Характеристика урядових кабінетів у 16 державах Західної Європи протягом 1945-2006 рр.41

Номер за пор.	Держава	Кількість кабінетів	Однопартійні більшості	Однопартійні меншості	Коаліційні більшості	Коаліційні меншості
1	Австрія	23	4	1	18	-
2	Бельгія	37	3	1	32	1
3	Греція	13	11	-	2	-
4	Данія	34	-	14	4	16
5	Ірландія	23	7	5	8	3
6	Іспанія	10	4	6	-	-
7	Італія	59	-	15	37	7
8	Нідерланди	25	-	-	22	3
9	Німеччина	27	1	3	23	-
10	Норвегія	29	6	13	4	6
11	Португалія*	20	3	5	12	-
12	Сполучене Королівство	22	21	1	-	-
13	Фінляндія**	39	-	4	29	6
14	Франція***	24	-	-	17	7
15	Швейцарія	16	-	-	16	-
16	Швеція	26	4	15	6	1
	Разом	427	64 (15 %)	83 ( 19,5 %)	230 (53,8%)	50 (11,7%)

*Рахунок урядів Португалії ведемо з 1974 р. До загальної кількості урядів не ввійшли три уряди, які діяли з 08.1978 до 01.1981 р. і кваліфікуються як “президентські”.

**У таблиці розглянуто лише уряди, сформовані політичними партіями, ми не враховуємо 7 урядів, які діяли у зазначений період, але були не партійними.

***Уряди Франції рахуємо з 1958 р., коли було змінено конституцію і запроваджено напівпрезидентську (змішану) форму правління.

Як видно з даних табл.30, абсолютну більшість серед урядових кабінетів зазначених європейських країн становлять коаліційні уряди більшості, разом з однопартійними уряди більшості охоплюють 68,8 % всіх урядів. Обидва варіанти урядів меншості загалом становлять майже третину від загальної кількості урядів у період після Другої світової війни.

Особливу позицію серед всіх урядів займають уряди Швейцарії. Конституція країни не використовує термін “уряд”, відповідно, вищий виконавчий інститут країни – Федеральна Рада, яку обирають обидві палати парламенту. Після парламентських виборів 2003 р. вперше відбулася зміна “Магічної формули”, внаслідок чого Швейцарська народна партія отримала два місця, а Християнсько-демократична – одне. Існує низка додаткових вимог щодо того, хто може бути членом Федеральної Ради: її членам заборонено мати родинні зв’язки; передбачено обов’язкове врахування норм представництва головних мовних і релігійних груп швейцарських кантонів. Члени Ради рівні за рівнем могутності, незалежно від різновиду очолюваного ними міністерства. Така конструкція забезпечує високий рівень урядової стабільності. Оскільки чотири основні партії разом контролюють близько 90% депутатів парламенту, то це призводить до ситуації фактичної відсутності опозиції. Функцію опозиції певною мірою виконують організовані групи інтересу, які застосовують з цією метою інститут референдумів на національному, кантональному і місцевому рівнях та індивідуально депутати.

Отже, поняття : виконавча влада, уряд і кабінет близькі між собою в інституційному та функціональному вимірах, кожне з них має власну специфіку та змістове навантаження. Уряд виступає не єдиним утворенням, а складною системою, щодо якої важко чітко окреслити межі. В структурі уряду головну роль відіграють взаємини між стабільною частиною, представленою вищою державною бюрократією і змінною – політичною складовою. Типології урядів передбачають врахування відмінностей між політичними та неполітичними (технічними) урядами, між урядами за президентської, парламентської та напівпрезидентської форм правління. Парламентська та напівпрезидентська форма правління передбачає існування чотирьох окремих груп урядів – однопартійних і коаліційних урядів більшості та меншості.

Однопартійні уряди більшості. До цієї групи передусім належить уряд Сполученого Королівства, досвід якого ми розглядаємо як базовий для цієї категорії урядів. Як ми вже зазначали, право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Після Другої світової війни до складу Кабінету входили від 21 до 24 членів. Останній кабінет Консервативної партії (станом на 1993-1997рр.) нарлічував 23 члени, всі наступні кабінети створені Лейбористською партією, враховуючи останній Кабінет Гордона Брауна (станом на 28.06.07) складалися з 22 членів. Одночасно існує суттєва відмінність між статусом міністра – члена Кабінету і просто міністра. Міністр–член Кабінету – керівник певного напряму і йому підпорядковуються міністри та інші керівники державних органів. На відміну від уряду кабінет регулярно збирається на власні засідання, де розглядаються ключові питання життя країни.

Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Програма уряду представляється у тронній промові монарха під час відкриття парламенту, що завжди відбувається у приміщенні Палати лордів. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту, при цьому обов’язковою нормою є вимога, що певна частина членів уряду повинна бути членами Палати лордів. Щодо членів уряду існує солідарна відповідальність, яка передбачає, що міністри та інші члени уряду повинні публічно підтримувати урядові рішення і не критикувати їх. У разі незгоди з політичною лінією міністр має змогу добровільно піти у відставку, що і зробив у березні 2003 р. міністр закордонних справ і лідер лейбористів у Палаті громад – Роберт Кук, не погодившись із рішенням прем’єр-міністра щодо участі військ Сполученого Королівства у війні проти Іраку. Вважається, що Кабінет має підтримку парламентської більшості доти, доки депутати нижньої палати не оголосять йому вотум недовіри, або не проголосують проти пропозиції уряду з принципового питання. Протягом ХХ ст. уряд два рази змушений був достроково йти у відставку у зв’язку із втратою довіри парламентарів: у 1924 та 1979 рр. В обидвох випадках при владі був уряд лейбористів. Кабінет на чолі з прем’єр-міністром має змогу передчасно розпускати парламент, оголосивши дострокові вибори. Досить часто подібне рішення визначається прагненням правлячої партії скористатися власною популярністю та підтвердити, або збільшити попередній свій успіх на парламентських виборах. Показовим у цьому плані був період з 1950 до 2001рр., коли відбулося дев’ятнадцять парламентських виборів. Тобто, в середньому вибори відбувалися кожні два з половиною роки, хоча термін дії парламенту – п’ять років.

Згідно з даними табл.30 з 1945 р. в історії Сполученого Королівства поряд з однопартійними урядами більшості існував досвід уряду меншості. У 1974 р. в результаті парламентських виборів жодна з політичних партій не набрала абсолютної більшості у парламенті. Проведені перевибори в тому самому році так само не дали необхідного результату [34]. Вперше у післявоєнний час у Сполученому Королівстві було сформовано уряд меншості на чолі з Г.Вільсоном. Цей випадок виявив вузькі місця виборчої системи та цілої політичної конструкції, яка ґрунтується на домінації однієї з двох основних політичних партій, які повинні одноосібно формувати уряд, який повинен опиратися на парламентську більшість.

Однопартійні уряди більшості на початку ХХІ ст. були властиві також Греції, Іспанії та Португалії. У післявоєнній історії країн Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту (див. табл. 30).

Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті [35, 50]. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, приблизно однакові за кількістю депутатів. Конструкція коаліційних урядів із наявністю однієї домінуючої партії властива: Данії, Ірландії, Італії, Німеччині та Швеції.

Таблиця 31