Тема 7. Література італійського Відродження.

Італія була країною, де в XIV ст. зародилася гуманістична культура і звідки вона поширилася на інші європейські країни. Це було зумовлено не тільки суспільно-економічними чинниками (розвиток незалежних міст, торгівлі), але і національною культурною традицією, її історичним і географічним зв´язком з давньоримською античністю.

В історії італійського Відродження можна виділити три етапи.

Раннє Відродження, або Треченто (ХІV ст.), – період творчості Петрарки і Боккаччо.

Високе Відродження, або Кватроченто (ХV ст.), – період поширення гуманістичної ідеології, розвитку ренесансної філософії.

Пізнє Відродження, або Чінквеченто (ХVІ ст.), – період кризи гуманізму. Його представники: Макіавеллі, Аріосто, Тассо та ін.

Італійську літературу раннього Відродження представляють Петрарка і Боккаччо.

Поет, мислитель, вчений Франческо Петрарка (1304 – 1374) був першим європейським гуманістом. Народився він в містечку Ареццо в родині флорентійського нотаріуса. Батько Петрарки був політичним вигнанцем. Він залишив Флоренцію у 1302 р., як і його друг Данте.

Петрарка спочатку вивчав юриспруденцію, але невдовзі захопився літературною творчістю, вивченням античної літератури. Сучасники вбачали в ньому всебічно розвинену особистість. Багатьох не залишала байдужими велика любов Петрарки до знань.

Світогляд Петрарки визначають як гуманістичний індивідуалізм: поетові був притаманний інтерес до власного внутрішнього світу, допитливий розум, прагнення слави.

Свої твори Петрарка писав і латинською, й італійською мовами. Латиною написані його наукові праці, морально-філософські трактати, а також деякі поетичні твори, зокрема поема “Африка” (1339 – 1342), що була задумана як велика національна епопея на зразок Вергілієвої “Енеїди”. Та найкращою частиною творчої спадщини Петрарки є його ліричні поезії, які увійшли до збірки “Канцоньєре” (“Книга пісень”). В них поет оспівав свою кохану – Лауру. Її він побачив уперше в 1327 році й одразу закохався. Лаура була заміжня і не відповідала поетові на його почуття, але й навіть після смерті Лаури в 1348 році Петрарка продовжував кохати її й оспівувати у своїх віршах. Тому “Канцоньєре” складається з двох частин: “На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”.

Більшість поезій “Канцоньєре” становлять сонети, але є і канцони, балади, мадригали.

Використовуючи досвід поетів-попередників (трубадурів, представників “нового солодкого стилю”), Петрарка виступає справжнім новатором, наближаючи свою поезію до реального життя. Він звеличує свою кохану, підкреслює її благородство і цнотливість, але його Лаура – не богиня. У віршах Петрарки перед нами постає земна жінка: поет змальовує її очі, золоте волосся, ходу тощо:

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим’яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави,

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті.

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму потороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

(Переклад Дм. Павличка)

Проте основним змістом поезій Петрарки є його особисті переживання. Сам поет, а не Лаура, є головним героєм “Канцоньєре”. Внутрішній світ ліричного героя є багатим і суперечливим: він страждає від незгоди між розумом і пристрастю, розривається між ідеальним коханням і чуттєвим:

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? – Бідкатись негоже.

Не хочу? – То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма –

Чого я хочу – й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку – весь дрижу.

(Переклад Дм. Паламарчука)

Крім любовних, до збірки “Канцоньєре” увійшли і політичні поезії. У відомій канцоні “Моя Італія” поет засуджує ворожнечі між італійськими князями і закликає до об’єднання держави.

Джованні Боккаччо (1313–1375) був видатним гуманістом, письменником, вченим. Він народився у Парижі і був нешлюбним сином заможнього флорентійського купця. Батько хотів бачити свого сина комерсантом, але той захоплювався вивченням античної літератури. Потрапивши до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував митцям, молодий Боккаччо повністю віддався літературній творчості. Його надихало кохання до нешлюбної доньки Роберта Анжуйського Марії д’Аквіно, яку він оспівав у своїх творах під іменем Ф’яметти (італ. “вогнинка”).

На початку 40-х років Боккаччо повернувся до Флоренції, де точилася гостра політична боротьба між аристократією, що прагнула утвердити тиранію, та купецтвом і ремісництвом, які відстоювали республіку. Ставши прихильником республіки, Боккаччо брав активну участь у політичному житті міста, але більше, ніж політика, його приваблювала наукова та літературна творчість.

У своїх ранніх творах Боккаччо розвиває традиції куртуазної літератури, широко використовує античні сюжети і образи. Проте подальше становлення письменника ознаменувалося відходом від літературних традицій, посиленням реалістичних тенденцій.

Серед ранніх творів Боккаччо найбільш досконалою визнана поема “Ф’єзоланські німфи”, в якій, наслідуючи античні міфи, письменник славить радощі земного життя.

Ще виразніше реалістичні тенденції виявляються в повісті “Елегія мадонни Ф’яметти”. Цей твір Боккаччо побудував уже не на легендарному сюжеті, а на матеріалі реального, певною мірою особистого життя. Зраджений Марією д’Аквіно, письменник відтворює в стражданнях покинутої коханим героїні свої власні переживання. Тому “Ф´яметту” вважають першою психологічною повістю в західноєвропейській літературі.

Найкращим досягненням Боккаччо-письменника визнано збірник новел “Декамерон” (1350 – 1353).

Новела (італ. novella – “новина”) – це малий епічний жанр, якому притаманна динамічна інтрига та гостра, несподівана розв’язка. Свій початок цей жанр бере в середньовічних легендах, казках, побутових анекдотах. Ще в ХІІІ ст. було створено збірник новел “Новеліно”. Крім переказів легенд про святих і біблійних персонажів, рицарських романів, до неї увійшли короткі розповіді про кумедні випадки, анекдоти тощо. За формою вони були примітивними і художньо недосконалими. Використовуючи деякі елементи “Новеліно”, Боккаччо фактично створив новелу як повноцінний жанр, піднісши її до рівня справжнього мистецтва.

“Декамерон” складається зі 100 новел, поєднаних оповіданням-обрамленням, в якому розповідається про епідемію чуми, що охопила Флоренцію в 1348 р. Десятеро молодих людей – сім жінок і троє юнаків – вирішили залишити зачумлену Флоренцію та оселитися за містом, на віллі. Веселе товариство проводить час у забавах, бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають цікаві історії – кожний щодня по одній. Звідси і назва книги – “Декамерон”, що з грецької перекладається як “десятиденник”.

У пошуках сюжетів для своїх новел Боккаччо звернувся до античної та середньовічної літератури, до біблійних притч, східних легенд, французьких фабліо тощо. Цей багатоманітний матеріал письменник переосмислив у дусі гуманістичних ідей і нової, ренесансної естетики.

Новели “Декамерона” рисують мальовничу картину тогочасного італійського життя.

Однією з провідних тем “Декамерона” є викриття католицького духівництва. Священики і ченці у зображенні Боккаччо – це шахраї, розпусники, лицеміри. Письменник засуджує священнослужителів не за те, що вони прагнуть земних радощів, а за те, що ті лицемірять і прикидаються, спекулюючи на релігійності віруючих. В новелах “Декамерона” постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Наприклад, у другій новелі першого дня папський двір у Римі зображено як “диявольське місце”, де немає ні святості, ні доброчесності, а панує лише любострастя, заздрість і обман. При цьому Боккаччо, залишаючись глибоко віруючою людиною, не заперечує церкви та релігії, а критикує вади їхніх служителів.

Значне місце в “Декамероні” посідають новели любовної тематики. Боккаччо, всупереч релігійній моралі, вважає кохання здоровим і благородним почуттям. Він по-новому зображує жінку, відкинувши середньовічний погляд на неї як на істоту злу та гріховну. Гуманіст Боккаччо засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім’ї, славить любов як велику силу, що руйнує станові забобони. Наприклад, у дев’ятій новелі п’ятого дня кохання зображується як почуття, що облагороджує людину, пробуджує її найкращі властивості.

Федеріго дельї Альберігі, закоханий у монну Джованну, витрачав багато грошей, щоб їй сподобатись. У Федеріго не залишилося нічого, крім сокола, якого він дуже любив. Коли ж до Федеріго завітала монна Джованна, він, не маючи чим її пригостити, змушений був забити до обіду свого сокола. Цей його вчинок настільки вразив монну Джованну, що вона стала його дружиною.

У своїх новелах Боккаччо звеличує людину незалежно від її походження. Письменник захоплюється розумом, енергійністю та винахідливістю своїх героїв.

Постаті десяти оповідачів втілюють ідеал нової, ренесансної особистості. Це освічені, розумні, зовні прекрасні молоді люди. Вони не хочуть чекати на смерть від жахливої хвороби, а вирішують весело та приємно провести час епідемії серед природи.

Багатою є мова “Декамерона”. Боккаччо вводить у новели міську говірку, каламбури, дотепи, прислів’я і примовки. Разом з тим автор намагається вдосконалити свій стиль, зробити його більш вишуканим.

У період Високого Відродження італійський гуманізм був змушений розвиватися в нових умовах. У містах були остаточно зруйновані комуни, а влада перейшла до рук тиранів. Князі і тирани дбають про створення такої культури, яка підтримувала би новий порядок. Гуманісти в цей час зосереджуються на вивченні античності та латинської мови, тоді як у ранньому гуманізмі панували національно-демократичні настрої. Проте варто зауважити, що поглиблене вивчення античності сприяло остаточному визволенню італійського гуманізму від впливу релігійного світогляду.

Одним із визначних гуманістів І половини ХV ст. був Лоренцо Валла (1405 – 1457). В трактаті “Про насолоду” Валла виступає проти аскетизму. Прагнення до насолоди, вважає він, є вимогою божественної природи людини.

Деякі гуманісти були занепокоєні пануванням латинської мови в італійській літературі І половини ХV ст. і пристрасно захищали права мови національної. Багато зробив для розвитку італомовної літератури Леоне Баттіста Альберті (1407 – 1472), який писав італійською і вірші, і трактати.

У ІІ половині ХV ст. національна мова в літературі Італії починає переважати над латинською. Новій гуманістичній літературі було притаманне органічне поєднання античної та національної традицій. Ця тенденція яскраво виявилася у творчості поетів, що належали до гуртка Лоренцо Медічі.

Лоренцо Медічі (1448 – 1492) правив Флоренцією в ІІ половині ХV ст. Як і його батько, Козімо Медічі, він значно сприяв розвиткові наук і мистецтв у Флоренції. Сам Лоренцо Медічі був високоосвіченою людиною і талановитим поетом. Він зібрав при своєму дворі видатних художників, поетів, філософів, серед яких були Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікельанджело та ін.

Найвидатнішими поетами гуртка Лоренцо Медічі були Анджело Поліціано і Луїджі Пульчі. Одним із кращих творів Анджело Поліціано (1454 – 1494) вважають драму “Орфей”, в якій заперечується аскетизм і оспівуються радощі земного життя.

Луїджі Пульчі (1432 – 1484) вміло використовував у своїх творах сюжети, мотиви та ритми народної поезії. Його найкращим твором визнана комічна рицарська поема “Великий Моргант”. Сюжет поеми побудовано на народних італійських обробках “Пісні про Роланда”. За допомогою іронії та гротеску автор поеми висміює феодально-рицарські ідеали.

В ХVІ ст., в період пізнього Відродження, Італія переживає економічну кризу. Становище погіршувалося тим, що в результаті нових географічних відкриттів шляхи світової тогрівлі пролягли вже поза межами країни. До того ж, Італія все ще залишалася роздрібненою. Роз’єднаність та економічний занепад роблять Італію беззахисною перед іноземними ворогами, і вона втрачає політичну незалежність. В таких умовах посилюється католицька реакція, зокрема остаточно закріплюються позиції інквізиції. Все це разом спричинило кризу італійського гуманізму.

У кінці ХVІ ст. одним із культурних центрів Італії стає Феррара. В мистецтві феодальної Феррари культивувалися рицарські традиції. Тому не дивно, що і література набула там аристократичного характеру. Одним із провідних її жанрів стала рицарська поема, найкращі зразки якої були створені Боярдо та Аріосто.

Матео Боярдо (1434 – 1492) прославився як автор поеми “Закоханий Роланд”. У своєму творі він по-новому переосмислює сюжети й образи середньовічного епосу та рицарського роману, інтерпретуючи їх у дусі гуманізму. Боярдо часто іронізує над своїми героями, позбавляючи їх таким чином романтичного ореолу.

Людовіко Аріосто (1474 – 1533) ввійшов в історію світової літератури завдяки авнтюрно-рицарській поемі “Шалений Роланд”, задуманій як продовження “Закоханого Роланда”. Центральна тема твору – безумство Роланда і фатальні наслідки його кохання до жорстокої та зрадливої принцеси Анджеліки.

У поемі змальовано блиск і красу італійського придворного життя, в якому панують культ життєлюбності, веселощів, чуттєвого кохання. Водночас увесь твір пройнятий іронією, яку Аріосто успадкував у автора “Закоханого Роланда”. Проте іронія Аріосто – більш послідовна. В поемі добре відчутна пародія на рицарські романи. Автор не заперечував позитивних моментів у рицарському епосі, наприклад таких, як вірність, хоробрість, шляхетність, але він іронізував над ілюзіями щодо відродження рицарства. Найцінніше в поемі – гуманістичне звеличення людини, земного життя. Твір Аріосто також відзначається виразністю мови і досконалістю форми.

У творчості Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) знайшли відображення тенденції, характерні для пізнього італійського гуманізму.

Макіавеллі був видатним державним діячем, істориком і письменником. Він мріяв про сильну Італію, яка могла б протистояти іноземним загарбникам. Ця мрія надихнула Макіавеллі на написання трактату “Князь” (1513). У трактаті йдеться про засоби, які, на думку автора, є необхідними для створення сильної держави. Макіавеллі впевнений, що тільки влада сильної особистості може об’єднати роздрібнену Італію. Він стверджує: всі засоби – навіть аморальні – дозволені, якщо вони служать великій меті. “Не слід зупинятися перед жодним міркуванням про справедливість і несправедливість, людяність і жорстокість, славу і ганьбу”, – пише Макіавеллі у своєму трактаті.

Слід зауважити, що на основі створеної Нікколо Макіавеллі індивідуалістичної політичної доктрини пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.

Останнім видатним поетом італійського Відродження був Торквато Тассо (1544 – 1595), найкращим досягенням якого вважають поему “Звільнений Єрусалим”.

Перший варіант поеми Тассо завершив у 1575 р. Саме в цей час у поета посилилися хвороблива релігійність, страх перед церковною цензурою. З цієї причини він відмовився видавати поему, маючи намір її переробити. Життя при феррарському дворі негативно впливало на душевний стан Тассо, його психічне захворювання прогресувало. В 1580 р. один із шанувальників поета без його дозволу видав “Звільнений Єрусалим”, що надзвичайно налякало Тассо, і він відрікся від свого твору. Напади на поему гнітили Тассо, під їх впливом він переробив своє творіння і видав його під назвою “Завойований Єрусалим”. Проте другий варіант поеми значно поступався змістом і формою першому варіанту.

У “Звільненому Єрусалимі” Тассо звернувся до історії хрестових походів, відтворивши події першого походу, а саме – облогу і взяття Єрусалима. В центрі твору – розповідь про облогу Єрусалима військами хрестоносців на чолі з Готфрідом Буйонським. Батальні сцени подаються Тассо як зіткнення двох світів – християнського та мусульманського. Поема завершується перемогою християн-хрестоносців. Проте цим не обмежується зміст твору. Поема також містить численні епізоди, написані в дусі куртуазної літератури. В них розповідається про кохання християнських воїнів і жінок-язичниць. Ці епізоди сповнені великого гуманістичного змісту і є більш досконалими в художньому плані. Особливо поетичною вважають історію кохання рицаря Рінальдо і чарівниці Арміди. Щастя героїв не було тривалим, і автор з глибоким співчуттям зображує їхні страждання. Отже, безумовним досягненням Тассо в поемі “Звільнений Єрусалим” стало глибоке розкриття внутрішнього світу героїв, показ їхніх особистих трагедій у зв’язку з історичними подіями.

Запитання для самоперевірки

Чому саме в Італії Відродження почалося раніше, ніж в інших європейських країнах?

Назвіть та охарактеризуйте основні етапи розвитку італійського Відродження.

В чому виявилося новаторство Петрарки в зображенні любовного почуття?

Визначте концепцію світу та людини в “Декамероні” Боккаччо?

Який внесок зробив Боккаччо у розвиток європейської новели?

Як були переосмислені сюжети і мотиви рицарської літератури у творах італійських гуманістів?

Дайте визначення поняття “макіавеллізм”.

Література

История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М. П. Алексеев и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1987.

2. История всемирной литературы: В 9 т. – Т.3. – М., 1985.

3. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. – М., 1977.

3. Хлодовский Р. И. Франческо Петрарка: Поэзия Гуманизма. – М., 1974.

4. Хлодовский Р. И. Декамерон: Поэтика и стиль. – М., 1982.

Штейн А. Л. “Декамерон” Боккаччо – книга о любви. – М., 1993.