«Рідну, добру, я тебе нікому не віддам!»

Чиї б серця забуть могли тих,

хто у тяжку годину у грізних битвах

полягли за рідну Україну.

Ліна Костенко

Червень – чарівна пора року в Україні. Все навкруги розцвітає в своїй красі і силі. Розмірено і спокійно працюють заводи і фабрики. На полях вдягається у золото колосиста пшениця. Мільйони школярів з хвилюванням закінчують навчальний рік і мріють про відпочинок, екскурсії, про те, щоб своєю працею допомогти батькам. Тисячі студентів захищають дипломи, здають державні іспити і в думках уже будують плани своєї інженерної, лікарської, учительської роботи.

Казково красиві в цей час українські ночі. Їх прикрашають мелодії солов’їного співу, розквітлі всіма барвами трави і квіти сповнюють повітря ароматом. Але вони дуже короткі. І саме в таку ніч – на світанку 22 червня 1941 року – фашистські броньовані орди підступно, по-розбійницькому напали на нашу країну. Почалася найбільша і найжорстокіша в історії людства війна. На захист матері Вітчизни піднявся на смертний бій з ворогом весь народ, його славна молодь.

Велика Вітчизняна війна для моєї бабусі, слухачки-випускниці Куйбишевської військово-медичної академії Олександри Дмитрівни, не стала несподіванкою. Вона давно відчувала, що війна неминуча, тому і вибрала таку професію. Уже в серпні з дипломом і новенькими «шпалами» воєнлікаря 3-го рангу в петлицях (загальновійськове звання капітан) одержала призначення до Уральського військового округу, де стала начальником медичної служби 24-го танкового батальйону у тиловому Челябінську.

Все нібито складалося добре. Та душа рвалася на фронт. Скупі повідомлення приносили невтішні новини, а для лікаря це означало, що там багато поранених, яких потрібно рятувати. Кілька рапортів – і у вересні 1941-го нове призначення – в «рідну піхоту»: 1247 стрілецький полк 377- ї стрілецької дивізії, в саме пекло, на Волховський фронт, що стояв на захисті Ленінграда.

З першого ж дня її направили на передову, в батальйон. Безперервні бої, обстріли, ворог рвався до міста, хотів захопити його до холодів. Втрати жахливі, поранених сотні, а польовий санпункт – одна назва: курінь, намет або, в кращому випадку, землянка, умов ніяких. Завдання для медицини на передовій чітке: первинна обробка ран, перев’язка, перша допомога, обезболювання. А далі – в медсанбат.

Поранених під обстрілом несли, тягли на собі. Із транспорту були чотири маленькі, та витривалі конячки. Олександра Дмитрівна весь час працювала в самих окопах, іноді за 100-200 метрів від них. Виконувала те, чого вчили: рятувала поранених. Скільки їх пройшло – не згадати, але спати доводилося по 2-3 години на добу, часто навіть стоячи. ЇЇ частина жодного разу не відступала, оборона була жахливою. Піхота наступала, а вони, медики, слідом підбирали і рятували поранених.

Почався 1942–й, зима люта, снігу по коліна. Обмороження. Добре, що розвідники подарували їй трофейний кожушок. Цим і рятувалася від холоду. Тоді, в лютому, бабусю було поранено. Тільки відбили Тихвін, від нього залишилася лише назва, все горіло. Під ялиною поставили санітарний намет, а в цей час ворожа міна влучила в дерево і накрила осколками весь медичний підрозділ. Майже всі загинули, а Олександрі Дмитрівні посікло ногу. Більше доби солдати несли її, від болю рятували спиртом. Потрапила в хірургічну клініку, де виявили «газову гангрену», від якої майже ніхто не виживав. Добре, що там зовсім випадково, проїздом, перебував уже тоді знаменитий головний фронтовий хірург професор Олександр Вишневський. Він врятував і ногу, і життя. А далі – більше року поневірянь по госпіталях, де перенесла понад тридцять операцій, поки не потрапила додому.

А дідусь партизанив у Чорному лісі. Згадував він один бій, коли вони окопалися у лісі, вирили окопи, автомобілі сховали й приготувалися оборонятися. Не пройшло й години, як налетіли літаки, бомбами знищили чимало транспорту й штабні автомобілі. Солдати рятувалися в щілинах, їм забороняли підніматися. Однак поранених було дуже багато. Молоденькі студентки – медсестри, незважаючи на вибухи, перебігали від окопів до окопів, надаючи допомогу пораненим осколками солдатам. Врятувала партизанів ніч, але полягло чимало. Серед них – рідний брат дідуся.

Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів:

Солдатські портрети на

вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять в людей

І живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись

об кулі, живуть!

Скільки їх не повернулося додому. Вони не постукали у двері чи віконце рідної хати. В пам’яті ви, незабутні, живете всі-всі. Вас досі чекають. Зберігають усе, що пов’язане з вами. Ось шкільна грамота за сорок перший. Ось гармонь – нікому перебирати її лади. А це – портрет. У рушниках вишиваних. Вітчизна уклоняється загиблим. Схилили голови ветерани. У почесній варті – солдати. У почесній варті – уся земля.

Погляньмо на усміхнених хлопчиків і дівчаток. Щасливі! Вони не чули гуркоту ворожих бомбовозів, не бачили, як горить їхній дім, як вибухають снаряди й летить в розпечене небо земля. У їхніх очах – і гордість за велику Перемогу, і шана тим, хто її здобув.

Йду заквітчаним рідним краєм, де буйний травень справляє своє вічне свято. Одягнувши ніжно-смарагдові сукні, весело шепочуть з вітром рідні тополі. Он калина пишається своєю дивною вродою. А над річкою витьохкують невгамовні солов’ї.

Я, молода і щаслива, йду нашою вулицею, а матуся-верба ласкаво простягає мені услід свої зелені руки. А ось мамина вишня у саду зустрічає мене тихою усмішкою і щедро сипле на голову білі пелюсточки. Ось і моя біла хата, де чекають мене тато і мама, мій брат. Тут пам’ять про моїх дідусів і бабусь. Це моя Україна – рідна священна земля моїх прадідів!

Рідну, добру, я тебе нікому не віддам!

Збережемо

пам'ять

про подвиг

Розробки уроків, позакласних заходів

та дитячі творчі роботи, присвячені

65-й річниці Перемоги

у Великій Вітчизняній війні

Підписано до друку 2010 р.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Таймс.

Друк – різограф. Тираж прим.

Зам. №

205