Тема 3. Рицарська (куртуазна) література

Розквіт рицарської літератури припадає на ХІІ – ХІV ст.

Зародження рицарської культури спочатку було пов´язане з християнством. Церква потребувала військового захисту і використовувала “Христове воїнство”, як називали в ті часи рицарство, в числених релігійних війнах. Церковний вплив відчувається і в рицарських заповідях того часу, головними серед яких були: вірність сюзерену, захист слабих і пригнічених, боротьба з “невірними”.

З утвердженням феодальних відносин привілейоване становище рицарства закріплювалось. Зменшення кількості воєн підвищило зацікавленість рицарства побутовою та духовною стороною життя, в тому числі мистецтвом. Хрестові походи в країни Близького Сходу значно розширили кругозір рицарів, вони познайомилися з більш високою і витонченою арабською культурою, що, у свою чергу, призвело до послаблення релігійного впливу, сприяло розвиткові світської ідеології. Невігластво і грубість рицарства відійшли в минуле. До рицарського кодексу додалися нові заповіді: ввічливість, чемність, здатність до ніжних й тонких почуттів. Всі ці риси нового рицарського кодексу об’єднувало поняття куртуазність (від франц. сour – “двір”, або сourtois – “чемний, “ввічливий”).

Рицарська література розвивалась у формах лірики (лірика трубадурів, труверів, мінезингерів) і роману.

Рицарська лірика.. Поезія трубадурів. Батьківщиною рицарської лірики в кінці ХІ ст. став Прованс, королівство на півдні Франції. Провансальські поети, або трубадури (від. прованс. trobar – “знаходити, відшукувати”) наполегливо працювали над формою своїх творів, створюючи нові поетичні прийоми. Центральною темою поезії трубадурів є кохання, причому це “куртуазний” тип кохання зі складним кодексом правил і обов'язків щодо “прекрасної дами”. Трубадури вважали, що кохання невіддільне від страждання, що мало сенс, зважаючи на вирішальну роль в ті часи станових та майнових факторів при укладанні шлюбу.

Лірика трубадурів мала свої поетичні форми, або жанри. Канцона (прованс. cansos – “пісня”) - вишуканий та оригінальний за будовою вірш на любовну тему. В цьому жанрі виступали Бернарт де Вентадорн і Джауфре Рюдель. Тенсона (прованс. tensos – “суперечка”) – віршований диспут між двома поетами на любовну, поетичну або філософську тему. Балада (прованс. ballar – “танцювати”) – танцювальна пісня про кохання. Пасторела – лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з пастушкою. Альба (прованс. alba – “світанок”) – пісня ранкової зорі. Рицар проводить ніч зі своєю дамою, поки її чоловік знаходиться у від’їзді. Друг або слуга рицаря попереджає його про настання світанку. Сирвента (прованс. servir – “служити”; перен. – пісня прихильника) – пісня на політичну та громадську тему. Відомим майстром сирвенти був Бертран де Борн. Серена (італ. sereno – “нічна прохолода”) – вечірня пісня кохання, прототип серенади.

На початку ХІІІ ст. відбувається занепад поезії трубадурів, який прискорили феодальні міжусобиці (альбігойські війни 1209 – 1229 рр.). Більшість трубадурів знайшли притулок в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

Поезія труверів. Представники куртуазної лірики в північній Франції називалися труверами (французьке trouver за значенням ідентичне провансальському trobar). Відомими труверами були Марія Французька (ХІІ ст.), Тібо, граф Шампанський (ХІІІ ст.), та ін. Наслідуючи провансальських поетів, трувери значно поступалися їм в оригінальності.

Мінезанг (нім. Minne – “любов”, Sang – “пісня”) – німецька куртуазна лірика кінця ХІІ – ХІІІ ст. Мінезанг мав два напрями: народний (фон Кюренберг, Дітмар фон Айст) та куртуазний (Рейнмар фон Хагенау, Генріх фон Морунген).

Найкращі досягнення обох напрямів органічно поєдналися у творчості Вольтера фон дер Фогельвейде (близько 1170 – 1230 рр.), який порушив куртуазну традицію, прославляючи не високородну даму, а просту жінку.

Улюбленим жанром Вольтера фон дер Фогельвейде був шпрух (нім. Spruch – “моральний вислів, невеликий вірш морально-повчального, політичного змісту”). У своїх шпрухах поет виступав проти розбрату, закликав до національної єдності.

Рицарський роман. За змістом рицарський роман близький до куртуазної лірики. Він прийшов на зміну народному епосу, але, на відміну від героїчного епосу, який був результатом колективної творчості, рицарський роман мав автора, що зумовлювало індивідуальний стиль і певний рівень літературної майстерності.

У пошуках сюжетів автори куртуазних романів зверталися до фольклору європейських і східних народів, використовували дохристиянську міфологію, сюжети античних авторів.

Ідеалізуючи рицарство, рицарський роман обґрунтовував таким чином його привілейоване становище. Герої цих романів – шляхетні рицарі – здійснювали свої подвиги не в інтересах роду або держави, як у героїчному епосі, а на честь дами або заради особистої слави.

Куртуазний роман відіграв важливу роль у розвитку європейської літератури. Він збагатив її елементами реалістичного зображення дійсності, поглибив психологічний аспект.

Батьківщиною рицарського роману була північна Франція, звідки він поширився на інші европейські країни. Французький куртуазний роман за тематикою ділиться на три цикли: античний, бретонський і візантійський.

Романи античного циклу являють собою обробку тем, сюжетів з античної міфології, літератури, історії. До нього належать “Роман про Александра” Ламбера Ле Тора та Олександра де Берне, “Роман про Енея” невідомого автора, “Роман про Трою” Бенуа де Сент-Мора.

Основу романів бретонського циклу становлять народні бретонські (кельтські) сказання. За тематикою цей цикл ділиться на: бретонські ле, романи про Тристана та Ізольду, артурівські романи (або романи “Круглого столу”), романи про святий Грааль.

Бретонські ле − невеликі віршовані повісті (від 200 до 1000 рядків) любовного змісту з домішками авантюрних та фантастичних елементів. Найвідомішими творами цього жанру є ле Марії Французької (ХІІ ст.).

В основу романів про Тристана та Ізольду була покладена найпопулярніша у добу Середньовіччя легенда про палке кохання рицаря Тристана і королеви Ізольди. Перший роман був написаний у середині ХІІ ст., його текст та ім´я автора не зберіглися. У XII – XIV ст. в різних европейських країнах з´являлися численні варіанти цього роману, але тексти жодного з них не зберіглися повністю. В 1902 р. французький вчений Ж. Бедьє відтворив з уривків повну версію тексту роману.

Рицар Тристан виховувався при дворі свого дядька, короля Марка, який дуже любив племіника і бачив у ньому свого спадкоємця. Барони, васали Марка, заздрили успіхам Тристана і вимагали від короля, щоб він одружився і дав країні законнного спадкоємця. Тристан засватав для Марка прекрасну Ізольду Золотоволосу. Повертаючись у Корнуелс, Тристан і Ізольда випадково випили любовне зілля, яке дала Ізольді мати, щоб та розділила його з королем Марком. Ізольда стала дружиною короля, але продовжувала любити Тристана. Придворні стежили за ними. Великодушний Марк намагався нічого не помічати, але, під тиском донощиків, почав переслідувати коханців. Тристан був змушений залишити володіння дядька. На чужині він одружився з Ізольдою Білорукою, та все одно не міг позабути коханої. Смертельно поранений, він послав за нею, наказуючи, щоб на кораблі при її поверненні були підняті білі вітрила, якщо ж Ізольда не змогла б прибути, то чорні. Про цей наказ дізналась Ізольда Білорука. Ображена, вона сказала Тристану, що бачить на кораблі чорні вітрила. Тристан помер, не дочекавшись коханої. Побачивши мертвого Тристана, померла й Ізольда. Їх поховали по обидва боки каплиці. Терен, що виріс на могилі Тристана, перекинувся через каплицю і вріс у могилу Ізольди. За наказом короля тричі зрубували кущ, і тричі виростав він знову, символізуючи кохання, що сильніше за смерть.

Романи про Тристана та Ізольду мали виняткову популярність, оскільки заображують почуття надзичайної глибини та сили. В романах оспівується земна любов, що долає всі перешкоди. Така концепція кохання протистояла феодально-церковній моралі, яка принижувала людську природу, позбавляла людину права на почуття.

Артурівські романи присвячені напівлегендарному королю бритів Артуру та його вірним рицарям. Король Артур в них зображується як втілення рицарського куртуазного ідеалу. Відомо, що він наказав побудувати у себе в палаці круглий стіл, щоб за ним не було почесних і непочесних місць та усі рицарі почувалися рівними. Звідси і друга назва цього циклу – романи “Круглого столу”. Засновником артурівського роману став Кретьєн де Труа (ІІ пол. ХІІ ст.).

У романах про святий Грааль світські, куртуазні ідеали поєднуються з релігійним елементом. В них розповідається про пошуки рицарями короля Артура святого Грааля – чаші, в яку, за легендою, було зібрано кров розп'ятого Христа.

Візантійські романи використовували, головним чином, сюжети пізньогрецького роману “злигоднів” і мали авантюрно-пригодницьку тематику. Одним з найкращих його зразків є роман “Окассен та Ніколет” (початок ХІІІ ст.).

У ХІІІ ст. у Франції починається занепад рицарської культури, в тому числі рицарського роману. З’являються пародії, що висміюють слабкі сторони цього жанру.

У Німеччину рицарський роман проникає в кінці ХІІ ст. і досягає своєї вершини у творчості Гартмана фон Ауе, Готфріда Страсбурзького, Вольфрама фон Ешенбаха, які прославилися тим, що перекладали німецькою відомі французькі романи.

В Англії переклади французьких романів з'являються в кінці ХІІІ ст.

Запитання для самоперевірки

Поясніть значення слів “куртуазія”, “куртуазний”.

Чим був спричинений розквіт рицарської лірики в ХІІ – ХІІІ ст.?

Назвіть та охарактеризуйте головні жанри поезії трубадурів.

Чим рицарський роман відрізняється від героїчного епосу? Назвіть та охарактеризуйте основні цикли рицарських романів.

Література

1. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М. П.Алексеев и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1987.

История всемирной литературы: В 9 т. – Т.2. – М., 1984.

Мелетинский Е. М. Средневековый роман. Происхождение и классические формы. – М., 1983.

Михайлов А. Д. Роман и повесть высокого средневековья / Среднвековый роман и повесть. – М., 1974. – С.5 – 28. (БВЛ)

Михайлов А. Д. Французский рыцарский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе. – М., 1976.

Пуришев Б. Лирическая поэзия средних веков / Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. – М., 1974. – С.5 – 28. (БВЛ)

Смирнов А. А. Из истории западноевропейской литературы. – М.; Л., 1965.

8. Федотов О. И. История западноевропейской литературы средних веков:

Учебник-хрестоматия. – М., 2003.