Питання для самоперевірки.
Дати визначення поняття «стиль».
Дати визначення понять «мелос», «наспів», «мелодія».
Дати визначення народного і академічного вокальних стилів.
Чим характеризуються зональні, територіальні, регіональні, соціальні, співочі стилі?
Які особливості романсового виконавського стилю?
В чому полягають особливості регіональних співочих стилів (назвати їх)?
Які чинники впливали на формування діалектів (говорів)?
Які існують умовні ареали діалектної мови?
Що означає поняття «народна манера співу»?
Чим характеризується народна манера співу?
Які відмінності між народною й академічною манерами співу?
Які критерії притаманні для визначення якісних характеристик народної манери співу?
Назвати критерії визначення особливостей виконавського стилю і манери співу (ансамблевого, хорового).
Література:
ЄвтушенкоД., М. Михайлов-Сидоров. Питання вокальної педагогіки. К., 1963, С. 232-243.
Іваницький А. І. Український музичний фольклор. Вінниця, 2004, С. 272-28
Калугина М.А. Методика работы с русским народным хором. М.,1978.
Кошиць О.А. Про українську пісню й музику. Нью-Йорк,1970.
Ященко Л.І. Українське народне багатоголосся. К.1962, С. 10-60
Традиційний гуртовий спів
Гуртовий (колективний) спів є найпопулярнішою формою народнопісенного виконавства традиційного й сучасного. Його репрезентують гурти від 4-5ти осіб до 15-ти. Вони поділяються на однорідні і мішані. Склад виконавців не регламентується за кількісними показниками, а за якісними. Пріоритет в організації виконання мають заспівувачі й виводчиці, ті, що добре володіють матеріалом і навичками співу.
Засади гуртового співу формувалися в обрядовому фольклорі з первісних часів. Головним його чинником стала колективна, дія підпорядкована обрядовим ритуалам, що супроводжувалися магічними, ігровими діями і співом. До таких належать ранньофольклорні жанри: спів коляд, веснянок; русальних, купальських, весільних пісень. Розвиток гуртового співу безпосередньо пов’язаний з розвитком українського народного багатоголосся. Цьому питанню присвячено узагальнені дослідження російських вчених-фольклористів Є. Ліньової, Є. Гіппіуса, Т. Бершадської, інш., які торкалися питань української пісенності. Епізодично народне багатоголосся висвітлено у працях М. Лисенка, К. Квітки, А. Гуменюка, М. Молдавіна. Еволюцію українського народного багатоголосся і особливості його виконавства досліджував наш сучасник вчений-фольклорист, композитор (і він же керівник славнозвісного народного хору «Гомін») Л.Ященко11. Грунтовно розглянуті питання українського гуртового співу в працях А. Іваницького, Є.Єфремова. Леопольд Ященко український гуртовий спів на різних стадіях його розвитку називає хоровим (певно тому, що його специфіка пов’язана з колективним характером виконання і багатоголоссям). Природний феномен українського багатоголосся зумовлюється, перш за все, його усністю та імпровізаційністю. Так, гетерофонія формувалася в результаті спільного виконання одноголосої мелодії співаками різних вікових груп (наприклад чоловіками і хлопчиками, кожна з яких намагається співати її в зручнішому для себе регістрі, внаслідок чого утворювалося октавне дублювання, або квінтове двоголосся. Гетерофонічні співзвуччя залишаються стійкими і тепер, зокрема в обрядових та календарних піснях. Яскравим прикладом тому є сучасні версії виконання весільних пісень гуртом «Червона калина» із села Лука, що на Київщині12
Найколоритнішими у гуртовому співі вважаються пісні народно-підголоскового (поліфонічного) складу, що мають, переважно, селянське походження. Сучасний дослідник-фольклорист М. Молдавін пише: «Народний підголосковий спів – це захоплюючий процес колективного, творчого, високохудожнього відтворення та оновлення музично-поетичного образу, вдумливого, проникливого висловлення викликаних ним думок і почуттів13». Традиційно склалося, що всі вони починаються широким сольним заспівом нижнього голосу з вільним тлумаченням темпу, використанні характерних мелізмів і прийомів звукоутворення («з’їздів», «під’їздів», глісандування, використання вставних складів, огласовок тощо). До того ж заспівувач надає пісні певного чуттєво-емоційного характеру, що передається решті учасників гурту, створюючи, таким чином, загальну атмосферу виконання. Після заспіву пісня розгалужується на дві – три партії з яких виокремлюється сольний підголосок-соліст. За місцевими визначеннями його називають по різному – «горяк», «тягло», «верх», або – побутують визначення: «гласить», «брати верх», «тоньчик» (фальцетний підголосок) тощо. Лінія підголоска завжди яскраво домінує і проходить по відношенню до нижніх голосів у межах терції, квінти, октави. Нижні голоси, що являють самостійні мелодичні контури, веде гурт у складі 4-7 осіб. В окремих ділянках пісні всі голоси зливаються в унісон (свого роду інтонаційний устій), а в кінці строфи розходяться в октаву (див. там же С.91).
Важливими прийомами імпровізаційного стилю в гуртовому співі є переймання заспіву і виводу в ліричних піснях з розвинутим наспівом. По-перше, зміна заспівувачів вносить певний колорит, так само, як і почерговість виводу різними виконавцями; по-друге, такий спосіб виконання не лише колоризує спів, а й дає можливість «передихнути» ключовим виконавцям.
Отже, варіативність виконання тої чи іншої народної пісні має безліч версій місцевого характеру, які утворюються внаслідок застосування прийомів імпровізації та визначаються мірою таланту заспівувачів і виводчиків у фольклорних гуртах. Ця типова ознака українського народнопісенного виконавства яскраво проглядаєтьься у згаданому гурті «Червона калина» (с. Лука).
Для народно-підголоскового співу характерним є імпровізаційний розспів, де існує певний порядок творення народного багатоголосся. Серед основних прийомів розспіву слід назвати такі:
варіювання заспіву;
уточнення основної мелодії;
складання підголосків у різних голосових пластах (партіях);
варіювання наспіву і підголосків зі зміною мелізмів;
переймання заспіву, виводу, підголоску партнерами по виконанню пісні.