Структура доходів політичних партій Німеччини [11, 26-27]

Членські внески	30,0 %
Державне фінансування	30,0 %
Пожертви від приватних фізичних осіб	20, 0 %
“Партійний податок” з партфункціонерів	12,0 %
Інші джерела	8,0 %

Наведені дані узагальнені. Варто зазначити, що, наприклад, Соціал-демократична партія Німеччини на 50 % формує власний бюджет за рахунок членських внесків. М.Валецький наводить результати аналізу Інституту порівняльної політики університету в Ольденбурзі щодо структури доходів 26 основних політичних партій Австрії, Німеччини, Італії та Швеції, згідно з яким частка членських внесків щодо загальної суми партійного бюджету великих партій⁵² у середньому становила 20-25 %, а для малих – 10 % [12, 91].

Членські внески можуть сплачувати не лише індивідуальні члени партії, а й колективні. Передусім це стосується лейбористських партій, в яких існує інститут колективного членства для профспілок. У конкретному випадку Лейбористської партії Сполученого Королівства партійні внески вираховують із загальної суми профспілкових внесків. Коли член профспілки офіційно заявить, що він не бажає бути членом Лейбористської партії, тоді він не буде сплачувати частки партійних внесків до профспілкового відрахування. Згідно з даними Л.Янг частка доходів від профспілок для Лейбористської партії Сполученого Королівства протягом 1992 – 1996 р. становила від 35,0 до 65,0 % щодо загальної суми бюджету партії [13, 45].

Як видно з табл. 47, добровільні пожертви в структурі доходів політичних партій Німеччини становлять лише 20,0 % загального партійного бюджету. Серед пожертв фізичних осіб частка великих внесків щодо загальних пожертв за період 1991-1997 р. становила усього 1,5 % [14, 27]. До цієї категорії пожертв належали внески на суму понад 20 тис. німецьких марок ( на той час це приблизно становило 11 тис. доларів США), щодо яких діяла обов’язкова вимога оприлюднення прізвища жертводавця та його адреси. У Сполученому Королівстві у 1998 р. Комітет із стандартів громадського життя розробив такі рекомендації щодо політичного фінансування національних партій :

• повна публічна відкритість пожертвувань на рахунки національних політичних партій, якщо вони дорівнюють або перевищують 5 000 фунтів стерлінгів, та місцевим партіям або кандидатам, якщо вони дорівнюють або перевищують 1 000 фунтів;

• заборона анонімних пожертвувань, які перевищують 500 фунтів;

• податкова знижка на пожертвування у розмірі до 500 фунтів як форма державного фінансування партій і кандидатів.

Ці рекомендації були запроваджені Актом про політичні партії, вибори та референдуми, який набрав чинності у лютому 2001 р. [15, 19]

Значне зростання видатків на партійну діяльність, особливо під час проведення виборів, передусім західноєвропейських країн поставило на порядок денний проблему державного фінансування політичних партій. Вимоги щодо фінансування політичних партій з боку держави стосувалися спочатку лише дозволу на безкоштовне використання державних радіо та телестудій під час виборів. Вперше серед країн Західної Європи державну допомогу партіям надали у 1959 р. в Німеччині. На законодавчому рівні систематичну допомогу запровадили у цій країні у 1967 р. Сьогодні державне фінансування політичних партій відбувається у тій або іншій формі практично у всіх європейських країнах⁵³. Роль фінансів у практичній діяльності політичних партій надзвичайно важлива [16], відповідно прагнення партій подолати постійну нестачу фінансів досить часто призводить до порушення ними національних законодавств, про що свідчать гучні скандали [17]. Внаслідок цього Парламентська Асамблея Ради Європи була змушена звернутися до розгляду питання про фінансування політичних партій. Результатом стало прийняття у 2001 р. “Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1516 щодо фінансування політичних партій”. У цьому документі надано рекомендації для урядів європейських держав щодо системи фінансування партій та контролю за видатками. У рекомендації щодо джерел фінансування партій, зокрема зазначено [18, 123-126]:

1) держави повинні заохочувати громадян до участі у діяльності політичних партій, враховуючи фінансову підтримку партій. Оскільки членських внесків, традиційних і безспірних джерел фінансування недостатньо, з огляду на постійно зростаючі витрати на політичну боротьбу;

2) політичні партії повинні отримувати фінансування з державного бюджету, щоб не потрапити в залежність від приватних донорів і щоб гарантувати рівні можливості усім політичним партіям. Державне фінансування повинно, з одного боку, визначатися пропорційно до політичної підтримки, яку має партія, з урахуванням таких об’єктивних критеріїв, як кількість поданих голосів або здобутих місць у парламенті, з іншого – надавати новим партіям змогу з’являтися на політичній арені та на чесних умовах конкурувати зі стійкішими, вже відомими партіями;

3) державне фінансування не повинно перевищувати рівня, потрібного для досягнення зазначених цілей, оскільки надмірна залежність від державного фінансування може призвести до послаблення зв’язків між партіями та їхнім електоратом.

У рекомендаціях Парламентська Асамблея наголосила на суспільному значенні приватного фінансування, зокрема пожертвувань. Наголошено на тому, що для запобігання надмірного впливу спонсорів на поведінку політичних партій – отримувачів цієї допомоги та недопущення корупції, європейські країни повинні обов’язково застосовувати такі вимоги: треба заборонити пожертвування від державних підприємств і підприємств, які перебувають під державним контролем, а також фірм, які виробляють товари або надають послуги для публічного сектора; треба також заборонити пожертвування від компаній, які розташовані в офшорних зонах; суворо обмежити пожертвування від юридичних осіб; визначити законодавчу межу максимальної суми пожертвувань, а також треба заборонити пожертвування від релігійних інститутів.

У спеціалізованій літературі, присвяченій діяльності політичних партій, виділено негативні наслідки запровадження системи державного фінансування.

По-перше, на думку К.Строма, державне фінансування здатне збільшити незалежність партійних лідерів від активістів і членів партії внаслідок того, що керівництво партії стає центром, який отримує та розподіляє державні кошти, а партійні підрозділи стають залежними від волі партійних лідерів, одержуючи фінансові надходження до власних партійних бюджетів [19, 579-581]. Внаслідок цього нерівність лідерів і членів однієї партії провокує послаблення внутрішньопартійної демократії.

По-друге, Дж.Шлезінджер вважає, що така система детермінує поширення бюрократизації політичних партій, вона сприяє піднесенню значення внутрішньопартійного апарату, який виконує процедуру оформлення, виділення та внутрішнього контролю за розподілом отриманих партією грошей [20, 25]. Оскільки основні доходи політичні партії отримують внаслідок успішного проведення виборів, то це зумовлює зростання вимог до професіоналізації партійного апарату на всіх рівнях, ще більше послаблюючи роль простих членів партій.

По-третє, державні субсидії здатні сприяти поступовому входженню/ втягуванню політичних партій у державну систему, перетворенню тих партій, які отримують державну допомогу, у частину державного механізму, який розглядають у широкому контексті. Оскільки фінансування передбачає певну систему державного контролю за отриманою від держави часткою фінансів, то й відповідно зростає можливість держави контролювати видатки партій. Внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з’єднує державу та громадянську суспільство, у державно-суспільний інститут.

По-четверте, державне фінансування фактично повинно підтримувати існуючий у державі статус-кво у партійній системі, проте воно спрямоване проти формування нових партійних інститутів, яким буде складно витримати конкуренцію з парламентськими партіями, які отримують державну допомогу.

По-п’яте, значна кількість громадян ставиться до ідеї та практики державного фінансування політичних партій негативно. Яскраво це виявилося в Італії, де на загальнодержавному рівні у 1974 р. було запроваджено систему державних субсидій політичним партіям, яку відмінили у 1993 р. Підставою стали результати референдуму, коли 90,3 % громадян висловились за скасування системи державного фінансування політичних партій. Пізніше було прийнято новий закон, який регламентував систему державних компенсацій політичним партіям.

По-шосте, зосередження політичними партіями своєї уваги на державному фінансуванні та на інших джерелах доходів поза системою членських внесків, певною мірою спотворює суть політичної партії як добровільної, асоціативної організації, яка опирається на членів. Партії, які менше зорієнтовані на розвиток власної членської бази і бюджет яких не залежить від членських внесків, почали виявляти тенденцію до перетворення на машину по зароблянню голосів на виборах і по проведенню/лобіюванню спонсорських інтересів.