Типологія урядових кабінетів у країнах Західної Європи.

Вважається, що вперше доктрину урядового кабінету сформулював у 1867р. У.Бейджхот. У своїй праці, аналізуючи Конституцію Великобританії, зазначив, що сполучною ланкою між законодавчою та виконавчою владами є кабінет: “Під цим новим словом ми маємо на увазі комітет законодавчого органу, вибраний для того, щоб бути виконавчим органом. Законодавчий орган, обраний з метою прийняття законів, насправді знаходить свою головну роботу у виробленні та здійсненні виконання... Кабінет, одним словом, є органом, який складається з осіб яким він довіряє і яких знає, покликаний керувати нацією” [21, 66-67].

Щодо членів уряду загальна вимога така: вони повинні бути громадянами власної держави, у Швеції вводиться ще додаткова вимога – мати громадянство не менше десяти років [22, 711]. У парламентських демократіях членів уряду, здебільшого рекрутують з депутатів парламенту. Така норма однозначно закріплена у конституціях Греції [23, 275], Ірландії [24, 342], Іспанії [25, 392], вона також властива Німеччині, Сполученому Королівству, Фінляндії та Швейцарії. В Австрії діє протилежна вимога, що член уряду не може бути депутатом парламенту [26, 50], подібна норма передбачена Конституцією Франції у статті 22 [27, 669] та у Нідерландах [28, 486]. У Бельгії члени уряду на час свого перебування у ньому повинні відмовитись від депутатського мандата, який передається наступному представникові у партійному списку; після завершення перебування в уряді вони мають право повернути собі депутатський мандат. Крім того, діє обмежувальна норма – жоден з членів королівської родини не може бути міністром уряду [29, 124].

Поняття кабінет має два значення. По-перше, термін кабінет використовують для означення керівників відомств, яких призначає президент США, традиційно їх називають “секретарями” і вони діють під його керівництвом. В цьому випадку цей термін можна розглядати як синонім поняття уряд. По-друге, цей термін використовують для характеристики обмеженого кола найбільш впливових міністрів на чолі з головою уряду, які мають право приймати рішення від імені цілого уряду. Цей феномен отримав путівку в життя на підставі практики Сполученого Королівства. В уряді цієї країни є чотири категорії міністрів: 1) міністри, які очолюють міністерства; 2) міністри, які не очолюють міністерства (міністри без портфеля); 3) державні міністри, які фактично є заступниками міністрів першої категорії, або є головами великих підрозділів міністерств (міністерство оборони, наприклад); 4) молодші міністри. Уряд Сполученого Королівства на 1 липня 2006 р. налічував 120 членів, з них членами кабінету були лише 22 [30]. Близьку до зазначеної конструкції запропонували автори колективної праці “Природа партійного уряду”, наголосивши, що межі уряду неможливо визначити точно, оскільки не існує чіткого розмежування між урядом у вузькому і широкому значенні. Вони виділяють такі складові уряду: прем’єр-міністр або президент; міністри, які створюють кабінет; міністри; особи, підпорядковані міністрам; експерти та вищі службові особи. Таку схему вони розглядають як універсальну щодо урядів різних країн [ 31, 76].

Практика політичного життя Сполученого Королівства є підставою виділяти ще одне, вже неформальне структурне утворення, яке назвали “внутрішній кабінет,” до якого належать міністри, які мають найбільшу довіру прем’єр-міністра. Такий підрозділ не зафіксовано на офіційному сайті уряду країни, так само як і в нормативних документах, його персональний склад, а також місце в системі влади визначає лише голова уряду ситуативно.

Як ми вже зазначали, уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Створення такого типу урядів відбувається здебільшого під час різних варіантів політичних криз, коли довіра в суспільстві до основних політичних партій низька. Найбільше їх було у Фінляндії – 7 протягом періоду після Другої світової війни ( див. табл.30). Показовою в цьому контексті була також ситуація в Італії першої половини 90-их років, коли в корупційному скандалі були задіяні вищі державні керівники та лідери провідних політичних партій. Внаслідок цього у 1993 р. було сформовано уряд технократів на чолі з директором Італійського банку Карло Адзеліо Чампі (пішов у відставку в січні 1994 р.), після короткого терміну діяльності уряду С.Берлусконі в грудні 2004 р. було сформовано черговий уряд технократів на чолі з банкіром Ламберто Діні. В обидвох випадках технічні уряди стали можливими внаслідок підтримки їх політичними партіями у парламенті. В першому випадку – християнськими демократами, в другому–лівими партіями, зокрема – Демократичною партією лівих та Народною партією. Тому запропоновану типологію ми вважаємо дещо умовною.

Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого можна виокремити уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. В президентських системах главу виконавчої влади, або президента обирають на загальних виборах, тому президент і парламент мають однакову політичну вагу. Президент і очолюваний ним кабінет/апарат підлягають контролю з боку парламенту, однак апарат, зазвичай не може усунути президента від виконання ним своїх повноважень. Уряд за цієї системи залежить від президента, хоча парламент впливає на персональний склад, який проходить затвердження в парламенті. В парламентських системах уряд є “продуктом” парламенту, підзвітний йому і його нормальна діяльність залежить від підтримки парламенту, який може відправити уряд у відставку. Водночас уряд має змогу достроково припинити повноваження парламенту. За цієї форми правління уряд, фактично, “очолює” представницьку структуру – парламент. За напівпрезидентської форми правління позиція уряду залежить від співвідношення політичної ваги президента та парламентської більшості. У випадку, коли президент і парламентська більшість представляють ту саму політичну силу, то президент відіграє домінуючу роль і може бути фактичним керівником уряду та парламенту. В умовах, коли парламентська більшість представлена іншою ніж президент політичною силою, то уряд опирається на підтримку парламенту, опозиційного до президента. Така ситуація називається процесом когабітації (співіснування) і характеризується слабкою позицією президента та домінацією уряду.

Третя типологія буде стосуватися урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні . Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

Таблиця 30