Мажоритарна виборча система

Мажоритарна виборча система передбачає існування одномандатного виборчого округу, тобто від кожного округу обирають лише одного депутата. За цієї системи, як зазначив Дж.Сарторі, “переможець одержує все”. Мажоритарна виборча система передбачає існування виборів в один або два тури. Шодо виборів в один тур досить часто використовують самостійну назву – система відносної більшості.

Система відносної більшості була сформована і використовується серед європейських країн лише в Сполученому Королівстві, де нижня палата парламенту – Палата представників складається з 646 депутатів*, які обираються в одномандатних округах згідно з принципом: перемогу отримує той кандидат, якого підтримали більше виборців, ніж його конкурентів. Варто зазначити, що принцип одномандатного округу був запроваджений вперше в межах цілої країни лише у 1950 р. До того протягом ХІХ ст. в країні існувала ситуація, коли під час виборів співіснували двомандатні, багатомандатні та одномандатні округи. Після чергової реформи виборчого законодавства у 1918 р. поряд з одномандатними округами зберігалися 13 двомандатних округів та університетські виборчі округи ( сьогодні цей феномен в європейських країнах продовжує існувати в Ірландії). На підставі вивчення досвіду дії цієї системи М.Дюверже сформулював закон, за яким існує взаємозв’язок між кількістю партій у країні та виборчою системою, зокрема виборча система з єдиним бюлетенем і простою більшістю голосів для визначення переможця сприяє формуванню в країні двопартійної системи [ 13, 279]. Трактування цього закону дало змогу сформулювати переваги такої виборчої системи. По-перше, ця виборча система сприяє формуванню однопартійного уряду більшості. Утворення уряду після виборів не представляє значних труднощів є швидким і однозначним на відміну від країн, де формуються коаліційні уряди, або однопартійний уряд меншості. Крім того, опирання уряду на власну партійну більшість сприяє стабільній та ефективній діяльності уряду, коли він не змушений витрачати частину часу та енергії на забезпечення відносин між членами коаліції, від яких залежить саме існування урядової коаліції.

По-друге, на відміну від пропорційної виборчої системи, за якої формат урядової коаліції, здебільшого невідомий до виборів, або має гіпотетичний характер, виборці в умовах системи відносної більшості в процесі голосування мають одночасно декілька мотивацій. Зокрема, вони голосують за кандидата від свого округу, за політичну партію, яка мала би керувати країною та за майбутнього прем’єр-міністра країни (лідера політичної партії). Названі мотивації можуть підсилювати одна одну, але можуть і послаблювати одна одну, якщо виборець не буде сприймати одну з цих трьох складових як найоптимальніший варіант. Тобто, саме виборці визначають, хто буде прем’єр-міністром, а не партійне керівництво за підсумками виборів як у пропорційній системі.

По-третє, вона сприяє не лише формуванню двох політичних партій, а й тому, що вони стають найпотужнішими серед всіх існуючих партій, відповідно у значно гіршому положенні опиняються менші партії. Результатом дії такого чинника є значне обмеження для потрапляння до парламенту радикальних політичних партій.

По-четверте, домінація на політичній сцені двох найбільших політичних партій дає ефект зближення їхніх програмних позицій, запозиченню програмних гасел. Оскільки перемога однієї з цих партій є можливою лише за рахунок перетягувавання на свій бік виборців опонента, то обидві партії шукають додаткові голоси серед електорату свого головного опонента. Це призводить до зближення програм, домінації поміркованих кандидатів. Лейбористська партія виграла у 1997 р. парламентські вибори і поставила своєрідний рекорд, вигравши вибори 2001 та 2005 років. Сьогодні дослідники говорять про Нову Лейбористську партію, особливістю якої є активне використання традиційних програмних засад консерваторів. Про це свідчить програма, яку підготували лейбористи, вона спрямована на зростання ролі права в суспільному житті та посиленню боротьби з антисуспільними явищами, що завжди було прерогативою консерваторів і з якою Лейбористська партія брала участь у парламентських виборах 2005 р. (The Respect Action Plan) [14]. Ми є свідками посилення значення соціальних проблем у виступах лідерів консервативної партії, особливо її нового керівника Девіда Камерона, який очолив партію лише 6 грудня 2005 р. Його ініціативи в парламенті щодо реформи освіти, пенсійної реформи, вимоги запровадження 50 % представництва жінок серед кандидатів від Консервативної партії, залучення до кандидатів представників темношкірого та жовтошкірого населення дають підстави говорити про значне полівіння цієї партії. Тобто, Лейбористська партія як представник лівих активно залучає традиційну проблематику правих партій, а Консервативна партія, яка три рази підряд програла парламентські вибори, з грудня 2005 р. почала дрейфувати назустріч інтересам, які традиційно трактуються як ліві. Внаслідок цього обидві головні партії ведуть конкуренцію за спільний електорат, який є посередині і характеризується поміркованістю.

По-п’яте, дві основні політичні партії мають приблизно співмірну політичну вагу, яка визначається рівнем підтримки цих партій виборцями. Це сприяє формуванню потужної парламентської опозиції здатної ефективно контролювати владу та пропонувати суспільству політичні альтернативи.

По-шосте, обрання депутата у конкретному окрузі сприяє тому, що він у парламенті обстоюватиме не загальні, а конкретні інтереси виборців свого округу. Крім того, вибори в один тур суттєво здешевлюють виборчу процедуру з фінансового погляду порівняно з виборами у два тури.

Водночас така система має і свої проблеми. По-перше, за цієї системи може бути обраним претендент, за якого проголосує менше половини виборців, проте більша частина виборців залишиться без власного представника. Р.Роуз навів приклад з виборчої кампанії 1992 р. в окрузі Інвернесс, де у протиборстві з трьома партійними кандидатами перемогу отримав кандидат від Ліберально-демократичної партії з 26 % голосів (треба враховувати, що це відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні – А.Р.) [ 15, 354]. Така ситуація дає підстави критикам цієї виборчої системи говорити не лише про проблеми з репрезентативністю, а й про порушення громадянських прав і засад демократії.

По-друге, оскільки розглянута нами ситуація у першому прикладі не є винятком у практичному політичному житті Сполученого Королівства, то це може призвести до суттєвої диспропорції між кількістю одержаних партіями голосів і відповідною кількістно місць у парламенті. Оскільки одним з базових критеріїв оцінки виборчих систем є пропорційність, то з цього погляду система відносної більшості дає найменш пропорційні результати серед всіх решта виборчих систем. Як видно з даних табл.35, найбільше страждає від такого типу виборчої системи партія Ліберальних демократів. За умови застосування на виборах у 2001 р. пропорційної виборчої системи ця партія могла б отримати 120 депутатських мандатів, а вона отримала лише 52, тобто її втрати становили понад 50 %.

Таблиця 35