1 Спиридонов л.И. Теория государства и права. — м., 1995. — с.144.

2 Батанов о.В., КампоВ.М. Муніципальне право зарубіжних країн. Навч. Посіб. / За заг. Ред. П.Ф. Мартиненка. —- к., 2005. — с.71.

3 Кутафин o.E. Источники конституционного права Российской Феде­рации. — м., 2002. — с.321.

забирає більше часу, ніж саме їх виконання. Очевидно, що значна частина неофіційних муніципальних угод є незаконними, але вони існують, тому що це вигідно правлячій у цих країнах номен­клатурі, яка діє за принципом: немає угоди між зацікавленими суб'єктами права, немає виконання закону.

Як свідчить зарубіжний досвід, застосування публічних дого­вірних відносин у сфері місцевого самоврядування може стосува­тися єкономічнріх відносин, суб'єктами яких є аборигенні народи, наприклад, нечисленні корінні народи Півночі. Законодавство більшості сучасних держав не містить якихось перешкод для роз­ширення договірної практики. Сьогодні така форма активно засто­совується за кордоном: у Російській Федерації, Канаді, Франції, США й інших державах. Такий спосіб може сформувати альтерна­тивний бюджетному фінансуванню механізм економічного розви­тку аборигенних народів, що дасть змогу перевести їх господарства на умови самозабезпечення і саморозвитку. Крім того, це істотно збагачує інструментарій державно-правового регулювання еконо­міки, що останнім часом зведений лише до системи норм, до зако­нодавства. Договору ж приділяється роль юридичного факту, уго­ди, що не зовсім відповідає його правовій природі й призначенню. Договір є самостійним правовим засобом. Його достоїнствами є гнучкість, можливість обліку всієї специфіки умов проживання і господарювання аборигенних народів, наділення їх значними пов­новаженнями, закріплення пільг, створення реальних передумов для їхнього економічного відродження.

Наприклад, останнім часом договірний процес у Росії між пред­ставниками корінних нечисленних народів Півночі, господарюю­чих суб'єктів й органами держави набув масового характеру, укла­дені десятки договорів. Так, у Магаданській області предметом таких договорів, як правило, є право користування закріпленими за корінним населенням угіддями з метою їхнього промислового освоєння і видобутку природних ресурсів¹.

¹ Соловьева A.B. Экономическая функция государства в сфере жизне­деятельности коренных малочисленных народов Севера: На материалах Магаданской области: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 2005. — С. 20-21.

² Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — №35-36, №237. — Ст.446.

Варто зазначити, що Україні у Кодексі адміністративного судо­чинства України², по суті, вперше запроваджується інститут адмі­ністративного договору, який визначається як дво- або багатосто­роння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди (п. 14 ст. З КАС Украї­ни), при цьому під суб'єктом владних повноважень розуміється орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня по­садова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними влад­них управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ст. З КАС України).

Також важливим джерелом муніципального права у зарубіж­них країнах є муніципально-правовий звичай, юридичні преце­денти. Так, що стосується правових звичаїв, то їх роль у муніци­пальному праві більш значуща, аніж у багатьох інших галузях, особливо публічного права. Однак у законодавстві іноді закріплю­ється не власне муніципальний звичай як джерело права, а місцева традиція або місцеві особливості, які мають більш широке значен­ня ніж цей звичай. Так, наприклад, згідно з частиною першою ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» з метою «врахування історичних, національно-культурних, соці­ально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядуван­ня на основі Конституції України та в межах цього Закону може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста». Та­кож, згідно з частиною першою ст. 131 Конституції Російської Фе­дерації місцеве самоврядування здійснюється у міських, сільських поселеннях та інших територіях з урахуванням історичних та ін­ших місцевих традицій. Різновидом правових звичаїв як джерела конституційного та муніципального права є звичаї так званого процедурно-регламентного характеру, які визначають порядок утворення та діяльності органів самоорганізації населення, поря­док проведення громадських слухань та загальних зборів за місцем проживання, внесення місцевих ініціатив тощо.

Але муніципально-правові звичаї можуть мати і нелегальний характер (кругова порука, зрівнялівка, хабарництво), якщо вони засновані на непотизмі (кумівстві, сватовстві тощо) та інших заса­дах, що суперечать закону. Звичайно, такі звичаї не можуть бути джерелом муніципального права та права у цілому. Тому в консти­туційному та муніципальному праві багатьох зарубіжних країн встановлені обмеження щодо впливу родинних відносин у сфері місцевого самоврядування. Наприклад, у Комунальному законі Швеції є норма про те, що член комунального правління (виконав­чого органу самоврядування) не може брати участь у розгляді або бути присутнім при обговоренні справ, які торкаються його осо­бисто, його дружини (чоловіка), дітей, батьків, братів і сестер або інших близьких йому людей (друзів, однокурсників тощо).

Юридичні прецеденти відіграють у нашій правовій системі об­межену роль, що є характерним і для муніципального права. Вва­жаємо, що їх потенціальні можливості вище, аніж це має місце у реальній нормативно-правовій практиці. Спеціальної уваги заслу­говує адміністративний прецедент як можливе (і не тільки у май­бутньому) джерело муніципального права. Однак головна роль у системі юридичних прецедентів як джерела права справедливо відводиться судовому прецеденту¹.

Усе це свідчить, що муніципальне право — це не застигла форма суспільно-політичних відносин, яка штучно підштовхується нор-мотворчістю. Будь-яким теоретичним правовим утворенням пере­дувала практична діяльність людей, яка втілилася у достатньо стійких зв'язках та відносинах. Особливо це характерно для міс­цевого самоврядування, матерія якого наповнюється життєвою енергією насамперед через потреби та інтереси людей — жителів сіл, селищ, міст. Будь-який нормативно-правовий акт, — чи то за­кон, чи підзаконний акт, — має враховувати це. Ця закономірність набуватиме більшої ваги зі становленням реального місцевого са­моврядування. Якими б не були масштаби та форми прояву цієї за­кономірності, вона існувала та буде існувати як неодмінний атри­бут локальної демократії, а разом з нею будуть існувати муніци­пальні договори, прецеденти та звичаї, впливаючи на розвиток правових основ місцевого самоврядування, ліквідуючи прогалини у зонах правового спілкування, а також там, де приписи норматив­но-правових актів нежиттєздатні.

Ідея місцевого самоврядування, відділеного від державної вла­ди та державної політики, спрямованої на відтворення цієї ідеї, а також законодавства, яке фіксує означені ідеї та створює правові умови їх реалізації, пройшла кілька етапів конституційного закріп­лення. Конституція України внесла певну стабільність у систему місцевих органів влади, остаточно унеможливила повернення до колишніх адміністративно-командних догм у регулюванні питань місцевого життя. Конституційні положення мають загальний ха­рактер. Загальні формулювання у відношенні місцевого самовря­дування мають подвійний вплив. З одного боку, Конституція та законодавство створюють певну основу для формування правосво-бодного поля — локального правового регулювання проблем міс­цевого самоврядування. Але з іншого боку, розмитість кордонів місцевого самоврядування і повноважень органів, неврегульова-ність принципів взаємовідносин органів місцевого самоврядуван­ня між собою можуть породити різноманітні конфліктні ситуації.

Тому, незважаючи на певні позитивні моменти у процесі станов­лення правових основ місцевого самоврядування, сьогодні великої уваги потребує вдосконалення існуючої системи джерел муніци­пального права, зокрема розробка нової законодавчої бази і при­йняття таких законодавчих актів, що по суті встановлюють або ви­значають статус місцевого самоврядування. Так, на необхідність якісного оновлення законодавства про місцеве самоврядування вказує A.C. Матвієнко, на думку якого необхідно прийняти нові