Велика Вітчизняна війна в історії моєї сім’ї

Найдорожче, що дається людині, – життя. Ми приходимо на цю землю для того, щоб жити: милуватися красою природи, бачити лагідну посмішку мами, навчатися, мріяти, працювати, кохати, народжувати дітей, приносити радість і дарувати щастя. А війна відбирає в людини це найбільше щастя, дароване Богом. Людина бере до рук зброю, залишає свій дім, близьких, недокошену ниву і йде боронити рідну землю від ворогів.

Велика Вітчизняна війна доторкнулася – ні, це не те слово, - увірвалась у життя кожної української сім’ї, залишила свій спопеляючий слід у містах і селах Батьківщини, глибокі рани в серцях людей.

Мій прадідусь, Кизима Степан Андрійович, пішов на війну 16-річним юнаком і дійшов до Берліна, до Перемоги. Кожного разу, згадуючи війну, не міг приховати від онуків непрошену сльозу. Я багато слухав його спогади про Велику Вітчизняну, та в пам’яті закарбувався один. «Я бачив смерть. Коли на фронті гинули товариші, які хвилину тому розмовляли з тобою, серце стогнало від болю. Ось тільки що живий – і раптом куля, осколок, міна – і все, немає його. Щойно разом читали листи з дому, готували зброю до бою, їли солдатську кашу, а немає людини, тільки сніг червоний від крові. А потім я сам, розгрібаючи руками мерзлу землю, поховав його – свого друга й односельця. Йому було тільки 17! Молодий, гарний, ще й пожити не встиг, а вже лежить у сирій землі. Після бою сльози змішувалися з чорнилом, коли писав похоронку у рідне село. Запам’ятай, онучку, війна – це смерть, сльози матерів, плач осиротілих дітей, руїни й попелища».

Прадідусь не раз і сам ішов назустріч смерті. Спекотного червня 1944 в запеклому бою біля білоруського міста Орша куля просвистіла біля вуха, ледве зачепивши його. Страшний то був бій – запеклий, кривавий, смертельний. Зі ста солдатів – цілої роти, залишилося тільки шестеро. Серед них мій прадідусь. А потім польова пошта разом із наказом про нагородження орденом за взяття міста Орша принесла листа з дому, а в ньому – радісну звістку: народилася донечка. Ось так: смерть і життя поряд. І тоді ще з більшою ненавистю почав боротися з ворогом, адже тепер захищав не тільки теперішнє, а й майбутнє своєї донечки, майбутнє всіх дітей рідної Батьківщини.

Невимовний біль лещатами охоплює душу, коли слухаю спогади своїх рідних. Говорить людська пам'ять. Це – незабутнє. У такі хвилини розумієш: нічого на світі немає страшнішого за війну.

Моя прабабуся, Кизима Ніна Антонівна, була комсомолкою-активісткою, працювала в рідному колгоспі, грала в самодіяльному театрі. Коли підходили німці, селом пролетіла чутка: всіх дівчат забирають до Німеччини працювати, а комсомольців розстрілюють. Щоб врятувати дочку, мама моєї прабабусі цілу ніч копала яму в хаті під підлогою: готувала схованку. Три тижні не виходила прабабуся з-під підлоги і врятувалася. Потім ця схованка згодилася ще багатьом: і рідним, і близьким, і пораненим солдатам.

У цьому році виповнюється 65 років від дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Час не зупинити – відходять у небуття ветерани. На жаль, не дожили до цієї знаменної дати мої прадідусь і прабабуся. Та вони пройшли гідне життя, яким ми, їх нащадки, можемо по праву пишатися, а головне – пам’ятати.

Пам'ять мого роду… У нашій сім’ї всі з великою повагою ставляться до невеличкої дерев’яної скриньки, потрісканої і потертої від часу. Там зберігається найцінніше – наші сімейні реліквії, які передаються з покоління в покоління. Старі пожовклі світлини, на них мої рідні щасливі, сповнені мрій і сподівань – війна закінчилася! Дідусеві нагороди: орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни, медаль «За бойові заслуги», медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні». У газеті «Сталинский призыв» є повідомлення про нагородження прадідуся: «Войска 3-го Белорусского фронта, развивая наступление, в результате стремительного обходного маневра в сочетании с фронтальной атакой овладели городом и оперативно-важным железнодорожным узлом Орша – мощным бастионом обороны немцев, прикрывающим Минское направление. От имени Президиума Верховного Совета Союза ССР за образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками и проявленные при этом доблесть и мужество приказом командования от 21 июня 1944 года награждены: ОРДЕНОМ КРАСНОЙ ЗВЕЗДЫ…рядовой Кизима Степан Андреевич…» Поряд – лист-трикутник, датований 19 червня 1944 року, а в ньому:

«Стьопочка, у нас народилася донечка! Вона дуже схожа на тебе, назвали Тамарою. Бережи себе, бий ворога і повертайся швидше додому. Ми тебе любимо і чекаємо».

Це людська пам'ять, і головне – передати її нащадкам. Я зроблю все можливе, щоб мої діти і внуки з такою ж повагою і трепетом зберігали ці сімейні скарби.

Щоб жити, треба пам’ятати!

Олександр Завалко, учень 11 – А класу Новомиргородської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 2 Новомиргородської райдержадміністрації