Питання для самоперевірки

1. Які особливості вокального виховання у співочих гуртах і народних хорах?

2. За якими параметрами вибудовується еталонне звучання співочого гурту?

3. На чому грунтується сучасна методика навчання народній манері співу?

4. За якими критеріями визначаються особливості народних манер співу?

5. Які напрямки прищеплення народної манери співу використовуються в навчальній практиці?

6. Яка головна визначальна ознака народної манери співу?

7. Що означає термін: «природне вібрато голосу»?

8. За якими параметрами визначається тип голосу?

9. Що відноситься до якісних показників співацького звукоутворення?

10. Назвати найважливіші компоненти у репродукуванні пісенного фольклору сучасними співочими гуртами.

Література

1. Калугина Н.В. Методика работы с русским народным хором. М., 1977.

2. Клименко І. До проблеми моделювання звуковисотності. // Матеріали конференції. Львів 1994.

3. Христиансен Л.Л. Работа с народными певцами // Вопросы вокальной педагогики. М. 1976.

4. Н.Чеботарьова О. Методична розробка з питань постановки голосу в роботі з вокальним ансамблем. К., 1971.

5. Шамина Л.В. Работа с самодеятельным хоровым коллективом. М., 1984.

Співацьке дихання, регістри

Важливим у навчанні співу є набуття учнями навичок співацького дихання, в якому найважливішими є наступні чинники: короткий і безшумний вдих (через рот і ніс одночасно) за допомогою діафрагми й моментальна затримка дихання, атака звуку з наступним плавним дозованим видихом під час фонації голосу, що безпосередньо впливає на якісні параметри його звучання. В цьому процесі необхідно засвоїти відчуття опори звуку (повітряного тиску на голосові складки), усвідомити дії м’язів дихальної і гортанної мускулатури, що має забезпечити стійкість звучання голосу в різних режимах динаміки й різних частинах його діапазону. За твердженням Микиші М., …опора дихання залежить від еластичності м’язів діафрагми та черевного преса, а опора звука залежить від правильності його проходження (по куполу піднебіння в напрямі носового продиху) та його упору в резонансовому пункті²⁹. Отже, внаслідок скорочення м’язів діафрагми і черевного преса утворюється дихальна енергія («повітряний стовп»), яка спрямовується у напрямі співацької позиції звука (резонансового пункту), а саме верхніх резонаторів (ділянку твердого і м’якого піднебіння, лобних і носових пазух)³⁰, що властиво для освоєння академічного вокального стилю. У співачок з народною манерою співу звуковий потік спрямовується дещо інакше, переважно використовуючи грудний резонатор, ротову порожнину, тверде піднебіння, зуби³¹.

У вокальній педагогіці класифікується декілька типів дихання і є відповідна їхня інтерпретація. Найуживанішим у вокальній практиці є діафрагматичне (середньо-реберне) вокальне дихання, головну функцію в якому відіграє діафрагма черевного преса. З її допомогою здійснюється короткий безшумний вдих і регулюються видих під час фонації голосу.

Ланцюгове (безперервне) дихання використовується в українських ліричних протяжних піснях, звуковедення яких має бути активним, рівним, без особливих динамічних контрастів. Співакам слід набирати дихання не одномоментно, а почергово у процесі співу. Функції дихання мають бути, органічно пов’язаними з цілісним творчим актом співу, що має вирішальне значення у музично-художньому процесі.

Необхідне у вокальній роботі з колективом є усвідомлення зв’язку режимів роботи голосового апарату в різних регістрах, з різними тембрами, різною силою голосу. Співацькі регістри мають такі визначення: нижній (грудний) – вібрують грудні резонатори); середній (мішаний або мікст), у якому поєднуються вібрації грудного і головного регістрів; високий (головний) – вібрують головні резонатори (гайморові і лобні пазухи співака).

Вже зазначалося, що в народному співі найпоширенішим є використання, грудного резонування у жінок характерне яскравим тембральним забарвленням й повнозвуччям. Спів з використанням суто головного регістру відзначається м’якістю звучання, певною заокругленістю звуку. Спів, так званим, «тоньчиком» нагадує флейтове звучання (свисткове).

Певну проблему в навчанні співу складає поєднання регістрів (грудного і головного) – досягнення мішаного (мікстового) звучання, що в сучасних умовах побутування ансамблевого й хорового співу є необхідним. У жіночих високих голосів (сопрано) мікстове звучання переважно формується в ділянці головного резонування з частковим «включенням» грудних вібрацій, що надає голосові дещо матового забарвлення, м’якості й легкості звучання.

Характер звучання голосу з різноманітними відтінками (інтонаційними, тембровими, динамічними), як наголошувалося, формується в ротогорловому рупорі. Ротогорловий рупор – простір, що знаходиться над голосовими складками (зв’язками), обмежений стінками гортані, глотки, щік, м’яким і твердим піднебінням, а спереду зубами, губами й виходом у простір. Під час співу форма ротогорлового рупора постійно змінюється, внаслідок чого голос набуває гнучкості й відповідної виразності.

Отже, звукова колористика й виразність співу пов’язані з технікою комплексного використання співацького дихання і резонаторних ділянок голосового апарату, що вимагає окремого поглибленого теоретичного й практичного освоєння.