Показники урядової стабільності у державах Західної Європи за період 1960 – 2004 рр.

Номер за пор.	Країна	Кількість змін	Середня тривалість в роках	Термін роботи парламенту	Середня тривалість протягом каденції	Домінуючий тип уряду
1	Австрія	20	2,2	4	55,0	коал.більшості
2	Бельгія	25	1,76	4	44,0	коал.більшості
3	Греція	22	2,0	4	50,0	одноп.більшості
4	Данія	24	1,8	4	45,0	одноп./коал.менш.
5	Ірландія	17	2,6	5	52,0	коал.біл./однп.біл.
6	Італія	45	0,97	5	19,0	коал.більшості
7	Іспанія	11*	2,45	4	61,0	одноп.менш.
8	Нідерланди	16	2,75	4	62,5	коал.більшості
9	Німеччина	23	1,9	4	47,5	коал.більшості
10	Норвегія	21	2,1	4	52,5	одноп.менш.
11	Португалія	16**	1,8	4	45,0	коал.більшості
12	Сполучене Королівство	14	3,1	5	62,0	одноп.більшості
13	Фінляндія	29	1,5	4	37,5	коал.більшості
14	Франція	31	1,42	5	28,4	коал.більшості
15	Швеція	19***	2,3	4	67,0	одноп.менш.
16	Швейцарія	44****	-	4	100	коал.більшості
	Разом		1,98		51,8

* Внаслідок тривалого періоду диктатури Франко показники іспанського уряду ми обчислювали лише з 1977 р., відповідно термін аналізу – 27 років.

** Внаслідок тривалого періоду диктатури в Португалії показники щодо уряду ми обчислювали лише з 1975 р., відповідно термін аналізу становив 29 років.

***У Швеції обчислення середньої тривалості розбивали на дві частини, оскільки до 1994 р. термін каденції парламенту становив 3 роки.

****В Швейцарії уряди стабільні, але зміни в них відбуваються кожного року згідно з вимогою конституції.

Як видно з табл. 33, найтривалішими (в роках – А.Р.) були уряди Сполученого Королівства, Ірландії, Нідерландів, Іспанії, Швеції та Греції – вони працювали без змін у середньому понад два роки. Найменш тривалим був уряд Італії, для якого середній показник щодо періоду, який ми аналізуємо, становив менше одного року. Італії належить “рекорд” найкоротшого терміну існування уряду у 1953 р. (уряд де Гасперо проіснував усього один місяць). Низькі показники тривалості роботи урядів були також властиві Франції та Фінляндії. Показники тривалості урядів щодо цих трьох країн протягом періоду з середини 90-их років ХХ ст. характеризуються помітним зростанням.

Аналіз показника середньої тривалості урядів протягом терміну роботи парламенту дає змогу нам виділити три групи країн. Першу групу – становитимуть країни з високим рівнем показника (понад 60 %). До них належить: Швейцарія, Швеція, Нідерланди, Сполучене Королівство та Іспанія. До другої групи належать країни з найнижчим показником урядової стабільності – Італія, Франція та Фінляндія. Третю групу становитимуть країни з середнім рівнем стабільності.

Як бачимо, дані за визначений період не дають змоги зробити висновок про те, який тип уряду найстабільніший. Три країни, які характеризуються найнижчими показниками урядової стабільності, належать до різних регіонів, мають парламентську та напівпрезидентську форми правління. Спільним для них є тип уряду – коаліційний уряд більшості. До цього типу належить і уряд Швейцарії, хоча висока стабільність уряду цієї країни зумовлена особливостями національного законодавства. Показовим є також те, що в країнах, де домінуючим типом уряду є однопартійні та коаліційні уряди меншості, показники урядової стабільності вищі за середній європейський показник. Виняток становить лише Данія.

Урядова стабільність певною мірою залежить від політико-правових умов відставки уряду. Така норма, як зазначали М. Лейвр і К. Шепсл, є визначальним положенням європейської парламентської демократії [70, 134]. Передбачено, що уряд повинен піти у відставку внаслідок втрати довіри/підтримки більшості депутатів під час голосувань з принципових питань, або внаслідок спеціальних голосувань “довіри” або “недовіри”. В останніх двох випадках це є конституційним обов’язком уряду. Стаття 50 Конституції Франції вимагає: “ Якщо Національні збори приймуть резолюцію недовіри, або якщо вони не схвалять програму, або загальну декларацію Уряду, то прем’єр-міністр повинен вручити президентові Республіки заяву про відставку Уряду” [71, 675]. Акцент на тому, що відставка уряду не може відбутися внаслідок не підтримки парламентом будь-якої пропозиції уряду, зроблено в Конституції Італії стаття 94: “...Голосування однією або обома палатами проти якої-небудь пропозиції Уряду не обов’язково тягне за собою його відставку” [72, 438]. Конституція Португалії також дуже чітко регламентує варіанти обов’язкової відставки у статті 198, пункт 1. Відставка може відбутися у разі відхилення програми уряду, неприйняття вотуму довіри або ухвалення резолюції з вотумом недовіри абсолютною більшістю голосів [73, 573]. Натомість у Сполученому Королівстві існує традиція, що за умови, коли парламентські дебати ініційовані урядом, шляхом внесення відповідного законопроекту, то голосування можна трактувати як процедуру отримання вотуму довіри. На таке трактування голосувань суттєво впливає двопартійна система, коли не урядова частина парламенту фактично становить опозицію.

Для внесення на порядок денний сесії парламенту питання про недовіру уряду потрібне подання п’ятьох депутатів в Австрії, двадцяти депутатів у Фінляндії, однієї десятої депутатів Генеральних Кортесів в Іспанії, подібна норма існує також у парламентах Італії, Франції та Швеції. У Греції пропозицію про вотум недовіри повинні підписати не менше, ніж одна шоста від загальної кількості депутатів [74, 276]. У Португалії для цього треба мати запит однієї четвертої депутатів, або будь-якої парламентської групи [75, 573]. Рішення під час голосування з вотуму довіри/недовіри приймають більшістю голосів, за винятком Греції та Португалії, де для цього голосування потрібна абсолютна більшість.

Конституції передбачають певні процедурні обмеження щодо частоти, з якою такі голосування (вотум недовіри) можуть проводитись, або пропонуватися опозиційними партіями. Здебільшого під час роботи однієї сесії парламенту можна внести лише одну пропозицію, або чітко регламентовану кількість.

Особлива ситуація щодо дострокової відставки уряду існує в Німеччині. У статті 67 Конституції зафіксовано систему відставки уряду, яка називається “позитивний вотум недовіри”. Згідно з цією нормою Бундестаг має право висловити недовіру Федеральному Канцлерові одночасно з голосуванням за кандидатуру нового канцлера. Якщо така спроба виявиться невдалою, то Федеральний президент на підставі статті 68 має право розпустити Бундестаг [76, 200]. У ФРН таку процедуру застосовували у післявоєнний періоду два рази. Весною 1972 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла на розгляд парламенту пропозицію про дострокову відставку канцлера В.Брандта й одночасне обрання нового канцлера Р.Бажеля. Спроба виявилась невдалою. У вересні 1982 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла пропозицію про вотум недовіри канцлеру Г.Шмідту. З урядової коаліції вийшли депутати від партії Вільних демократів, використавши їхні голоси та голоси депутатів ХДС/ХСС, обрали нового канцлера Г. Коля. У Швейцарії згідно зі статтею 96 Федеральна Рада повинна працювати стабільно протягом чотирьох років і парламент не має права достроково її розпускати.

Отож, уряд є провідним політичним інститутом не лише виконавчої гілки влади, але й всієї політичної системи суспільства. Ключовий компонент формування уряду – вибори. Хоча вони в абсолютній формі не вирішують питання, яка буде остаточна партійна конфігурація уряду і хто конкретно до нього потрапить в інституційному та персональному плані, проте від їхнього результату залежить, які партії можуть претендувати на участь в уряді. Також вони визначають чи попередній уряд залишиться при владі, у разі його коаліційності – чи збереже попередня коаліція свою партійну конфігурацію.

Існуючі уряди умовно можна поділити на однопартійні уряди більшості і меншості та коаліційні уряди більшості і меншості. Головна особливість коаліційних урядів – чинник свідомого їх формування парламентськими партіями. Найпоширеніший тип урядів в європейських країнах є коаліційний уряд більшості, який може бути представленим у двох головних конструкціях – з домінуючою партією та з врівноваженою конструкцією стосовно однакових за кількістю депутатів політичних партій. Варто зазначити поступове зменшення частки однопартійних урядів більшості, що пов’язано з вищим рівнем політичної плюралізації, коли частка великих, домінуючих партій у політичному просторі європейських країн постійно зменшується.

Зміна дискурсу політики в європейських країнах після Другої світової війни найповніше виявляється у феномені урядів меншості, які стали традиційною формою європейських урядів і становлять третину від всіх європейських урядів, які існували протягом цього періоду. Створення та існування такого типу урядів є варіантом/механізмом уникнення політичних криз. За рівнем стабільності уряди меншості відповідають загальноєвропейському середньому показнику.

Процедури формування урядів залежать від його формату. Внаслідок цього однопартійний уряд меншості та коаліційні уряди меншості та більшості характеризуються тим, що результати виборів є лише підставою, а саме формування уряду залежить від здатності партійної еліти досягати компромісів та впливу багатьох чинників. Ці чинники є результатом засвоєння національного та міжнародного досвіду формування урядів. Врахування міжнародного досвіду демократичних країн є умовою прозорості та передбачуваності національного процесу формування уряду, як і цілого політичного процесу.