1. Виникнення і ранні форми релігії.

Завершення процесу сапієнтації і виникнення общинно-родового ладу сприяли розвитку не тільки соціального, але й духовного життя первісного людства. До первісного ладу відносяться поява релігії, мистецтва, позитивних знань про навколишній світ.

Питання про походження релігії – одне з найскладніших. Релігія (лат. relihio – благочестя, святиня, предмет поклоніння, набожність) – одна з форм суспільної свідомості, світогляду та світосприйняття, а також відповідна поведінка та специфічні дії (культ), котрі ґрунтуються на вірі в існування (одного чи кількох) богів, „священного”, тобто того чи іншого виду надприродного. Віра у надприродне,надреальне – головна ознака релігії. Тому релігію часто визначають як систему стосунків, що зв’язують людину з Богом (богами, духами тощо).

Передусім відповісти на питання про час виникнення появи релігії. Креаціонізм – стверджує одвічність божественного початку. Бог створив все, в тому числі і людину в її сучасному вигляді. А людина, відповідно, з часу створення знала про Бога. То є одна з основних теорій походження людства. Проте антропологія заперечує появу людини одразу сучасного вигляду. Для наукового розв’язання питання про релігію слід залучити різноманітні джерела, серед яких: антропологічні, біологічні та інші природничі науки, археологічні. У ХІХ ст. виникли дві теорії: преанімізма – уявлення про душу притаманне всім людям, звідси і походить релігія. Анімізма – ідея про первісне існування віри в душу, з якої розвинулися всі інші вірування. Це вислів англійського етнографа Е.Тайлора.

Ретельне порівняння відомостей різних природничих і суспільних наук дозволили сучасним дослідникам у загальних рисах відновити процес появи релігійних вірувань.

Згідно з археологічними відкриттями 60-70-х рр. ХХ ст. на Африканському континенті, людина існує на Землі близько 3 млн. років. Дослідивши стоянки та поховання найдавніших людей (архантропів), вчені не знайшли прямих чи непрямих свідчень про існування в них віри у надприродне.

Архантропи, звичайно, були беззахисними перед багатьма явищами природи. Соціальні передумови виникнення релігії вже тоді були наявні. Але через нерозвиненість мозку пітекантропи, синантропи – найдавніші люди, так само, як і давні (неандертальці), не були здатні до абстрактного мислення. Отже, давні люди, внаслідок власної природи, не могли створити релігію.

Втім, в епоху життя пізніх неандертальців (100-40 тис. років тому), на думку деяких дослідників, людям вже були притаманні найпримітивніші прояви віри у надприродне, зокрема, культ померлих з вірою в існування потойбічного життя. З поховань видно, що неандертальці клали небіжчика на бік, орієнтували зі сходу на захід, зв’язували, а поряд з ним клали їжу та знаряддя праці, споряджаючи померлих родичів у далеку дорогу (академік А.П.Окладніков).

Інші дослідники (зокрема, професор С.О.Токарєв), вважають, що явні ознаки релігійності з’явились лише в кроманьйонця, який жив не раніше 40 тис. років тому. Це людина сучасного фізичного типу мала здатність до абстрактного мислення й до створення релігії.

Одним з найпоширеніших первісних вірувань був культ предків – поклоніння духам померлих сородичів. Вважалось, що ці духи, злі та добрі, можуть впливати на життя людей. Існувало багато способів, якими намагались умилостивити духів предків та нейтралізувати їхню злу волю.

З вірою в духів і душу, яку начебто мають всі предмети та явища природи, пов’язаний анімізм (від грецького аніма – душа). Якщо рослини, тварини, небесні світила і сама Земля мають душу, то на неї можна вплинути і досягти бажаного результату. Для цього використовувались прийоми первісної магії.

Магія (грецьке магія – чаклунство) – дії, викликані вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ. Не маючи змоги вплинути на багато явищ зовнішнього світу природним шляхом, первісні люди вважали, що зможуть досягти своєї мети шляхом замовлянь (молитов), ритуальних танців, малюнків тощо. Поступово магія диференціювалась, утворивши кілька різновидів. Це передусім, магія виробнича (мисливська, рибальська, збиральницька тощо) – сукупність чаклунських дій, за допомогою яких первісні люди сподівались забезпечити вдале полювання, рибну ловлю, збирання їстівних плодів; згодом – добрий врожай сільськогосподарських культур та приплід домашніх тварин. Б.Агато з цих дій, зафіксовані давніми митцями у наскельних малюнках, дійшли до нас.

Важливе значення мала магія кохання, мета якої – привернути чи відвернути увагу коханого. Тісно переплетена з народною медициною лікувальна магія. Військова магія й магія завдання шкоди передбачали знищення ворогів не тільки силою зброї, але й закляттями, чародійством. До речі, частина магії кохання у деяких діях наближається до магії завдання шкоди. Одночасно існувала охоронна магія, мета якої – захистити людину та її родичів від шкідливих дій ворогів.

Поклоніння щодо неживих предметів, котрі також наділялися надприродними властивостями, здобуло назву фетишизму.

Тотемізм – це віра в таємничий зв’язок між певними групами людей і рослинами, тваринами чи явищами природи. Тотем – тварина (рідше рослина) – сприймався як реальний предок, з яким у людей даної групи був кровний зв’язок. Від тотема залежало життя всього роду і кожної людини зокрема. Люди також вірили в те, що тотем незбагненним чином втілюється у новонароджених. Інша риса тотемізма – дозвіл убивати і з’їдати тотема тільки за умовою дотримання особливих релігійних процедур. Тотемам поклонялись, але їх же вбивали і з’їдали. Важливим було вбити і з’їсти за правилами, так, щоб не нашкодити тотемічному духові.

З тотемізмом пов’язані обмеження в діяльності і в спілкуванні. Ця система специфічних заборон називається табу (з полінезійської – „особливо виділений”). Антонім „пот – а” – звичайний, загальний.

Землеробський культ – приписування властивостей надприродних властивостей природним явищам, які безпосередньо впливають на стан землеробства.

Культ вождів – віра у наявність у племенних вождів надприродних здібностей, які відсутні в інших людей. Сформувався в період розкладу первісного суспільства, коли зароджувалась соціальна нерівність, а вожді племен виділялись з-поміж родичів і мали претензії на виняткове становище вже за життя. Вірячи у потойбічний світ, люди приносили це поклоніння і на посмертне існування вождів.

Таким чином, релігія – історичне явище. Вона зароджується в ході природної еволюції людини сучасного фізичного типу, здатної до абстрактного мислення. Нині неможливо за науковими даними прослідкувати і зауважити, яка з ранніх форм релігії є найдавнішою. Археологічно й етнографічно ж простежуються доволі чітко тотемізм, анімізм, магія, фетишизм, пізніше культ вождів, землеробський культ, культ померлих предків.

2. Позитивні знання про навколишній світ.

В житті давньої людини знання про навколишній світ були нероз’єднаними, єдиними і відображеними передусім в мові. Загалом уявлення людини про себе і світ складалося з багатьох складових: міфологічні поняття і віра у надприродне, позитивні знання і початок образного, мистецького світосприйняття. Оскільки все це відображено було в мові, то проаналізуємо мови відсталих народів.

Ще порівняно недавно вважалося, що мови найменш розвинутих груп людства мають дуже незначний словарний запас, чи не кілька сотень слів і зовсім не містять загальних понять. Однак наступне вивчення показало, що лексика найвідсталіших племен, тих же аборигенів Австралії, нараховує не менш 10 тис. слів, це більше, ніж вміщено у кишеньковому словнику будь-якої європейської мови. Хоч переважають в цих мовах конкретні, деталізовані, одиничні визначення, але є і узагальнюючі поняття. Так, у аборигенів Австралії є не тільки назви порід дерев, але і дерева взагалі, не тільки риб та змій, але й узагальнюючі для риб і змій. Втім, таких понять небагато, і вони не йдуть далі класифікації середнього рівня. Є позначення для дерева, чагарника, трави, немає для рослини; є – для риби чи змії, немає – для тварини. Інша особливість цих мов – нерозвиненість синтаксичних форм. Хоча це не має важливого значення: в усному мовленні фрази невеликі навіть у народів найрозвиненіших країн.

Розвиток мови тривав паралельно збільшенню обсягу інформації, і, в свою чергу, сприяв її накопиченню і передачі. Джерелом знань первісної людини була її трудова діяльність, в ході якої накопичувався досвід, співставлялись причини і наслідки явищ, узагальнювання і систематизування спостереження. Звичайно, що умови життя передусім вимагали накопичення знань про навколишню природу. На прикладі аборигенів Австралії, бушменів, вогнеземельців тощо видно, що члени ранньородової общини мали значні, широкі відомості про особливості і багатства своєї вітчизни, тобто відомості з ужиткової географії, ботаніки, зоології, мінералогії, метеорології та інших природничих наук. Для існування вони мали досконало знати топографію кормової території, корисні й шкідливі властивості рослин, шляхи пересування і повадки тварин, особливості різних мінералів, вміти передбачати погоду, читати сліди. Щоб вільно орієнтуватися, потрібні досконалі знання зоряного неба. Один з сучасних дослідників розповідав, що перше повідомлення про запуск штучного супутника Землі він отримав від бушмена, який помітив появу нової „зірки”.

Значного розвитку набули практичні галузі знання: медицина, фармакологія, токсикологія. Людина оволоділа найпростішими раціональними прийомами лікування переломів, вивихів, ран, видалення хворих зубів, інших нескладних хірургічних операцій, лікування укусів змії, набряків, застуди, інших захворювань. З часів мезоліту відомі трепанація черепа і ампутація пошкоджених кінцівок. У первісній медицині широко застосовувалися як фізичні (масаж, холодні й гарячі компреси, парова лазня, кровопускання, промивання кишківника), так і ліки рослинного, тваринного і мінерального походження. Так, аборигени Австралії у випадках переломів накладали шини, зупиняли кров золою, жиром ігуани, землею, висосувати кров і припалювали рану при укусі змії, лікували застуду, хвороби шлунку, шкіряні захворювання тощо. Вже у первісній медицині усвідомлено значення психотерапії. Так, у австралійських аборигенів лікування нерідко завершувалося наказом вставати і братися до роботи.

Абстрактні і узагальнені уявлення значно обмежені. Етнографічно простежено, що аборигени мали три, бушмени – чотири, вогнеземельці – п’ять позначень чисельних понять. П’ять у австралійців позначалося як „три” і „два”; більше десяти – це „багато”. Та й абстрактність чисел була відносною: люди уявляли не абстракт числа, а конкретні предмети. Не два, три, п’ять, а дві ноги, три шматки м’яса, п’ять списів тощо. Рахунок був породжений життєвими потребами і тривалий час існував тільки в практиці первісних людей. Невідомо, в якій послідовності виникли основні арифметичні дії, хоча необхідність поділу продуктів збиральництва і полювання ясно вказує про їхню наявність вже в первісну добу.

Вимір відстані і часу теж притаманні людям віддавна. Великі відстані вимірювалися днями шляху, менші – льотом стріли чи списа, ще менші – довжиною конкретних предметів, найчастіше частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця, нігтя. Звідси подібні виміри збереглися досьогодні: російські – лікоть і п’ядь, англійські – фут і дюйм, німецьке – еллє тощо. Час вимірювався тривалими відрізками, пов’язаними зі становищем небесних світил (день, місяць) чи з природничо-господарською діяльністю. У різних народів час, як і відстань, міряли по-різному.

Навіть у найвідсталіших племен склалася доволі розвинута система передачі на відстань звукових чи зорових сигналів. Так, у племені яганів повідомлення передавалися клубами диму, розпалюючи і швидко гасячи вогонь. Один клуб диму означав хворобу чи нещасний випадок, два – важливе і щось неочікуване, три – смерть, чотири – знахідку викинутого на берег кита і запрошення всіх сусідів на свято. Звичайно, писемності не було зовсім, хоча вже у аборигенів Австралії з’явились зародки піктографії (малюнкового письма), нанесення примітивних зображень на пам’ять чи для передачі думки. Для цього ж слугували вузлики, різного роду кольорові стрічки тощо. Втім, піктографії галузь раціональних знань прилягає до іншої галузі духовної культури – мистецтвом, коріння якого заглиблюються в часи пізнього палеоліту.

Тож, за етнографічними відомостями, первісні нарди мали певну і досить значну кількість позитивних відомостей, вмінь і навичок, що передавалися у спадок. Без них просто було не вижити. Це знання навколишнього світу, вміння здобувати їжу полюванням і збиральництвом, зберігати і обробляти її, розподіляти і рахувати тощо. Сюди ж відносяться народні знання про лікувальні властивості рослин, мінералів тощо. Ці знання передавалися у спадок так само, як і вірування у надприродне.

3. Походження первісного мистецтва.

Питання про те, чому і як виникло мистецтво, дуже складне і не має загальновизнаного пояснення. В науковій практиці різних країн були і залишаються поширеними теорії, які вважають мистецтво непрямим результатом релігійної практики, художнім інстинктом, залученням шлюбних партнерів, потребою в розвагах тощо. На противагу тим теоріям, вітчизняні й чимало зарубіжних дослідників виходили з людської природи. На їхню думку, мистецтво, як і позитивні знання, від самого початку були генетично пов’язані з трудовою діяльністю людини. Воно відображало колективний досвід общини, в складній, естетично опосередкованій формі сприяло його емоційному закріпленню, вдосконаленню, передачі нащадкам. Звідси походить конкретність і реалістичність більшості вже відносно ранніх зразків первісної графіки, скульптури, усної народної творчості, музики, тощо.

Однак з питання про те, як саме і коли з’явилося мистецтво, досі точаться гострі суперечки-дискусії. За однією версією, пізньопалеолітичні зображення виникли в результаті тривалого поетапного процесу, початок якого простежується вже у чашоподібних заглибленнях і охряних плямах і смугах на кам’яних плитах з мустьєрського гроту Ля Феррасі у Франції. Тобто перші мистецькі прояви віднесено у дуже віддалений, ще неандертальський період. За іншого підходу, ці знахідки свідчать лише про появу зародків абстрактного мислення. Мистецька ж діяльність притаманна і виникає лише у розвиненому людському суспільстві, з появою кроманьйонця, тобто на рубежі пізнього палеоліту. Одні спеціалісти пов’язують появу мистецтва, зокрема образотворчого, з використанням випадково наданих природою можливостей, наприклад, підправити різцем чи фарбою каміння, плям, напливів на стінах печер, якщо ті нагадують тварин. Інші – з поступовим заміщенням, заміною макетом-скульптурою, барельєфом, малюнком натуральних решток звіра, використовуваних для імітація мисливського двобою.

Зразки образотворчого мистецтва епохи ранньої родової громади відомі за численними археологічними пам’ятками. Це кругла скульптура і рельєфні жіночі фігурки і голови тварин. Одночасно виникали графічні й живописні зображення тварин, рідше рослин і людей, котрі розвивалися у часі. Від примітивних контур оріньяка до печерних фресок мадлену й багатофігурних мисливських і побутових композицій середземноморського мезоліту. Етнографічно з цими малюнками схожі і малюнки бушменів; реалістично і виразно вони відбили мисливські та побутові композиції тварин, людей, жанрові сцени, пляски та релігійні церемонії. Але в цілому образотворче мистецтво найбільш розвинутих племен відображає розпочатий в мезоліті поворот від реалізму до умовності.

Виникнення інших видів мистецтва простежується етнографічно. В усній народній творчості раніше за все розвинулися перекази про походження людей та їхніх звичаїв, подвиги предків, про виникнення світу та різних явищ природи. Невдовзі сюди додалися оповідання і казки. У музиці вважається, що вокальна чи пісенна, можливо, передувала інструментальній. Принаймні, вогнеземельці та ведда мали нескладні мисливські та інші пісні і не знали жодного музичного інструмента. Втім, музичні інструменти з’явилися досить рано. Це ударні пристрої з двох шматків дерева чи натягнутого шматка шкури, прототипом щипкових інструментів була тятива луку, різні гуделки, труби, флейти, тріщотки. Флейти, очевидно, представлені і археологічно-трубчастими кістками з отворами збоку знайдені як пам’ятки пізнього палеоліту. Серед найдавніших видів мистецтва – танці колективні: це імітація, нерідко за допомогою масок, сцен полювання, риболовлі, шлюбних взаємин, воєнних дій тощо. Поєднуючись з усною, музичною і образотворчою складовими, вони наочно демонстрували еволюційно-виховну, пізнавальну суть мистецтва первісного.

Таким чином, у духовній культурі ранньородової громади з самого початку наявні у розвитку елементи раціонального світосприйняття. І люди ще в пізньому палеоліті прагнули відбити це за допомогою мистецтва, зафіксувати у пам’яті. Тож духовна культура вже у часи раннього родового ладу була досить розвинутою і різноманітною. Всі її прояви – результат трудової діяльності. Здобуваючи працею засоби до життя, люди сягнули такого рівня розвитку інтелекту, коли знадобилося пояснювати навколишній світ. Люди достатньо дозріли, щоб усвідомлювати себе і різні природні явища, але пояснити все не могли. До того ж вони – природні істоти, вони народжувались, жили, вмирали. Те, що первісна людина не могла осмислити розумом, видавалося таємничим результатом діяльності могутніх і теж розумних сил, що могло шкодити чи допомагати їм. Й сама людина залишалася непізнаною, у багатьох ситуаціях вона потребувала психологічної підтримки, виходу зі стресових, надзвичайних ситуацій. Людина була надто розумною, щоб усвідомити себе і навколишній світ, але надто безсилою, щоб управляти природою на свою користь. Це породило вірування у надприродні могутні сили, з якими можна домовитися про співпрацю. Тотемізм, анімізм, магія, фетишизм були формами найдавніших вірувань. З них розвинулись культ померлих предків і вождів ще у первісні часи.

Життєвий досвід накопичувався у повсякденній праці. Позитивні знання передавалися у спадок, торкаючись безпосередніх щоденних справ. З трудової діяльності як її естетичне відбиття, розвинулося первісне мистецтво: образотворче включало графіку, живопис, скульптуру. Витвори давніх митців простежені й знайдені археологічно. Етнографічно у найвідсталіших у своєму розвитку народів, окрім образотворчого, маємо ще танцювальне і драматичне мистецтво, усну народну творчість, музику і співи.

ЛЕКЦІЯ 9. МАТЕРИНСЬКА РОДОВА ОБЩИНА

План.

1. Розвиток економіки в мезоліті і неоліті.

2. Родинні і громадські відносини.

3. Духовна культура.

1. Розвиток економіки в мезоліті і неоліті.

Наступний етап у розвитку ранньородової общини простежується археологічними пам’ятками мезоліту. Епоха мезоліту іноді також називається епіпалеолітом чи протонеолітом і датується приблизно 12-6 тис. до н. е. Початок мезоліту збігся з таненням льоду і встановленням на Землі сучасного клімату з більш-менш сучасною флорою і фауною. Основною здобиччю мисливців стали лось, благородний олень, зубр, кабан, сарна, а також дрібні тварини і водоплавні птахи.

В галузі економіки мезоліт вирізняється мікролітичною технікою обробки каменя. Маленькі пластинки різної форми слугували вкладками, вставками у кістку і дерево. З них робили серпи, ножі, гарпуни. Основним відкриттям став винахід луку і стріл завдяки цьому:

1). Мікроліти розширили асортимент знарядь праці.

2). Економився час на виготовленні і ремонті.

3). Лук і стріли розширили можливості полювання: тварину можна було вбити з відстані до 500 метрів.

Іншим винаходом, хоч і не повсюдним, була повітряна рушниця: стріли рухалися завдяки направленому дуттю повітря людиною.

Збиральництво і риболовля на гачок та гарпун (острогу) доповнювали раціон людей. Винайдено спосіб виготовляти човни, щоправда, ненадійні.

У мезоліті було приручено, одомашнено собаку – помічника людини у полюванні.

Відновити життя мисливців мезоліту можна за етнографічними паралелями, наприклад, племенами бушменів Африки і вогнеземельцями. Південної Америки.

Бушмени – корінні племена Африки, були витіснені банту на крайній південь Африки, в пустелю Калахарі. В цих умовах в них надовго закріпилося примітивне мисливське господарство. Найважливіше знаряддя – лук і стріли, бушмени виготовляли стріли з кам’яними наконечниками, нерідко отруювали їх рослинною чи тваринною отрутою. Полювали на антилопу, газелей, зебр, страусів, інших тварин. Широко практикували колективні облави і колективно ж заганяли тварин у ями-пастки. У бушменів одомашнений собака – постійний супутник і помічник мисливця. Втім, австралійці теж починали використовувати собаку, але їхній собака – динго був ще напівдиким, а використання його – епізодичним. Одомашнення собаки – перший крок до скотарства.

Збиральництво було підсобним промислом для бушменів, так як і рибальство. Збиральництво – жіноча справа, основне знаряддя – вдосконалена, більш важка палиця для викопування. Рибу ж били стрілами і острогою, ловили корзинами-кошиками.

Приблизно таким самим був рівень господарського розвитку вогнеземельців, що їх витіснили сусіди з Американського континенту на архіпелаг, де вони були ізольовані культурно. Озброєння вогнеземельців складалося з луку і стріл для полювання на гуанако і птахів, списа чи гарпуна для полювання на тюленя, видру, велику рибу. Наконечники стріл – кам’яні, списів та гарпунів – з кістки. На полюванні використовували собак.

За всієї різниці господарства рівень його був однаковим. Полювання і рибальство бушменів та вогнеземельців не були ще достатньо продуктивними вимагали пересування у пошуках засобів до існування. Бушмени і вогнеземельці мандрували в межах своєї промислової території, споруджуючи лише тимчасові житла з гілок, вкритих листям, травою або шкурами вбитих тварин. Домашній скарб обмежувався плетеними кошиками, шкіряними мішками, посудинами зі шкаралупи страусових яєць у бушменів чи раковин у вогнеземельців. Кераміки не було, їжу смажили або запікали. Деякі племена варили їжу, кидаючи розпечені на багатті камені в обкладені шкурами ями чи дерев’яні або плетені посудини з водою. Але це не було поширеним.

Протягом всього мезоліту первісна людина жила у напівосілий спосіб. Лише технічні досягнення неоліту дозволили їй стало осісти на певній території.

Неоліт – останній період кам’яної доби. Техніка обробітку каменя сягає найвищої міри. Люди навчились пиляти і шліфувати каміння завдяки тертю камінь по каменю. Свердлували трубчастою кісткою за допомогою лука. Виготовляли сокири з насаженою рукояткою. Розширився асортимент каміння, використовуваного для знаряддя праці. Це кварцит, кремінь, нефрит, яшма, піщаник. На території Європи знайдено шахти з видобутку каменя. Адже на поверхні його запаси в багатьох місцях вичерпалися. Шліфування, свердлування каменя, його пиляння дозволили зробити сокири значно кращі, зі вставною рукояткою. Це полегшило будівництво жител. Збиральництво і полювання сягнули небачених масштабів. Але старі способи добування засобів прожитку не задовольняли людей.

Саме на неоліт припадають докорінні якісні зміни способів добування їжі, ведення господарства, визначні відкриття, які полегшили людське життя. Їхнє значення було настільки важливим за наслідками, що здобуло назву неолітична революція, використовуються людством і донині. Це землеробство і скотарство.

З’явилися зі збиральництвом і мисливства.

Оскільки збирання дикорослих їстівних плодів жіноча справа, то й справа виділення певних періодів життя рослин, напевне, їхня заслуга. Вони помітили, що зерна, насіння, рослин, кинуте в землю може прорости і кожне із зерен дає багато собі подібних. Більшість сучасних дослідників вважає появу землеробства і скотарства одночасною.

Щодо появи землеробства є кілька теорій. Моноцентризм – землеробство з’явилося первісно в одному центрі – зокрема, Передній Азії, звідки поширилося по всьому світі. Та й перші цивілізації з’явились в Месопотамії та Давньому Єгипті. Археологічні ж дослідження свідчать на користь поліцентризму у появі землеробства. У світі було чимало центрів, де незалежно від інших з’явилося землеробство:

1. Передня Азія – VII тис. до н. е.: вирощували пшеницю – полбу і ячмінь.

Полба стійка до посухи і не з’їдається птахами, одна з основних культур. У Передній Азії донині росте дика пшениця. То ж цю територію можна вважати батьківщиною пшениці і ячменю.

2. Долина ріки Хуанхе – IV тис. до н. е. – культура проса.

3. Південно-Східна Азія – з V тис. до н. е. – рис.

4. Мезоамерика – V-IV тис. до н. е. – бобові, перець.

5. Перу – батьківщина картоплі.

Тож висновок полягає в тому, що люди, живучи в різних кліматичних

умовах, сягнувши межі у збиральництві, відшукали різні дикі культури, придатні для культивування і масового споживання. Дослідники вважають, що раннє землеробство пройшло у своєму розвитку кілька етапів:

1. Догляд за дикорослими злаками. Збирання і зберігання їх.

2. Посів без обробітку ґрунту.

Обробіток ґрунту. Способи обробітку ґрунту в неоліті змінювалися: від

палиць до мотик, згодом рала і плугу. Для неоліту характерним було мотикове землеробство. Класичним прикладом розвитку землеробсько-скотарського господарства стала трипільська культура. Жінки сіяли зерно, збирали, зберігали і переробляли врожай, готували їжу, доглядали дітей, вели домашнє господарство.

Скотарство стало наслідком мисливства. Мисливці під час полювання мали достатньо здобичі і розуму для того, щоб не вбивати молодняк тварин.. Цей молодняк забирали додому живим і відгодовували. Новий спосіб господарювання давав позитивні результати там, де все важче ставало вполювати дичину. В неоліті приручили кіз, овець, свиней, згодом – велику рогату худобу, в енеоліті – коня. Скотарство майже повсюдно поширено і стало основним заняттям чоловіків. Хоча слід відзначити, що мисливство, рибальство і в цих умовах відігравало значну роль.

В неоліті з’явився глиняний посуд. Його ліпили без гончарного кола. Це стрічковий спосіб: стрічку з глини завтовшки до 4 см. накручували спіралями, згладжували й обмазували. Згодом обпалювали на вогнищі. Можливо, для міцності каркас перших горщиків робили з лози. Поява нового матеріалу і способу його обробітку урізноманітнили харчування вареною їжею, а також полегшувало побут людей.

Іншою важливою у побуті річчю було ткацтво. Дикорослі трави: льон, кропиву, агаву, коноплі зривали і шляхом досвіду, спроб і помилок навчились з їхніх волокон робити різні вироби. Знахідки пряслиць – невеликих вантажників свідчать про прядіння, а згодом ткацтво. Примітивні вертикальні ткацькі верстати давали тканину, а з неї шили вже одяг, більш схожий на сучасний за матеріалом виготовлення.

В неоліті розвивається транспорт: люди навчились виготовляти досить надійні човни зі стовбурів дерев, випалюючи і видовблюючи їх.

Таким чином, у господарському житті людей епохи мезоліту відбулись важливі зміни: нова техніка обробки каменя дала змогу створити лук зі стрілами і одомашнити собаку – першу тварину, поклавши початок новому напрямку господарювання.

Всесвітньо-історичне значення мали винаходи і відкриття людей новокам’яної доби. Люди перейшли від масового привласнення до виробництва засобів життя. Це землеробство і тваринництво, вони й донині дають людству більшість життєвих засобів; виникло гончарство і ткацтво, з’явились човни з веслами. Все це полегшувало життя людини і вживало на суспільні відносини.

2. Родинні і громадські відносини.

Зростання виробничих сил, що відбилися у переході від привласнення до виробництва засобів до життя, сприяло подальшому розвитку общинно-родового ладу. У неоліті на зміну ранньородоової общини мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.

Економічну основу суспільства так само складала родова власність на землю. Поля і городи, мисливські, рибальські і збиральницькі угіддя в одних випадках прямо належали роду, в інших вважались належними племені, але були закріплені за конкретними його родами. Інші засоби виробництва знаходилися як у колективній, так і в індивідуальній власності. З’явився відносно регулярний надлишковий продукт, частина якого розподілялася за працею, а не рівномірно. Общинник, який виростив добрий врожай чи отримав приплід худоби, вдалий мисливець чи рибалка мав можливість залишити собі частину продукту чи розподілити її з тими, з ким хотів сам.

Розвиток індивідуальної власності викликав появу відносин, названою американською дослідницею К. Дю Буа „престижною економікою”. Престижна економіка існувала тільки в системі надлишкового продукту і проявлялася головним чином у дарообміні. Обмін дарами здійснювався переважно не всередині общини, а за її межами, зв’язуючи багато сусідніх общин. Той, хто дарував, набував престижу і не ставав біднішим, бо діяв принцип еквівалентності. Поки що престижна економіка не підірвала перевагу всередині родової общини колективної власності і рівнозабезпечення при розподілі. Навіть індивідуальна власність після смерті власника повинна була залишатися в межах роду. Відносини власності в основному збігалися з родовими зв’язками і цементували єдність виробничого колективу.

Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування і зростання народонаселення пізньородової общини, розростаючись, часто ділились на великі колективи найближчих родичів за материнською лінією – так звані материнські сім’ї. У ірокезів це були домові общини – „овачіри” – нараховували кілька десятків, а іноді й більше сотні родичів, які жили в одній хаті. Члени овачіри спільно користувалися виділеною їм родовою землею і вели спільне господарство. Спільним було і споживання: за словами Л.Г.Моргана, здобич мисливська і продукти землеробства віддавались, як і всі продукти у спільні припаси. Подібні ж материнські хатні общини відомі у багатьох народів у Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Втім, існування подібних хатніх общин не підривало єдності роду. Вони залишалися пов’язаними між собою тільки громадськими та ідеологічними, але й тісними господарськими зв’язками. В разі потреби вся пізньородова громада виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів рубка та спалювання лісу спільно робилася зусиллями всього колективу, і лише наступні землеробські дії – силами окремих хатніх общин.

Розвиток родового ладу спричинився до зростання господарської і громадської ролі жінки. Тривка осілість і потреба заготовки великої кількості харчів, посуду для їхнього зберігання, палива тощо суттєво підвищили, піднесли роль домашнього господарства, що було жіночою справою. Цьому й сприяло поширення мотикового землеробства – традиційно це жіноча галузь виробництва. Так, у ірокезів, за даними етнографів, саме жінки сіяли, саджали, вирощували зерно і овочі та готували їжу для чоловіків і дітей. Зростання господарської ролі жінки зробило поширеним матрилокальне, точніше, уксорилокальне шлюбне поселення (лат. uxor – дружина). За уксорилокального поселення саме жінки, брати і сини яких жили переважно в поселеннях своїх дружин, ставали реальними власниками належних роду засобів виробництва, земель, запасів і жител. Жінки не тільки що рівні чоловікам, але переважають над ними. В ірокезькій овачирі вся влада належала раді дорослих жінок-матерів, котрі обирали з-поміж себе досвідчених і шанованих правительниць, які керували сільськогосподарськими і хатніми роботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, належним овачирі розпоряджалися виключно жінки. Адже чоловіки їхні – природні, які не мали права на власність овачири, а чоловіки – сородичі

„відрізаний шмат”. Ситуація подібна до відносин у пізніших патріархальних селянських родинах, але там влада належала чоловікам. Втім, панування жінок у ірокезів та їх сусідів мало реальне підґрунтя : землю і увесь врожай. Чоловіки, навпаки, ізольовані і обмежені, навіть власні діти їм чужі, хата належить жінці. Такі ж порядки змальовані й для деяких регіонів Меланезії, зокрема о. Добу.

Притаманна розвинутій родовій общині певна перевага жінки називається матріархат. Це поняття потребує певних застережень. В часи класичного первісного ладу з його зрівнялівкою ще не мало бути справжнього панування і всевладдя однієї частини суспільства над іншою.

Шлюб та сім’я. Виникнення трудового розподілу сприяло чи появі, чи зміцненню парної сім’ї. Тут думки дослідників різняться, проте ясно, що в цьому випадку батько здобув можливість матеріально опікуватися дітьми. Хоч виробничі й споживчі функції парної родини дещо розширилися, вона мала менше значення, ніж родова община. Вона не мала окремої власності, спільної для подружжя. Якщо чоловік завдавав шкоди майну дружини, він мусив відшкодувати. Чоловік за уксорилокального поселення працював «на дві хати». Діти ж, якщо і знали батька, фактично були чужими для нього. У деяких племен, що жили материнськими родовими общинами, як у меланезійців о. Добу, не було поняття на позначення парної родини. Сім’я, родина – це рідня з материнського лише боку.

Парний шлюб не був стійким, він, як і раніше, легко припинявся за бажанням будь-якої сторони і доповнювався елементами групового шлюбу. У ірокезів та гуронів XVIII ст. жінка могла мати ”додаткових” чоловіків, а чоловік – „додаткових” дружин, у гуронів, крім того, були ще особливі „мисливські дівчата” для супроводу мисливців як дружини. У тлинкітів та алеутів жінка могла мати двох чоловіків, один з них – головний, інший – помічник. Деякі племена Меланезії зберігали свободу дошлюбних зв’язків.

Як і в громадському житті, в сім’ї були певні риси переваги жінки над чоловіком. Чоловік, в оточенні рідних дружини, мав бути поступливим. Нерідко, як і у давніх лікійців, папуасів Нової Гвінеї, алгонкінів, жінка ініціювала укладання шлюбу. Відомі материнсько-родові суспільства, в яких народження дівчаток вважалося кращим, ніж хлопчиків. Але в цілому у парній родині зберігалася рівність усіх її дорослих членів.

Тож, громадські відносини протягом тисячоліть, багатьох тисячоліть залишалися сталими і стабільними. Рід об’єднував родичів за материнською лінією, він був і основною господарською, суспільною, ідеологічною одиницею. Родичі спільно вели господарство і як мисливці, і як землероби – скотарі у більш пізній час. Землеробство зміцнило провідну роль жінки, дружини, матері в тодішньому суспільстві. Це цілком зрозуміле: хто здобуває і переробляє, зберігає продукти, утримує житло, опікується дітьми – той і головний. Проте, в класичний період родових відносин ще не виникли матеріальні умови майнової нерівності. Тож зберігалася характерна ще для палеоліту верхнього, пізнього організація життя: рід – об’єднання родів (фратрія) – плем’я. Збереження суспільних відносин не означало застій в житті. Поряд з матеріальною, розвивалася духовна культура.

3. Духовна культура.

Разом з ускладненням виробничої діяльності первісної людини збільшувався запас її позитивних знань. Показовими є знання, накопичені в процесі освоєння нової галузі господарства – землеробства. Меланезійці Нової Ірландії знали і вміли вирощувати 10 різновидів ямсу, 14 різновидів хлібного дерева, 52 різновиди банана, 220 різновидів таро. Ірокези вирощували 11 різновидів маїса, вони знали вимочування насіння у відварі певних трав і коренів для підвищення схожості насіння. Помітних успіхів люди пізнього неоліту сягнули і в інших галузях знань. З виникненням скотарства дослідним, емпіричним шляхом накопичувався селекційний матеріал – відомості про штучний відбір найкорисніших порід тварин. Розвиток математичних знань призвів до появи перших рахункових „пристроїв” – спершу купок соломи чи каміння, згодом особливих бірок чи шнурків з вузликами чи нанизаними на них раковинами. Такі знаряддя описані у багатьох племен Америки, Африки, Океанії; існували вони і в первісній Європі. Слово „калькуляція” має латинське коріння – calculus – „камінчик”.

Розвиток географічних і топографічних знань призвів до створення перших карт – позначених маршрутів на корі, деревині чи шкірі. Дальшого розвитку сягнула піктографія, за допомогою якої робилися доволі складні записи. Такі записи відомі у північноамериканських індіанців, народностей Північного Сибіру, племен Тропічної Африки, меланезійців, мікронезійців. Існували великі піктографічні хроніки, наприклад, „Валам алум” („Червоний запис”) індіанців – делаварів. Вони у 184 малюнках на корі деревини змалювали власні історичні оповідання – перекази – від початків світобудови до появи в країні європейських колонізаторів. У деяких племен з рахункових шнурів розвинулися своєрідні еквіваленти піктографії. Думки передавалася формою, кольором і розташуванням вузликів („вузликове письмо”) чи раковин („вампум” північноамериканських індіанців).

В образотворчому мистецтві неоліту і енеоліту триває перехід від реалістичної до умовної манери зображення. Твори того часу відображають прагнення до спрощення, стилізації, заміни цілого зображення якоїсь його характерної частки. Дуже поширилося декоративне зображення, тобто прикрашання побутових речей, особливо одягу, зброї, побутового посуду художнім розписом, різьбленням, вишиванкою, аплікацією тощо. Так, кераміка, в ранньому неоліті нічим не прикрашена, у пізньому неоліті лісової смуги Російської Федерації стала орнаментуватися ямочно-гребінчастими відтисками, в енеолітичних землеробів – багатим поліхромним розписом. Саме такий розпис характерний для трипільської культури на правобережній Україні.

Відомо чимало умовних зображень часів палеоліту і реалістичних епохи неоліту. Але загальна тенденція була саме такою: реалізм у палеоліті, а в неоліті – умовність. Чим це пояснити? Одні дослідники пов’язують зі зміною матеріалу: від розмальовування стін печер до оздоблення кераміки; інші – з розвитком абстрактного мислення; треті – з розвитком релігійних уявлень, які вимагали, можливо, зумисного відхилення зображень від земних оригіналів. Ще одна версія у мистецтві первісної доби пов’язує з тим, що перехід від мисливства до землеробства послабив інтерес до звіра, а інтерес до людини ще тільки зароджувався. Втім, ці моменти могли поєднуватися, питання недостатньо вивчене і є відкритим.

Продовжували розвиватися й інші форми мистецтва, зокрема, усна, музична і танцювальна народна творчість. Так, у ірокезів – сенека нараховувалося більше тридцяти лише основних танців, в т. ч. 11 чоловічих, 7 жіночих, 14 спільних, 6 у масках тощо. Про розвиток музичної творчості свідчить поява ускладнених мембранних барабанів і оснащених резонаторами струнних інструментів.

Еволюціонувала і ускладнилася релігія. В міру накопичення знань про власну і зовнішню природу первісне людство все менше ототожнювало себе за останньою, все більше усвідомлювало власну залежність від невідомих йому надприродніх добрих і злих сил. Так спрацьовувала людська уява. У зв’язку з цим старі уявлення про дуалістичний розподіл предметів та явищ природи стали уявленнями про одвічну боротьбу добра і зла. Сили зла прагнули умилостивити, протиставлені ним добрі сили стали шанувати як постійних захисників і покровителів роду. Змінився зміст тотемізма: тотемні „родичі” і ”пращури” стали об’єктом релігійного культу. Одночасно з розвитком родового ладу і анімізму зароджується віра у помічників роду – померлих родичів. Зооморфні прабатьки почали витіснятися антропоморфними: тотемізм залишався в пережитках (наприклад, тотемні назви та емблеми родів), але не як система вірувань. На цій же анімістичній базі почав складатися культ природи в образах найрізноманітніших духів тваринного і рослинного світу, земних і небесних сил. З виникненням землеробства складається поступово культ вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їхнє вирощування, особливо Сонця і Землі. Ірокези, наприклад, пошановували духів маїса, гарбуза і бобів, називаючи їх „трьома сестрами”, ”нашим життям” чи ”нашими годувальницями” і уявляючи їх в особі трьох жінок, одягнутих в листя відповідних рослин. Чотири з шести свят ірокезів були пов’язані з землеробством: це свято Нового року, посіву, зеленого зерна і врожаю. Сонце вбачалося як запліднююче чоловіче начало, Земля – як запліднене жіноче. При цьому циклічність впливу Сонця породила уявлення про нього як померлого і воскреслого духа плідності, родючості. Складається магічна практика зміцнення сили Сонця, посилення родючості Землі, викликання дощу тощо.

Як і раніше, релігія відбивала та ідеологічно закріплювала видатну господарську і суспільну роль жінки. Здобув подальшого розвитку материнсько-родовий культ господарок і хранительок домашнього, хатнього, родинного вогнища; можливо почав зароджуватися відомий у деяких більш розвинутих народів культ жіночих предків-прародительниць. Більша частина духів природи, передусім дух матері – Землі, виступала в жіночому вигляді й з жіночими іменами. Жінки були основними, а у деяких племен навіть єдиними носіями таємничих знань і магічних сил.

Тож, в період класичного первісного ладу було зроблено найважливіші відкриття, які донині зберігають значення. Це землеробство і скотарство, що давали більше продуктів навіть порівняно з вдалим полюванням та збиральництвом в умовах щедрої природи. Умови виникнення землеробства сприяли підвищенню авторитету і впливу жінки в громадських справах. Полегшенню життя сприяли інші винаходи неоліту: гончарство і ткацтво. Разом узяті вони настільки були важливими для всього людства, що здобули назву неолітичної революції. Втім, відкриття доби неоліту та енеоліту, в тому числі у транспорті, були підготовлені в попередню добу. Винахід луку зі стрілами, човна і приручення собаки знаменувало подібні зміни. Полювання стало максимально ефективним, проте в багатьох випадках не задовольняло потреби людини. Собака – перший з свійських тварин. В добу неоліту приручили овець, кіз і свиней, велику рогату худобу і птицю; пізніше – коня.

Зміна способу життя сприяла перемінам духовної культури. Позитивні знання розширялися, їхніми носіями ставали спеціальні мудрі люди, передусім старійшини. Саме жінки в нових умовах зберегли перевагу; зароджується парна родина, проте її існування аж ніяк не зменшує значення роду як господарської і суспільної структури. Господарство веде рід, материнський чи уксорилокальний. Рід – основна ідеологічна одиниця, саме тут відбуваються всі події в житті громади. Первісна людина не уявляла себе як незалежну особистість, а тільки як члена роду. Такими, за археологічними і етнографічними даними, була материнська родова община в мезоліті та неоліті.

ЛЕКЦІЯ 10 – 12. ПІЗНЯ РОДОВА ОБЩИНА

План.

1. Розвиток господарства в епоху металів.

2. Перехід до патріархату. Патріархальна сім’я. Патронімія.

3. Пізній матріархат.

4. Виникнення приватної власності, станового поділу суспільства і держави.

5. Етнічні та мовні процеси епохи розкладу первісного суспільства, його

духовна культура.

1. Розвиток господарства.

В основі розвитку – господарські досягнення попереднього періоду. Розвивається ткацтво, гончарне виробництво, поліпшується землеробство. Вдосконалюється знаряддя, землеробство стає орним і зрошуваним, із застосуванням металевих знарядь. У скотарстві використовуються всі відомі нині тварини. Зростає поголів’я худоби, відбувається її цілеспрямований відбір.

Але найпомітніші наслідки мало вживання металів. Доба металів поділяється на два періоди: бронзовий і залізний. Бронзова доба – період історії людства, коли значно поширилися вироби з бронзи, поряд або замість кам’яних знарядь. Перший відомий метал – самородна мідь, і перший спосіб її обробки – холодна ковка. З міді виготовляли передусім прикраси і парадне озброєння. Мідь не могла витіснити каменя: 1) рідко зустрічається; 2) тугоплавка і густа; 3) мідь не має такої гостроти і міцності.

Залізна доба – час, характерний поширенням металургії заліза і залізних виробів. Залізо і донині є найважливішим матеріалом для знарядь праці, тож і нинішня епоха входить у залізну добу. Тому в археології застосовується для періодизації поняття ”рання залізна доба”.

Бронза – сплав міді і цини, іноді також сурьми, свинцю, миш’яку чи цинку в різних пропорціях. Найкраще співвідношення – 90 % міді і 10 % цини. Бронзові знаряддя не тільки твердіші й гостріші за мідні, але й відливати їх легше тому, що бронза плавиться за 700-900^о С, тоді як мідь потребує 1083^о С. Проте бронза, як і чиста мідь, не змогла витіснити кам’яні знаряддя праці. По-перше, тому, що в ряді випадків в робочій якості каменю вищі за бронзу; по-друге, каміння придатне для виготовлення знарядь, було майже скрізь, а сировина для бронзи, особливо цина, досить рідкісна.

Найбільш ранні металеві знаряддя за формою повторювали кам’яні. Лише поступово людство найдоцільніше використовувало властивості нового матеріала.

Точно вказати хронологічні межі бронзової доби досить важко. Найдавнішими є бронзові вироби середини ІІІ тис. до н. е. з Месопотамії, Південного Ірану і Південно-Східної Азії. У Єгипті та Індії – з початку ІІ тис. до н. е. у Китаї у XVIII ст. до н. е., в Америці – І тис. до н. е., Європи -– в основному в ІI тис. до н. е. Залізо витіснило бронзу. Рання залізна доба дужк коротка порівняно з попередніми археологічними епохами.

Хоч залізо – найпоширеніший у світі метал, але його доволі пізно освоєно, оскільки воно майже не зустрічається в чистому вигляді і його важко обробляти. Ще у давнину людству стало відомо про метеоритне залізо: деякі прикраси в Єгипті в ІV тис. до н. е виготовлені з нього. Дрібні предмети із заліза земного походження зустрічаються в першій половині ІІІ тис. до н. е. у Єгипті, Месопотамії, Малій Азії. Найдавніший спосіб отримання заліза з руди – сиродутний процес – відкрито лише у VII тис. до н. е. За однією з вірогідних гіпотез, сиродутний процес вперше застосували у Х-V ст. до н. е. підпорядковані хетам племена на території Вірменії. Поширення заліза було тривалим процесом.

На відміну від доволі рідкісних джерел видобутку цини та міді, залізні руди зустрічаються повсюдно. Щоправда, руди низькосортні в основному (бурий залізняк, озерні, болотяні), але отримати залізо з них набагато складніше за мідь. Плавити залізо давні металурги не могли, бо потрібно температуру більше 1500^о С стабільно підтримувати. Залізо отримували у тістоподібному стані сиродутним способом. Залізну руду відновлювали вуглецем за температури 1100 – 1350^о С у спеціальних печах, в які нагніталося повітря крізь сопло. На дні печі утворювалася криця – кованок пористого, тістоподібного заліза вагою від 1 до 8 кг; її треба було ще неодноразово кувати молотом для ущільнення і часткового видалення шлаків. Це залізо м’яке, але у давнину винайшли способи його гартування (цементації, поєднання з вуглецем). Вищі механічні якості заліза, загальнодоступність залізних руд і, відповідно, нового металу забезпечили швидке витіснення ним бронзи, а також каменя. Адже камінь залишався важливим матеріалом виготовлення знарядь праці і в бронзову добу.

Зростання землеробства у неоліті гальмувалося технічними можливостями кам’яної індустрії. Розчистка лісу кам’яними сокирами потребувала надзусиль багатьох людей протягом дуже тривалого часу. Експериментальні дані С.О.Семенова – вченого-трасолога, доктора історичних наук, показали, що застосування навіть мідної сокири втричі скорочувало витрати праці. Бронзові сокири полегшували працю і дозволяли розширити оброблювані площі. Це, а також потреба краще обробляти старі ділянки, зрештою, призвели до переходу від ручних знарядь до орних, за допомогою тяглових тварин.

Питання про цей перехід і досі залишається відкритим. Ймовірно, що одні орні знаряддя походять від мотики, інші – від заступа, деякі – від колоди з сучками, якою боронували землю. Спочатку, можливо, самі люди і тягли колоду чи важку мотику, згодом силу людини замінила сила вола чи віслюка, коня.

Створюючи потребу в тягловій силі, орне землеробство стимулювало подальший розвиток скотарства. Серед знахідок при розкопках поселень бронзової доби зустрічаються кістки коня і великої рогатої худоби. Разом з тим, успіхи землеробства дозволили використовувати частину вирощеного продукту для харчування всіх видів худоби і сприяли зростанню її поголів’я. Але зростання стада, природно, випереджало кормові ресурси осілих землеробів. Зростання стад вимагало від власників якомога ширше використовувати природні ресурси і там, де можливо, пересуватися у пошуках пасовищ. Частина осілих племен перейшла до напівкочового землеробсько-скотарського (іноді землеробсько-рибальсько-скотарського) господарства, в якому сезони польових робіт чередувалися з сезонами кочівлі. Нерідко частина племені займалася переважно землеробством, інша – переважно скотарством. Надалі багато племен, що жили у сприятливих для скотарства умовах, на кордоні степів і напівпустель, почали обмежувати землеробство і переходити до кочового скотарства. В епоху бронзи і раннього заліза кочове і напівкочове скотарство поширилося у степових районах Західної, Центральної і Середньої Азії, Північного Причорномор’я, Поволжя, Приаралля, Південного Сибіру, Північної і Східної Африки. Відбувся перший в історії людства великий громадський розподіл праці – виокремлення зі всієї маси земелробів-скотарів переважно скотарських, спершу пастушеських, а згодом кочових племен.

Звичайно, що господарська диференціація скотарів і землеробів як громадський розподіл праці міг виникнути лише там, де була придатна до цього худоба. На більшій частині території Америки і на островах Океанії перший великий громадський розподіл праці набув інших форм, наприклад, господарської диференціації між землеробами і мисливцями, землеробами і рибалками. Деякі вітчизняні дослідники вважають, що перший великий громадський розподіл праці повсюдно відбувався у формі розподілу праці між племенами з привласнюючим мисливсько-рибальським і племенами з виробничим землеробським чи землеробсько-скотарським господарством. За всіх обставин важливо, що перший великий розподіл праці, яким би він не був, являвся універсальним явищем в історії людства, яке визначалося диференціацією господарської діяльності взаємопов’язаних громад (общин) на базі зрослої продуктивності праці.

Застосування бронзи й заліза дало потужний поштовх розвитку ремесла. З металу виробляли різноманітні знаряддя праці, побутові речі, прикраси, озброєння. Так, тільки у бронзову добу з’явились меч і бойова колісниця, поширилися захисні доспіхи. Залізо ще більше розширило асортимент ремісничих виробів і, головне, стався докорінний переворот в організації ремесла. Виготовлення кам’яних і кістяних знарядь, плетіння і ткацтво, гончарство і навіть бронзове литво були доступними кожному члену общини, а металургія заліза вимагала особливих споруд, складних навичок і вмінь. Етнографічно встановлено, що в первісні часи ковалі повсюдно складали осібну верству населення. Іноді, як у більшості племен Тропічної Африки, їх поважали, іноді як у берберів, арабів, нуристанців (кафірів), їх зневажали, але в обох випадках боялися. Археологи часто знаходять кузні чи навіть окресні поселення ковалів. Це дає підстави вважати, що ковалі одразу виділилися з-поміж общинників, ставши першими професійними ремісниками.

Ускладнилися й інші ремесла. Вдосконалений ткацький верстат, гончарне коло сприяли розвитку, потребували все більше вміння, досвіду, витрат праці. З-поміж общинників почали виділятися найбільш майстерні умільці. Розпочався другий в історії людства великий громадський розподіл праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Громадський розподіл супроводжувався розвитком обміну. Це вже не обмін подарунками. З виникненням громадського розподілу праці постійного характеру набув не „природний” і престижний, а саме економічний обмін. Землероби, яким не вистачало власної худоби, прагнули отримати у скотарів м’ясо, молочні продукти, шкіри, вовну і, особливо, робочу худобу – необхідний тягловий і транспортний засіб. Скотарі, зі свого боку, потребували землеробських продуктів, металічних, гончарних та інших виробів. Розвиток регулярного міжобщинного обміну навіть призвів до розвитку громадського інституту прийняття гостей, гарантії чужаками захисту їхнього життя та майна. Розвиток землеробства і ремесла зробив регулярним обмін всередині громади, а не тільки між общинами. Частина продукції вироблялася нині на обмін, тобто як товар. Вже престижний обмін сприяв формуванню в суспільстві уявлень про еквівалентність обмінюваних предметів, виникненню мірил вартості і засобів обміну. Тим більше це закріплювалося в умовах необхідного життєво економічного обміну. Засобами обміну ставали найрізноманітніші предмети, що біли цінними за власної рідкісності чи вкладеної в них праці: намиста з собачих, свинячих, ведмежих, акулячих зубів, раковин чи красивого пір’я, низки листя тютюну чи мішечки бобів какао, циновки, шматки тканини, кам’яні кільця, орнаментовані кувшини тощо. Згадки про це в деяких мовах збереглися до нашого часу: сучасна грошова одиниця держави Гана – седі – мовою ашанті означає „раковина”. Так само еквівалентом служили хутра чи худоба, від найменування якої у ряді давніх мов поіменовано гроші (санскр рупія, лат. пекуніа, давньоруське – скот). Пізніше для цього почали використовувати метали у злитках, пластинах, дротах чи готових виробах.

З розвитком обліку вдосконалювання засоби сполучення. Набули поширення колісні вози, прокладалися шляхи, з’явились кораблі на веслах і під вітрилами. З середини ІІ тис. до н. е. стали використовувати коня як засіб пересування.

Громадський розподіл праці зумовлений потужним стрибком у розвитку виробничих сил і, в свою чергу, став чинником подальшого підвищення продуктивності праці. Спеціалізація у землеробстві, скотарстві, ремеслі сприяла вдосконаленню знарядь і навіть, збільшенню кількості і покращенню якості виготовлюваного продукту. Зростання маси виготовлюваного продукту і забезпечення регулярності його отримання створили умови для перетворення життя і забезпечуючого та надлишкового продукту на необхідний і додатковий тобто такий, що виробляється однією людиною, а привласнюється іншою, породжуючи експлуатацію. В той же час зростання продуктивності праці призводило до індивідуалізації виробничого процесу. Чим вищою була технічна озброєність людини в боротьбі з природою, чим більше вона могла виготовити сама, тим меншою була потреба у спільній діяльності сородичів. Це створювало передумови для перетворення колективного господарства і колективної власності родової общини у приватну власність окремих сімей і створювало умови розвитку майнової нерівності всередині роду.

Зародження приватного господарства і приватної власності було прогресивним історичним явищем, процесом, який стимулював розвиток ініціативи і підприємливості, зростання продуктивності і розподілу праці, розвитку товарного виробництва і обміну. Однак родова община чинила опір цьому. Родові звичаї вимагали безумовної взаємодопомоги, спільного користування родовою власністю, рівнозабезпечення у розподілі виготовленого продукту. Общинно-родові відносини все більше не відповідали виробничим силам. Тому влада родової громади мала бути зломана. Економічно сильні родини прагнули відокремитися від сородичів. Почалася делокалізація роду, перехід від родових зв’язків до територіальних, перетворення родової громади у територіальну, сусідську.

Власність на ряд засобів виробництва – знаряддя праці, худобу – приватна, але на землю – колективна. Це пояснюється необхідністю спільного виконання багатьох операцій. Окрема родина не могла сама здійснити ірігацію, меліорацію, підсіку лісу, влаштувати степові водойми. Але територіальні зв’язки більше відповідали духу нових виробничих відносин. Вони не перешкоджали накопиченню приватних багатств. З родичем потрібно ділитися, а сусіду давали в борг, нерідко з вигодою для себе. Сусідська община забезпечувала виробництво і давала можливість власного, приватного збагачення.

Влада родової общини ліквідувалася поступово. Делокалізуючись і втрачаючи економічну єдність, рід ще довго зберігав громадську та ідеологічну спільність. Ці риси давалися взнаки як у відносинах між родичами однієї сусідської общини, так і у відносинах між рештками роду в різних сусідських общинах. У первісній сусідській общині сусідські зв’язки певною мірою перепліталися з родовими. Остаточно родові зв’язки були подолані тільки з виникненням класових суспільств, а то й пізніше, вже у межах останніх.

Отже, в основі процесу розпаду родової общини був новий стрибок у розвитку виробничих сил: землеробства і скотарства, запровадженні металу, зростанні і спеціалізації ремесел. Щоправда, у різних суспільствах ці чинники могли набути неоднакового розвитку, а то й бути відсутні зовсім, компенсуючись за рахунок інших. Так, полінезійці, напевне знали металургію в Азії, але переселені на острови Океанії, позбавлені руд розвивали кам’яну індустрію. Вони майстерно працювали з кісткою і раковинами, створили ефективну систему землеробства із застосуванням ірігації і добрив та продуктивне рибальське господарство, і це зумовило розпад общинно-родового ладу і формування ранньокласових відносин. У племен Західної Тропічної Африки, очевидно, через поширення мухи цеце не було тяглових тварин і орного землеробства. Та розвиток мотикового землеробства і металургії, розподіл праці і обміну призвели до виникнення ранньокласових суспільств. У доколумбовій Америці дуже мало тварин для приручення. Тваринництво тут представлено собакою, індиком, курами, а в андських країнах – гуанако та морською свинкою. Не було й виробничого використання металів. Але і тут від південного Перу до Центральної Мексики вже у перші століття нової ери виникло кілька вогнищ ранніх цивілізацій. Основою цих цивілізацій був інтенсивний розвиток землеробства і ремесла. Отож, вирішальну роль в усіх випадках випадках відігравав загальний рівень розвитку господарства. Те чи інше поєднання чинників безпосередньо впливало на розвиток населення різних екологічних зон. Там, де були найсприятливіші умови для всіх прогресивних видів господарської діяльності – землеробства, скотарства, металургії – процес прискорювався. Тому епоха розкладу родового ладу – епоха первісної сусідської чи протоселянської общини – була часом, коли вперше проявилися розбіжності у темпах історичного процесу, виникла значна нерівномірність у поступальному русі людства.