Тема 10. Іспанська та португальська література доби Відродження

В кінці XV ст. в Іспанії склалася єдина держава, яка на початку наступного століття вже стала могутньою колоніальною імперією. Успішне завершення Реконкісти, багатства колоній сприяли короткочасному економічному піднесенню в країні. В 1581 р. до Іспанії приєдналася Португалія зі своїми численними колоніями. В таких сприятливих умовах і почалося становлення іспанського Ренесансу.

Проте вже наприкінці XVІ ст. в Іспанії чітко виявилися всі ознаки економічного занепаду. Грабуючи колонії, іспанці не дбали про розвиток власної промисловості та сільського господарства. Відбувалося масове зубожіння селянства і дрібного дворянства (ідальгії). До того ж авантюрна зовнішня політика розбещувала населення, вселяла надію на легке збагачення в колоніях і підлеглих європейських країнах.

Іспанський абсолютизм не сприяв справжній політичній централізації країни. Опорою абсолютизму стали армія і католицька церква. Вплив останньої на суспільство дуже посилився, зокрема зміцніли позиції ордену ієзуїтів та інквізиції.

Ілюзії щодо могутності іспанської монархії були остаточно розвіяні після розгрому “Непереможної армади” англійським флотом. Потік золота з Америки на той час припинився. Іспанія втратила свої провідні позиції в Європі.

Ці процеси знайшли своє відображення в іспанській ренесансній літературі, на якій позначився вплив не тільки європейського гуманізму, але і національних традицій. Багатовікова боротьба проти іноземних завойовників, розмах військових та політичних дій держави, далекі морські подорожі визначили високий рівень народної свідомості. Тому характерними рисами національної літератури стають демократизм, пристрасність, багатство уяви.

Іспанська епічна поема. В поезії раннього іспанського Відродження набуває популярності епічна поема, в якій розповідалося про відкриття та завоювання нових земель, оспівувалися подвиги іспанських воїнів і мореплавців.

Яскравим зразком названого жанру є епопея “Араукана” відомого іспанського поета Ерсільї. Алонсо Ерсілья (1533 – 1594) служив у колоніях, зокрема брав особисту участь у війні з індіанськими племенами Арауко в Чілі. Події цієї війни він і відображає у своєму творі. Ерсілья славить хоробрість і військову доблесть іспанців, що не заважає йому захоплюватися гордими та волелюбними арауканцями, які мужньо захищають свою землю від чужинців-завойовників.

Світового визнання набула й епопея “Лусіади”, написана видатним португальським поетом Камоенсом. Луїс Камоенс (1525 – 1580) народився в дворянській родині і здобув гарну гуманістичну освіту. Маючи причетність до королівського двору, Камоенс часто впадав у немилість і був змушений спокутувати свою провину, воюючи простим солдатом у Марокко та Індії.

В “Лусіадах” Камоенс оспівує плавання Васко да Гами в Індію. Він із захопленням розповідає про подорож португальців, про їхні пригоди і повернення на батьківщину. В поемі багато замальовок екзотичної природи далеких країн, звичаїв і побуту тубільців.

Твір Камоенса пройнятий гуманістичним світовідчуттям, що виявляється у звеличенні здібностей і можливостей людини, в гострій цікавості до навколишнього світу.

Іспанський роман до Сервантеса. Одним із провідних жанрів іспанської ренесансної літератури став роман.

В період раннього іспанського Відродження найбільше розвинувся ренесансно-рицарський роман, який засвоїв багато рис середньовічного рицарського роману, поєднавши їх із ренесансним світовідчуттям. Рицарські романи розважали іспанців XVI ст., переносили їх у світ авантюрних пригод і морських подорожей, водночас вони породжували мрії про славу і багатство, які можна було здобути, беручи участь у військових діях і подорожах у далекі краї.

Найкращим зразком ренесансного рицарського роману вважають “Амадіса Галльського”, створеного на початку XVI ст. іспанцем Монтальво.

Варто зауважити, що масове захоплення іспанців рицарськими романами завдавало чималої шкоди країні, оскільки притупляло відчуття реальності, відвертало увагу від численних проблем, що існували в економічному та політичному житті. Тому гуманісти виступили проти цього жанру. Особливо нищівного удару рицарському роману завдав Сервантес у своєму “Дон Кіхоті”.

В XVI ст. виникає іспанський пасторальний роман, який оспівував ідилічне життя на лоні природи. Його найкращим зразком є “Діана” Хорхе де Монтемайора.

В іспанських пасторальних романах переважала вигадка, їм також був притаманний утопізм. Водночас у творах цього жанру знаходили відображення актуальні для того часу етичні та філософські питання. Пасторальні романи мали велику популярність в Іспанії. Данину цьому жанру віддав і великий Сервантес у своєму незавершеному творі “Галатея”.

Найбільшого визнання в Іспанії XVI ст. набув шахрайський, або пікарескний (від ісп. picaro – “шахрай”), роман. Його поява була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Масове зубожіння населення, дух авантюризму, що панував в іспанському суспільстві, спричинили появу великої кількості жебраків, бродяг і розбійників. Доля цих людей стала предметом зображення в шахрайських романах. Зазвичай у творах такого типу оповідається про життя якогось пікаро, з дитинства позбавленого засобів до існування і тому змушеного вдаватися до різних хитрощів, шахраювати. Характерно, що історія пікаро подавалася на широкому тлі суспільного життя, у числених зв’язках з представниками різних кіл суспільства.

Першим класичним зразком шахрайського роману став “Ласарільйо з Тормеса” (1554), написаний невідомим автором. Герой роману ще в ранньому дитинстві лишився без дому і засобів до життя. Спочатку він був поводирем у сліпого жебрака, потім – служив у священика, бідного ідальго, ченця, капелана, поліцейського пристава, поки не досяг відносного матеріального дістатку і не одружився.

Великих успіхів у жанрі пікарескного роману досяг Матео Алеман (1547 – 1614). В його романі “Гусман із Альфараче” знайшли відображення побут і звичаї іспанців кінця XVI ст.

Головним здобутком пікарескного роману став новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної дійсності. Твори цього жанру мали великий вплив на розвиток реалістичного роману не лише в Іспанії, але і в інших європейських країнах.

Творчість Сервантеса стала найвищим досягненням іспанської ренесансної літератури. Мігель де Сервантес Сааведра (1547 – 1616) народився в сім’ї бідного лікаря-ідальго. Замолоду він багато й успішно вчився, але змушений був стати солдатом іспанської армії в Італії. В одній із битв йому було скалічено ліву руку. Повертаючись через кілька років на батьківщину, Сервантес потрапив у полон до піратів і п’ять років перебував у рабстві в Алжірі. Повернувшись до Іспанії у 1580 р., Сервантес мусив утримувати свою збіднілу родину і тому звернувся до літературної праці. Оскільки літературна праця не давала надійного заробітку, письменникові довелося піти служити в інтендантстві, а потім стати збирачем податків.

Літературна діяльність Сервантеса була сповнена напружених шукань. Письменник працював у всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрах: писав ліричні вірші, драми, новели, спробував себе у жанрі пасторального та рицарського роману. Проте світову славу Сервантесу приніс “Дон Кіхот Ламанчський” (перша частина – 1605 р., друга – 1615 р.), з якого розпочалася історія реалістичного роману у світовій літературі.

У пердмові до першої частини твору автор зазначив, що ставив перед собою мету підірвати авторитет рицарського роману. Відповідно до задуму розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, що збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Вирішивши стати мандрівним рицарем, він озброюється іржавими уламками старих обладунків, знаходить собі жалюгідну шкапу, за зброєносця бере хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою серця обирає просту селянську дівчину Альдонсу, яку називає Дульсинеєю Тобоською.

Дон Кіхот сприймає реальний світ у дусі фантазій і вигадок рицарського роману: постоялий двір здається йому розкішним замком, вітряки – велетнями, а стадо баранів – ворожим військом. Всі свої “подвиги” Дон Кіхот здійснює в ім’я захисту скривджених, але ті, кого він захищає, знущаються або приклинають свого заступника.

Реальність розвінчує ілюзії Рицаря Сумного Образу, як називає Дон Кіхота Санчо. Зазнавши поразки у двобої з Рицарем Білого Місяця, а насправді – переодягненим бакалавром Карраско, він змушений був повернутися до Ламанчі. Вдома Дон Кіхот тяжко захворює й перед смертю проклинає рицарські романи, які завдали йому так багато шкоди.

Проте зміст роману не зводиться лише до пародії на рицарську літературу. Одним із безумовних досягнень Сервантеса-романіста є широке зображення іспанської дійсності ХVІ – початку ХVІІ ст. Мандруючи Іспанією, Дон Кіхот і Санчо Панса зустрічають різних людей, що належать до різних верств суспільства, а саме – дворян, купців, священиків, ченців, акторів, селян, навіть розбійників і каторжників. Всього в романі нараховують 669 персонажів – і кожен з них має свій, неповторний характер, залишаючись при цьому представником певної соціальної групи.

Особливо складним є образ Дон Кіхота. Це водночас і пародія на героя рицарського роману, і живий, конкретно-історичний образ збіднілого ідальго. Та головне в образі Дон Кіхота – це його моральна довершеність і духовна сила. Кволий і немічний, він подає приклад героїзму, захищаючи скривджених і принижених.

В образі Дон Кіхота так органічно поєднані мудрість і безумство, що, на думку багатьох персонажів, він є “божевільним мудрецем, або ж мудрим божевільником”(. Дон Кіхот безумець, коли кидається зі списом на вітряки, і мудрець, коли демонструє глибоке розуміння світу та людини. Наприклад, цінність людини для нього визначається не походженням, а її особистими якостями. Дон Кіхот виявляє свою мудрість, даючи поради Санчо, коли того призначають губернатором острова. Щодо Санчо, то він вважає свого господаря не божевільним, а “шалено одважним”.

Якщо Дон Кіхот – безумець, то тільки тому, що намагається жити згідно зі своїми благородними ідеалами у світі, де панує користолюбство та підступність. І автор висміює не ідеали Рицаря Сумного Образу, а нерозуміння ним реальної дійсності.

Проте новаторство Сервантеса-романіста полягало не тільки у створенні складного і неоднозначного характеру головного героя, а й у зображенні його у розвитку. З кожним разом образ Дон Кіхота звільнюється від пародійних рис, а на перший план виходять людяність, мудрість, велич душі героя.

Образ Санчо Панси спочатку теж відповідає лише пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету він стає більш складним і змістовним.

Санчо Панса – простодушний, хазяйновитий і практичний селянин, що живе у злиднях і мріє про багатство. Він погоджується супроводжувати Дон Кіхота лише заради того, щоб дістати собі губернаторство.

На перший погляд Санчо Панса і Дон Кіхот – антиподи. Разом з тим вони внутрішньо подібні: їм обом властиві доброта, людяність, прагнення змінити життя на краще. В результаті спілкування і Санчо Дон Кіхот починає краще розуміти реальне життя. Під впливом Дон Кіхота Санчо поступово втрачає корисливість та прозаїзм, стає більш великодушним і навіть поетичним.

Зауваження, міркування та численні приказки Санчо свідчать про його мудрість. Санчо Панса впевнений, що високий чин або високе походження не можуть зробити людину кращою, ніж вона є. А ще він вірить у свою людську гідність. “Хоч я собі і вбогий, – каже Санчо, – та з діда-прадіда християнин і нікому нічого не винен. А що мені острова закортіло, то комусь, може, кортить чого гіршого. Не родом чоловік славен, а робом: чоловіком бувши, можу я і на папу вийти...”

Мудрість простого народу втілена й у численних прислів´ях і приказках, якими так багата мова Санчо Панси: “Раз кап та вдруге кап – дивись, і повне відро; зеренце до зеренця, то й мірка набереться; ліпший малий зиск, ніж велика втрата” і т. п.

На сторінках роману знайшли відображення естетичні погляди Сервантеса, його літературна полеміка з іншими письменниками. В “Дон Кіхоті” Сервантес відстоює свої творчі принципи, полемізуючи з авторами рицарських романів, а також з Авельянедою з Тордесільяса, який у 1614 р. видав власне продовження першої частини твору Сервантеса.

Роман Сервантеса “Дон Кіхот” заклав підвалини для розвитку європейського реалістичного роману, а образ Дон Кіхота увійшов до галереї “вічних” образів світової літератури. Сьогодні “донкіхотами” називають людей благородних і великодушних, але схильних до безгрунтовних мрій та ілюзій, не здатних до конкретних дій.

Запитання для самоперевірки

В чому виявилася національна специфіка Відродження в Іспанії та Португалії?

Назвіть жанр, який був найбільш популярним в іспанській ренесансній поезії.

Які різновиди романного жанру були найбільш поширеними в іспанській ренесансній літературі?

Яку роль відіграв роман Сервантеса “Дон Кіхот” в історії європейського роману?

Антиподи чи “близнюки” Дон Кіхот і Санчо Панса? Що в них спільного та відмінного?

Чи є Дон Кіхот “вічним образом” світового мистецтва? Кого зазвичай називають “донкіхотами”? Чи згодні Ви зі словами В. Г. Бєлінського: “Кожна людина є трішечки Дон Кіхот”?

Література

История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М. П. Алексеев и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1987.

История всемирной литературы: В 9 т. – Т.3. – М., 1985.

Багно В. Дорогами “Дон Кихота”. – М., 1988.

Снеткова Н. П. “Дон Кихот” Сервантеса. – Л., 1970.