Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

А.С.Романюк

Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи

Монографія

Львів

Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка

2007

УДК 01:061.233.001.36

ББК Ф 011.1в 6

Р - 69

Рецензенти:

д-р політичних наук О.В.Бабкіна

(Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова)

д-р політичних наук В.М.Денисенко

(Львівський національний університет імені Івана Франка)

д-р історичних наук М.П.Гетьманчук

(Львівський державний університет внутрішніх справ)

Рекомендовано до друку Вченою Радою

Львівського національного університету імені Івана Франка.

Протокол № 18/10 від 31.10.2007 р.

Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи: Монографія. – Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 310 с.

ISBN 978-966-613-559-г

Зроблено порівняльний аналіз основних політичних інститутів 16 країн Західної Європи після Другої світової війни. Досліджено спільні тенденції та національні особливості існуючих соціополітичних поділів, компетенції глав держав, ролі парламентів, урядів і політичних партій у політичному процесі. Для науковців, політиків, студентів, які вивчають політичні інститути і процеси в країнах Західної Європи.

УДК 01:061.233.001.36

ББК Ф 011.1в 6

ISBN 978-966-613-559-г

© Романюк А.С., 2007

© Львівський національний університет

імені Івана Франка, 2007

План

1. Вступ

2. Методологічні засади порівняльного аналізу політичних інститутів.

3. Інститут соціополітичних поділів.

4. Інститут глави держави.

5. Парламент як політичний інститут.

6. Глава уряду і уряд як політичний інститут.

7. Інститут парламентських виборів.

8. Інститут політичних партій.

9. Висновки

11. Бібліографія.

Після виходу у світ книги «Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний аспект» минуло три роки. Здається незначний термін. Варто врахувати, що між завершенням рукопису і появою праці в книжковому магазині минув майже рік – це вже чотири роки. До цього можна додати певне запізнення офіційної статистики, яку опрацьовували у попередній книзі та певний розрив між публікаціями, які розглядали у праці і між подіями та явищами, які аналізували у цих книгах/статтях. Всі ці чинники є природними та вмотивованими особливостями наукових публікацій з суспільно-політичних проблем. Вони іманентно зумовлюють відставання наукової публікації та практичного поля політичного дослідження. Практика політичного життя європейських країн на початку ХХІ ст. виявила низку нових явищ, які дещо раніше мали нечіткий характер, або лише зароджувалися, тобто вони не стали предметом ґрунтовного аналізу. Прикладами цього можуть слугувати: проблеми нелегальної міграції неєвропейських народів до країн Західної Європи і перспективи їхньої інтеграції в національні спільноти та європейську цивілізацію в цілому; бурхлива поява і закріплення на політичній сцені нових крайніх правих партій; якісні зміни в структурі лівих політичних сил тощо.

Безумовно, варіантів пояснення може бути багато. Серед них можемо говорити і про магію рубіжних етапів, оскільки людство перейшло рубіж не лише століття, а й тисячоліття. На нашу думку, головними чинниками цих змін, які стали рельєфно виявлятися на рубежі нового тисячоліття/століття, є: по-перше, крах Радянського Союзу та соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка протягом значного періоду після Другої світової війни, відчутно впливала на суспільно-політичні процеси не лише у Європі, а й у цілому світі; по-друге, якісні зміни в суспільно-економічній конструкції розвинених країн світу, які в науковій літературі означають у форматі переходу до постматеріального суспільства. Цей перехід не є остаточним розривом зі “старою” конструкцією, але він призвів до якісних змін у соціальній і політичній сферах; по-третє, помітне пришвидшення інтеграційних процесів на європейському континенті, коли Європейський Союз як самостійний інститут невпинно розширює і поглиблює рівень власної компетенції та самодостатності. Невдача з прийняттям Конституції єдиної Європи у 2005 р. у Франції та Нідерландах, яка зупинила процес її ратифікації і взагалі “заморозила” цей документ на невизначений період, відтермінування до 2017 р. рішення про процедури та механізми прийняття загальноєвропейських рішень не лише не зупинили інтеграційні процеси, а й зумовили напрацювання інших форм і механізмів загальноєвропейської взаємодії. Прикладом цього є Ліссабонський саміт 18-19 жовтня 2007 р., на якому прийнято рішення про обрання в найближчому майбутньому голови Європейського Союзу на загальноєвропейських виборах, та суттєве посилення повноважень Ради Європи як “брюссельського європейського уряду” та Європейського Трибуналу Справедливості. Інтеграційні процеси в Європі вже сьогодні призвели до суттєвих змін у широкому спектрі внутрішньополітичних процесів національних країн. Зокрема, йдеться про зміни формату національного суверенітету, розширення (в контексті охоплення кількості країн) і прискорення (в контексті інтенсивності) процесів регіоналізації тощо. Подальший розвиток процесів формування наднаціональних інститутів здатен буде якісно змінити існуючі сьогодні виміри національного політичного процесу європейських країн. Нові явища і виклики, які визначилися на початку нового століття/тисячоліття, зумовили значною мірою необхідність продовження порівняльного аналізу країн Західної Європи.

Додатковим чинником стало формальне публічне викладення аналізу на сторінках книги, який стимулював продовжувати працювати над визначеними проблемами, нагромаджуючи новий матеріал, шукаючи нові методики аналізу, перевіряючи зроблені висновки.

У нашому дослідженні головну увагу звертаємо на категорію політичного інституту. Початок дев’яностих років минулого століття у політичній науці був ознаменований активним розвитком “нового інституціоналізму”, який значною мірою сприяв відродженню уваги до політичних інститутів. Важливість порівняльного вивчення основних політичних інститутів європейських країн зумовлено внутрішньою українською ситуацією. Політичний досвід України після “помаранчевої революції” продемонстрував неадекватність розуміння та сприйняття основними національними політичними акторами звичних, добре опрацьованих не лише на науковому рівні, політичних інститутів: напівпрезидентська/змішана форма правління, когабітація, контрасигнація, опозиція, політична відповідальність тощо. Перелік можна продовжувати і далі, проте це не є нашою метою. Ці та багато інших політичних інститутів трактують, особливо на практиці, лише з позиції політичних інтересів конкретного актора, а не цілого суспільства. Сторони, які по-різному розуміють і представляють, наприклад, інститут контрасигнації (як це було у вересні 2006 р.), активно звертаються до світового/європейського досвіду. Світовий досвід вони використовують досить часто вибірково і як виправдання “правильності” обраної позиції, а не як підставу для прийняття/ не прийняття політичного рішення.

Політична криза 2007 р. продемонструвала існування багатьох проблем у діючих політичних інститутах України. Головні політичні актори під час дострокових парламентських виборів декларували необхідність і готовність пошуку оптимальних варіантів трансформації основних політичних інститутів країни. Цей пошук передбачає не лише врахування вже нагромаджених недоліків, а й засвоєння досвіду розвинених європейських країн. Оскільки всі головні політичні актори України погоджуються, що в майбутньому наша країна має увійти до складу єдиної Європи, то ми повинні не лише засвоювати вже досягнуте, а й враховувати діючі сьогодні тенденції в європейських країнах. Безумовно, наша праця не зможе дати відповіді на всі сформульовані завдання. В ній викладено авторське бачення багатьох політичних проблем, притаманних європейським країнам. Дискусія навколо цих та інших проблем, інші варіанти бачення й аналізу здатні суттєво розширити уявлення про “великого сусіда” України, який одночасно виступає у форматі єдиної європейської спільноти та сукупності національних країн, які мають поряд із спільними характеристиками і багато відмінних.

Ми проаналізували головні політичні інститути 16 європейських країн: соціополітичні поділи, глав держав, парламенти, уряди, вибори та політичні партії; прагнули дослідити зміни в цих інститутах в часовому проміжку від закінчення Другої сівітової війни і до сьогодення. Це не завжди вдавалося, оскільки важко знайти вірогідну, коректну базову інформацію про зазначені політичні інститути та процеси для всіх країн у цьому часовому проміжку.

Робоча гіпотеза нашого дослідження – внаслідок переходу до постматеріального етапу суспільного розвитку та дії сучасних інтеграційних процесів відбувається поступове зменшення традиційних відмінностей, властивих національним політичним системам країн Західної Європи. Результатом цього повинно стати збільшення подібних характеристик, вирівнювання статусів і функцій національних політичних інститутів європейських країн, які традиційно відрізняються між собою формами правління, формами територіального устрою, виборчими та партійними системами тощо. Тобто, домінуючою тенденцією повинен бути процес уніфікації політичних інститутів європейських країн.

Для аналізу існуючих характеристик, визначених політичних інститутів національних держав, ми опрацювали базові нормативно-правові документи по кожній країні та значну статистичну інформацію, яка безпосередньо пов’язана з феноменами, які вивчаємо. Оскільки не всі політичні явища можна проаналізувати за допомогою наявної фактологічної інформації та нормативних документів, то використовуємо систему індексів, які розроблено в світовій політичній науці. Вони допомагають вдосконалювати методику політологічного аналізу та сприяють коректному розумінню політичних інститутів і процесів.