II. Виконати практичні завдання:

1. Дати порівняльну характеристику різних видів образо­ творчих видань (плакат, естамп, художня листівка, художня репродукція, альбом, календарик) за цільовою ознакою.

2. Визначити ознаки поділу картографічних видань.

3. На карті чи в атласі знайти об'єкти та явища, позначені різними картографічними та позамасштабними умовними зна­ ками, способами якісного фону, лініями руху, ізолініями. Ви­ значити їх вид за змістом і формальними ознаками.

4. Визначити види нотних видань за загальними та спе­ цифічними ознаками класифікації.

5. Скласти схему класифікації картографічних видань за різними ознаками.

6. Скласти схему класифікації нотних видань за різними ознаками.

182

МОДУЛЬ 4. ТЕХНОТРОННІ ДОКУМЕНТИ

Технотронні документи виділяють за способом запису інформації (способом створення документа). Це документи, що створюються за допомогою технічного пристрою (машини) шляхом автоматичного відтворення дійсності (наприклад, фото­графії чи звукозапису) або як результат виконання певної про-грамл. Поняття «технотронні документи» об'єднує документи, яким притаманне «технічне походження»: кінофотофонодоку-менти, мікрографічні документи, електронні документи. Різнови­дами технотронних документів є магнітні, оптичні, магнітооп­тичні записи звуку, зображення, писемної або звукової мови.

Стандарти на термінологію видань визнають, що видання мо­жуть бути не тільки друкованими, називаючи інші види: електрон­не і комбіноване видання. Варто було б визнати й інші технотронні видання: аудіальне, проекційне, аудіовізуальне. Для видань, що мають технотронне походження, у вихідних відомостях додатково вказують їхні технічні характеристики, щоб можна було правиль­но вибрати спосіб відтворення інформації з таких документів.

Тема 10. Документи на нетрадиційних носіях інформації

Виокремлення «документів на нетрадиційних носіях інфор­мації» є умовним. Сьогодні такими називають документи, які, на відміну від традиційних (паперових рукописних і/чи друко­ваних), вимагають для запису й відтворення інформації обов'язкового використання технічних засобів. Отже, доку­менти на нетрадиційних носіях інформації виокремлюються не тільки за особливостями матеріального носія, але й за спосо­бом документування, тобто способом запису інформації на ньому. За способом створення і використання (видобування інфор­мації з них) вони можуть належати до кінофотофонодоку-ментів чи до електронних документів.

10.1. Перфорований документ

Перфорований документ — це документ, у якому інформа­ція записана способом перфорування (пробивання) чи вирізан­ня в різних комбінаціях певної кількості отворів (перфорацій)

183

в заданій послідовності. Кожна перфорація містить у собі інформаційну одиницю, а сума прорізів чи пробивок — повну інформацію, яка може складатися з тисячі і більше одиниць (якщо використовують поєднання кількох отворів).

Інформацію у перфорованому документі фіксують за допо­могою перфоратора — пристрою для записування інформації шляхом пробивання отворів в перфоносіях.

За матеріальною конструкцією носія перфоровані доку­менти поділяють на карткові (перфокарти, апертурні карти) і стрічкові (перфострічки).

Перфокарти і перфострічки, зокрема, різняться за матері­альною основою — вони бувають паперові (частіше за все), пласт­масові (перфокарти) і целулоїдні чи лавсанові (перфострічки); за розташуванням матриці — перфокарти з крайовою чи внут­рішньою перфорацією; за способом оброблення — перфокарти ручного і машинного сортування; за цільовим призначенням — облікові, довідкові, бібліографічні, діагностичні, навчальні.

Перфокарта (скорочено від перфорований і карта) — застарілий носій інформації, призначений для використання системами автоматичного оброблення даних, у формулі окремого цупкого аркуша паперу, що подає інформацію наявністю чи відсутністю отворів у певних позиціях карти.²⁹

Комп'ютери першого покоління, в 20—50-ті роки ХХ-го століття, використовували перфокарти як основний носій для зберігання та оброблення даних. Згодом, протягом 1970-х — початку 1980-х, їх використовували лише для зберігання да­них і поступово вони були замінені гнучкими магнітними дис­ками великого розміру.

Головною перевагою перфокарт була зручність маніпуляції даними — в будь-якому місці колоди можна було додати кар­ти, видалити, замінити одні карти іншими (тобто фактично ви­конати багато функцій, пізніше реалізованих в інтерактивних текстових редакторах).

Перфокарти ручного сортування (або «ручні» перфокар­ти) дозволяли за допомогою найпростішого і дешевого устатку­вання приблизно вдесятеро швидше здійснювати такі трудо­місткі операції, як сортування, групування і добір інформації,

^{2 9} Існувало багато різних форматів перфокарт; найпоширенішим був «фор­мат IBM», введений 1928 р. — 12 рядків і 80 колонок, розмір карти 187,325 х 82,55 мм, товщина карти 0,178 мм. Спочатку кути були гострими, з 1964 р. — округлими (втім, у СРСР і пізніше використовували карти з незаок-ругленими кутами).

184

тобто давали можливість багатоаспектного пошуку. Перфокар-тя ручного сортування поділяли на карти з внутрішньою і зов­нішньою перфорацією.

Перфокарти із внутрішньою перфорацією називали візу­альними, або суперпозиційними перфокартами. Запис на візу­альних (суперпозиціиних) перфокартах здійснювали способом пробивки перфокарти в точці, координати якої поставлені в однозначну відповідність адресі цього документа. Одна супер-позиційна перфокарта призначалася для позначення якоїсь однієї ознаки (теми, питання тощо), а потім за допомогою про­бивок певних чисел позначався документ, де розміщена інфор­мація про цю ознаку.

Використовуючи такі перфокарти на кожен предмет, поз­начений ключовим словом чи дескриптором, заводили окрему суперпозиційну перфокарту. На перфокарті записували номер документа, в якому йшлося про предмет, вказаний у ній. Запис номера виробляли шляхом пробивання перфокарти в осередку, закріпленому на ній за цією ознакою.

Найпростіші завдання, які дозволяли вирішити суперпо-зиційні перфокарти — це поточний облік дрібних щодо інфор­мації об'єктів, на кожен з яких недоцільно заводити нову карту.

Видами перфокарт із внутрішньою перфорацією, або супер­позиціиних перфокарт, є: картки типу «ZATO», комбіновані, щілисті перфокарти, карти-грати, зведені фотографічні кар­ти, клясерні та апертурні карти.

Наприклад, клясерні карти були забезпечені одним чи кількома кишенями, щоб розмістити в них фотокадри окремих документів невеликого обсягу: листів, патентних описів, фірмових проспектів, рентгенівських знімків та ін. В одних ви­падках клясерна карта — це модернізована форма футляра, що забезпечувала не лише збереження, а й багатоаспектний по­шук, в інших — альбом («клясер»), досьє, справа.

В апертурну карту вмонтовували кадр мікрофільму, відрізок неперфорованої плівки чи мікрофішу. Такі карти ще називали перфорованими картами типу «джекет». На відміну від клясер-ної, апертурна карта розрахована на документи великого обсягу із стабільнішою інформацією. На карті вирізували вікно — «апер­туру» — і вставляли в нього частіше за все прозору мікрофото­копію із двостороннім текстом. Основним типом апертурної пер­фокарти можна вважати 80-колонкову перфокарту з апертурою (вікном, що калібрувалося) формату Д (ЗО х 41 мм), в яку вклею­вали один кадр неперфорованого 35 мм мікрофільму.

185

Головна перевага апертурних перфокарт полягала в тому, що такі перфокарти дозволяли скоротити на 80 і більше відсот­ків площу приміщень, що використовували для зберігання до­кументів, а також забезпечували швидкий пошук цих доку­ментів і виготовлення їх копій.

Апертурні перфокарти були ручного і машинного сортування.

Перфокарти із зовнішньою перфорацією могли мати отвори з одного, двох, трьох чи усіх боків. Були перфокарти з одним, двома, трьома і більше рядами перфораційних отворів.

На периферію картки наносили різні ознаки або вирізкою, ви­робленою від отвору, або вирізкою простору між двома пробивка­ми, або за допомогою рейтерів. Рейтерні карти оснащували по верхньому краю кольоровими пластмасовими рейтерами, з яких кожен мав свій колір (червоний, синій, зелений). Отвір позначали певним кольором рейтера для певної інформації.

Перфокарти ручного сортування і рейтеркарти застосовува­ли для бібліографічного пошуку і виконання облікових, конт­рольних і статистичних операцій.

Застосування рахунково-перфораційних машин спричинило створення перфокарт машинного оброблення (сортування).

На відміну від інших видів перфокарт, вони мали міжна­родний формат 187,4 х 82,5 мм. Верхній лівий кут їх було зріза­но. Все поле, за винятком верхнього краю, було заповнено роз­рядними колонками цифр від 0 до 9, що співвідносилися з позиціями. Швидкість оброблення машинних перфокарт до­сягала 2 000 карт на хвилину.

Перфострічка (перфорована стрічка) — застарілий носій ін­формації у формі паперової³⁰ стрічки з отворами, на яку дані наносили певною послідовністю кодових комбінацій отворів. Кожна кодова комбінація кодувала один знак і розміщувалася на стрічці перпендикулярно напряму її руху.

Завдяки простоті пристроїв уведення-виведення перфо­стрічка набула поширення в комп'ютерній техніці. Комп'ютерні

⁸⁰ Папір для перфострічки виготовляли з таких марок:

А — високоміцний з антистатичною обробкою для перфораційної стрічки ба­гаторазового використання у пристроях введення-виведення систем оброблення інформації й устаткування;

Б — з антистатичною обробкою для перфораторної стрічки, що використову­вали в зовнішніх пристроях засобів обчислювальної та інформаційної техніки;

В — без антистатичної обробки для перфораторної стрічки одноразового вико­ристання у пристроях введення-виведення систем оброблення інформації та теле­графних апаратах;

Г — промаслена для перфострічки, що використовували у пристроях введен­ня-виведення швидкісного фотонабору і в телеграфі.

186

перфострічки мали ширину 7 чи 8 рядів і їх використовували для записування кодування ASCII³¹. Були стрічки і з іншою кіль­кістю рядків (навіть із двома). Використовували в мінікомп'юте-рах для введення-виведення інформації до середини 1980-х років; вони були замінені магнітними носіями інформації.

Переважне розповсюдження отримали перфострічки із цупкого паперу, шириною 17,5; 20,5; 22,5 і 25,4 мм і товщи­ною близько 0,1 мм. Ширина і товщина перфострічки, форма отворів та їх розташування зазвичай визначалися матеріалом, з якого була виготовлена стрічка, і конструкцією перфоратора.

Інформацію наносили на перфострічки шляхом пробиван­ня механічно або електромеханічно перфораторами круглих інформаційних і транспортувальних отворів на кодових доріжках (позиціях) із швидкістю до 300 рядків за секунду; відтворення (зчитування) інформації здійснювали електроме­ханічно або за допомогою фотоелементів зі швидкістю до 3 000 рядків за секунду. Перфострічки призначалися для тривалого зберігання і багаторазового відтворення інформації.

Сутність перфострічок полягала в автоматичному і стабіль­ному записуванні даних, які фіксувалися за допомогою напе­ред розробленого коду (тобто комбінації отворів) на перфо­стрічку. Перфострічки використовували під час передавання чи прийому телеграфних депеш; у роботі на обчислювальних машинах й іншій організаційній техніці, на спеціальних де­шифраторах тощо; як запис інформації наукового і технічного характеру і т. д. на різних машинах і пристосуваннях.

Перфострічки мали ряд переваг: можливість за їх допомогою об'єднувати різні рахункові й обчислювальні машини і комплек­си, під'єднувати до них периферійне устаткування; простоту об­роблення інформації, нанесеної на перфострічку (сортування, розподіл, об'єднання, коригування і т. д.); можливість нанесення інформації на перфострічку автоматично, паралельно з основни­ми процесами без значних додаткових витрат; можливість бага­тократного використання інформації, записаної на перфострічці; невисоку вартість устаткування; можливість передавання інфор­мації, записаної на перфострічці, лініями зв'язку тощо.

Недоліком перфострічок, порівняно з перфокартами, була низька механічна міцність стрічки і неможливість «ручного редагування» текстових файлів (додаванням чи заміною пер­фокарт у колоді). Порівняно з магнітними стрічками основним недоліком була низька швидкість читання/записування.

³¹ ASCII — це абревіатура від American Standart Code Information Interchange, в перекладі — Американський стандартний код для інформаційної взаємодії.

187

10.2. Мікрографічний документ

У масиві документів особливе місце посідають носії інфор­мації, що містять одне чи кілька мікрозображень, які отрима­ли загальну назву мікрографічних документів або мікроформ.

Мікрографічний (грец. mikros — малий, grapho — пишу) до­кумент, який виконують на мікроносії як мікрокопію чи оригінал документа. Мікродокумент — це фотодокумент на плівковому або іншому носії, для виготовлення та використання якого потрібна мікрографічна техніка. Цей клас документів ста­новлять мікрофільми, мікрофіші і мікрокарти.

Мікрографічні документи³², або мікроформи (репрографічна копія, що містить одне чи кілька мікрографічних зображень), виробляють у компактній формі на фото-, кіно-, магнітострічці чи оптичному диску. їх відмітними особливостями є малі фізичні розміри і вага, значна інформаційна місткість, ком­пактність зберігання інформації, необхідність спеціальної апа­ратури для її зчитування.

Класифікація мікроформ — одна із суперечливих і недо­статньо розроблених у сучасному документознавстві. До основ­них видоутворювальних ознак мікроформ, як правило, відно­сять: походження, спосіб документування, спосіб запису інформації, матеріальну основу документа, форму носія інфор­мації, інформаційну місткість та ін.

За ознакою походження мікроформи поділяють на два ви­ди: оригінальні мікродоку менти і мікрокопїі.

Спочатку почали створювати мікрокопії (рукописів, книг, га­зет, малюнків, креслень і т. п.), що зменшують розміри оригіна­лу в кілька разів (10, 100 і більше). Мікрокопії завжди передує документ на паперовій основі. Пізніше інтеграція процесів об­числювальної техніки і мікрографії призвела до підготовки оригі­нальних мікродокументів, яким не передує документ у традицій­ній друкованій формі. Інформацію з ЕОМ виводять прямо на мікрофішу або мікрофільм, минувши паперову основу.

За способом документування розрізняють фотографічні та поліграфічні мікроформи. Залежно від матеріальної основи

³⁸ Мікрографічні документи є результатом процесів репрографії, мікрографії або мікрофільмування. Репрографія — галузь науки і техніки, що охоплює су­купність способів, процесів і засобів відтворення зображень оригіналів для отри­мання копій без використання набірних друкованих форм і основана на застосу­вання носіїв, що змінюють фізико-хімічні влстивості під дією випромінювання. Мікрографія — напрям репрографії, що об'єднує способи виготовлення, оброблен­ня та використання мікроформ. Мікрофільмування — сукупність процесів виго­товлення мікроформ на різних носіях.

188

мікроформи поділяють на прозорі і непрозорі. З них до відтво­рюваних фотографічним способом відносять мікровідбитки на прозорій основі (рулонний мікрофільм, мікрофільм у відрізку, прозора мікрокартка-мікрофіша); мікровідбитки на непро­зорій основі (мікрокарта, мікроформи, відтворені поліграфічним способом, мікропринт, мініатюрне факсиміле, мініатюрний офсетний друк). Є також магнітні, лазерні, оп­тичні, голографічні та інші мікроформи.

За способом запису інформації розрізняють мікроформи двох видів: аналогові й дискретні. В аналогових мікроформах мікрозображення натуральне (незакодоване), зменшене за форматом. До них належать: мікрофільми, мікрофіші, мікро-принти тощо. На дискретних мікроформах інформація запи­сана закодовано, наприклад, лазерні мікроформи (голографіч­ні мікроформи, оптичні диски), магнітні мікроформи (магніто-оптичні диски, магніто-відеодиски і класичні магнітоформи: магнітні стрічки, магнітні карти, магнітні дис­ки) і мікроформи електромеханічного запису (аналогові відео-форми).

За матеріальною конструкцією розрізняють рулонні мікро­форми з лінійним розташуванням мікрозображень (рулонні мікрофільми), плоскі носії з двомірним розташуванням мікро­зображень (мікрофіші, непрозорі мікрокарти), складні мікро­форми (клясерні карти типу «джекет», апертурні карти).

Залежно від інформаційної місткості розрізняють мікро­форми великої (рулонні мікрофільми на котушках місткістю до 44 тис. кадрів, ультрафіші — до 3,2 тис. кадрів) і малої місткості (мікрофіші до 60-100 кадрів, непрозорі мікрокарти до 100 кадрів, апертурні карти до 8 кадрів).

Залежно від термінів зберігання — мікроформи довготри­валого та постійного зберігання.

Мікроформи належать до документів, зміст яких людина сприймає опосередковано; для їх створення і використання потрібні спеціальні апарати — читально-копіювальний або чи­тальний апарат.

Мікроформи широко використовують для зберігання вели­ких обсягів копій документів і даних.

Мікрофільм — зменшена копія документа, отримана фото­графічним способом; містить одне чи кілька текстових і гра­фічних мікрозображень, поєднаних спільністю змісту.

За часом появи в зовнішньому середовищі мікрофільми поді­ляють на два види: мікрофільми-оригінали і мікрофільми-копії.

189

Мікрофільм-оригінал — це мікрофільм першого поколін­ня, виготовлений в результаті безпосереднього фотографу­вання документа. Такій мікрофільм використовують на пра­вах або замість оригіналу документа. Мікрофільм на правах оригіналу має відмітний символ «ТІ» (подлинник, за пропис­ною буквою російського алфавіту), який розташовують на по­чатку або в кінці рулону, відповідно перед і після контроль­них кадрів. Мікрофільм-копія — це мікрофільм другого покоління, виготовлений в результаті послідовного копіювання мікрофільму-оригіналу першого покоління п-ну кількість разів. На мікрофільмі-копії, отриманої з мікрофіль­му-оригіналу, відмітний символ має отвори (перфорації), що визначають його порядковий номер: дублікат 1-ге, дублікат 2-га і т. д.

Мікрофільм на рулонній плівці називають рулонним мікро­фільмом. Він може складатися з одного чи кількох рулонів; на одному рулоні може бути кілька мікрофільмів. Такі носії, ін­формацію на яких розміщують послідовно по всій довжині ру­лону — сторінка за сторінкою, креслення за кресленням, — відносять до лінійних або безперервних мікрооригіналів.

Більшість рулонних мікрофільмів виробляють на стандарт­них фотоплівках шириною 16, 35 і 70 мм. Найбільш широко для мікрофільмування різних документів (наприклад, архів­них матеріалів) застосовують плівку шириною 35 мм. На плівці шириною 16 мм, як правило, копіюють машинописні докумен­ти (наприклад, звіти про науково-дослідницьку роботу та до­слідно-конструкторську розробку). Великі за форматом доку­менти (карти, креслення, схеми) копіюють на плівці шириною 70 мм. Довжина рулону мікроплівки в основному становить 30-35 м. На рулоні 35 мм плівки поміщається 750-860 кадрів, а на плівці шириною 70 мм — 240-280 кадрів.

Мікрофільми зберігають у касетах, металевих коробках, розміщених у сейфах.

За простотою і швидкістю виготовлення рулонні мікрофіль­ми перевершують всі інші мікроформи. За одну годину можна зняти до ЗО 000 сторінок під час зйомки в апаратах з автома­тичним поданням сторінок оригіналу. Перевага рулонних мікроносіїв полягає ще й в тому, що на них може бути відзня­та велика кількість кадрів, при цьому виключається мож­ливість втрати частини сфотографованих документів. Рулонні мікрофільми є порівняно дешевими.

190

До недоліків рулонних мікрофільмів можна віднести: складність пошуку окремого документа в їх масиві; трудоміст­кість внесення змін і доповнень; підвищене зношення плівки, оскільки в разі пошуку документа потрібен перегляд всього руло­ну; неможливість прямого доступу до документа та ін. Незважаю­чи на це, рулонні мікрофільми використовують як носії інфор­мації для виготовлення одиничних екземплярів мікрооригіналів, під час створення страхової частини архівних фондів .

Мікрофільм у відрізку — мікрофільм на рулонній плівці як відрізок завдовжки не більше 230 мм.

Відрізки мікрофільмів уперше були застосовані ще в 1950-х роках для зберігання і ручного пошуку мікрофільмів. Рулонну плівку розрізають на відрізки по 5—10 кадрів, ці відрізки вкла­дають потім в наклеєні на стандартні планшети прозорі кон­верти. На одному планшеті закріплюють певну кількість кон­вертів. Планшети з відрізками мікрофільмів зберігають у папці. Пошук необхідної інформації здійснюють за «змістом», в яко­му зазначають номер планшета, а також координати кадру по вертикалі (номер конверта) і горизонталі (номер кадру).

Мікрофіша — мікроформа на форматній прозорій плівці, мікрозображення на якій розташовані рядками чи колонками. Залежно від кількості рядків розрізняють типові розміри мікрофіш: МФ-2 (відповідно, 2 рядки і т. д.), МФ-6, МФ-60, МФ-63, МФ-98, МФ-208, МФ-240, МФ-325, МФ-420.

Шкрофіші бувають оригіналами (зробленими з використанням комп'ютерів) і копіями документів. На мікрофішах розташовують, зокрема, звіти про науково-дослідницьку роботу. Читати мікро-фіші можна на читальному апараті за допомогою діапроектора.

Залежно від кратності зменшення зображення під час зйомки і кількості кадрів мікрофіші поділяють на:

• мікрофіші (кратність зменшення від 18^х до 24^х, кількість кадрів від 60 до 90);

• су пер мікрофіші (кратність зменшення від 50^х до 60^х, кількість кадрів від 200 до 300);

• ультрамікрофіші (кратність зменшення від 100^х до 150^х, кількість кадрів до 3 200).

Інформаційне поле мікрофіш складається з поля заголовка і растрового* поля. Зверху розміщують заголовок, що відображає

■ Растр — малюнок, створюваний на екрані (в кадрі) сукупністю ліній з великою кількістю дрібних однотипних елементів (отворів, щілин, лінз, призм тощо), що створюють разом своєрідну гратку. Растрове поле — площа, зайнята растром.

191

зміст документа. Запис мікрозображень у растровому полі здійснюють послідовно в горизонтальному і вертикальному напрямках; в рядку — зліва направо, у графі (колонці) — звер­ху вниз. Положення кожного кадру однозначно визначають номером рядка і графи. Мікрозображення в растровому полі розташовують в положенні, придатному для читання. Поло­ження мікрозображення позначають координатами растра: рядки — літерами або цифрами, графи — цифрами.

Мікрофіша порівняно з рулонним мікрофільмом має ряд переваг. Пошук необхідної інформації, якщо відомий номер кадру, здійснюється простіше, ніж в рулонних мікрофільмах. Менше механічне зношення плівки, оскільки в разі пошуку є видимою лише одна мікрофіша, що містить потрібну інфор­мацію, а не весь документ; крім того, знаючи пошукові ознаки (наприклад, номер мікрофіші і кадру), за допомогою інфор­маційно-пошукового пристрою³³ можна точно підвести потріб­ний кадр під об'єктив читального апарату.

Мікрокарта — мікроформа на форматному носії з непрозо­рою основою, що вміщують в апертурну чи клясерну карти (див. с 185-186).

Мікрокарта — це документ, аналогічний мікрофіші, але виго­товлений на непрозорій основі (на відрізку фотографічного чи зви­чайного паперу, а також на металевій основі). Читають мікрокар-ти на читальних апаратах за допомогою епіпроектора (тобто у відображеному світлі). Мікрокарти мають підвищену ме­ханічну міцність, порівняною з міцністю друкованих книг, жур­налів, фотокопій. Для мікрокарт характерні всі переваги мікрофіш. Крім того, в мікрокарті можна використовувати і лицьовий, і зворотний бік, розмістивши на одному боці пошуко­вий образ документа, бібліографічний опис, анотацію чи реферат документа, а на іншому — мікрозображення всього документа.

Мікрокарти виготовляють двома способами:

1. використовують негатив на рулонному носії, отриманий на плівці звичайним способом. Після проявлення плівку розрізають на смужки, які вмонтовують в ряди. Для отримання позитива мон­ таж копіюють контактним способом на світлочутливому папері;

2. оригінали фотографують безпосередньо на світлочутли­ вому форматному матеріалі. Знімають зображення за допомо­ гою спеціальної апаратури, в якій світлочутливий матеріал ав­ томатично переміщується.

³³ Інформаційно-пошуковий пристрій — апарат для автоматизованої вибірки мікроформ з масиву і/чи кадру шкроформи.

192

X

Мікрокарти з високою кратністю зменшення (100-200 ) слугують для тривалого архівного зберігання великих документ-них масивів у дуже малих об'ємах.

10.3. Магнітний документ

Магнітні документи вирізняються з-поміж інших видів до­кументів способом, що використовують для запису і зчитуван­ня інформації. Інформацію на магнітних документах запису­ють шляхом зміни залишкової намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія.

До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку, магнітну карту, магнітний диск (жорсткий і гнучкий).

Магнітна стрічка — носій інформації у формі стрічки з гнуч­кої непрозорої плівки з феромагнітним покриттям. Магнітна стрічка містить звукову або цифрову інформацію, закріплену електромагнітним способом. Використовують в ЕОМ, аудіо-і відеотехніці.

Запис і зчитування інформації на магнітній стрічці здійсню­ють за допомогою стримерів, а також магнітофонів, що забезпе­чені приставками (адаптерами), які суміщають їх з комп'ютерами.

Інформаційна місткість стримерів (стрічкових накопичу-вачів) складає 25 Гб у звичайному форматі і 50 Гб у разі ущіль­нення. Свою назву вони мають від використовуваного виду інерційного стрічкопротяжного пристрою (streaming tape transport). Стримери відрізняються один від одного типом ви­користовуваних картриджів, магнітних головок запису-зчи-тування інформації та технологією ущільнення даних.

Використовують також цифрову аудіострічку — Digital Audio Tape (DAT) — магнітну стрічку із записом аудіоінфор-мації (музичні твори, мова) в цифровій формі. Касети цифро­вих аудіострічок захищені від копіювання, мають малі розміри (вдвічі менше звичайних) і високу місткість запису: тривалість відтворення з обох боків становить 4 години.

Магнітна карта — носій інформації у формі гнучкої пласти­ни з магнітним покриттям. Магнітна карта являє собою неве­лику пластмасову тришарову карту на поліефірній основі, на яку окремими вузькими смугами наносять робочий магнітний шар завтовшки 12-17 мкм, який покривають потім захисним шаром з поліефірної плівки завтовшки 10-12 мкм.

193

Магнітний диск — носій інформації у формі диска з феро­магнітним покриттям для запису. Магнітні диски поділяють на гнучкі (дискети) і жорсткі.

Гнучкий диск (флопі-диск), або дискета — це диск, виго­товлений із пластика. Гнучкий магнітний диск широко вико­ристовують в ПЕОМ, він є змінним носієм інформації або програм­ного забезпечення. Його зберігають зовні комп'ютера і вставляють в накопичувач у разі необхідності.

За діаметром носія дискети поділяють на стандартні (діаметр 203 мм), міні-диски (діаметр 133 мм) і мікродиски (діаметр 89; 82,5; 76,2 мм). Стандартними для ПЕОМ є мікро­диски з діаметром 89 мм.

За конструкцією дискети поділяють на два види: 3,5' і 5,25' (відповідно — 89 і 133 мм в діаметрі). Основне значення для користувача має місткість диска, тобто обсяг інформації, який можна на ньому зберегти. В даний час часто використовують дискети місткістю 1,44 Мбайт.

Дискети поміщені в жорсткий пластмасовий конверт, що значно підвищує їх довговічність і надійність. Вікно для зчиту­вання інформації з диску в неробочому стані закрито захисною засувкою і автоматично відкривається лише під час розміщен­ня дискети в накопичувачі.

Недоліком дискет, порівняно з новітніми носіями інфор­мації, такими, як, наприклад, флеш-карти, є незначний обсяг інформації, що на них зберігають, незначна швидкість пере-дання даних та невисока надійність. Однак, дискети мають по­пит серед користувачів з огляду на найбільшу встановлену ба­зу дисководів (пристроїв для запису-зчитування даних).

Різновидом дискет є Zip-дискета, розміром 3,5', місткістю від 100 до 750 Мб, яка підтримує формат Zip — популярний формат ущільнення даних та архівації файлів. Файл у цьому форматі зазвичай має розширення.zip і зберігає в ущільненій чи неущільненій формі один чи кілька файлів, які можна з ньо­го вилучити шляхом розпакування за допомогою спеціальної програми.

Жорсткий магнітний диск — це кругла плоска пластинка, виготовлена з твердого матеріалу (металу), вкритого феромаг­нітним шаром. Це так звані вінчестери. Вони призначені для постійного зберігання інформації, використовуються у процесі роботи з персональним комп'ютером і встановлюються всере­дині нього.

194

Вінчестери значно перевершують гнучкі диски. Вони ма­ють кращі характеристики місткості, надійності і швидкості доступу до інформації. Тому їх застосування забезпечує швид­кісні характеристики діалогу користувача і реалізованих про­грам, розширює системні можливості з використання баз да­них, організації багатозадачного режиму роботи, забезпечує ефективну підтримку механізму віртуальної пам'яті.

Основою вінчестера є алюмінієвий диск товщиною близько 1,9 мм, на який нанесений феромагнітний робочий шар зав­товшки 0,6-1,2 мкм.

Розрізняють два види жорстких магнітних дисків: жорсткий диск {hard disk) — вбудований у накопичувач (дисковод) пакет закріплених один над одним магнітних дисків, які неможливо ви­лучити в процесі експлуатації комп'ютера; зйомний жорсткий диск (removable hard disk) — пакет магнітних дисків, поміщених у захисну оболонку, які в процесі експлуатації комп'ютера можна виймати і замінювати іншими.

Накопичувачі на жорсткому диску відрізняються один від од­ного перш за все своєю місткістю, тобто кількістю інформації на диску. Сьогодні в персональних комп'ютерах використовують жорсткі диски місткістю до десятків Гбайт. Друга істотна для ко­ристувача характеристика жорсткого диска — час доступу до інформації. Для сфери застосування, що вимагає інтенсивного обміну інформацією (наприклад, інформаційно-пошукових сис­тем), цей показник є винятково важливим. Середній час пошуку для дисків, що використовують в комп'ютерах IBM AT — близь­ко 17 мілісекунд (мс). Більш швидкі диски мають час доступу від 8 до 15 мс.

10.4. Оптичний документ

Оптичний документ належить до новітніх носіїв інформа­ції, основаних на оптичних способах запису, зчитування і від­творення. З усієї маси документів він вирізняється способом документування. Сучасні електронні документи записують, головним, чином на оптичних дисках.

Оптичний документ акумулює в собі переваги різних спо­собів запису інформації і матеріалів носія. Важливою перевагою даного носія інформації є його універсальність, тобто можли­вість запису і зберігання в єдиній цифровій формі інформації будь-якого виду — звукової, текстової, графічної, відео. Крім того, оптичний документ дає можливість організації і зберіган­ня інформації у вигляді баз даних на єдиному носії, а також

195

створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечу­ють доступ до таких баз даних.

Оптичний документ — це інтегральний вид документа, здатний увібрати в себе переваги і можливості друкованої кни­ги, мікро-, діа- і відеофільмів, аудіозапису і т. д., причому все це одночасно. Він необхідний для тривалого зберігання вели­ких масивів інформації.

Для оптичних документів характерні висока швидкодія запису інформації та доступу до неї і низька вартість зберіган­ня інформації.

Найперспективнішим видом оптичного документа, що вирізняється за формою носія і особливостями користування, є оптичний диск — загальна назва для носіїв інформації, що мають форму дисків, запис на які здійснюють за допомогою оп­тичного випромінювання. Диск зазвичай плоский, його основа зроблена з полікарбонату, на який нанесено спеціальний шар, призначений для збереження інформації. Для зчитування інформації використовують зазвичай промінь лазера, що спря­мовується на спеціальний шар і відбивається від нього. Під час відбиття промінь викривляється маленькими виїмками на спеціальному шарі, і це можна виміряти.

Об'єктами зберігання на оптичних дисках можуть бути: енциклопедичні, науково-технічні, галузеві довідники і слов­ники, нормативно-довідкові бази даних, аудіовізуальні на­вчальні посібники, навчальні та ігрові програми, відеофіль-ми,фонограми, фотографії й інші документи.

Розрізняють три покоління оптичних дисків:

• перше поколінні — лазерний диск та магнітооптичний диск;

• друге покоління — DVD, Universal Media Disk та інші;

• третє — Blue-ray Disk, Holographic Versatile Disk, HD DVD та інші.

Лазерний диск, чи так званий «компакт-диск» (Compact Disk — «CD», «Shape CD», «CD-ROM», «КД ПЗУ» — це оптич­ний носій інформації у формі диску з отвором в центрі, інфор­мація з якого зчитується за допомогою лазера. Початково ком­пакт-диск був створений для цифрового зберігання аудіо (так званий Audio-CD), однак згодом почав використовуватися як пристрій для зберігання даних широкого призначення (так званий CD-ROM).

Аудіодиск — це компакт-диск, на який в неущільненому фор­маті записана мова чи музика. Звичайний аудіодиск може бути зчитаний на різній апаратурі: музичних центрах, магнітолах, ав­томобільних CD-чейнджерах, комп'ютерах. Аудіо-компакт-дис-

196

ки за форматом відрізняються від компакт-дисків з текстовими даними, однак обидва диски молена зчитати на комп'ютері.

Абревіатура CD-ROM означає «Compact Disk Read Only Memory», що в перекладі означає: компакт-диск, призначений тільки для читання. Запис інформації на CD-ROM здійснюється тільки один раз, у промислових умовах. Зміни запису і перезапис на CD-ROM неможливий. «КД ПЗУ» означає «Компакт-диск, постійний запам'ятовувальний пристрій». CD-ROMom іноді по­милково називають CD-привод для читання компакт-дисків.

CD-R (Compact Disk-Recordable — компакт-диск, придатний до запису) — диск, призначений для одноразового запису, CD-RW (Compact Disk-Re Writable — компакт-диск, придатний до перезапису) — для багаторазового запису. Диски останніх двох типів призначені для запису на спеціальних самописних пристроях. Швидкість читання/запису CD становить 150 Кб/с (тобто 153 600 байт/с), можливість перезаписування — близько 1 000 разів.

CD є одним із найпоширеніших видів оптичних дисків для використання в персональних комп'ютерах. Він призначений для зберігання і зчитування значних обсягів інформації (700 Мб). Головною перевагою CD, в порівнянні з жорсткими і гнучкими магнітними дисками, є висока інформаційна місткість, а та­кож можливість одночасно здійснювати операції з рухливими і статичними графічними зображеннями, текстом і звуком.

CD-диск за своєю конструкцією, зовнішнім виглядом і фі­зичними параметрами майже ідентичний аудіо-компакт-диску. Відмінності полягають лише у використанні різних способів пе­ретворення сигналу в інформацію, що відображається. Зчиту­вальний пристрій комп'ютера працює як з CD, так і з аудіо-ком-пакт-диском.

Магнітооптичний диск поєднує в собі магнітний і оптич­ний способи запису і зчитування інформації. Найпоширеніши­ми є магнітооптичні диски, що складаються з різних комбінацій гнучкого магнітного диска, вінчестера й оптичного диску. Розрізняють два види магнітооптичних документів: флоптич-ний диск і магнітооптичний диск.

Флоптичний диск (флоппі-диск) — матеріальний носій, що використовує принципи конструкції гнучких магнітних дисків, вінчестерів і оптичних дисків. Доріжки на поверхню диска нано­сять за допомогою лазера, що робить їх більш стійкими і надійни­ми. Запис і зчитування інформації здійснюють звичайним магнітним способом. Можливе стирання і перезапис інформації.

197

Магнітооптичний диск — це диск на магнітному матеріалі, запис інформації на якому здійснюється завдяки змінам вектора намагніченності при нагріванні лазером ділянки диска.

Міні-диск — магнітооптичний носій інформації, що приз­начався для заміни компакт-касет та зберігання будь-якого ви­ду цифрових даних. Найбільше мінідиски використовують (хо­ча вони й не отримали широкого розповсюдження) для зберігання аудіоінформації.

DVD-диск (Digital Versatile Disk — цифровий багатоцільовий диск) — носій інформації у формі диску, зовнішньо схожий на ком­пакт-диск, однак має можливість зберігати більший обсяг інфор­мації за рахунок використання лазера з меншою довжиною хвилі, ніж для компакт-дисків. За структурою бувають таких типів:

DVD-Video — містять фільми (відео і звук);

DVD-Audio — містять аудіодані високої якості (значно ви­щої, ніж на компакт-дисках);

DVD-Data — містять будь-які дані.

На відміну від компакт-дисків, в яких структура аудіо-дисків фундаментально відрізняється від диска з даними, в DVD завжди використовують файлову систему UDF (Universal Disk Format — універсальний дисковий формат, що використову­ють на перезаписувальних дисках).

DVD як носії бувають чотирьох видів:

• DVD-ROM — диски, виготовлені методом інжекційного лиття (лиття під тиском з міцного пластика-полікарбонату), не призначені для перезапису;

• DVD+R/RW — диски однократного (R — Recordable) і ба­ гатократного (RW — Re Writable) запису;

• DVD-R/RW — диски однократного (R — Recordable) і ба­ гатократного (RW — Re Writable) запису;

• DVD-RAM — диски багаторазового запису з довільним доступом (RAM — Random Access Memory).

Будь-який з цих типів носіїв DVD може містити будь-яку інформацію.

Фізично DVD може мати один чи два робочі боки і один чи два робочих шари на кожному боці. Від їх кількості залежить ємність диску (через що вони отримали також назви DVD-5 (9, 10, 18) за принципом заокруглення ємності диска в Гб до найближчого зверху цілого числа³⁴). Одиниця швидкості зчитування/запису DVDскладає 1 385 000байт/с (тобто 1352 Кбайт/с = 1,32 Мбайт/с).

³⁴1-бічні 1-шарові (DVD-5) — 4,7 Гб; 1-бічні 2-шарові (DVD-9) — 8,5 Гб; 2-бічні 2-шарові (DVD-10) _ 9,4 Гб; 2-бічні 2-шарові (DVD-18) — 17,1 Гб. Вказані цифри є орієнтовними з огляду на швидкість удосконалення дисків.

198

DVD-Audio — цифровий формат DVD, створений спеціально для високоякісного відтворення звукової інформації. Диск формату DVD дозволяє записувати фонограми з різним числом звукових каналів (від моно до 5). Підтримка багатоканального звуку є важ­ливою перевагою DVD-Audio перед попередніми форматами. На­явність 5 колонок дозволяє позиціонувати звуки у тривимірному просторі, що дає дві нові можливості: точне передання акустич­них можливостей приміщення і створення нових звукових об­разів за рахунок сплетіння спецефектів із самим музичним змістом. Людський слуховий апарат розрізняє напрями звуків не лише зліва-направо, а й спереду-позаду (а також, меншою мірою, зверху-знизу), саме тому двох аудіо- каналів недостатньо для імітації об'ємного звуку.

Є дві версії формату DVD-Audio: просто DVD-Audio — лише для звукового змісту і DVD-Audio V — для звуку з додатковою інформацією.

DVD-RAM — це DVD диск, доступний для перезапису. За технологією перезаписування DVD-RAM можуть бути порів­няні з жорсткими дисками — кількість перезаписів становить 100 000 разів, на відміну від DVD-RW і DVD+RW, кількість пе­резаписів яких становить 1 000. Двобічні диски DVD-RAM ма­ють місткість 9,4 Гб.

HD DVD (High DensityDVD — DVD високої місткості) — диск, що використовує технологію запису, подібну до Blu-ray (синій лазер із довжиною хвилі 405 нм) і має стандартні розміри (120 мм в діаметрі).

Одношаровий HD DVD має місткість 15 Гб, двошаровий ЗО Гб, тришаровий, що перебуває на сьогодні на початковій стадії впровадження, буде зберігати 45 Гб даних. HD DVD є сумісним з DVD і підтримує спільні методики стиснення даних (MPEG-2, Video Codec та інші).

Для відтворення інформації з DVD необхідний DVD-привод.

Universal Media Disk (UMD) — оптичний накопичувач, що мо­же містити 1,8 Гб даних, зокрема комп'ютерні ігри, фільми, музи­ку, фотографії чи графічні зображення чи їх довільне поєднання.

Blu-ray Disk³*, чи скорочено BD — це оптичний диск, що ви­користовують для запису і зберігання цифрових даних, у тому числі відео високої чіткості з підвищеною щільністю. Стандарт

^{3 5} Blu-ray Disk (буквально — диск із блакитним променем) отримав свою назву від короткохвильового 405 нм (нанометрів) «синього», технічно синьо-фіолетового кольору лазера, який дозволяє записувати і зчитувати набагато більше даних, ніж на DVD, який має ті самі фізичні об'єми, однак використовує для запису та відтво­рення червоний промінь більшої довжини — 650 нм.

199

Blu-ray, на відміну від формату HD DVD, має більшу інфор­маційну місткість (25 замість 15 Гб), однак він дорожчий щодо використання та підтримки. Як і HD DVD, формат Blu-ray є сумісним з DVD і підтримує спільні методики стиснення даних (MPEG-2, Video Codec та інші).

Holographic Versatile Disk (HVD) — голографічний багатоцільовий диск — це диск, створений за покращеною техно­логією виробництва оптичних дисків, яка досі перебуває в стадії розроблення, але в майбутньому значно збільшить обсяг зберіган­ня даних порівняно з Blu-ray Disk і HD DVD. Він використовує технологію, відому як голографія, з двома лазерами, один — чер­воний, другий — зелений, що поєднуються в один промінь, вико­нуючи при цьому різні функції. Зелений промінь зчитує дані, за­кодовані як сітка голографічного шару, близького до поверхні диску, тоді як червоний промінь використовують для зчитування допоміжних сигналів зі звичайного CD-шару в глибині диску. Ці диски мають інформаційну ємність до 3,9 терабайт, що можна порівняти з б 000 CD, 830 DVD чи 160 одношаровими дисками Blu-ray.

10.5. Флеш-накопичувач

Флеш-пам'ять, або флеш-накопичувач — це тип довговічної комп'ютерної пам'яті у вигляді брелка, яку можна видалити чи перепрограмувати електричним методом. Флеш-пам'ять є доміну­ючою технологією в разі, коли необхідне довготривале, стійке збе­реження інформації великого обсягу. Приклади її застосування найрізноманітніші: від цифрових аудіоплеєрів та фотокамер до мобільних телефонів. Флеш-пам'ять, розміри якої становлять приблизно 64 х 21 х 10 мм, також використовується в USB* флеш-дисках («пальчикового типу» чи типу «переносного диску»), які зазвичай використовуються для глобального збереження чи прос­то передавання інформації між двома комп'ютерами.

Для підключення флеш-накопичувачів до комп'ютера засто­совується порт USB, через який здійснюється й живлення без до­даткових джерел. При роботі з останніми версіями операційних систем Microsoft Windows брелки автоматично розпізнаються як зовнішні жорсткі диски. Пристрій можна використовувати як «ключ» доступу до персонального комп'ютера або ж до заван­тажувальних дисків. Крім того, передбачена можливість ство-

• USB — (англ. Universal Serial Bus) універсальна послідовна шина, призначена для периферійних пристроїв комп'ютера. Шина — канал зв'язку, за якими здійснюється передавання даних.

200

рення захищеного паролем розділу для записування конфіденційних даних.

Про поточний режим роботи флеш-накопичу вача інформує розташований на корпусі світлодіодний індикатор. Швидкість передавання даних становить 8 Мбайт /с, швидкість зчитуван­ня — 10,0 Мбайт /с. Місткість флеш-накопичувачів на сьогодні становить від кількох сот Мбайт до кількох Гбайт.

Флеш-накопичувачі можуть бути також персональними карманними комп'ютерами з функціями робочого щоденника-календаря, оснащені паролем, блокуванням та програмою по­чаткового пошуку. Ще одна характеристика — це відновлення функцій, що дозволяє повертати стандартні настройки.