Загальна

економічна

теорія

Історія дала вперше народу України можливість створити свою незалежну соціально-економічну систему. Отож робити це треба вміло, так, щоб люди відчували, що економічні реформи здійсню­ються в їхніх інтересах, скеровані на підвищення їхньго добробуту, а соціальні зміни передбачають утвердження демократії, соціальної справедливості і впевненості у завтрашньому дні. Фундаменталь­ною основою цих перетворень повинна бути не декларована, а справжня економічна самостійність як держави в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

Досягнення таких результатів не відбувається автоматично. Необхідно, щоб, по-перше, народом України було сформоване нове економічне мислення, в результаті якого він зрозумів би, що саме він, а не дядько з-за океану, став творцем свого майбутнього. По-друге, щоб ті, хто займається й буде займатися реформаторською діяльністю в країні, були добре обізнані в тому, що вони роблять, тобто, щоб вони володіли фундаментальними знаннями законів суспільно-економічного розвитку.

Провідна роль у формуванні нового економічного мислення і набутті знань належить теоретичним економічним наукам, зокрема політекономії. На жаль, у процесі здобуття самостійності нова влада України, за словами Президента Л.Кучми, "дещо захопилася руйнівною роботою на шкоду творчій". В результаті у вищих учбових закладах були скорочені курси теоретичних економічних дисциплін, а політекономію, на західний манер, розтягнули по таких учбових дисциплінах як "Основи економічної теорії", "Мікроекономіка", "Макроекономіка", "Економіка" та ін., тобто разом із водою вихлюпнули й дитину.

Починаючи з 1995-96 навчального року, курс політекономії відновлено у вищих учбових закладах першого та другого рівнів акредитації, зокрема в кооперативних технікумах і коледжах. Науково-методична комісія з економічної освіти Міністерства України затвердила програму курсу, розроблену професорами Ніколенко Ю.В. і Румянцевим А.П. Проте підручників та іншої учбової літератури для вивчення політекономії за новою програ­ мою поки що немає. >

Виходячи з цього, авторський колектив під керівництвом про­фесора Башнянина Г.І. (Львівська комерційна академія) у складі

4

доцентів Лазура П.Ю., Медведєва В.С.(Львівський кооперативний технікум економіки і права), з метою надання допомоги у вивченні політекономії студентам кооперативних вищих закладів різного рівня акредитації підготували даний підручник. Автори підручни­ка намагалися максимально наблизити його зміст і структуру до вимог міністерської програми, хоча деякі розбіжності у трактуван­ні окремих положень і в структурі є- Це зумовлено тим, що реставрація капіталізму в Україні передбачає більш ґрунтовне вивчення закономірностей його становлення й розвитку, а також розгляд можливих соціальних наслідків реформ, що проводяться. Програма цього не враховує. В підручнику проблеми відтворення, як відтворення капіталу розглядаються ширше.

Посібник не повторює змісту старих підручників з політеконо­мії. В той же час він не є копією зарубіжних підручників з еконо­мічної теорії. В ньому зроблена спроба відобразити соціально-економічні умови сучасної України, показати з позицій вимог об'єктивних економічних законів позитивні й негативні підходи та наслідки тих реформ, які проводяться в життя.

Творчий процес є безперервним. Тому автори не претендують на "істину в останній інстанції". Безумовно, можливі й інші підходи до викладення змісту курсу. Авторський колектив буде вдячний будь-яким зауваженням, що дадуть можливість конструк­тивно вдосконалити як зміст, так і структуру підручника. Сподіва­ємося, що посібник певною мірою полегшить студентам вивчення курсу політекономії, а викладачам буде корисним при підготовці і проведенні навчального процесу.

У створенні підручника приймали також участь Л.Я.Гончарук (Т.З, §4; Т.8, §1; Т.9, §3), Є.А.Рехлецький (Т.1, §1; Т.5, §1; Т.9, §1), Т.П.Яхно (Т.7, §3; Т.8, §2; Т.9, §1).

Люди, які ніколи систематично не вивчали економічну теорію, схожі на глухих, коли вони нама­гаються оцінити звучання оркестру.

П. Самуельсон

ТЕМА 1

ПОЛІТЕКОНОМІЯ ЯК НАУКА. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТЕКОНОМІЇ

1. Політекономія в системі наук

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми, вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї, моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різнома­нітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це доленосне питання дає відповідь політекономія. Що ж це за наука?

Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:

а) природознавчі - науки про закони та закономірності розвит­ку природи (біологія, хімія, фізика, геологія);

б) суспільні - науки про закони й закономірності розвитку сус­пільства (історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Отже, політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство.

Але суспільних наук є багато. Що ж конкретно вивчає політекономія? Політ­економія вчить, що з усієї різноманітнос­ті явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де "ойкос" означає дім, господарство, а "номос" - закон, правило), в буквальному перекладі - мистецтво ведення домашнього господарства. В сучас­ному розумінні - це народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Існують такі поняття, як економіка країни, регіону, області, галузі. Отже, економіка - це багатопрофільна система, яка має складну функціональну структуру. У вітчизняній і світовій еконо­мічній літературі під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціону­вання національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспіль­ства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька її підсистем (складових комплексів), які по відношенні до її власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи. Див. схему 2.

Функціонування наведених систем опосередковується певними механіз­мами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економі­ки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-іеторичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізо­ване (державне); децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіат­ський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробни-

ків. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосуван­ня праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з . певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспіль­ство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способа­ми: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізо­ваної системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередко­ваним (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих еконо­мічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпува­ли свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало поря­тунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.

Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів держав­ними структурами.

Друга модель організації економіки була характерна для анти­чних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де прибли­зно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлін­ням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини. Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикаль­них структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонта­льних зв'язків між самостійними товаровиробниками. А це мож­ливо лише ^ч при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широ­кого розвитку ринку, ринкових відносин.

Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які про­являються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя. Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, проти­стояння державних (централізованих) методів ЇЇ регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значен­ня. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

Як же це протистояння двох протилежних методів господарю­вання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення

цього питання у вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологе­тами старого капіталізму загальної необхідності приватної власнос­ті на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації. Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.

Політекономія - одна з економічних наук

Отже, політекономія як суспільна на­ука відноситься саме до тих наук, які формують систему знань про господарську діяльність, тобто це одна з економічних наук. Яка саме?

Всі економічні науки умовно можна поділити на два види: тео­ретичні й практичні. Теоретичні - це науки, які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В сучасній науковій, і особливо в учбовій практиці, як на Заході, так і в Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назва­ми: економічна теорія, макро- і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відпові­дає дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90% збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка", говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають політекономією^¹!. Прикладні - це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкрет­них галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, • еконо-

І¹'. Самузльсон П. Зкономика. - М., НПО "Алгон", ВНИИСИ - 1992, с.8.

міка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).

Отже, політекономія як наука теоретична - це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та сут­тєві зв'язки в реальній економічній діяльності.