнсіанські методи регулювання економіки, приміряючи їх до наших реалій. Мало того, видають їх як єдино можливі для виходу з тієї кризової ситуації, в якій опинилася економіка України. Не дивно, що якихось прогресив­них зрушень немає й не передбачається. Більш того, монетарист-ська політика вщент руйнує соціальну сферу, а застосування кейнсіанських рекомендацій не зупиняє спад виробництва, а поглиблює його.