Партійна характеристика складу Палати лордів [60, 540]

Номер за пор.	Назва партії	05.11.93	03.11.94	08.11.95	23.05.96	01.11.96	04.02.98	01.07.07 [61]
1	Консервативна	481	479	476	475	482	496	204
2	Лейбористська	116	114	109	110	118	158	211
3	Ліберальні демократи	58	54	52	55	58	68	77
4	Незалежні	278	287	289	299	326	323	205
5	Інші	107	109	111	110	100	103	38*
	Загалом	1 040	1 043	1 037	1 049	1 084	1 148	735

*Категорія “інші” охоплює 26 духовних лордів.

У Франції верхня палата – Сенат складається з 321 сенатора, у тім числі дванадцяти представників французів, які проживають за кордоном. Сенат повинен забезпечити представництво територіальних громад Республіки та представництво французів, які проживають за кордоном. Голова Сенату у владній ієрархії займає вищу позицію від голови нижньої палати. Якщо президент не може з певних причин виконувати свої функції, то Голова Сенату виконує його функції голови держави. Якщо Голову Національних зборів обирають на весь період дії нижньої палати, то Голову Сенату переобирають після кожного часткового оновлення верхньої палати. Вибори членів Сенату відбуваються у департаментах, які поділяються на три групи так, щоб загальна кількість кандидатів у кожній групі департаментів становила одну третину складу Сенату. Кожні три роки відбуваються вибори сенаторів у одній із трьох груп департаментів на термін дев’ять років. Вибори не є загальними, їх проводять колегії виборців, до складу яких входять: депутати нижньої палати парламенту, члени регіональних магістратур і делегати муніципальних рад. Голосування має обов’язковий характер. У департаментах, де обирають до чотирьох сенаторів, застосовують виборчу систему більшості у два тури, а у тих департаментах, де обирається більша кількість сенаторів, використовують пропорційну виборчу систему.

У Швейцарії верхня палата, або Рада Кантонів, складається з 46 депутатів [62, 88].²⁹ Їх обирають загальним голосуванням на підставі виборчих законів, визначених кантонами. Обидві палати формують власні керівні органи. Засідають вони окремо, але мають однаковий рівень компетенції. Кожен закон обов’язково приймають обидві палати. Проходження законопроектів починається у нижній палаті. Якщо верхня палата не приймає закону, який прийняла нижня, то його повертають до нижньої на доопрацювання. Згідно зі статтею 157 Конституції у разі виникнення конфліктних ситуацій між обома палатами може відбуватися спільне засідання обох палат у формі Об’єднаних Федеральних Зборів. До компетенції цих Зборів належить: запровадження виборів, застосування права на помилування, вибори виконавчої влади країни, обирати головнокомандуючого армією. В окремих випадках передбачено проведення спільних засідань для прийняття заяв Федеральної Ради [63, 90]. Право законодавчої ініціативи належить депутатам обох палат.

Характеризуючи співвідношення палат у двопалатних парламентах, дослідники використовують конструкцію: симетричного (сильного) та асиметричного (слабкого) бікамералізму [64, 293]. Симетричний вимір двопалатних парламентів означає, що законодавча влада парламенту рівномірно поділена між обома палатами; асиметричність відповідно означає, що влада концентрується тільки в межах нижньої палати парламенту. Серед аналізованих нами держав Західної Європи симетричний бікамералізм, як видно, властивий парламентам: Бельгії, Італії, Німеччини та Швейцарії. Асиметричний бікамералізм характерний: Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландам, Сполученому Королівству та Франції. Даючи визначення верхньої палати парламенту, Д.Коуклі за головний критерій оцінки взяв співвідношення повноважень між палатами: “Термін “друга, або верхня,” палата використовують для означення тієї палати парламенту, яка здебільшого не має первинних представницьких функцій “нижньої” палати і відіграє меншу роль у законодавчому та управлінському процесі” [65, 149].

Загалом простежується пряма залежність між наявністю двох палат у парламентах і формою територіального устрою держави. Двопалатні парламенти абсолютно домінують у федеративних державах порівняно з унітарними. Серед шістнадцяти європейських країн, які ми аналізуємо, усі федеративні держави: Австрія, Бельгія, Німеччина та Швейцарія мають двопалатні парламенти. Відповідно серед унітарних держав у половині діють двопалатні парламенти: в Ірландії, Італії, Іспанії, Нідерландах, Сполученому Королівстві та Франції. Серед цієї групи країн у Іспанії та Італії обласні адміністративні структури характеризуються досить широкими правами, значні повноваження мають також регіони у Сполученому Королівстві. Тобто, у цій групі країн територіальний чинник відіграє помітну роль за винятком Нідерландів та Ірландії. Зауважимо, що в історичному вимірі після Другої світової війни для цієї групи країн характерною стала тенденція зростання кількості однопалатних парламентів, тому що Данія у 1953 р., а Швеція у 1969р. відмовились від бікамеральних парламентів на користь однопалатних; Греція у 1975р., Португалія у 1976 р. після авторитарного політичного правління запровадили у себе однопалатні парламенти.³⁰

На думку Дж. Коуклі, причини існування двопалатних парламентів зумовлені: існуванням федеративних держав, які є союзними державами територій, а також існує освячена часом традиція окремого представлення територій у законодавчому органі; необхідністю забезпечити представництво у парламенті інтересів особливих груп населення; інституційними аргументами, пов’язаними з потребою створити орган для додаткової оцінки законопроектів і політичними підставами, які полягають у прагненні нейтралізувати вплив громадської думки, яку висловлюють за допомогою нижньої палати. Додатковим чинником є історична традиція існування двох палат, яку досить часто виводять з часів існування інститутів станового представництва [66, 150]. На традиції посилався Ж.Зіллер, який вважав, що однопалатні парламенти є “...відхиленням від європейської традиції, в якій необхідність подвійного представництва пов’язана з соціальною чи географічною різноманітністю, супроводжується, як правило, ідеєю, що законодавча процедура, котра вимагає участі двох палат, є гарантією гласності та врахування позицій меншості” [67, 76].

Верхні палати відрізняються від нижніх передусім непрямою системою виборів. Парламентарів верхніх палат обирають шляхом прямих, рівних і загальних виборів. Як ми бачимо, представників верхніх палат можуть обирати: виборці у межах певних територіальних структур – Італія та Швейцарія; колегії виборців у Франції; представницькі органи федеральних земель або провінцій в Австрії та Нідерландах; групи корпоративних виборців у Ірландії; члени урядів федеральних земель – Німеччина; формувати змішаним спосібом, поєднуючи: обрання, призначення та приналежність за походженням – у Бельгії; загальні вибори та призначення – в Іспанії; призначення, право бути у верхній палаті за посадою та шляхом успадкування – Сполучене Королівство.

На відміну від парламентарів нижньої палати кандидати у депутати верхніх палат повинні мати вищий віковий ценз у таких державах: Бельгія – 25 років, Італія – 40, Франція – 35.

Як видно з табл.24, термін повноважень депутатів верхньої палати є більшим, або він не фіксується однозначно. Крім того, у Сенаті Франції використовують принцип часткового оновлення палати через чітко регламентовані проміжки часу, у Нідерландах до прийняття нової конституції у 1983 р. була передбачена кожні три роки ротація верхньої палати. Переважно верхні палати менш чисельнні, ніж нижні. Єдиний виняток –Палата лордів у парламенті Сполученого Королівства, але це досягається за рахунок спадкових перів, які ще залишилися в ній, без цієї групи вже сьогодні верхня та нижня палати парламенту Сполученого Королівства майже ідентичні. Прийнятий у березні 2007 р. Акт і наступні законодавчі рішення, на нашу думку, не лише визначать майбутню кількість Палати лордів, а й впорядкують абсолютні показники кількості відповідно до прийнятого співвідношення в європейських країнах, тобто верхня палата буде такою самою за кількістю, або навіть меншою від Палати громад. Підставою так вважати слугує дослідження Р.Таагепери та С.Речіа, які вивчали проблему розмірів верхніх палат європейських країн. Вони дійшли висновку, що кількість верхньої палати, подібно як і нижньої, залежить від кількості населення та відповідних змін у ній, також залежить від змін у розмірі першої палати та складових частин держави і змін у кількості населення в цих частинках [68, 181-182].

Повноваження верхніх палат, за винятком Італії та Швейцарії, менші, ніж нижніх палат. Найбільші обмеження стосуються фінансових питань. Усі без винятку верхні палати беруть участь у законодавчому процесі і за рахунок розширення системи представництва сприяють урахуванню особливих інтересів відповідних територій. До позитивних властивостей наявності другої палати належить і те, що верхні палати здатні загальмувати, або навіть суттєво обмежити радикалізм у рішеннях нижньої палати. Політичний досвід пошуку компромісів відіграє важливу роль у формуванні та підтримці засадничих характеристик системи консенсусної демократії. Безумовно, зазначені характеристики мають і протилежний бік, тобто сповільнюється хід законодавчого процесу. Наявність верхніх палат ми можемо оцінити у грошовому еквіваленті, тому що їхня діяльність оплачується з державного бюджету, а необхідні видатки на діяльність верхніх палат отримують за рахунок податків.