Висновки
1. Медіакультура є соціокомунікаційним феноменом, оскільки є культурою посередником, що передає інформацію через створені образи і перфоманси, за допомогою яких формує інструменти творення ідентичностей, ідеологізує і ритуалізує повсякденне життя, створює міфи і симулякри, і одночасно виступає фактором розширення комунікаційного процесу. Медіакультура – не тільки явище культури або соціуму – це насамперед комунікаційний феномен, пов’язаний з передачею культурних артефактів і змістів в соціальному середовищі, формуванням образів і знаків, через які здійснюється ідеологічний, політичний, культурний вплив на аудиторію. Соціокомунікаційний аналіз передбачає розгляд феномена медіакультури як явища, що має комунікативну природу, отже, функціонує у соціумі як певна комунікативна система, де важливими є усі її елементи.
2. Медіакультура традиційно є предметом дослідження багатьох дисциплін: соціології, культурології, філософії, лінгвістики, психології тощо. Ураховуючи неосяжність дискурсу медіакультури, безліч методів і методик її аналізу, виокремлюємо основні напрями, на яких ґрунтуються локальні дослідження окремих репрезентацій медіакультури: це неомарксизм і критична парадигма, основну методологію якої репрезентує Франкфуртська школа; структуралізм, що представлений у методі семіотичного аналізу медіакультури; феноменологія, у межах якої використовуємо парадигму конструювання реальності і технологію повсякдення; неофункціоналізм і новітні досягнення культуральної соціології; дещо відособлені від попередніх культурні дослідження, зокрема Бірмінгемська школа в аналізі медіакультури, оскільки тут поєднано і критичні, і семіотичні, і феноменологічні теоретичні дискурси. Враховуючи міждисциплінарність цих напрямів, ми зупиняємося на тих аспектах, у яких ці наукові парадигми зосереджені на проблемах медіакультури як соціокомунікаційного феномена, як чинника медіатизації сучасного соціокультурного середовища.
3. Медіакультура – це метакультура інформаційного (постінформаційного) суспільства, організована за моделлю масової продукції для масової публіки. Це основний чинник культури постмодерну, культура образів, звуків і зображень, які передають через технічні засоби, створюючи віртуальні цінності і смисли; це техно-культура, що зв’язує культуру і технологію і за допомогою інформаційно-комунікаційних засобів продукує свої артефакти і транслює змісти на масову аудиторію, змінюючи ментальні установки людини; це чуттєва культура, оскільки, формуючи потреби і смаки, спрямована на посилення чуттєвого щастя і задоволення, користі і комфортності. Медіакультура через передачу різноманітних образів створює нову ідентичність на ґрунті глобалізації інформаційного простору й інтеграції національних культур в одну глобальну культуру. З огляду на це вважаємо її комунікаційну роль інструмента ідентифікації, легітимізації, ідеологічного впливу як панівну і визначальну.
4. В інформаційному суспільстві медіакультура набуває нового статусу – метакультурного. Сутністю сучасного суспільства є не стільки інформація, скільки особлива форма комунікації. В інформаційному суспільстві медіакультура зазнає глобалізації. Це, відповідно, формує рух контркультури – повстання проти формальної раціональності, планування, комерціалізації й шаблонності. У культурі інформаційного суспільства переважає стиль постмодернізму. Теорія інформаціонального капіталізму підкреслює, що в новому суспільстві основним є вплив знання на знання як джерело продуктивності. Поява мереж формує нову культуру, де панує новий тип комунікації – мережевий. Ринковий складник медіакультури інформаційного суспільства вимагає розважального контенту, який, у свою чергу, стає доступним лише на ринкових умовах. В інформаційному суспільстві відбувається інформаційна стратифікація на «інформаційних багатіїв» та «інформаційних бідняків», що знижує загальний культурний рівень великої маси населення. Публічну сферу в умовах інформатизації особливо спотворюють технології піару. Це відображається на традиційних культурних цінностях, бібліотеках, музеях, театрах тощо. У постінформаційному суспільстві постійно зростатимуть можливості продажу історій, тому в майбутньому великим попитом будуть користуватися рекламний креатив і міфодизайн.
5. Дискурс медіакультури вбирає в себе сучасні постмодернові комунікаційні практики фрагментації, мозаїчності, перфомантивності, ритуалізації, інтертекстуальності, гіпертекстовості. Це впливає на естетику медіакультури, де поняття прекрасного розмите в плюралістичних, амбівалентних текстах, позбавлених центру й лінійності, поділу на добро і зло, правду і вигадку, реальності й симулякра. Артефакти медіакультури та їхній зміст, з одного боку, позбавлені ідеології, їх характеризує естетика гри, перфомансу, пастішу, іронії, з іншого – вони постають, як потужний ідеологічний інструмент творення ідентичностей, тому тексти медіакультури можуть бути розкодовані через інструменти постмодерністського аналізу. Медіакультура – це форма техно-культури, яка зв’язує культуру й технологію в нові форми й конфігурації, продукуючи нові типи суспільств, у яких медіа й технології стають організувальним принципом, вона створює нову комунікативну реальність, що пов’язана з новими віртуальними світами і симулякрами, вона сприяє формуванню нового типу людини, «людини Третьої хвилі», або «людини медіакультури», з притаманними їй фрагментарністю мислення та одновимірністю сприйняття світу.
6. Опір мейнстримовій медіакультурі стає головною ідеєю контркультури. Інструментами культурного опору є, зокрема, контркультурні рухи, що протистоять загальним тенденціям підтримання статус-кво у медіакультурі. Рух контркультури в контексті медіакультури безпосередньо пов’язаний з інституціональною роллю медіа. Основним пафосом контркультур свідомо чи несвідомо стає критика уніфікації інформації, однорідної, «одновимірної» дійсності, «культурних продуктів», масовизації, що створюють символічні цінності й симулякри.
Культурні війни є частиною медіакультури, а медіакультура – тло, на якому культурні баталії розгортаються і вдосконалюють свою зброю. Культурні війни часто являють собою семіотичні війни, де зброєю стають міфи, ритуали, символи і образи, сконструйовані або реанімовані для споживання через медіа.
У сенсі ідеологічної площини культурні війни спрямовані на руйнування фундаментальних світоглядних орієнтирів великих груп людей і зміни їх на інші, вигідні протилежному бокові. Культурну війну здійснюють за допомогою трансформації культурних орієнтирів: інтерпретації історії, трансформації мови, створення нових героїв, розриву усталених культурних зв’язків тощо. Культурні війни використовують нові технології для реалізації своїх завдань: медіавійни, мережеві війни тощо.
7. Терміном «нові медіа» позначають процес розвитку цифрових, мережевих технологій і комунікацій у галузі медіа. Основні риси нових медіа: дигіталізація, конвергенція, інтернет-дивергенція масової комунікації, адаптація соціуму до нових культурних ролей, наданих мережею, створення нової публічної сфери, фрагментація і внутрішнє розмивання «медіаінститутів», редукція соціального контролю. Нові медіа створюють культуру, де віртуальність і симулятивність постають поруч з реальністю, тобто мають однаковий онтологічний зміст. Нова електронна медіакультура зумовлює теоретичне й практичне застосування нових конвергентних технологій.
8. Нові медіатехнології забезпечують новими формами соціального контролю завдяки більш ефективним, тонко прихованим технологіям маніпуляції й індоктринації. І неомарксисти, і постмодерністи сходяться в одному: вплив медіа потужний, часом небезпечний і шкідливий. Сучасна українська медіакультура охоплює собою такі явища соціального примусу й соціального контролю як «замовні матеріали», «джинса», «темники», «усники». «Боротьба за свідомість» змушує використовувати різні групи стратегій і технологій, що постійно вдосконалюються відповідно до нових умов існування. До таких технологій належать конструювання вірусів, «тролінг», «флеймінг» тощо.
9. Медіакультура функціонує у формах індустрії культури, оскільки тиражує свої артефакти здебільшого для продажу, отримання прибутку. Індустрія культури охоплює процеси комерціалізації, комодифікації, консьюмеризму. Комодифікація медіа пов’язана з такими явищами: тривіалізація і таблоїдизація; ринковий контент; використання споживацької психології; пропаганда споживацьких цінностей; комодифікація культури й публіки; зменшення культурної цілісності; надмірна залежність від реклами; відволікання уваги від соціальних і політичних проблем.
10. Як компенсацію за погіршення соціальних умов медіакультура пропонує продукти медіа як артефакти культури споживання, культурні продукти, сфабриковані медіа. Медіакультура постає як компенсаційний фактор соціальних проблем суспільства, вона є потужним засобом зваби, розваг, формування споживчих потреб, відволікання від реальних проблем життя. Вона компенсує потребу в комунікації, самовираженні, практичній діяльності.
Створений медіакультурою образ повсякденного життя можна тлумачити як такий, що сприяє збереженню статус-кво, почасти несправедливого й репресивного суспільного ладу. З іншого боку, медіакультура сама продукує ресурси, які люди можуть використовувати або відкидати, формуючи власний світ всупереч домінантним моделям.
Тож дослідження медіакультури полягає в тому, щоб розкодовувати її змісти й образи у різних наукових контекстах – культурному, соціальному, політичному, семіотичному й комунікаційному, пропонуючи матеріал для медіакритики, медіаосвіти й медіаграмотності.
Ми цілком усвідомлюємо, що поставленні в дисертації завдання не вирішують усіх проблем медіакультури. Проте ми здійснили спробу окреслити основні напрями дослідження цього феномену та розглянули його в дискурсі соціальних комунікацій, відзначивши основні комунікаційні стратегії. Розроблені нами теоретичні положення можуть стати підґрунтям для подальших наукових розвідок методів і технологій медіакультури в соціокомунікаційному напрямі.
Основні положення дисертації викладені автором
у наступних публікаціях:
Монографія
Зражевська Н. І. Розуміння медіакультури: Комунікація, постмодерн, ідентичність, ідеології, медіаконтроль / Н. І. Зражевська. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А. – 2012. – 408 с. (25.5 др. арк).
Навчальні посібники й методичні рекомендації
Зражевська Н. І. Масова комунікація і культура: Лекції / Н. І. Зражевська. – Черкаси: Брама-Україна, 2006. – 172 с. (9.2 др. арк.).
Зражевська Н. І. Словник з соціальної психології для журналістів / Н. І. Зражевська. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А, 2010. – 210 с. (6 др. арк.).
Зражевська Н. І. Теорія інформації: комунікативний аспект : Методичні рекомендації до спецкурсу / Н. І. Зражевська. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. – 64 с. (2.6 др. арк.).
Зражевська Н. І. Журналістика та видавнича справа. Методичний посібник / Н. І. Зражевська. – Черкаси, 2000. – 27 c. (1.1 др. арк.).