Тема 11. Кіно-, фото-, фонодокументи

11.1. Загальна характеристика кіно-, фото-, фонодокументів

Термін «кіно-, фото-, фонодокумент» введений до науково­го обігу на початку 1980-х років як узагальнюючий для понять «кінодокумент», «фото-» і «фонодокумент». Проте єдиної за­гальноприйнятої дефініції даного поняття немає. Найбільш прийнятним може бути визначення, згідно з яким кіно-, фото-, фонодокумент містить образотворчу, звукову і/чи образотвор­чо-звукову інформацію, яку відтворюють за допомогою спеціаль­них технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапро­ектор, кінопроектор, магнітофон, програвач, комп'ютер, оптичний проектор). Винятком є фотографія, інформацію на якій сприймають безпосередньо, без допомоги технічних засобів.

З огляду на обов'язковість застосовування технічних засобів при створенні та використанні кіно-, фото-, фонодокументів во­ни належать до класу технотронних документів; враховуючи «нетрадиційність» застосовуваних носіїв інформації і способів документування — це документи на нетрадиційних носіях. Сучасні кіно-, фото-, фонодокументи все частіше за способом створення і «прочитування» інформації є електронними.

Загальноприйнятої класифікації кіно-, фото-, фонодоку­ментів на сьогодні немає.

Найточніше відображають їх сутність класифікації, в осно­ву яких покладено дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації чи спосіб дії на органи чут­ тя людини;

б) спосіб документування інформації.

За каналом сприйняття інформації., зафіксованої в доку­менті, кіно-, фото-, фонодокументи поділяють на три види:

207

• візуальні (латин, vizere — дивитися), що їх людина сприймає зором: діафільми, німі кінофільми, епіфільми, слайди;

• аудіальні (латин, audio — слухаю), що сприймаються на слух: грамплатівки, магнітні й оптичні фонограми;

• аудіовізуальні (зорово-слухові), засновані на одночасно­ му сприйманні слухом і зором: звукові кінофільми, діафо- нофільми, відеофільми тощо.

За способом документування кіно-, фото-, фонодокументи поділяють на три види:

- фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

• фонодокументи: грамплатівки, магнітні та оптичні фо­ нограми;

• кінодокументи: діа-, кіно-, відеофільми.

Більшість кіно-, фото-, фонодокументів — це матричні до­кументи. Фото- і кіноплівка, диск є матрицею, на якій відтво­рюють зображення чи звук.

За призначеністю до сприйняття кіно-, фото-, фонодокумен­ти можуть бути віднесені до читаних людиною безпосередньо (фо­тографія) і доступних людині опосередковано (кінофільм, фоног­рама), інформацію яких людина сприймає за допомогою технічних засобів.

Кіно-, фото-, фонодокументи різні і за матеріалом носія та конструкцією, оскільки їх можуть створювати у вигляді бобіни, касети, дискети, DVD, компакт-диску, флеш-карти тощо. Матеріальна конструкція зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документальних системах.

Фонд кіно-, фото-, фонодокументів у бібліотеках та інфор­маційних центрах об'єднує фото-, фільмо-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кіно-, фото-, фонодокументів. Існує й узагальнююча назва для фонду кіно-, фото-, фонодокументів: медіатека.

11.2. Фотодокумент

Фотодокумент — це документ, зміст якого зафіксовано за допо­могою фотографічних засобів у вигляді окремих фотозображень.

Фотодокумент містить одне чи кілька зображень, отрима­них фотографічним способом. Він є результатом документу­вання за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності як зображень. Фотодокументи організують у фототе­ку — систематизоване зібрання фотографій (негативів чи пози­тивів) та діапозитивів, діафільмів.

208

Фотографія (від грец. phos/photos — світло, grapho — пишу) — це спосіб одержання фотозображень об'єктів знімання на фото­графічних матеріалах; фіксування інформації на світлочутливій пластині, плівці чи папері. Фотографією або світлиною назива­ють також окремий знімок (зображення) на таких матеріалах.

Фотографічне зображення об'єктів одержують на світлочутли­вих матеріалах, в яких під дією відображеного від предметів і сфо­кусованого об'єктивом світлового проміння утворюється спочат­ку приховане, а після відповідної хімічної обробки видиме чорно-біле чи кольорове зображення предметів. Фотографічний запис здійснюється за допомогою фотоапарата (фотокамери).

За матеріальною конструкцією фотодокументи можуть бути аркушеві (карткові) та рулонні (на котушках, бобінах), різної довжини і ширини.

За видом підкладки і матеріальною основою носія розріз­няють фотодокументи на гнучкій полімерній (фото- і кіноплів­ка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Основними матеріаль­ними носіями фотографії є плівка і папір.

Фотоплівки за розмірами бувають плоских форматів, не-перфоровані та перфоровані.

Плівки плоских форматів мають той самий формат, що і пластинки, їх застосовують у пластинкових фотоапаратах.

Неперфоровані плівки випускають у формі стрічки шири­ною 61,5 мм і завдовжки 81,5 см. їх намотують на дерев'яні ко­тушки разом із світлозахисною стрічкою — ракордом. На плівці можна одержувати різний розмір кадру залежно від йо­го розміру у фотоапараті.

Перфоровану фотоплівку випускають шириною 35 мм і зав­довжки 65 см, враховуючи зарядний і заправний кінці. її намо­тують на котушку і розміщують у світлонепроникній касеті.

Фотопапір розрізняють за величиною світлочутливості, кое­фіцієнтом контрастності, густиною, кольоровістю, характером поверхні тощо. За застосуванням його поділяють на фотопапір загального призначення, який застосовують у художній і тех­нічній фотографії, і фотопапір для технічних цілей, що засто­совують лише в технічній фотографії.

Залежно від прямої чи зворотної тональності фотодокумен­ти поділяють на негативи і позитиви. Негативними знімками на­зивають фотографічні зображення зі зворотним переданням тональ­ності об'єкта, що знімають, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні — світлими. Позитивними є знімки з прямим переданням яскравості чи кольору об'єкта зйомки.

209

За матеріалом носія інформації розрізняють негативи на склі чи плівці, а позитиви — на папері, плівці чи склі (діапози­тиви).

Розмір та інші показники фотопластин, фотоплівок і фото­паперу є стандартизованими.

Залежно від світлочутливого матеріалу фотографії бу­вають двох видів: галогеносрібні та безсрібні. В галоге-носрібних фотодокументах світлочутливим елементом є гало-генид срібла. У безсрібних — несрібні світлочутливі сполуки. Більшого поширення набули галогеносрібні фотографії.

Стійкість фотоплівок до зовнішніх дій визначають складом емульсійного шару. Найнадійнішими є фотоплівки з емульсією, що містить срібло: за ідеальних умов вони можуть зберігатися до тисячі років, чорно-білі та кольорові фотоплівки з іншими емульсіями можуть зберігатися від 10 до 150 років.

За кольором зображення фотодокументи бувають чорно-білі та кольорові. До 1930-х років фотографія була в основному чор­но-білою, в якій зображення утворювало металеве срібло висо­кої міри роздроблення. Згодом поширення набула кольорова фо­тографія, в якій зображення утворюється трьома фарбниками.

Залежно від цільового призначення розрізняють фотодо­кументи загального і спеціального призначення. До фотодоку­ментів загального призначення належать художні, хронікаль­но-документальні, науково-популярні фотодокументи, а також аматорська фотографія. До фотодокументів спеціального призначення відносять наукову, науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуційну (копії друкованих документів) та інші фотографії.

Діапозитив (від грец. dia — через + лат. positivus — пози­тивний) — позитивне фотографічне чи мальоване кольорове або чорно-біле зображення на прозорій основі (склі, плівці), що його розглядають на просвіт або проеціюють на екран за допо­могою діапроектору, діаскопу, епідіаскопу.

Діапозитиви належать до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме); вони бувають чорно-білими і кольоровими.

Діапозитив можна порівняти з окремою фотографією чи репродукцією картини, серію діапозитивів — з альбомом реп­родукцій. Серія діапозитивів складається з окремих пласти-нок-кадрів, які разом розкривають певну тему. Діапозитивні ілюстрації не є закінченим цілим, у них немає літературної ос-

210

нови — сценарію. їх текст — короткі пояснення до кожного зоб­раження. Діапозитиви прості у виготовленні, легкі й компактні.

Слайд — це, як правило, кольоровий діапозитив. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, вставлені у спе­ціальну рамку. Матеріальною основою слайдів є спеціальна плівка, стійкість якої до зовнішніх дій визначає склад емуль-сивного шару. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки — неміцність, недо­статню виразність порівняно з кінофільмом.

Діафільм (від грец. dia — через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film — плівка) — розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на фото- чи кіноплівці, поєднані загальною тематикою. Діафільм містить взаємопов'язане зображення (кадри), розташоване за логікою теми. Він посідає проміжне місце між фото- і кінодоку-ментами, часто характеризується як різновид кінодокумента. Діафільм відносять до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме).

У діафільмі чорно-білі чи кольорові кадри записані на одній або кількох кінострічках шириною 35 мм. Стрічку намотують на ролик — деталь, що обертається, у формі котушки чи бара­бана. Інформацію, що міститься в діафільмі, відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне ви­користання, чи за допомогою діапроекторів на екрані.

Неозвучені діафільми мають текст пояснення під кадром. Якщо текст озвучений на грамплатівці чи магнітній стрічці, діафільм називають діафонофільмом.

Головною перевагою діафільмів є те, що швидкість демонст­рації залежить від того, хто його показує, а кожен кадр може вивчатися так довго, як потрібно, що неможливо в разі вико­ристання кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в обігу і зберіганні, можуть демонструватися на нескладному устаткуванні та не вимагають для демонст­рації сильного затемнення приміщення.

Одночасно перевагою і недоліком діафільму є точно зада­ний порядок кадрів, який, з одного боку, допомагає користува­чеві вловити логіку розвитку теми, проте, з іншого боку, не дозволяє змінити порядок показу окремих кадрів.

За цільовим призначенням і тематичною ознакою діафіль­ми поділяють на: навчальні, науково-популярні, публіцис­тичні; історичні, літературно-художні тощо.

211

Розрізняють початковий і заключний кадри стрічки діа­фільму. На початку чи наприкінці документа розташовані тит­ри, що уточнюють його зміст і вказують авторів. До основних реквізитів діафільму належать: автор, назва (наведені чи на початковому кадрі, чи на етикетці коробки), художник чи ук­ладач, цільове призначення діафільму, фірма, що випускає до­кумент, відомості про кількість кадрів, їх колір, розмір, кількість роликів, час демонстрації.

Різновидом діафільма є епіфільм — добірка ілюстрацій з книг, фотографій, листівок тощо на непрозорих носіях ін­формації розміром не більше 150 X 150 мм, проектованих на екран за допомогою епіпроектора.

11.3. Фонодокумент

Фонодокумент (грец. phone — звук + документ) — це доку­мент, що містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису.

За каналом сприйняття інформації людиною це доку­мент аудіальний (розрахований на сприйняття інформації слу-хом). Звукозапис використовують у тому разі, коли отримання інформації можливе лише за його допомогою (запис голосів тва-рин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо). Варто підкреслити, що у фонодо-кументах може бути зафіксована не тільки музика чи шуми, але й мовлення людини, або вербально-звукова інформація.

Звукозапис — процес запису звукової інформації для її збе­реження і подальшого відтворення. Його здійснюють за схе­мою: мікрофон — підсилювач електричних коливань — при­стрій, що впливає на носій запису. Іноді звукозаписом називають записану звукову інформацію, тобто фонодокумент.

За приналежністю знаків запису до певних знакових сис­тем фонодокумент належить до технічно кодованих доку­ментів, інформацію На які наносять шляхом зміни поверхні носія чи його структури.

За матеріальною конструкцією носія фонодокументи поді­ляють на стрічкові (у формі кіноплівки і магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументів є грамплатівка та фо­нограма.

Грамплатівка — це механічна фонограма, яка має форму диска й отримана шляхом пресування, штампування чи вили-

212

вання. За способом запису грамплатівки поділяють на два ви­ди: монофонічні (одноканальні) та стереофонічні (двока­нальні).

Монофонічні та стереофонічні грамплатівки бувають трьох форматів: гігант (діаметр диску — 300 мм), гранд (діаметр диску — 250 мм), міньйон (діаметр диска — 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставля­ються спеціальні позначення: М — моно, С — стерео, Г — гнуч­ка, А — цифрова.

На паспорті платівки — етикетці — маленькому паперово­му колі в центрі диска, крім найменування запису і номера ДСТУ, є ряд умовних позначень. Монофонічний запис познача­ють трикутником, стереофонічний — двома колами, що пере­хрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки (число обертів за хвилину) позначається цифрою, наприклад, 33, 45, 78. Відтворення фонозапису передбачає ви­користання програвача, який відповідає виду запису.

Грамплатівки пакують в конверти. Розрізняють художній конверт, виготовлений зі спеціального паперу, і внутрішній конверт із поліетиленової плівки.

На художньому конверті, крім найменування запису, авто­рів творів і виконавців, указують прізвища звукорежисера і ре­дактора, які записали і підготували даний запис, художника чи фотографа, який оформив конверт тощо. На конверті також зазначають рік запису і випуску платівки, студію, що підготу­вала грамзапис, а також тираж випущеної платівки.

Грамплатівки є одним із найстаріших видів фонодокументів. Фонд документів великої історичної цінності складають платівки із записами промов, зустрічей із громадськими діячами, письмен­никами. До появи електронних документів із звукозаписами по­ширеними були платівки із записами навчальних програм і ма­теріалів на допомогу самоосвіті, фонохрестоматії тощо.

Фонограма (грец. phone — звук і gramma — запис, написан­ня) — документ, що є матеріальним носієм із записаними на ньо­му звуковими коливаннями (мова, музика чи умовний сигнал).

Залежно від системи звукозапису розрізняють фотогра­фічні, магнітні й оптичні фонограми.

Залежно від форми носія розрізняють магнітні фонограми на стрічці, магнітні відеофонограми в касеті, оптичні фо­нограми на диску.

Фотографічний запис звуку здійснюється на кіноплівках, з одночасним записом рухомого зображення.

213

Магнітний запис здійснюється спеціальними пристроями (магнітофонами, диктофонами) шляхом зміни магнітного поля носія інформації. Спосіб сприйняття їх інформації — аудіаль-ний, за допомогою спеціальних пристроїв, здатних відтворю­вати магнітний запис звуку.

Оптичний запис інформації дає можливість фіксувати і від­творювати як візуальну, так і аудіальну інформацію; здійснює­ться на оптичних дисках (див. тему 10).

Фотографічні фонограми використовують у фільмокопіях звукових кінофільмів, магнітні — для передання звуку на радіо, телебаченні, в побутових магнітофонах. Найпоширені­шими на сьогодні є фонограми на оптичних дисках.

Сукупність фонодокументів, довідкового апарату до них, технічних засобів відтворення звуку і спеціального устатку­вання для зберігання дисків і касет є фонотекою.

11.4. Кінодокумент

Кінодокумент — це документ, зміст якого зафіксовано за допомогою кінематографічних засобів і представлено у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень. Це ві­зуальний чи аудіовізуальний документ, створений кінемато­графічним способом.

За характером мовної знакової системи, в якій втілено інформацію, кінодокументи належать до зображувальних до­кументів, зміст яких зафіксовано у вигляді точного, зменше­ного, збільшеного або формалізованого відображення зовніш­ніх характеристик реального чи уявного об'єкта.

Матеріальною основою кінодокументів є кіноплівка — ба­гатошарова полімерна плівкова система. Кінодокументи явля­ють собою безперервний ряд фотознімків (кадрів), відмінних один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображуються. Під час швидкої зміни окремих знімків (24 кадри в секунду) складається враження руху відзнятих об'єктів. Таким чином кінодокументи відображають зобра­ження, що рухаються.

Основними видами кінодокументів є кіно- та відеофільм.

Кінофільм (грец. kineo — рухаю, рухаюся + англ. film — плівка) — сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (чи іншому носії), пов'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

214

Кінофільм забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом об­разотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подання значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

Інформаційні можливості кінофільму набагато ширші, ніж будь-якого іншого образотворчого документа, оскільки те, що сприймається на екрані, впливає на глядача не лише як інфор­мація про явища, процеси чи предмети, а й як їх безпосереднє адекватне відображення.

Кінофільми відносять до візуальних образотворчих доку­ментів динамічної проекції. їх знімають на чорно-білій чи кольоровій плівках, які іноді для захисту покриваються ла­ком. Під час зйомки кінофільмів запис зображення і звуку здійснюють окремо, їх поєднують у процесі редагування у спе­ціальній кінолабораторії.

За цільовим призначенням кінофільми поділяють на такі види: художні, науково-популярні, навчальні.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою поділя­ють на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики тощо.

Змістом науково-популярних кінострічок різних жанрів є викладення в загальнодоступній формі основ природничих, технічних і гуманітарних наук, ознайомлення з їх історією, по­пуляризація досягнень науки і техніки тощо.

Навчальні фільми призначені для використання у процесі навчання; це кінолекції, географічні, етнографічні, краєзнав­чі, мистецтвознавчі та інші фільми.

За способом зйомки (створення зображення) розрізня­ють кінофільми документальні, ігрові, мультиплікаційні.

Документальний кінофільм може бути хронікальним і мон­тажним. Основним змістом хронікально-документальних кіно­фільмів є справжні події, безпосередньо зафіксовані за допомогою кінокамери. Такі фільми містять багатий фактичний матеріал.

Ігрові кінофільми створюють шляхом використання ігри акторів за певним сценарієм.

Мультиплікаційний (анімаційний) кінофільм буває мальо­ваним і ляльковим.

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів в їх екранному зображенні кінофільми поділяють на широкоплівкові і вузькоплівкові (8 і 16 мм).

Науково-популярні та навчальні фільми знімають, в основ­ному, на 8 і 16 мм плівці, що сприяє їх показуванню в нестаціо-

215

нарних умовах. Більшість документальних і художніх фільмів знімають на 16, 35 мм плівці, що дає вищу якість зображення і звуку, але вимагає складної апаратури для демонстрації.

За способом проекції виокремлюють такі види кінофіль­мів: німий (з відзнятим зображенням), звуковий (із записом зображення і звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформат­ний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний тощо.

Основними різновидами кінофільмів є неозвучені (німі) та озвучені (що супроводжуються звукозаписами). Озвучені кінофільми шириною переважно 35 мм є найпоширенішим ви­дом кінофотофонодокументів, в яких звук і зображення поєд­нані не лише в сприйнятті користувача, а й технічно. Різнови­дом неозвученого кінофільму є фільм-петля. Це відрізок фільму, зазвичай 8 мм, кінці якого поєднані у формі петлі, що звільняє від необхідності перемотування плівки за частих пе­реглядах.

За тривалістю демонстрації кінофільми поділяють на два різновиди: повнометражні і короткометражні.

За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

Поширення кінозйомки в аматорській творчості, науці, промисловості тощо призвело до розподілу кінофільмів на про­фесійні (призначені для кіномережі) і непрофесійні (ама­торські кінофільми).

Різноманітність відображеної у фільмах інформації, добре налагоджене промислове виробництво копій роблять кінофільм одним з найпопулярніших видів кінофотофонодокументів. Проте демонстрація фільму є досить складним процесом, що ви­магає особливих умов і складної демонстраційної апаратури.

Кінофільм виготовляють фірми чи студії, супроводжують текстом, в якому дають коротку анотацію фільму. На коробці з бобіною вказують назву кінофільму, авторів фільму (прізви­ща режисера, оператора), назву студії чи фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції.

Відеофільм (латин, video — дивлюся, бачу + англ. film — плівка) — це фільм із записом зображення і/чи звуку на маг­нітну стрічку чи оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона чи на моніторі комп'ютера, чи за допомогою цифрової проекції. Під час відеоза-пису зображення перетворюється телевізійною камерою в послі­довність електричних сигналів (відеосигнали), які і фіксують на магнітній стрічці, магнітному чи оптичному диску.

216

Відеофільм перевершує кінофільм за такими параметрами, як простота виготовлення і демонстрації, вартість виготовлен­ня й устаткування для виготовлення і демонстрації, швидкість створення. Відеофільм знімають невеликою і легкою відеока-мерою, запис зображення і звуку триває одночасно. Відеофільм може бути показаний в незатемненій кімнаті, відеоплівку мож­на зупиняти в будь-який момент. Недоліком відеофільму є пев­ною мірою обмеженість аудиторії для його показу: у разі про­ектування відеофільму на великий кіноекран чіткість зображення знижується. Крім того, частий показ відеофільму частково призводить до спотворення зображення.

Відеофільм вважають різновидом кінодокумента, але відмінності у створенні та використанні іноді спричиняють його виокремлення як відеодокумента.

У наш час відеофільм є домінуючим типом фільму в жур­налістиці, навчальній діяльності, сфері відпочинку. Цифрові відеокамери збільшують перспективи створення відеофільмів, їх використовують для зйомки якісного відеоматеріалу для Web-вузлів Internet. Зміст відеофільмів становить класика світового та українського кінематографа, видатні твори театру, концертні програми, нариси про видних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, детективи, бойовики тощо.

Відеофільми різноманітні за жанрами і цільовим призна­ченням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний тощо.

За матеріальною конструкцією відеофільми поділяють на плівкові та дискові, за способом запису і прочитування інфор­мації — на магнітні та оптичні документи. Найпоширені­шим є оптичний відеофільм, що створюють за допомогою оп­тичних способів запису, зчитування та відтворення даних.

Кіно-, діа-, відеофільми разом з довідковим апаратом і техніч­ними засобами для їх відтворення на екран у фондах ін­формаційних служб і бібліотек називають фільмо- чи відеотеками.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Якими є найхарактерніші ознаки кінофотофонодоку- ментів?

2. Які є різновиди кінофотофонодокументів за способом до­ кументування?

3. Що відрізняє кінодокумент від інших видів кінофотофо­ нодокументів і які його різновиди?

217

4. Які є види кінофільмів за цільовим призначенням і спо­ собом зйомки?

5. Що таке відеофільм?

6. Якими є особливості фотодокумента та які його різновиди?

7. Що таке діапозитив?

8. Які є види фонодокументів та які їх характеристики?

Література: 20; 31; 33; 44; 45; 59; 98; 108; 111; 112; 129.