2. Перехід до патріархату. Патріархальна сім’я. Патронімія.

У найсприятливіших екологічних зонах (Месопотамія, Єгипет, басейн Інду) процес розпаду первісного суспільства завершився до IV, ІІІ чи ІІ тис. до н. е., у найменш сприятливих (деякі райони Океанії, Африки, Америки) він і посьогодні повністю не завершений. Природно, що за величезної просторової і часової тривалості цей процес відзначався своєрідністю у різних конкретно-історичних суспільствах. Це пов’язане з особливостями природного середовища, напрямком господарської діяльності, впливом раніше сформованих цивілізацій на навколишні племена, зрештою, з темпами самого цього процесу. Але за всієї своєрідності варіантів розкладу первісного ладу кінець-кінцем вони зводилися до двох основних – патріархату і пізнього матріархату.

Нове піднесення виробничих сил, охарактеризоване вище, докорінним чином змінило порядок статевого розподілу праці. На противагу мотиковому, орне землеробство було переважно чоловічою справою. Скотарство, як правило, було виключно чоловічою справою. У деяких народів, наприклад, індіанців – тода і південноафриканських зулусів жінкам заборонялося навіть підходити до домашніх тварин. Чоловіки були і металургами. Навіть там, де зберігались попередні напрямки господарської діяльності, їхній розвиток підносив значення чоловічої праці: підсіки лісу, меліорація чи іригація за мотикового землеробства. Жіноча праця поступово обмежувалася домашнім, хатнім господарством. Але й тут все змінювалося – гончарство і ткацтво перетворювалися у спеціалізовані галузі ремісничого виробництва.

Зміни в розподілі праці спричинились до змін громадського стану статей. Відіграючи провідну роль у виробництві, чоловік прагнув посісти панівне становище в родині і суспільстві, замінити притаманні материнському роду риси рисами патріархату. Боротьба цих двох начал притаманна епосі розкладу первісного суспільства у всіх народів світу, хоч і в різних формах. В одних суспільствах, особливо скотарських і в орних землеробів, патріархат порівняно швидко переважив і розпад родового ладу відбувався у формі патріархату. В інших суспільствах, надто мотиково-землеробських, патріархат затримувався материнсько-родовими традиціями, і тоді первісний лад розпадався у формі пізнього матріархату.

Процес переходу від материнсько-родових відносин до патріархату охоплював всі сторони господарського, громадського та ідеологічного життя роду. Але в першу чергу він змінив сімейно-шлюбні відносини.

Ведення господарства силами окремих родин вимагало перетворення їх на стійкі, цілісні колективи. У зв’язку з цим нетривкий парний шлюб витіснився міцним поєднанням подружжя – моногамією. Втім, аналогічні форми виникають і за багатожонства (полігінії), точніше буде назвати цю шлюбно-сімейну організацію патріархальною чи патріархічною. Разом з тим зросла господарська роль чоловіка вимагала зміни локальності шлюбного поселення – переселення дружини до чоловіка, а не навпаки. Це викликало перехід до вірілолокального поселення і розвиток нових форм укладення шлюбу. Раніше, в часи парного шлюбу, чоловік, укладаючи такий шлюб, обмежувався незначними подарунками нареченій та її родичам. Тепер же він забирав жінку й мав вдосконалювати її цінність (вартість), викупити її трудову силу. Так виник покупний шлюб, за якого родина чоловіка давала за дружину викуп (вено – слов., тюрк. калим, араб. махр тощо). Більшого поширення, хоч це й було ще побічним, стало силове присвоєння дружини-жінки, її викрадення. Це було дуже рідкісне явище за материнсько-родвого ладу.

В науковій літературі етнографів є припущення про значну поширеність, чи, навіть, загальну прийнятність звичаю викрадення жінки. Доказом поширення цієї форми шлюбу вбачали, наприклад, в імітації насильницького захоплення нареченої у весільних звичаях багатьох народів і подібні звичаї у пережитках. Але жодне з патріархальних племен, відомих етнографії, не мало крадіжку нареченої за переважну форму шлюбу. Крадіжка нареченої – завжди порушення звичаю. А імітації на весіллі англійський етнограф Е.Кроулі витлумачив так, що це – від прагнення уникнути шляхом імітації справжні (в людській уяві) небезпеки, пов’язані з порушенням статевих заборон. Крім того, можливі і психологічні чинники – демонстрація небажання розлучатися з родичкою; з іншого боку – вказати на тверді наміри нареченого, його силу та спритність тощо.

Розвиток віролокальності шлюбного поселення проходив у запеклій боротьбі з уксорилокальними традиціями і супроводжувався появою різних компромісних форм, багато з яких надовго збереглися у вигляді стійких пережитків. Такими є рецидиви нетривалої дислокальності (звичайно до народження першої дитини), повернення дружини додому на час пологів чи проживання дружини в ізольованому приміщенні, хоч і в родині чоловіка. Сюди ж прилягають звичаї уникнення: дружина повинна уникати старших родичів чоловіка, не з’являтися з чоловіком у громадських місцях тощо. Російський дослідник XVIII ст. С.П.Крашенінніков, спостерігаючи звичаї ітельменів (камчадалів) на стадії переходу до віролокального поселення, змалював їх наступним чином (цитовано мовою оригіналу): „Когда камчадал, высмотрев себе невесту (обязательно в чужом, а не в своем острожке), пожелает на ней жениться, он переселяется в острожек, откуда родом невеста. Явившись к родителям невесты, он сообщает им о своем намерении и после этого работает, показывая свое удальство и проворство, услуживая всем пуще холопа и больше всего будущему тестю, теще и невесте, после чего просит разрешения хватать невесту… Кто схватит невесту, тот безвозбранно приходит к ней в следующую ночь и на другой день безо всяких церемоний увозит ее в свой острожек”. (Крашенинников С. Описание земли Камчатки. – М. 1948. – С. 217-218).

Особливий комплекс звичаїв тієї перехідної епохи пов’язаний з тим, що зміні місця поселення родини, як правило, деякий час зберігається материнський рахунок родства. Хоча жінка оселялася в родині чоловіка, її діти не належали до цього роду і в певному віці поверталися в рід і родину матері. Тут їхнім найближчим реальним родичем ставав брат матері, діти якого через те саме йшли до свого дядька по матері. Племінник жив у хаті дядька, працював у його господарстві, робив за його настановами. Родина, чи, принаймні, її дієздатна частина складалася не стільки з батьків та їх дітей, скільки з дядьків та їхніх племінників (авункулатна – сім’я – від лат. avanculus – дядько за матір’ю, а потім з одних братів (виокремлена Ю.Бромлеєм братська сім’я). Цей порядок здобув назву авункулата. Видозміненим залишком авункулата деякі вітчизняні етнографи вважають відомий з народів Кавказу, кельтів, германців, слов’ян звичай аталицтва (від тюркск. аталик – вихователь), який передбачав виховувати дітей не в своїй сім’ї, а в чужій родині. Втім, і в материнсько-родовому суспільстві брати матері як домінуюча в колективі категорія чоловіків були природними захисниками і покровителями племінників.

Поява окремих сімей зі своїм господарством супроводжувалася виникненням окремої, осібної від родової, сімейної власності. Цю власність чоловік прагнув передати своїм дітям. Але материнський рахунок родства і порядок успадкування виключали таку можливість, а компромісний звичай – успадкування від материнського дядька до племінника – не сприяв, як і вся система авункулата – цілісності окремої родини. Суперечка могла бути знята лише докорінним зламом старих порядків. Розпочався перехід від материнського рахунку родства і успадкування до батьківського. Це був тривалий процес, що породив своєрідні форми. Це амбілінійність чи білінійність. Людина належала одразу до двох родів і претендувала в них обох на спадщину. У багатьох племен і народів (маланезійці гереро Південної Африки, туареги Сахари тощо) набув поширення звичай: власність, успадковану від родичів, продовжували передавати по материнській лінії, набуте ж власною працею передавалося від батька дітям. В інших народів спадок передавали від брата до брата, бо вони ж родичі за батьком і матір’ю. Та розподіл спадщини часто супроводжувався зіткненнями дітей і племінників чи братів померлого, і звичайно батько ще за життя прагнув у різний спосіб закріпити якомога більше майна за своїми дітьми. Поступово закріплювалися батьківський рахунок родства і порядок успадкування.

Наступ патріархата виходив і за межі традиції. В осілих селищах пізньородових общин були спеціальні чоловічі будинки, в них жила і працювала неодружена молодь роду. Ще пізніше, в ході боротьби проти материнсько-родових порядків, чоловічі будинки стали організаційними центрами таємних чоловічих спілок.

Чоловічі спілки добре збереглися у племен Меланезії та Західної Африки, відомі у племен Мікронезії і Америки, простежується в пережитках у ряду давніх і сучасних народів Азії та Європи. Тож це можна вважати чи не універсальною громадською інституцією епохи становлення патріархату. Спілка мала свого ватажка, збори й трапези, духів-покровителів, релігійні церемонії з піснями й танцями, іноді навіть власну особливу „мову”. Все це утаємничувалося від жінок та непосвячених, хоч таємниця була відносною. Поширений обряд вступу до спілки мав символічне значення „смерті” члена материнського роду і „воскресіння” члена батьківського роду. Члени спілок тероризували жінок і невтаємничених, нападаючих на них у масках духів, захоплюючи майно, а то й вбиваючи останніх. Одночасно, таємничі спілки охороняли власність і життя своїх членів. Це неродові організації, що узурпували права материнського роду і сприяли його розвалу (як спілки Дук- дух та Інаєг у Меланезії).

Іноді на противагу чоловічим спілкам утворювались подібні жіночі спілки. Втім, вони не могли протистояти економічним вимогам епохи, тож і не мали широкого громадського впливу.

Патріархат – складна суспільна форма, форма розкладу родового ладу. Патріархальні родоподібні структури одразу ж розпадалися на економічно самостійні окремі родини, що самі по собі підривали родовий лад. Першою формою тут була велика родина – домашня, хатня громада. Її ще називають патріархальною родиною. Велика патріархальна сім’я (родина) складалася з трьох-чотирьох поколінь найближчих родичів за батьківською лінією, одного чи кількох братів з їхніми дітьми, онуками, правнуками і дружин всіх дорослих чоловіків родини. До складу сім’ї входили також раби. Така родина досягала 200-300 чоловік. Жили вони в одному дворі. Вони спільно володіли землею, худобою та іншими засобами виробництва, спільно вели господарство і споживали вироблене, харчуючись і одягаючись із спільних припасів. Родину очолював „старший”, жінок „старша”, звичайно його дружина. Вони могли дійсно бути найстаршими за віком, але у разі потреби сім’я могла вибрати когось іншого. „Старші” розподіляли всі роботи і слідкували за їх виконанням, розпоряджаючись припасами, спостерігали за порядком і підтримували моральність, очолювали відправу родинного культу. Найважливіші справи: майнові, одруження, вирішувалися радою з усіх дорослих чоловіків і жінок. Тож це був якісно новий осередок зовні, але всередині зберігалися засади первісного колективізму. Такі сім’ї були в різних частинах світу: фале, паїто у Полінезії, задруга південних слов’ян тощо. Такі сім’ї розросталися, і ділилися на інші патріархальні сім’ї, основний склад яких був зв’язаний близьким родством. Звичайно, вони залишалися сусідами, утворюючи окреме поселення чи квартал селища, зберігалося спільне володіння землею. Вони об’єднувалися господарською взаємодопомогою, громадською солідарністю, спільним культом, найменуванням, як правило, за ім’ям спільного предка. М.О.Косвен – вітчизняний етнограф назвав їх патронімами. Два аспекти патронімій: генеалогічний (об’єднання тільки кровних родичів) і локальний (об’єднання родичів разом з їхніми дружинами).

Патріархальний рід мав певні риси внутрішньої єдності. Рід був верховним власником землі, поділені між патроніміями та сім’ями, родичі успадковували майно за відсутності прямих спадкоємців, мали право переважної купівлі – преемпції тощо. Як правило, рід був суворо екзогамним, але уряду народів (частина банту, араби, малагасійці Мадагаскару, деякі народи Дагестану тощо) перехід до патріархату зруйнував екзогамію, а прагнення зберегти майно всередині патріархальних родин і патронімій навіть породило патронімічну ендогамію у формі шлюбів між двоюрідними, троюрідними тощо братами, і сестрами за батьківською лінією (ортокузенні шлюби – грецк. – ortos - прямий і франц. – cousin – двоюрідний брат). Родичі були зв’язані обов’язком взаємодопомоги, відповідальності і захисту, ідеологічно спільним культом предків – родоначальників, вже не тотемічних, а антропоморфних, спільними релігійними церемоніями, святами тощо.

Становлення патріархату супроводжувалося поступовим погіршенням сімейного і громадського становища жінки. Цьому сприяв купівельний шлюб. На жінку почали дивитись як на товар – предмет купівлі-продажу. Дівчина підкоряється старшим родичам, жінка – родині, яка її купила: чоловіку і старшим його родичам. Розлучення стало для жінки практично неможливим, бо родичі її повинні повернути в такому разі її викуп. І смерть чоловіка нічого не змінювала: вдова мала взяти шлюб з одним з братів померлого. У багатьох народів власність жінки зведено до посагу, у випадку розлучення діти залишалися з батьком. Змінилася шлюбна мораль: чоловік користувався статевою свободою, дружина ж каралася побиттям, відсилкою додому чи смертю. Заможні люди брали наложниць, місцями виникало багатожонство. Все це позначилося на побутовому становищі жінки. Патріархальні звичаї вимагали від жінок поступатися місцем, їсти після чоловіків тощо. Слідом за цим жінку відсторонили від участі у сходках, судах, відправах релігійних культів, багато патріархальних племен стали дивитися на жінку як на нечисту істоту.

3. Пізній матріархат.

Розклад первісного суспільства не завжди відбувався у формі патріархату. Вітчизняні етнографи А.М.Золотарьов, С.П.Толстов встановили, що первісне суспільство нерідко ставало класовим в умовах розпаду материнського роду. Такими були, наприклад, мікронезійці, малайці – мінангкабао Суматри, гаро і кхасі Гірського Ассаму, ашанті, дагомейці і деякі інші народи Тропічної Африки. У всіх цих народів в умовах більшого чи меншого соціального розшарування збереглися суттєві залишки материнсько-родових порядків. Приватна власність, класи й держава визрівали тут без попереднього перетворення материнського роду на батьківський.

Мікронезійці на початку колонізації займалися мотиковим землеробством, на інших островах – рибальством, а домашньою твариною в них була лише курка. Природа обмежила їхні ремесла обробкою каменя і раковин, дерева і рослинного волокна: втім обмін був досить розвинутим. Островитяни знали приватну власність, громадську нерівність, владу спадкової аристократії, навіть рабство. Але не зник ще материнсько-родовий лад. Так, островитяни Східної Мікронезії розподілялися на делокалізовані матрилінійні роди і материнські хатні громади. Останні були організовані на уксорилокальному чи дислокальному шлюбі і складалися з 30-40 чоловік, які вели господарство під керівництвом старшого чоловіка і старшої жінки. Успадкування було матрилінійним. Жінки рівноправні і вільні навіть у позашлюбних зв’язках; діти при розлученні – з матір’ю.

Мінангкабао, з перших століть нашої ери, займалися, в основному іригаційним землеробством, вирощували рис, кокосову пальму, різні городні культури. Землеробство мотикове, хоч іноді застосовували дерев’яний плуг. Підсобним було розведення великої рогатої худоби та коней, а також рибальство та мисливство. Високого рівня набули ремесло, зокрема, обробка міді й дорогоцінних металів, гончарство і ткацтво, між різними районами країни та з островами Індонезії налагоджено жвавий обмін. Вже у XII ст. склалося ранньокласове князівство Мінангкабао, але тут аж до початку ХХ ст. були числені родові пережитки, які дозволяли реконструювати основні риси пізньоматріархального ладу. Все мінангкабао розподілялося на дві фратрії („ларас”) і чотири роди („суку”), котрі розпадалися на дрібніші родові групи („кампуенг”) і хатні громади („сабуа паруї” – букв. ті, що походять з одного „черева”) нараховували до п’яти поколінь найближчих родичів. Члени роду зв’язані родами екзогамії і кровної помсти, але вже делокалізувалися в різних сусідських громадах („нагарі”) і втратили господарську єдність. Власність на землю належала сабуа паруї, верховна власність – нагарі. Господарство вели сабуа парую чи їхні підрозділи, що жили в одній спільній хаті. Рідня за материнською лінією також, як і спадщина. Шлюб уксорилокальний чи дислокальний; хатня громада складалася з жінок з їхніми братами та дітьми – материнська. В раді громади активна роль належала старшій жінці, а її старший брат очолював общину.

Гаро і кхасі займались підсічно-вогневим чи терасовим землеробством та скотарством. З ХІІ ст. обидва народи входили до складу ранньокласових держав Ассаму; у них існувала приватна власність і соціальна диференціація. Економічно окремі сім’ї об’єднувались в общини. Рід у гаро і кхасі зберіг лише громадське та ідеологічне значення: сородичі екзогамні і мали свої культи. Однак сім’я і рід – материнські. Шлюбне поселення – уксорилокальне, рідня й спадщина – материнською лінією, від жінки до жінки. Власність родини належала її старшій жінці, власність сусідської громади – дружині її голови. Весь здобуток чоловіка потрапляв у розпорядження його матері чи дружини.

Ашанті, що створили власну державу на рубежі XVIII ст. були мотиковими землеробами, частково рибалками, мисливцями, скотарями, ремісниками. Всі ашанті поділялись на 8 материнських родів („абусса”), ті, в свою чергу, на дрібні – материнські групи. Ці групи не були єдині за територією та господарські, але вважалися власниками землі і предметів родового культу. Головою групи була старша жінка, фактичним керівником – її брат, старший син чи інший чоловік. Ашанті за материнського родства вже мали вірілокальне поселення; але багато звичаїв нагадували допатріархальні порядки. Зокрема, заміжня жінка – майново самостійна, а діти, підрісши, переходили у сім’ю її брата. Спадкування престолу було жіночої лінії, мати царя визначала надто багато в питаннях успадкування престолу, політики, судочинства.

В державах Тропічної Африки були подібні риси. Так, в державі Лунда цар одружувався з сестрою, яка була законною спадкоємницею трону і співправителькою. Такий же звичай існував у державі Буганда, де, крім того, співправителькою була мати царя. У державі Бушонго верховним головою була мати царя, а не цар. В державах йоруба внаслідок боротьби за реальну владу виник звичай ритуального вбивства матері царя. У державі Конго царський престол передавався від материнського дядька до племінника.

Пізній матріархат можна реконструювати і в історичному минулому давніх народів. У Давньому Єгипті протягом всієї історії зберігався материнський рахунок родства. Жінка залишалася юридично рівноправною, володіла незалежним від чоловіка майном, яке могла продати, купити, заповісти. Вона іменувалася володаркою хати, можливо, була і головою держави. Принаймні, порядок успадкування престижу був у Єгипті чи не таким, як в середньовічних державах Африки: фараон, щоб стати законним правителем, мав одружитися з власною сестрою, дочкою чи мачухою. У Хеттській державі престол спочатку передавався за жіночою лінією. У етрусків була материнська філіація й інші риси. В Спарті жінка значно вільніша, ніж в інших державах Давньої Греції і більше поважалася.

Уважно вивчивши і порівнявши різні приклади, дослідники дійшли наступного висновку. Ніколи не існувало „чистого”, не ускладненого залишками материнсько-родових відносин патріархату; втім не існувало й „чистого”, не порушеного патріархальними чинниками пізнього матріархату. Патріархальні тенденції перемагали вже не у формі патріархально-родового ладу, а в специфічній формі батьківсько-правових норм, що регулювали тільки рахунок родства і успадкування, права жінки тощо.

Поряд з патріархатом і пізнім матріархатом виявлено й деякі інші конкретно-історичні варіанти розпаду родових відносин. Так, у чукчів, коряків, ескімосів, полінезійців, деяких племен Америки у процесі розпаду родового ладу материнський рід розпався, а батьківський не склався, їхнє суспільство складалося з великих родин, об’єднаних у більш-менш виразні первісні сусідські громади. Однак, це були великі патріархальні родини з домінуванням чоловіків. Можливо, це один з різновидів патріархату.

В будь-якому разі збереження матріархату пов’язане зі збереженням важливості жіночої праці у визначальних сферах господарства. Але форма розкладу первісного суспільства не могла змінити характер процесу приватної власності, класів і держави.

4. Виникнення приватної власності, станового поділу суспільства і держави.

Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва і появі додаткового (прибавочного) продукту, що давало можливість привласнення однією людиною надлишків, вироблених іншою людиною. Одночасно зросла продуктивність і громадський розподіл праці уможливили виробництво продуктів на обмін, товарне виробництво, створили практику регулярного обміну і відчуження. Так стала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, котра відрізнялася від особистої власності епохи класичного родового ладу передусім тим, що відкривала шлях відносинам експлуатації. Початок приватної власності було покладено накопиченням окремими родинами надлишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти і ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, у скотарів же – передусім худоба. Сюди ж належали і раби.

Етнографічні дані свідчать, що накопичення багатств відбувалося передусім у родинах родо-племенних вождів і ватажків. Це зрозуміло: саме вони були хранителями і розпорядниками цих цінностей всієї ще громади. Так, у північно-західних індіанців квакіютль родові скарби – мідні пластини – вважалися невідчужуваною власністю роду, хоча фактично стали успадкованою і з передачею у спадок власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) ватажки були хранителями усіх общинних скарбів – раковин, котрі вони потрібні були використовувати для громадських потреб, але використовувати й для власних потреб, кредитуючи бідняків. Це була основа накопичення власних багатств. Свої ж скарби одного з вождів квакіютль становили 4 великі човни, 4 раби, 40 шкурок морської видри і 120 ликових плащів; іншого – 4 великі човни, 6 рабів, 60 хутрових ковдр і 200 ликових плащів.

Становлення приватної власності відбувалося в гострій боротьбі з традиціями общинно-родового колективізму. Накопичення окремими родинами

надлишків непотрібної їм продукції суперечило самому духу первіснообщинного ладу, і маєтним доводилося ділитися з менш маєтними. Розбагатіла людина, особливо вождь, щоб не втратити авторитет, повинен був влаштовувати широкі, бучні бенкети престижу, виходячи з цих же престижних міркувань, щедро обдаровувати родичів, сусідів, гостей, допомагати нужденним тощо. Скупий багатій нерідко позбавлявся майна. Так, у деяких народів Сибіру в XVII – XVIII ст. окремі родини не могли мати стад більше, ніж на сто голів – решта оленів або роздавались добровільно або відбиралися родичами чи сусідами. Траплялись і вбивства такого багача.

Запеклий опір давніх колективістських традицій тенденціям накопичення багатств викликало появу своєрідних звичаїв масових роздач, а то й знищення нагромадженого майна. У багатьох народів при похованні померлого, а надто вождя, його багатства знищувалися, ховались, роздавались присутнім і лише частина їх переходила у спадок. У північно-західних індіанців накопичені багатства спершу знищувалися в день смерті власника, пізніше стали роздаватися на спеціальному святі „потлач”. Потлач влаштовувався з різних приводів: отриманні нового імені, вступі у таємне товариство, весіллі, похованні тощо. Влаштовувач потлачу довго накопичував багатства – хутра, човни, рабів, потім виставляв їх всім і з гордістю роздавав гостям. Однак потлач, як і престижні бенкети й інші (так звані потлачеподібні) звичаї епохи – це не лише акт пихатого саморозорення. Влаштовувач щедрістю ліквідував суперників, забезпечував собі чи нащадкам високе громадське становище, набував авторитету і права на громадські посади; до того ж він ставав учасником потлачей у відповідь, повертаючи принаймні частину розданих багатств. Цілком ймовірно, що потлач виконував деякі інші функції: поєднання різних родів, розвиток своєрідного обміну.

Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю. Рухомість, в т. ч. знаряддя праці, вже стали приватною власністю окремих родин, оброблювані землі, сінокоси, мисливські, рибальські угіддя залишались колективною власністю родової чи сусідської общини. Більше того, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність була підпорядкованою, другорядною. Індивідуалізація праці і розвиток приватної власності мали потвердити її і стосовно землі. Одні землі і особливо сінокоси та промислові угіддя ще тривалий час продовжували вважатися невідчужуваною власністю громади, але окремі родини всіляко протидіяли перерозподілу їх і поступово закріплювали право спадкового володіння і монопольного розпорядження своєю ділянкою землі. Цей перехідний стан спостерігався у Меланезії: родина володіє землею, поки її обробляє, але на о. Нова Каледонія наділ зберігався навіть за припинення його обробки. В остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, формувалися вже у класовому суспільстві.

Руйнувалася і велика родина з колективістськими порядками. Її голова прагнув бути власником і розпорядником усього майна, а дорослі чоловіки були проти цього. Вони прагнули утворити з жінками та дітьми самостійні родини. Становлення приватної власності і сім’ї пов’язане між собою і має певні етапи:

- перший етап – виділення в роду власності великих родин, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної, групової всередині сімейної громади;

- другий етап – виділення т. зв. окремої власності голів великих родин, осібної від групової власності великосімейного колективу;

- третій етап – виділення власності малих родин.

Поява надлишкового, додаткового продукту сприяла розвитку воєн. Сутички між племенами були й раніше: порушення племенних кордонів, образи чи вбивство родичів тощо. Однак вони були доволі рідкісні. Люди класичного родового ладу не були зацікавленими у війнах і головним було помститися.

Поява багатств відкрила шлях грабунку як засобу легкого і швидкого збагачення. Війна стала постійним і вигідним промислом. Переможці забирали з собою все цінне, земля теж стала предметом зазіхань і розподілу. Змінилася сама психологія людини: мирна праця – сором і ганьба для чоловіка, грабунок на війні – найпочесніше заняття. Цю ідею відбито в епосі багатьох народів, зокрема, у „Калевалі ”.

Не нужна мне кладовая;

Серебро, что взяли с бою,

Несравненно мне дороже,

Чем все золото здесь дома,

Серебро, что взято плугом.

Поява війн як постійного промислу розвивала військову техніку та організацію. Саме в цей час з з’явилася бойова зброя, відмінна від мисливської – бойові списи і палиці, мечі, щити, молоти, панцир, лати. Навколо поселень – рови, земляні вали, палісади, стіни. Залізна доба принесла з собою фортеці, бойові башти, де можна було пересидіти набіг і зберегти майно. Ускладнювалися прийоми бою, техніка оборони і нападу, спільні воєнні дії стали більш впорядкованими. Племена стали військовими організаціями, вони утворювали для війни та оборони спілки та конфедерації зі споріднених і чужих племен.

Тож особа ватажка, вождя набуває великого значення: від його мистецтва залежали доля племені. Ватажок чи вождь відтісняв на задній план старійшин. У племені всі чоловіки були воїнами, але найхоробріші і найсильніші воїни – постійні учасники набігів гуртувалися навколо вождя як дружина. Формувалася військова демократія. Зберігалися первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, вождь. Але збори були вже зібранням лише озброєних воїнів, а військовий ватажок став найважливішим за рахунок інших старійшин. Воїні рівні: кожен грабіжник і злодій мав свою частку здобичі (грабіж, нагадую – найвища доблесть чоловіка-воїна). Але ватажок і його оточення забирали собі найкращу і найбільшу частку награбованого.

Система військової демократії була більшою чи меншою мірою притаманна більшості народів світу, які переходили до класового суспільства. Її знали суспільства давніх євреїв, греків, етрусків, римлян, германців, кельтів, скіфів, сарматів, слов’ян, доісламських арабів, норманів. Етнографи виділили її у банту в Африці, на початковому етапі – у ряду племен Північної Америки і Сибіру. Чи була військова демократія універсальним явищем для всіх народів світу? Важко відповісти, принаймні дослідники Океанії вважають, що там люди не знали якось вираженої військової демократії. Втім, грабіжницькі війни, зумовлені появою багатств, стали важливим чинником розвитку приватної власності, зародження класів і держави.

Додатковий продукт регулярно накопичувався у родоплеменних старійшин, жерців (шаманів), військових ватажків та дружинників, інші ж общинники або мали незначні надлишки або не мали їх зовсім. То й рядові общинники перебували в нерівних умовах. Нерівність поглиблювалася тим, що все ширше застосовувався принцип дачі й віддачі замість зрівняльного розподілу. За матеріальну допомогу від сородичів потрібно було платити спершу еквівалентно, а згодом і в більшому розмірі.

Рабство прискорило і поглибило майнове розшарування. Без регулярного надлишкового продукту рабство неможливе: полонених чоловіків убивали, а жінок і дітей всиновлювали, іноді це стосувалося й чоловіків. Поява регулярного додаткового продукту уможливила використання праці військовополонених, котрих перетворювали на рабів. Чи були громадські раби – неясно, якщо й були, то швидко замінені приватним рабовласництвом. Спершу раби використовувалися в хатньому господарстві. У юкагірів раби виконували жіночу роботу, у нивхів – носили воду, заготовляли дрова, готували їжу, годували собак. Раби жили разом з господарями; в інших випадках могли селитися в окремому житлі, мати власне невелике господарство, допомагаючи своїм власникам. Поводилися з ними порівняно м’яко, раб мав майнові й особисті права. Звичаї різних народів дозволяли рабу успадковувати власність господаря, брати участь у громадському та релігійному житті, нерідко продаж і жорстоке поводження з рабом заборонялося. Рабів не охороняли, бо умови звичайно були прийнятними. Рабство ж часто не було довічним: у багатьох народів рабів відпускали через кілька років. Навіть ставши довічним, рабство не було спершу спадковим: діти, онуки чи правнуки раба ставали вільними. Раби були молодшими членами родини, а саме рабство домашнім.

Наступна стадія рабства – використання рабів на виробництві. Становище рабів різко погіршилося. З молодших домочадців раби перетворилися на позбавлену засобів виробництва безправну групу населення зі своїм місцем у громадському виробництві. Збіднілі общинники, взявши позику і не маючи змоги її віддати, потрапляли у залежність, яка нерідко завершувалася рабством. Тож джерела рабства розширилися – полон, торгівля, діти, народжені рабами + боржники.

Іншим видом експлуатації був постійний відробіток за позику у формі родової чи сусідської взаємодопомоги. Об’єктом експлуатації ставали й економічно самостійні общинники. З посиленням старійшин, військових ватажків, жерців посилюється їхній контроль за господарським життям колективу, а разом з тим і можливості отримання відносно більшої частки у сукупному продукті общини, племені, спілки, племен. Витрати громади, суспільства на утримання організаторів-управлінців, все більше перевищували їхні безпосередні потреби. Вони перетворилися з форми розподілу праці між працівниками і організаторами-управлінцями на важіль експлуатації перших другими. Подібна ситуація могла бути більш-менш завуальованою, прикритою, прихованою – від традиційних відрахувань на потреби громади чи племені до принесення дарів безпосередньо ватажкам, вождям тощо. Але в усіх випадках відчуження додаткового продукту у економічно самостійних, що мали всі засоби виробництва общинників їхньою керівною верхівкою по суті було вже примітивно-феодальною, прафеодальною експлуатацією. Звідси походить розвиток власне феодальних форм, пов’язаний з привласненням вождями безпосередніх прав на землю і людей на ній. Цей процес добре простежується етнографічно на прикладі різних островів Океанії. У меланезійців ватажки, як правило, не отримували приношень, але широко використовували багатства общин для власного збагачення, бо розпоряджалися ними. У маорі Нової Зеландії вожді отримували від рядових общинників посильні подарунки, а їхні земельні наділи були більшими за наділи інших общинників, але вони ще не зазіхали на общинні землі. На Фіджі вожді вже претендували на общинну земельну власність. На островах Тонга вся земля – власність вождів, звичайні общинники під загрозою смерті не могли міняти таких вождів і справляли обов’язкові, хоч і не зафіксовані ще точно, повинності. На Таїті податки були вже зафіксовані. Ось вона – практично етапна система феодалізації.

Зі зростанням соціально-економічної нерівності і розвитком форм експлуатації у суспільстві розпочалася поляризація груп,що розрізнялися за місцем у системі виробництва і щодо засобів виробництва, тобто суспільних класів. Поява класів була тим рубежем, який відокремлював первіснообщинну формацію від рабовласницької чи феодальної. Але зароджувалися вони в процесі розпаду первісного суспільства, коли воно розпадалося на рабів і рабовласників чи феодалів і залежних від них селян. Паралельно цьому класова диференціація отримувала громадське та ідеологічне оформлення, входила в традицію, закріплювалася. Наприкінці епохи свобода і рабство дуже чітко були протиставлені. Така сама протилежність, прірва була і серед вільних. Багата і впливова верхівка оформилася у спадкову знать з претензією на незмінну владу, благородне походження, почесне становище, специфічні відзнаки та інші привілеї. Прості люди протиставлялись їм як безрідні, чернь, нерозумні протолюдини. Виникали і складніші системи, генетично пов’язані з підпорядкуванням старших і молодших ліній родства, родів, племен, замкнених професійних груп – каст, але в кінцевому підсумку вони зводились до протилежності між багатою спадковою знаттю і більш-менш залежною від неї біднотою.

Соціальне розшарування породжувало соціальні суперечності. Багатства і привілеї знаті потребували охорони від зазіхань рабів і бідноти. Традиційні родо-племенні органи, просякнуті духом первісного колективізму для цього непридатні. Першими зачатками такої нової влади стали таємні спілки. У багатьох племен таємні спілки ставали спілками головним чином багатих юдей, оскільки вступ обумовлювався великими грошовими чи натуральними внесками, влаштуванням банкетів тощо. За гроші набувались громадські ранги у спілці, іноді – як у Меланезії – і посада її голови. Проте таємні спілки виривали своїх членів з-під влади родової общини, захищали їхню власність та вплив і авторитет, тероризувати усіх невдоволених. В ряді випадків, як в країнах Західної Африки, таємні спілки узурпували функції родо-племенних органів і перетворилися на потужні міжродові і міжплеменні організації. Вони вирішували питання війни та миру, судочинства, охорони громадського порядку. Їхнє значення залишалося настільки важливим, що вони збереглися і в ранньокласових суспільствах як один з найважливіших елементів вже політичної організації їх.

Розвиток грабіжницьких війн знову посилив племенні органи влади, але у специфічний спосіб. Влада військового ватажка це передусім – не особистий авторитет, а реальна могутність з матеріальним підґрунтям – багатством, пануванням над рабами і біднотою, залежними общинниками, сила воєнної дружини. Дружина групувалася на спільності грабіжницьких, військових інтересів і відданості ватажку. До неї мали входити сородичі, чужаки, навіть окремі раби. Спираючись на неї, ватажок мав можливість порушувати звичаї і нав’язувати свою волю. Поступово відбувалося глибоке перетворення військової демократії як форми організації влади. Воєнна демократія перетворювалася на ієрархічне правління.

В деяких суспільствах (на багатьох островах Полінезії) воєнна демократія та ієрархія не розвивалася. Ще один шлях встановлення влади пов’язаний з висуненням релігійних керівників громади – жерців чи сакралізацією (освяченням) влади родо-племенних вождів.

Конкретні механізми становлення державності можуть бути різні, але за всіх обставин процес полягав у відриві органів влади від родо-племенної організації і перетворенні їх на самостійні органи панування і гноблення, спрямовані проти власного народу.

Найважливішою ознакою держави є поява особливої, відокремленої від населення, громадської чи публічної влади, яка мала апарат примусу. Це частіше за все були докорінно трансформовані органи військової ієрархії. Військовий ватажок спілки племен ставав правителем-князем, королем, царем тощо. Його наближені ставали радниками й намісниками. Дружина ставала військом, яке придушувало спротив експлуатованих людей і вело війни. Особливим органом ставав суд із тюрмами: судочинство вів правитель чи його намісники. Вождем ідеологічного впливу на маси стали культові органи.

Інша найважливіша ознака держави – розподіл населення за територіальною, а не родо-племенною ознакою. Виникали округи, волості тощо, які не збігалися з родо-племенними одиницями, хоч іноді і зберігали їхні назви. Це оформлювало сусідські зв’язки. Одночасно територіальний поділ послаблював рештки впливу родо-племенної знаті. Хоча і після виникнення держави в деяких суспільствах, передусім у Тропічній Африці, в основному зберігався родо-племенний розподіл підданих.

Виникнення держави було рубежем, що відокремлював первісну сусідську від сусідської селянської громади. Перше – відносно самостійна соціальна одиниця, друга – самоврядна організація під егідою верховної політичної влади.

Для держави характерна поява права – сукупності норм, які виражали волю панівного класу і забезпечених примусовою силою держави і мораль, сукупність норм забезпечених тільки силою громадської думки. Право у кожному суспільстві єдине; мораль різна у різних суспільних верствах чи класах. Первісне право складалося головним чином з санкціонованих державою мононорм чи звичаїв епохи розпаду первісного ладу. Тому воно здобуло назву звичайного права.