Лист на війну

Війна! Я звертаюсь до тебе, хоча ніколи тебе не бачила. Я виросла в мирі і злагоді, ніхто з моїх рідних не загинув.

Але мені доводилося заглянути тобі у вічі. Я бачила кадри воєнної кінохроніки та художні фільми про війну, фото героїв у музеї та живописні полотна художників-баталістів, мені доводилося чути воєнні пісні і марші, я слухала і записувала для шкільного музею Бойової слави спогади фронтовиків і підпільників, мої дідусі й бабусі розповідали про своє тяжке воєнне дитинство, я бачу, як щороку 9 Травня рідшає колона ветеранів Великої Вітчизняної війни. Я знаю, що живуть у моєму місті молоді ще ветерани іншої – афганської війни, мені доводилося бачити сльози на очах цих міцних чоловіків. Бо війна – це страхіття, яке нищить найсвятіше на землі – Життя і Людину!

Війна! Ти кривава і ненажерлива, ти нищиш усе краще на землі, ти не жалієш ні старих, ні малих, бо тебе розв’язують нелюди. Ти підступно і підло вбиваєш кращих із кращих, а інших залякуєш і перетворюєш на рабів. У своїй жорстокості ти не знаєш меж, для тебе всі засоби хороші: ти розстрілюєш, отруюєш, спалюєш, плюндруєш все навколо себе. Ти жорстока: відбираєш батька в дітей, убиваєш маленьких, братів, сестер, катуєш і нищиш, і все тобі мало. Ти спалюєш міста і села, руйнуєш цілі країни, прирікаєш на загибель цілі народи. У тебе немає обличчя - ти потвора, у тебе немає серця – ти суцільний жах. Твоє відображення – це Бухенвальд і Освенцім, це Герніка і блокадний Ленінград.

Але найголовніше, що я зрозуміла, – тебе можна подолати, як це зробили сміливі люди у 1945 році. А ще я впевнена, що тебе можна знищити назавжди. Тільки треба свято шанувати минуле та його героїв, не допустити зневаги до народного подвигу сьогодні, не бути поблажливими до проявів неофашизму в сучасному світі, виховувати пацифістів сьогодні, завтра і завжди; пам’ятати, що єдиним щепленням від війни може стати гуманізм та толерантність суспільства.

Я хочу жити в мирі і щасті! Закликаю до цього кожного мешканця планети Земля! Мир у всьому світі! Ні – війні!

Юлія Чернієнко , член гуртка «Спадок» Бобринецького районного Будинку дитячої творчості (керівник Н.І.Щіченко)

Діти війни

Людина живе, розвивається і з надією чекає кожного нового дня. Та, на жаль, 22 червня 1941 року життя багатьох людей стояло під великою загрозою, коли на територію тогочасного Радянського Союзу увійшли німецько-фашистські війська. Це було початком Великої Вітчизняної війни. Лихо не оминуло і мою родину. На той час моїй прабабусі минав тринадцятий рік. Зі сльозама на очах вона згадувала ті страшні роки: «Батька та старшого брата забрали на фронт, залишилася я з матусею та маленьким братиком Петрусем, якому нещодавно виповнився один рік.

Кожного дня ми прокидались, розуміючи, що цей день може бути останнім. Тому наше життя цінувалося прожитими хвилинками, і хоч у певні моменти життя нам здавалось, що надія вже була втраченою і сил ми вже не мали, не можна було опускати руки, адже зовсім скоро до нас повернуться живі й здорові наші рідні. А доля повернулася зовсім не так, як хотілося.

Щоб якось прожити, мати неподалік від нашого будинку продавала одяг, звичайно, справа не прибуткова на той час, але на деякі харчі вистачало. Та найгіршим було те, що матусю заарештували за нібито незаконну діяльність, а маленького Петруся забрали до дитячого будинку. Я залишилася сама, але, на диво, не втрачала сил. Неподалік від нашого міста, у маленькому селищі, жила моя рідна тітка. Я подалась туди.

Минав час. Ні про маму, ні про батька з братом не було жодної вісточки. Я, звичайно, мешкала у тітки. Разом з нами жило ще декілька партизанів, дуже хороші люди були, у всьому нам допомагали.

Дізнавшись, що німці пішли з нашого міста, всі разом ми повернулися туди. Я підростала, влаштувалася працювати у місцевому госпіталі, де мені повідомили жахливу звістку, що мама померла у в’язниці. Довго я оговтувалась, адже весь цей час я жила єдиною надією: це все закінчиться, мама з братиком повернуться додому, де я їх чекатиму з татом і Миколою. І ця остання надія виявилась нездійсненною. Добре, що в цей момент зі мною була моя тітка, яка дуже мені допомагала й підтримувала.

1945 рік, останній місяць весни. Ми всі сиділи в одній кімнаті, розмовляли, як враз за вікнами почулись радісні вигуки, постріли, по радіо повідомили про ту довгоочікувану перемогу. Всі безмежно раділи цьому, на обличчях вперше за останні роки – усмішка».

Перемога!

Інна Манькута, член гуртка «Берегиня» Бобринецького районного Будинку дитячої творчості (керівник О.Г.Гетьман)