1 Бондарь н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обес-печение прав и свобод в местном самоуправлении. — м., 2004. — с. 244-

Конституція України самим підходом до закріплення грома­дянських прав, їхнім місцем у загальній системі конституційного регулювання положення людини і громадянина в суспільстві від­била той факт, що громадянські права і свободи виходять далеко за межі індивідуальних інтересів. Відповідно вони значно ближчі до проблем політичного й економічного розвитку, поглиблення само­врядування, ніж може здаватися на перший погляд. У кожному громадянському праві є присутнім, зокрема, такий моральний і юридичний елемент, як «недоторканність» (фізична і морально-психологічна недоторканність особи, недоторканність приватного життя, недоторканність житла, інформації про особисте життя тощо), а конституційне значення поняття «недоторканність» без­посередньо пов'язане з політичним владарюванням. Рівень гаран-тованості та забезпечення захисту права на свободу та особисту не­доторканність визнається показником демократизації суспільства й є важливою складовою становлення правової державності. Саме тому, виходячи зі змісту ст. З Конституції України, однією із засад конституційного ладу є обов'язок держави утверджувати і забез­печувати права людини.

Враховуючи, що в демократичній державі суверенітетом воло­діє народ, який організує державне і громадське життя на само-управлінських началах, то недоторканність повинна бути забезпе­чена усім, хто його складає, тобто членам громадянського суспіль­ства. У цьому плані громадянські права і свободи — важливий за­сіб саморегуляції поведінки громадянина і як індивіда, і як учас­ника суспільно-політичних процесів, і як суб'єкта економічної діяльності, що детермінує публічно-приватний характер багатьох громадянських прав і свобод.

Тому, втілюючи в собі важливі інструментальні і ціннісні ком­поненти, громадянські права і свободи є, таким чином, конститу­ційною гарантією автономії, індивідуальної суверенності особи­стості в її взаєминах із суспільством, державою, їхніми соціальни­ми утвореннями й організаційно-правовими формуваннями, у тому числі на рівні муніципальної влади.

Важливо при цьому враховувати, що й у нормативному змісті конкретних прав і свобод відповідної групи нерідко прямо відбива­ються муніципально-правові аспекти їхньої реалізації. Про це свідчить, зокрема; закріплення права на свободу пересування, ви­бору місця проживання (ст. 33 Конституції) у зв'язку з аналізом територіальної рівноправності громадян і реалізацією цієї консти­туційної вимоги на муніципальному рівні. Очевидно, що без тако­го громадянського права людини розвиток місцевого самовряду­вання просто унеможливлюється. Невипадково під вільним вибо­ром місця проживання чи перебування законодавець розуміє пра­во громадянина України, а також іноземця та особи без громадян­ства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати¹.