4. Політичні вчення в Німеччині (і. Кант, г. Гегель, й. Фіхте)

Іммануїл Кант (1724-1804) – видатний німецький філософ, один з найбільших філософів в історії людства. Опирається на традиції європейського Просвітництва і розвиває їх далі. Він не тільки родоначальник німецької класичної філософії, проте й класик політичної і правової думки Нового часу. Політико-правова проблематика піднімалася у таких працях, як "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" (1784), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру" (1795). Створене вчення про право і державу сам Кант вважав найбільш розробленою частиною своєї системи. Основою його теоретичної конструкції є ідеї про свободу особи та людську гідність. Ці ідеї Кант прагне об'єднати з розумінням того, що об'єктивною реальністю керує загальна закономірність (природна необхідність).

Кант прагне узгодити моменти: свободу та людську гідність, закономірність й необхідність. Питання про зв'язок свободи та необхідності у поведінці людини – це одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, котра творить, у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.

Здатність людини до свободи дії на основі вищих безумовних принципів, або, у термінології Канта, "практичний розум" диктує норми моральної поведінки. Дані, породжені розумом, норми містять приписи щодо вчинку, який виступає засобом для досягнення результату як цілі. Цей припис є імперативом. Імператив визначає тільки волю розумної істоти, незалежно чи буде вона достатня для результату, чи ні – категоричний і, у той же час, виключно практичний закон.

Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: "чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Цим чином, Кант поєднав у категоричному імперативі беззастережність та універсальність зі зверненням щодо кожного індивіда, розрахунком на активне виконання ним цього припису. Це перша редакція кантівського категоричного імперативу. Але для того, щоб підкреслити той факт, що основою у його філософії є людина або ж її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: "... чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу". Таким чином, Кант проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Більше того, кожна особистість не має вважати себе ізольованою самоцінністю, адже покликана бути засобом задля процвітання, щастя спільноти рівних їй та вільних особистостей, а всі вони, у свою чергу, покликані сприяти щастю цієї конкретної особистості.

Ідея свободи особистості, як внутрішнього закону волі, що оберігає її розумну постійність, згоду з собою, незалежність від зовнішнього тиску й випадковостей. Це є основою заперечення Кантом ідеї безумовного домінування суспільства, держави над особистістю. Автономія волі однаково захищає індивіда як від власного, так й від суспільного свавілля.

В цілому, визначення права, дане Кантом, є надзвичайно цінним. Він зазначав: "поняття права, адже воно стосується кореспондуючої цьому праву обов'язковості (тобто його моральне поняття), по-перше, торкається тільки зовнішніх, й до того ж практичних, відносин між особами, оскільки їх дії можуть мати (безпосередній або опосередкований) вплив одна на одну". Право передбачає не відношення свавілля до бажання (а отже, до чистої потреби) іншої особи... а тільки відношення до свавілля інших осіб. Кант вдавався не до політико-інституційного, але моральної мотивації права. Відповідь на питання, чи є правом те, що закріплене у нормах позитивного законодавства, він шукав не в них, а в розумі, котрий і дає людині закони свободи, незалежності від примусового свавілля інших.

Принциповою ознакою міжособистісного відношення, що регулюється правом, є участь в ньому індивідів, вільних істот (носіїв свавілля), які зважають на свободу один одного. Проте ці індивіди не тільки вільні, але рівні істоти. Їхня рівність, як вроджена властивість, полягає у тому, що "інші не можуть зобов'язати кого б то не було до більшого, ніж те, до чого він, зі своєї сторони, може зобов'язати їх". Право, за Кантом, виступає сукупністю умов, які дозволяють сумістити свавілля (свободу) однієї особи з свавіллям (свободою) іншої з позицій загального закону свободи. Право – це формальна умова зовнішньої свободи, це така глибинно-сутнісна форма буття зовнішньої свободи, без якої остання взагалі неможлива.

Реальне здійснення права вимагає, щоби воно було загальнообов'язковим, що досягається через надання йому зовнішньої примусової сили. А без сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм, та, якщо право не було би наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну йому суспільну функцію. А це означає, що і категоричний імператив, як закон права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати, як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава – засадничий та первинний носій примусу. Державність з'являється і існує, виходячи з категоричного імперативу.

Існування держави – це об'єднання "значної кількості людей, підпорядкованих правовим законам". Її Кант пов'язував із категоріями розуму. Держава не повинна турбуватися про матеріальне забезпечення громадян, задоволення соціальних та культурних потреб тощо. Благо держави полягає не у вирішенні цих та аналогічних проблем, так само як не є благом держави благо громадян та їхнє щастя, бо щастя може бути швидше та краще досягнуте у природному стані або при деспотичному правлінні. Під благом держави, підкреслював Кант, слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імперативу. Кант висунув й обґрунтував ідею, що благо і призначення держави в досконалому праві, в максимальній відповідності устрою й режиму держави принципам права. Це дало підставу вважати Канта одним із головних творців концепції "правової держави".

Розглядаючи походження держави, Кант ділив ідею Руссо, підкреслюючи, що його ідеї є раціональними, апріорними, стосуються не якоїсь конкретної держави, а держави ідеальної, яка повністю відповідає принципам права. Природний стан, що передує державі, характеризується відсутністю будь-яких законних гарантій. Тому люди, під впливом морального обов'язку, почуття поваги щодо природного права, залишають цей природний стан, проходять до життя в громадянському суспільстві. Власне, окремі індивіди творять народ і державу шляхом укладення договору. Кант трактував такий договір з позицій автономії волі та моральності кожного окремого індивіда. Перша і головна умова цього договору – зобов'язання створюваної за його допомогою організації зовнішнього примусу (держави) визнавати в індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює свій обов'язок "не робити іншого засобом задля досягнення своїх цілей" і здатна даний обов'язок виконувати. "Суспільний договір", згідно з Кантом, укладають між собою морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними, як із істотами, котрі не відають морального закону й не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечував найменшу спробу перетворення державної влади в аналог батьківської опіки над дітьми. Згідно із суспільним договором, який укладається з метою взаємної користі та відповідно до категоричного імперативу, всі окремі особи, що складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоби одразу ж знову набути її, але вже, як члени держави. Індивіди жертвують частиною належної їм свободи, для того щоб більш надійно користуватися іншою її частиною. Вони відмовляються від свободи необмеженої та невпорядкованої, щоби отримати справжню свободу, у її об'ємі, у легальній залежності, у правовому стані.

Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три категорії: природне право, джерелом якого є самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість – вимоги, не передбачені законом й тому не забезпечені примусом. Природне право поділяється на приватне право та право публічне. Приватне право регулює відносини індивідів, публічне право визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в державу, саме як членами політичного цілого. Верховенство народу, проголошене Кантом, обумовлює свободу, рівність та незалежність всіх громадян в державі.

У концепції Канта знаходить відображення і теорія розподілу влади в державі Монтеск'є. Але Кант трактує її не як ідею рівноваги влад. На його думку, у кожній державі є три влади: законодавча, яка належить лише суверенній "колективній волі народу"; виконавча, котра є зосереджена у правителя за законом та підпорядкована законодавчій, верховній владі, та судова, котра призначається виконавчою владою. Субординація та згода цих трьох влад здатна запобігти деспотизмові і гарантувати благополуччя держави.

Розглядаючи форми держави, виділяє дві базові, беручи за критерій розподілу способи та методи управління народом, саме: демократичну і деспотичну форму управління. Перша базується на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, а друга – на їхньому злитті.

Завершуючи розгляд теоретичної спадщини Канта зупинимося на його проекті встановлення "вічного миру". Досягнути цього миру, на думку Канта, можна буде шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, які збудованих на республіканських засадах. Кант переконаний, що утворення такого космополітичного об'єднання, врешті-решт, неминуче. До цього буде вести розвиток народів, економічні потреби кожної нації.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) – це мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної і правової думки. Його праця "Філософія права" – одна з найвідоміших у всій історії правової, політичної й соціальної думки.

"Філософія права", згідно з Гегелівською концепцією, являє собою філософську науку про право, предметом дослідження якої є ідея права, або поняття права та його здійснення. Ідея – це єдність наявного буття і поняття. Вона не тільки їхня гармонія, але й повне їхнє взаємопроникнення. Ідея права – це свобода, й істинне її розуміння досягається тільки тоді, коли вона пізнається у її понятті та в наявному бутті цього поняття.

Наука про право є частиною філософії. Тому мета – це розвинути з поняття ідею. Головне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути. На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони, тобто позитивне право, філософська наука про державу і право має своїм завданням пізнання базових ідей держави і права.

Розглядаючи філософію права Гегеля, треба з’ясувати основу. Такою основою є свобода волі. Покладаючи поняття в основу філософсько-теоретичних конструкцій, Геґель простежує зародження та розвиток усієї системи суспільних відносин. Для попередників Гегеля чи не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи та людського спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи.

На відміну від І. Канта, його співвітчизник виступав з консервативних позицій. Держава, за Гегелем, – це ідея розуму, свободи й права. Він вважав, що "держава – це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю". Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, "дійсно розумним» утворенням.

Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, з його думку, знаходить реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об'єднаних у державу осіб, отже, й держава не є результатом суспільного договору.

Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності та на загальній формальній, правовій рівності людей, Гегель визначає як громадянське суспільство та пов'язує його формування із утворенням буржуазного ладу. Буття держави як абсолютної самої по собі цінності, котра не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвитку громадянського суспільства. Також держава не залежить від громадянського суспільства – а суспільство є неможливе без держави. Проведення одним з перших у політичній думці чіткого розмежування громадянського суспільства та держави є заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їхнє співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки. За сутністю гегелівська ідея держави є правовою дійсністю, в ієрархічній структурі котрої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, в Гегеля, виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах поміж державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава – це держава як дійсність конкретної свободи. У своєму розвиненому та розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією.

Наявність держави Гегель пов'язував із тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких була реалізована християнська ідея свободи й досягнуті особиста незалежність та рівність усіх перед законом, запроваджені представництво, а також й конституційне правління.

Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він заперечував ідею самостійності, взаємного обмеження видів влади, за якої заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість та протидія. Гегель виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожної з них пануванню цілого – державній єдності, в якій полягає сутність внутрішнього суверенітету держави.

Законодавча влада – це є влада визначати й встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить й влада судова, полягає в тому, щоби підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади – виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає: у досконалій конституційній монархії об'єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю.

Всесвітню історію він розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав та розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, а теж римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом із часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу – організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому і є його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

Іоганн Готліб Фіхте. Своєрідні й дуже складні положення, спрямовані проти французького матеріалізму та французької революції, розкриваються у філософії, вченні про державу та право у творах представника німецької класичної філософії, професора Йєнського університету Іоганна Готліба Фіхте (1762-1814). Філософія Фіхте та його політичні погляди зазнали еволюції, в їх розвитку можна відзначити три періоди. В першому періоді Фіхте виступає послідовником Канта; в другому же періоді створюються його філософія суб’єктивного ідеалізму, вчення про державу та право, в котрому він висловлює ідеї буржуазного лібералізму в поєднанні із іншими поглядами; в третьому періоді він переходить на позиції об’єктивного ідеалізму, перебудовує вчення про державу, виступає як проповідник німецького націоналізму.

Фіхте стверджував, що його філософія має вихідним пунктом систему поглядів Канта. Проте філософія Канта – це тільки матеріал і фундамент для філософської системи. Він критикує Канта, стверджуючи, що кантівська філософія незакінчена і непослідовна, а також вимагає її дальшого розвитку в бік ідеалізму. Фіхте оголосив матеріалізм "догматичним" світоглядом та в зв’язку із цим критикує матеріалістичні тенденції у філософії Канта, кантівське визначення "речі в собі".

Помилка Канта полягає й в тому, що його теоретична філософія відірвана від практики, цю проблему він намагається вирішити в ідеалістичному напрямі: єдиним джерелом пізнання і діяльності є сам суб’єкт – "я". Весь суб’єктивний і об’єктивний світ є ні що інше, як результат діяльності "я". Саме "я" є ні що інше, як діяльність. Таким чином, філософія Фіхте становить одну з різновидностей волюнтаристського ідеалізму. Виходячи із уявлень про "я" як про діяльність, Фіхте намагається знайти зв’язок між теоретичним і практичним розумом, на цьому будує етику і вчення про державу і право. Вчення Фіхте про державу й право до 1806 року було побудовано на абстрактних ідеалістичних положеннях, властивих школі природного права, під котрі він намагається підвести філософський фундамент у суб’єктивному ідеалізмі. Поняття права у Фіхте будується на співвідношенні вільних істот. Поняття права – первісне поняття чистого розуму. Воно встановлюється шляхом дедукції із поняття індивідуума – "я", котре почуває себе як істота розумна та вільна.

Фіхте вважав, що право засноване на розумі. Тому якщо звичайне або писане право суперечить розуму, то його не можна називати правом. Другим є твердження Фіхте про те, що правовідносини можливі лише між людьми. Тому відносини до природи, до землі та до тварин не мають ніякого правового характеру. Тут можливе тільки панування. На відміну від Канта Фіхте рішуче заявляє, що про право може йти мова тоді, коли наміри людей виражаються в діях. Те, що не проявляється зовні і залишається в глибині душі, не входить у сферу права. Тому немає ніякого сенсу говорити про право на свободу думки, свободу совісті, бо, по Фіхте, це відноситься до сфери внутрішньої, суб’єктивного життя і мовби не виражається в діях.

Фіхте рішучіше, ніж Кант, розриває зв’язок між правом і моральністю. На його думку, поняття права немає нічого спільного з моральністю і виводиться мимо нього. Виходячи з цього поняття права, сутність якого Фіхте бачить у примусовій силі, він будує й своє вчення про державу. Право для свого існування має потребу в примусі. Але примус не може діяти механічно, оскільки механічний вплив взагалі не можна застосувати щодо вільної волі, оскільки усувається свобода розумних істот. Примус має звертатись до самої волі і побуджувати її діяти відповідно з її власним велінням. Люди в бажанні забезпечити межі своєї свободи прагнуть відкрити спільну справу своїм особистим цілям: завдання полягає в знаходженні приватної і спільної волі. Цей синтез здійснюється тільки в державі, утворення держави можливе тільки шляхом договору.

Договір про утворення держави укладається кожною особою з державою як із цілим. Мета договору полягає у визначенні меж свободи кожного індивідуума та в утворенні примусової влади. Цей договір має своєю метою забезпечення власності кожного, безпеки індивідуума й безпеки всього цілого. Для забезпечення порядку, створеного дією спільної волі, вимагається надсила, що перевершує силу кожного окремого індивідуума. З допомогою цієї понад сили держава й здійснює примус. Але реалізація цього примусу повинна бути правомірною – влада повинна діяти тільки відповідно до громадянських та карних законів. Фіхте в своєму вченні про державу і право стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму. А в основу його вчення кладеться абстрактно-ідеалістична ідея про практичне "я", як зовсім відірване від реального суспільного ґрунту. Взагалі у цьому відношенні німецький ідеалізм зробив крок назад по відношенню до вчень Монтеск’є та Руссо, котрі намагалися з’ясувати роль середовища, в якому діють люди, але не могли правильно вирішити цю проблему.

Разом з тим слід відзначити таке, що в перший період своєї діяльності Фіхте висловлював більш радикальні погляди, ніж Кант. Ще в 1793 році він написав працю "Спроба сприяти виправленню думки публіки про французьку революцію", в якій на відзнаку від Канта намагається довести правомірність революції і навіть виправдати терор під час якобінської диктатури. Фіхте вважав, що експлуататорська держава здатна забезпечити кожному життя власною працею і використання власності. Тому він пропонував передати керівництво виробництвом та розподілом державі, що має розподіляти професії поміж громадянами. Виключається свобода у виборі професій. Держава наділяється широкими повноваженнями в регламентації виробництва та в охороні вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції. Все те, що в державі продається та купується, повинно бути в державі же продано та спожито. Старанно регламентуються праця і приватне життя громадян.

До питання про становище жінки в сім’ї, суспільстві і державі Фіхте мало чим відрізняється в своїх поглядах від Канта. Він вважає, що життя жінки повинне повністю розчинитись у житті чоловіка. Фіхте заперечує право жінки на заняття суспільними і державними справами, допускаючи виключення лише для незаміжніх жінок і то тільки для суспільних, не державних справ.

В галузі міжнародного права Фіхте виходить із того, що, оскільки створення єдиної світової держави неможливе, то необхідне встановлення певних юридичних відносин поміж державами, тобто існування міжнародного права. Держави повинні укладати між собою договори, які будуть забезпечуватись визнаним суверенітетом держав, котрі їх уклали. Кожна держава піклується про свою безпеку. Порушення договору тягне за собою застосування примусу до порушників. Це право примусу здійснюється у війні. Оскільки метою війни є безпека держави, що веде війну, тоді допустимо знищення самостійності переможеної держави, адже остання становить джерело небезпеки. Виступає зі створення міжнародної організації і міжнародного суду для вирішення міжнародних спорів. Міжнародна організація може у випадку необхідності вдаватись щодо сили, тобто вести війну проти держави, яка порушила свої обов’язки. Але він стверджує, що не слід вести війну проти слабких держав. На його думку, міжнародна організація потрібна для встановлення тривалого миру.

Ці погляди Фіхте на сутність держави і права характерні для другого періоду його філософського розвитку. В них Фіхте в основному виходить з ліберальних ідей. На третьому етапі Фіхте написав праці: "Основні риси сучасної епохи", "Система вчення про право" та "Промови до німецького народу". Особливо варто відзначити останню працю, оскільки в промовах виражені його націоналістичні погляди. Вони написані в умовах, коли Німеччина знаходилась під гнітом Наполеона. Національне почуття німецького народу було глибоко ображене інтервенцією Наполеона.