1 Фролов ю.М. Економічні права і свободи людини і громадянина в Україні: Автореф. Дис. ... Канд. Юрид. Наук. — Одеса, 2005. — с. 8.

Не викликає сумнівів, що в основі політичного виміру грома­дянського суспільства насамперед полягає розвинуте місцеве са­моврядування, а його (громадянського суспільства) економічна складова — це приватна власність, вільне підприємництво, ста­більне конкурентне середовище. Тому економічна свобода в сучас­них умовах поступового переходу до ринку та реального місцевого самоврядування набуває принципово нового змісту у порівнянні з радянською моделлю адміністративно-вольових та планово-дирек­тивних економічних відносин, що, природно, вимагає концепту­ального обґрунтування і нового конституційного оформлення ін­ституту економічних прав і свобод у ринковому варіанті їхнього прояву. Вироблення ринкової моделі економічних прав і свобод та аналіз їхнього впливу на розвиток місцевого самоврядування зу­мовлює необхідність не просто уточнення змісту і набору відповід­ної групи прав і свобод. Мова насамперед іде про формулювання принципово нових підходів до самої природи правового регулю­вання економічних відносин за участю людини і громадянина на локальному рівні як жителя села, селища або міста.

У цьому плані ринкова концепція економічних прав і свобод по­винна, по-перше, відповідати економічним ознакам самого по собі ринку як генетичної основи і просторової сфери матеріалізації від­повідних прав і свобод особистості. До такого роду економічних ознак ринку, що мають системоутворююче значення для економіч­них прав і свобод, можна віднести соціальну спрямованість еконо­міки, економічну багатоманітність, непорушність права приватної власності, свободу підприємницької діяльності, конкуренцію тощо. По-друге, нова природа економічних прав і свобод визнача­ється також необхідністю їхньої відповідності правовим ознакам ринку. До них належать формально-юридична рівність учасників ринкових відносин та суб'єктів права власності, рівний правовий захист усіх форм власності, майнова самостійність, превалювання диспозитивних начал у нормативному змісті ринкових відносин, у тому числі за участю громадян. Значною мірою ці ознаки (як еко­номічні, так і правові) безпосередньо втілюються в нормативному змісті економічних прав і свобод, додаючи їм не лише ринкового, а в багатьох випадках — і самоуправлінського характеру. Саме ці характеристики, взяті в єдності економічного змісту і правових форм вираження, дають змогу об'єднати воєдино ринок і місцеве самоврядування на міцній основі інститутів економічної демо­кратії, серед яких важливу роль відіграють і економічні права і свободи.

У зв'язку з цим важливого значення набуває розуміння того, що економічні права і свободи людини і громадянина виступають вирішальним інструментом реалізації економічної самоорганіза­ції населення, та одночасно основною метою самостійного вирі­шення територіальними громадами господарсько-економічних питань місцевого значення, зокрема, у сфері соціально-економіч­ного розвитку, бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунально-господарства, побутового, торго­вельного обслуговування, будівництва тощо (ст.ст. 27-31 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Це детерміновано, зо­крема, тим, що тільки ця група прав і свобод безпосередньо пов'я­зана з відносинами власності, економічними і соціальними компо­нентами громадянського суспільства. А реалізація цих прав і сво­бод означає участь громадян у здійсненні економічної влади, у тому числі на місцевому рівні, у користуванні економічними бла­гами територіальних громад і суспільства в цілому.

Щоправда, варто враховувати, що й інші права людини форму­ються та реалізуються під впливом і на основі відносин власності. Адже в сучасному українському суспільстві — суспільстві без ефективних інститутів соціальної держави — неможливе повно­цінне здійснення не тільки економічних, соціальних та культур­них прав, а й прав політичних і громадянських. За незабезпеченос­ті соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя, деформується вся структура прав і свобод людини: знижу­ється політична активність, зростає апатія і зневіра в державу та інститути публічної влади, далеко не завжди є доступними індиві­ду гарантії прав і свобод (наприклад, право на захист). Соціальна незахищеність породжується нерідко відсутністю права приватної власності. Проблеми матеріального забезпечення нерідко відігра­ють вирішальну роль під час виборів в представницькі органи, в передвиборній боротьбі тощо¹.1 це абсолютно закономірно, врахо­вуючи, що «права та основні свободи людини неподільні, повне здійснення громадянських та політичних прав неможливе без здійснення економічних, соціальних і культурних прав», як за­значалося у Зверненні Тегеранської конференції з прав людини 1968 р.²

Тому, отримуючи юридичне закріплення, права людини набу­вають нормативної енергії як від політичної, так і економічної влади; у цьому змісті усі вони володіють певним економічним значенням. Однак матеріальний зміст, наприклад, політичних прав (на об'єднання, виборчі права тощо) зумовлюється відноси­нами власності не безпосередньо, а опосередковано. Отже, еконо­мічне призначення цих прав втілюється, як правило, не в еконо­мічних, а в політичних відносинах, але тісний взаємозв'язок, переплетення правових норм економічної та політичної свободи безперечні, що особливо яскраво проявляється на муніципально­му рівні³.

Панкевич 0.3. Здійсненність прав людини «другого покоління» — ви­значальна риса соціальної держави // Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини АПрН України (Серія І. Дослідження і реферати. Вип. 2). — Львів, 1999. — С 57

2

' Воззвание Тегеранской конференции по правам человека // СССР и международное сотрудничество в области прав человека: Сборник доку­ментов. — М., 1989. — С. 447.

³ Бондарь Н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обес­печение прав и свобод в местном самоуправлении. — М., 2004. — С. 260.

Так, найбільш фундаментальне право людини — право власності є не лише основоположним економічним правом, а й фундаменталь­ним правовідношенням сучасного суспільства, у тому числі муніци­пального характеру. Лише володіючи тією чи іншою власністю, ма­ючи можливість користуватися та розпоряджатися нею, людина — житель свого села, селища, міста може найповніше відчути себе вільним членом своєї територіальної громади. Власність — це основа формування вільної особистості та територіальної громади, а звідси — утвердження місцевого самоврядування. Невипадково в юридичній літературі поняття «свободи» нерідко безпосередньо пов'язується з поняттям «власності». Власність утворює цивілізо­ваний ґрунт для свободи та права, без права індивідуальної влас­ності всі інші права позбавляються необхідних гарантій¹. У свою чергу, саме з поняття людської свободи на противагу несвободі зов­нішнього світу виводиться основний інститут сучасного цивільно­го права — власність².

Саме у відносинах власності, які торкаються глибоких основ повсякденного людського життя, мають прояв найважливіші особ­ливості муніципальної демократії, індивідуальних і колективних прав громадян у місцевому самоврядуванні. Зокрема, особливе значення має винесення на перший план конституційного та ци­вільно-правового регулювання відносин власності особистісних моментів, які характеризують стан громадянина як власника, су­б'єкта господарської діяльності (у різних формах її прояву), спо­живача матеріальних та духовних благ тощо. Це знаходить своє відображення і в інститутах конституційного ладу (ст.ст. 13-14 Конституції) та особливо детально в інститутах економічних, со­ціальних і культурних прав людини і громадянина (ст.ст. 41—50 Конституції).

На конституційному рівні визначено стратегічний шлях не тільки подолання всезагального одержавлення умов та результа­тів виробництва, досягнення справжньої економічної свободи осо­бистості, а й орієнтири для пошуку оптимального поєднання осо­бистих та суспільних, публічних та приватних начал у відносинах власності. І цим процесам відповідає не тільки індивідуалізація відносин власності у чистому виді — на основі приватизації та роз­витку приватної власності, а й інші форми переходу від конструк­ції абстрактно-всезагального суб'єкта державної власності до кон­струкції конкретизованої (не обов'язково — індивідуалізованої) всезагальності економічних умов свободи людини³. Особлива роль у цьому плані належить комунальній власності.

Говорячи про право людини і громадянина на користування об'­єктами комунальної власності, слід зазначити, що комунальна власність є публічною формою власності, тобто соціально-еконо-