5. Характеристика соціально-психологічних методів діяльності органів публічної влади

Переконання полягає у сформуванні у керованого суб’єкта впевненості у раціональності й законності прийнятого рішення і налаштуванні на добровільне його виконання. Переконання пов’язане з впливом на суспільну, групову чи індивідуальну свідомість; воно сприяє її формуванню у вигляді обґрунтування, пояснення, обговорення, демонстрації певного прикладу та ін. За допомогою засобів переконання перш за все стимулюється належна поведінка учасників публічно-владних відносин шляхом проведення виховних, роз’яснювальних, рекомендаційних, заохочувальних та інших заходів переважно морального впливу. Переконання спрямоване на те, щоб підвладні самі виконували відображену в правових актах волю суб’єкта влади. Завдяки переконанню досягається єдність волі органів публічної влади і підвладних органів, установ, організацій та фізичних осіб.

Першочергового значення для реалізації методу переконання за сучасних умов набуває мотивація, тобто діяльність, що має на меті активізацію людей, на яких спрямована діяльність органу публічної влади, і спонукання їх до ефективного виконання рішень. Процес мотивації включає в себе наступні стадії: 1) встановлення чи оцінка незадоволених потреб; 2) формулювання цілей, спрямованих на задоволення потреб, визначення необхідних стимулів; 3) визначення дій, необхідних для задоволення потреб. Дії з мотивації включають в себе економічне і моральне стимулювання, збагачення самого змісту праці, створення умов для виявлення творчого потенціалу працівників і їх саморозвитку.

У демократичному суспільстві переконання – головний метод впливу. Демократичний режим відкриває значні можливості для широкого залучення громадян до обговорення і прийняття правових актів, до участі у справах держави.

Примус полягає в адміністративному схиленні суб’єкта до виконання прийнятого рішення незалежно (а то й всупереч) його волі шляхом застосування до нього заходів організаційного, особистого, майнового чи психологічного тиску. Примус завжди покликаний забезпечити виконання прийнятих рішень шляхом застосування певних заходів (попереджувальних, запобіжних чи заходів юридичної відповідальності). Примус – це такий метод, за якого бажана поведінка забезпечується застосуванням сили чи загрозою її застосування. Економічними методами примусу є методи побічного впливу на об’єкт (наприклад, підвищення податкових ставок, зменшення бюджетного фінансування та ін.). Примус традиційно розглядається в якості допоміжного методу діяльності, що використовується в силу нерезультативності переконання.

Для юридичного примусу характерним є те, що він здійснюється:

– виключно в порядку юридичної процедури;

– виключно тими органами публічної влади та їх посадовими особами, які наділені спеціальними повноваженнями;

– як реакція на протиправну поведінку підвладного суб’єкта;

– може застосовуватись як до фізичних осіб, так і до організацій;

– полягає в застосуванні до підвладних суб’єктів юридичних заходів впливу (особистого, організаційного, матеріального чи психологічного характеру), вичерпно перелічених у законодавстві.

Примус є, безумовно, авторитарним явищем, але в теперішній час і в близькому майбутньому залишиться необхідним методом для охорони правопорядку, власності, прав та інтересів громадян та організацій, створення нормальних умов для діяльності апарату публічної влади.

Контрольні питання до теми:

1. Визначте поняття та види функцій органів публічної влади?

2. Дайте характеристику компетенції органів публічної влади?

3. Визначте поняття та види форм діяльності органів публічної влади?

4. Охарактеризуйте правові форми діяльності органів публічної влади?

5. Які характерні риси правових форм діяльності органів публічної влади?

6. Охарактеризуйте неправові форми діяльності органів публічної влади?

7. Визначте поняття та класифікуйте методи організації та діяльності органів публічної влади?

8. Назвіть основні організаційні та соціально-психологічні методи організації та діяльності органів публічної влади?

9. Порівняйте методи прогнозування та планування в діяльності органів публічної влади?

10. Охарактеризуйте метод вироблення рішень в діяльності органів публічної влади?

11. Охарактеризуйте методи організації виконання та контролю за виконанням прийнятого рішення в діяльності органів публічної влади?

12. Охарактеризуйте метод інформаційного забезпечення в діяльності органів публічної влади?

13. Охарактеризуйте метод роботи з кадрами в діяльності органів публічної влади?

14. Охарактеризуйте соціально-психологічні методи діяльності органів публічної влади?

Рекомендована література до теми: [1, 32, 34, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 50, 58, 59,77, 80, 82, 83, 87, 89, 90, 91].

Лекція № 4. Організація діяльності Президента України

ПЛАН

1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування

2. Функції Президента України

3. Повноваження Президента України

4. Форми діяльності Президента України

5. Акти Президента України

6. Методи діяльності Президента України

7. Гарантії діяльності Президента України

8. Загальна характеристика апарату Президента України, організація його роботи

9. Адміністрація Президента України

10. Рада національної безпеки та оборони України

1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу. За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу. Президент є главою держави в країнах із республіканською формою правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах із іншими країнами. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. Однак, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності охарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом.

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом.