34

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Зражевська Ніна Іванівна

007:304:001:316.77:[008:004.7](043.3)

Феномен медіакультури у сфері соціальних комунікацій

27.00.01 – теорія та історія соціальних комунікацій

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук із соціальних комунікацій

Київ – 2012

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі видавничої справи, редагування і теорії інформації Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Іванов Валерій Феліксович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

Інститут журналістики, завідувач кафедри

реклами і зв’язків з громадськістю

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Василенко Микита Кімович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

Інститут журналістики,

професор кафедри періодичної преси

доктор філософських наук, професор

Мандрагеля Володимир Андрійович,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

професор кафедри національної безпеки

доктор наук із соціальних комунікацій, доцент

Бутиріна Марія Валеріївна,

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара,

завідувач кафедри менеджменту ЗМІ,

реклами та зв’язків із громадськістю

Захист відбудеться 24 вересня 2012 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 18 серпня 2012 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

к. філол. н., доц. В. М. Корнєєв

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. Україна з початку 90-х років ХХ ст. перебуває в процесі модернізації: разом із руйнуванням тоталітарного, закритого суспільства відійшов у минуле і радянський тип культури, де медіакультура була підпорядкована жорсткому державному і політичному контролю. Із часом стало особливо помітно, що в постіндустріальному, інформаційному суспільстві соціокультурні процеси стали більш динамічними і швидкоплинними. Сьогодні соціальне середовище переживає період адаптації до новітніх форм взаємодії, пов’язаних з мережевими технологіями.

У традиціях радянського журналістикознавства були майже відсутні дослідження медіакультури. Це була прерогатива соціологічних та культурологічних студій, тому проблема медіакультури як комунікаційного явища виявилася у вітчизняній науці малодослідженою. Зарубіжна комунікативістика йшла в іншому напрямку і з початку формування своєї методології активно включала дослідження медіакультури в соціокомунікаційну наукову парадигму. Вивчення проблеми медіакультури, медіаграмотності у вітчизняній комунікативістиці, теорії соціальних комунікацій, є особливо актуальним, оскільки передбачає вироблення методології аналізу медіакультури з метою медіаосвіти, протистояння соціальному примусові й маніпуляціям, здійснюваним через медіа.

Оскільки роль медіакультури в інформаційному суспільстві зростає швидкими темпами, вона поступово стає основним засобом пізнання світу і через це змінює наше сприйняття реальності, впливає на смаки і цінності. Отже, виходимо на аналіз метакультурного змісту медіакультури як панівної частини соціальних комунікацій: основним завданням постає визначальна комунікаційна роль медіакультури у формуванні інструментів соціальних зв’язків, інституалізації, формуванні уявлень, цінностей, соціального життя особистості, процесу соціалізації, вибору ідеологічних установок, моделей поведінки, ідентифікації себе в соціумі тощо.

Медіаіндустрія оперує такими майже невідомими для аудиторії засобами як конструювання новин, ньюзмейкерство, визначення порядку денного, фреймінг, інфотейнмент, праймінг та ін. Ці засоби несуть із собою потужні культурні наслідки, вони змінюють уявлення про культурні універсалії, про поняття того, що є добро, а що зло, що таке кохання, секс, стать, раса, клас, навіть що таке людина і яке її місце у Всесвіті.

Відтоді, як форми медіакультури почали продукуватися гігантськими медіакорпораціями і розважальними конгломератами, вони безпосередньо проникають в сучасне життя, а медіакультура стає ще більш конституйованою в широке політичне і соціальне життя, виконуючи роль призми для висвітлення природи сучасного суспільства, політики і повсякденного життя. Тому розкриття того, як функціонує сучасна медіакультура, яке її значення, як можна читати її тексти, сприятиме розумінню сучасного суспільства: наприклад, розуміння того, чому певні артефакти є популярними, може висвітлити соціальне середовище, в якому вони виникли і циркулюють.

Слід акцентувати увагу на наслідках впливу медіакультури та її культурної колонізації. Це актуалізує дослідження природи ефектів, шляхів, технологізації медіакультури, яка потужно впливає на низку аспектів повсякденного життя. Актуальною проблемою дослідження є й те, якими засобами медіакультура переконує людей змінити свою думку у напрямку домінантної соціальної системи і політичної, ідеологічної позиції та репрезентації.

Важливим залишається дослідження медіакультури як феномену культури постмодерну, оскільки медіадискурс перебуває в процесі осмислення як частина загального сучасного соціокультурного середовища.

У зв’язку з комодифікацією і комерціалізацією медіакультури постає питання консьюмеризму, споживацької парадигми медіакультури, творення «культурних продуктів» за допомогою медіаіндустрії. Отже, проблема ролі медіакультури у формуванні споживчої психології суспільства залишається вкрай актуальною.

Місце медіакультури в системі соціальних комунікацій – складна методологічна проблема. Міждисциплінарний характер медіадосліджень, парадигма яких привертає до себе увагу різних гуманітарних наук та теорій (філософії, культурології, соціології, психології, лінгвістики, семіотики, теорії інформації тощо), дає підстави включити у контекст соціальних комунікацій медіакультуру як комунікаційний феномен, розглянути її у зв’язку із проблемами масової комунікації, медіаосвіти, медіаграмотності.

Наукова парадигма досліджень у галузі соціальних комунікацій включає не лише традиційну методологію, а й нелінійний погляд на явища масової комунікації. Поступово в науковий обіг входять методи феноменології, функціоналізму, семіотики, теорії дискурсу, фрейм-аналізу тощо. Культурні зміни в медіатизованому середовищі потребують нових інструментів їхнього аналізу, тому методологія і методи дослідження медіакультури – окрема, дуже складна проблема, яка актуалізується у зв’язку із новими поглядами у розумінні і поясненні феномену медіакультури як соціокомунікаційного явища.

Медіакультура була об’єктом аналізу лише невеликої кількості монографій, зокрема Д. Келлнера, Д. Бігнелла, Н. Постмана, Н. Кириллової, М. Жижиної, дисертації В. Возчикова, низки статей Н. Костенко. Американські дослідники в основному залишаються представниками культурної критики, а російські й українські використовують методологію традиційних соціологічних і культурологічних теорій, подекуди послуговуються постмодерністською методологією. Об’єднує їх те, що майже всі дослідники медіакультури вважають її феноменом культури постмодерну та інформаційного суспільства. Актуальним, на нашу думку, є дослідження того, яким чином різноманітні теорії розглядають медіакультуру як соціокомунікаційний феномен, як оцінюють її роль посередника між реальністю і тим, як ми її сприймаємо.

Теоретичною основою роботи є праці вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі соціальних комунікацій, соціології, журналістики, психології, присвячені проблемам соціальної і масової комунікації, медіакультури.

Вагомий внесок у дослідження медіакульури зробили теоретики: М. Фуко, Г. Маркузе, Н. Луман, Е. Гідденс, Ж. Бодріяр, Х. Ортега-і-Гассет, Гі Дебор, Р. Барт, Дж. Лалл, Г. Інніс, Ж. Делез, Г. Шиллер, Ф. Уебстер, П. Бурдьє, Дж. Александер, С. Холл, Дж. Фіск, У. Еко, Д. Келлнер, Д. Бігнелл, М. Фезерстоун, Д. Мак-Квейл, Н. Стівенсон та ін. Нові види медіа в соціологічному аспекті розглядали М. Кастельс, Е. Тоффлер, А. Турен, Ш. Теркл, X. Гезер, Б. Гладарев, Д. Іванов, Н. Костенко, В. Кулик, B. Іноземцев.

Досвід занурення медіатекстів в символічне середовище культури аналізували А. Моль, Р. Вільямс, Ж. Бодріяр, К. Дженкс, Дж. О’Дон-Неллі, Дж. Томпсон, Д. Келл-Нерма, В. Звєрєва, К. Разлогов, А. Федоров, Н. Хилько, А. Шариков, О. Сергєєва.

Теоретико-методологічні та емпіричні дослідження повсякденних практик, узагальнювальний досвід їхнього спостереження або історичної реконструкції представлені роботами П. Бурдьє, М. Фуко, Е. Гідденса, Ч. Тейлора, М. Лобковітца, Ж.- Ф. Ліотара, Н. Еліаса, М. де Серто, А. Реквіца, К. Кнорр-Цетина.

Серед російських дослідників зазначимо роботи Н. Кириллової, С. Шайхітдінової, М. Жижиної, Л. Землянової, Г. Бакулєва, І. Алексєєвої, В. Іноземцевої, М. Назарова, М. Атчикової, С. Сметаніної, І. Негодаєва, Н. Алексаньян, Л. Воєводіної, О. Вартанової, В. Тєріна, В. Возчикова, Д. Іванова тощо.

Теоретичним підґрунтям дисертації стали новітні концепції теорії соціальних комунікацій, викладені в засадничих працях українських учених: А. Бойко, М. Бутиріної, М. Василенка, В. Владимирова, Л. Городенко, О. Гояна, В. Демченка, В. Здоровеги, Н. Зелінської, В. Іванова, С. Квіта, О. Коновця, В. Корнєєва, В. Лизанчука, О. Мелещенка, З. Партика, О. Порфімович, Б. Потятиника, Г. Почепцова, В. Різуна, Н. Сидоренко, Ю. Фінклера, О. Холода, А. Чічановського, Б. Чернякова, Н. Шумарової, Н. Яблоневської та ін.; дискурсивної теорії, представленої науковими доробками Ф. Бацевича, Н. Кравченко, О. Тріщук, К. Серажим, В. Чернявської, М. Макарова та ін.

Вітчизняна медіакритика межує з медіаграмотністю, але поступово виходить на глибоку медіафілософію, на вивчення проблеми медіакультури загалом. Слід зазначити, що українська медіатеорія не втрачає зв’язків із критикою і з проблемами соціальних комунікацій, як це сталося, наприклад, в Росії, але і не має чітко окреслених меж і програм. Тому актуальним залишається напрям вивчення медіакультури як культури інформаційного суспільства, як продукту комунікаційних технологій постмодерну, як концепту ідентичності і владних стосунків тощо.

Зв’язок праці з науковими темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках теми наукових досліджень Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького «Моделювання професійної діяльності майбутнього фахівця в умовах інтеграції України в європейській освітній простір» (№ 0109V002550, наказ МОН від 17.11.2008 р.), а також пов’язане з науковою проблематикою кафедри видавничої справи, редагування і теорії інформації, зокрема з науково-дослідною темою «Медіадослідження у зарубіжній комунікативістиці», затвердженою протоколом № 7 від 11.03.2008 р. засідання Вченої ради Інституту української філології і соціальних комунікацій Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького.

Метою дисертаційної роботи є дослідження медіакультури інформаційного суспільства як комунікаційного явища з урахуванням комплексних наукових підходів і методів, що дають змогу поставити її у контекст соціальних комунікацій.

Досягнення цієї мети уможливлює розв’язання таких завдань:

1. Обґрунтувати важливість соціокомунікаційного підходу для вивчення місця медіакультури у сфері соціальних комунікацій як культури інформаційного суспільства, що охоплює усі сфери соціального життя; дослідити медіакультуру як соціокомунікаційний феномен, як культуру посередника, що передає інформацію через створені образи і перфоманси, за допомогою яких формує інструменти творення ідентичностей, ідеологізує і ритуалізує повсякденне життя, створює міфи і симулякри, і одночасно як фактор розширення комунікаційного простору.

2. Класифікувати і описати основні теоретико-методологічні засади і напрями дослідження феномену медіакультури, що артикулюють її як соціально-комунікативний феномен. Окреслити основні положення культуральної соціології як сучасної соціальної теорії та визначити головні стратегічні засади аналізу медіакультури з погляду нової наукової парадигми.

3. Розкрити метакультурний зміст сучасної медіакультури, довівши, що соціокультурні процеси в інформаційному середовищі перебувають у процесі посиленої медіатизації.

4. Розглянути феномен медіакультури в контексті теорій інформаційного суспільства.

5. Проаналізувати сучасну медіакультуру як культуру постмодерністську, що пропонує сучасні комунікаційні практики фрагментації, кліповості, гіпертекстовості, інтертекстуальності, мозаїчності, перфомантивності, впливаючи на сприйняття світу; виокремити відповідно до цього основні постмодерністські ознаки медіакультури.

6. Розглянути парадигми опору в структурі медіакультури як альтернативні комунікативні стратегії, спираючись на рухи контркультури і на технології сучасних культурних війн.

7. Окреслити основні ознаки і дослідити чільні тенденції розвитку медіакультури нових медіа.

8. Схарактеризувати сучасні проблеми медіакультури, що постають у зв’язку із технологіями соціального примусу і медіаконтролю.

9. Проаналізувати медіакультуру як «індустрію культури», розкривши механізми комодифікації та консьюмеризму як панівних чинників комерціалізації медіа.

10. Описати новітні компенсаційні стратегії в сучасній медіакультурі.

Об’єкт дослідження: медіакультура у сфері соціальних комунікацій, що в умовах розвитку інформаційно-комунікаційних технологій посилює процеси медіатизацї соціокультурної дійсності і поступово перетворюється в метакультуру інформаційного суспільства.

Предмет дослідження: теоретичні напрямки дослідження медіакультури, що ставлять її в контекст соціальних комунікацій, репрезентують як комунікаційне явище, яке впливає на соціальні трансформації, процеси соціалізації, є інструментарієм творення ідентичностей і нової комунікаційної реальності.

Для дослідження загалом застосовано загальнонаукові теоретичні методи: абстрагування, формалізації, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аксіоматики, узагальнення, термінологічного аналізу, класифікації, порівняння. Як метатеоретичні методологічні основи дослідження застосовано основні принципи діалектичної логіки (сходження від абстрактного до конкретного, співвідношення емпіричного і теоретичного, єдність історичного і логічного тощо).

Наукова новизна одержаних результатів:

уперше

• у вітчизняній науці обґрунтовано важливість соціокомунікаційного підходу для вивчення місця медіакультури у структурі соціальних комунікацій як культури інформаційного суспільства, що охоплює усі сфери соціального життя;

• обґрунтовано метакультурний зміст медіакультури (розширення медіакультури від функціонального спектра (повсякденності, утилітарних функцій) до визначення її загального соціокультурного змісту;

• описано можливості культурального підходу до аналізу явища медіакультури як метакультури інформаційного суспільства, схарактеризовано головні інструменти і техніки такого аналізу;

• медіакультура розглянута в контексті теорій інформаційного суспільства, виокремлено основні культурні трансформації, спричинені інформатизацією та новими конвергентними технологіями;

• у дисертації описані компенсаційні стратегії медіакультури, підкреслено, що нові медіатехнології забезпечують новими формами соціального контролю завдяки більш ефективним, тонко прихованим технологіям маніпуляції і індоктринації;

удосконалено:

• класифікацію основних методологічних підходів до інтерпретації феномену медіакультури, що артикулюють її в контексті соціальних комунікацій;

• функції медіакультури: до основних, зазначених у дослідженнях Н. Кириллової та Д. Мак-Квейла, додані такі: cоціальне конструювання реальності; функція соціального примусу; функція ідентифікації; маркетингова функція; компенсаційна функція; перфомантивна (сценарна) функція;

• аналіз сучасної медіакультури як культури постмодерністської, що пропонує сучасні комунікаційні практики фрагментації, кліповості, гіпертекстовості, інтертекстуальності, мозаїчності, перфомантивності тощо;

• фактори соціалізації та ідентифікації людини в ситуації постмодерну, оскільки присутність медіакультури існує в усіх галузях сучасного життя, і насамперед у свідомості людини;

набули подальшого розвитку:

• вивчення парадигми опору в структурі медіакультури як альтернативної комунікаційної стратегії з огляду на рухи контркультури і технології сучасних культурних війн;

• дослідження питання консьюмеризму, споживацької парадигми медіакультури, творення «культурних продуктів» за допомогою медіаіндустрії, оскільки проблема ролі медіакультури у формуванні споживчої психології залишається однією з основних;

• дослідження механізмів трансформації сучасної української медіакультури у бік ідеологізації, а також використання з метою соціального примусу і медіаконтролю.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження і базові положення, що стосуються осмислення медіакультури як соціо­комунікаційного феномену, є важливими для формування уявлення про роль і значення медіакультури в соціальному, культурному і повсякденному житті людини. Окремі результати дослідження застосовані у вишівському навчальному процесі: у 2006 році вийшов друком курс лекцій «Масова комунікація і культура», який упродовж шести років вивчають студенти напрямку «соціальні комунікації» в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Теоретико-практичні висновки дослідження можуть бути застосовані для написання навчальних посібників, навчальних курсів і методичних розробок з комунікаційних технологій, теорії масової комунікації, медіакультури, медіакритики, а також для проведення дослідницьких робіт з проблем медіакультури.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи дисертантки за 2002–2012 роки. Усі наукові результати, висновки й рекомендації, зокрема й ті, що стосуються наукової новизни, викладені у дисертаційному дослідженні, отримані автором особисто. Всі публікації написані одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретико-методологічні положення і результати проведеного дисертаційного дослідження були представлені на 27 міжнародних конференціях, основні з яких: Міжнародна наукова конференція «Коммуникация в современной парадигме социального и гуманитарного знания» (Москва, 2008); Друга міжнародна наукова конференція «Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования» (Москва, 2008); 11 Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 65-річчю факультету журналістики «Журналістыка – 2009: стан, праблемы і перспектывы» (Минск, 2009); Міжнародна науково-практична конференція «Журналістика 2009: освітні та наукові проблеми в галузі соціальних комунікацій» (Київ, 2009); Міжнародна науково практична конференція «Медіаосвітні технології у навчальному процесі» (Київ, 2009); Міжнародна наукова конференція «Соціальні комунікації сучасного світу» (Запоріжжя, 2009); Міжнародна наукова конференція «Сучасний інформаційний простір: журналістика і медіаосвіта» (Алушта, 2009); Міжнародна науково-практична конференція «Education, science, economics and technologies» (Бургас, Болгарія 2010); Міжнародна наукова конференція «Підвищення якості фахової освіти з нових медіа та кому­нікаційних технологій у регіональних навчальних закладах» (Київ, 2011); Між­народна наукова конференція «Реклама та PR у сучасному світі» (Одеса, 2011) та ін.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в 44 наукових працях: монографії, курсі лекцій, методичних рекомендаціях, 24 статтях у фахових виданнях із соціальних комунікацій, і 15 працях у наукових виданнях та матеріалах конференцій. Загальний обсяг публікацій становить 58,6 обл.-вид. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 427 с., обсяг основного тексту – 370 с. Бібліографія містить 656 найменувань.