Як працювати з джерелами інформації

1 Відібрати інформацію з різних джерел.

2. Виділити потрібне із масиву інформації.

3. Поєднати різні джерела інформації.

4. Узагальнити основні положення різних джерел інформації.

5. Упорядкувати свої знання, скласти робочий план і відповідно до нього систематизувати матеріал.

6. Відрізнити достовірні факти від недостовірних.

7. Обробити інформацію та класифікувати її.

8. Критично оцінити інформацію.

На початку ХХІ століття людство ввійшло в нову стадію свого розвитку – інформаційну еру. Джерел інформації є величезна кількість. Вони бувають текстові та візуальні. Текстові джерела не дають прямої відповіді на запитання, вони виконують роль інформаційного джерела.

Важливими джерелами інформації є: література (довідкова, енциклопедична, наукова, науково-популярна), періодична преса (газети, журнали), радіо, телебачення, архіви, комп’ютерні бази даних, мережа Інтернет, сама людина.

У сучасному світі постає проблема надмірності інформації.

Під час роботи з текстовими джерелами часто виникають запитання:

• Чи є цей матеріал достовірним?

• Наскільки можна довіряти викладеній тут інформації?

• Чи не приховує документ якоїсь інформації?

• Можливо, він виданий на чиєсь замовлення?

Правила успішної командної роботи.

1. Пам’ятай, що ти – частина команди і без тебе команді буде важко!

2. Будь активним.

3. Вчасно та ретельно виконуй доручену справу.

4. Поважай думку кожного.

5. Пам’ятай: успіх кожного – це успіх усіх!

Оцінка своїх дій.

1. Чого і як навчився?

2. Що, на твій погляд, можна зробити інакше?

3. Яких умов і навичок набув?

4. Чого навчився під час групової роботи? Які, на твій погляд, недоліки в груповій роботі?

5. Що вдалося найкраще?

Н.О.Гончаренко, учитель української мови та літератури Новомиргородської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

«Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!»

(Урок позакласного читання з української літератури)

Мета: ознайомити учнів із творчістю українських поетів періоду війни з фашистською Німеччиною; розвивати навички виразного читання поезії, самостійної роботи з додатковою літературою; виховувати почуття гордості за свій народ.

Обладнання: портрети письменників-фронтовиків: Олеся Гончара, Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Григорія Тютюнника, Андрія Малишка, Миколи Бажана, Олени Теліги та ін., виставка книг, репродукції картин художників воєнної тематики.

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А.Малишко

Хід уроку

І. Оголошення теми, мети та завдань уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів.

Розповіді учнів про початок війни з гітлерівською Німеччиною, окупацію України, всенародну боротьбу з фашизмом

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу.

Літературна композиція

Учитель. Жорстоким випробуванням для нашого народу стала Велика Вітчизняна війна, найтяжча з усіх воєн, які знає історія людства. Йшлося про життя та смерть народів СРСР. І вони одностайно стали на захист рідної землі. Активну участь у цій боротьбі взяли й поети, прозаїки, драматурги, художники, композитори, артисти України. Багато українських митців воювали у діючій армії, партизанських загонах, чинили опір ворогові в антифашистському підпіллі. Вони боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту, силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух бійців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.

Понад сто українських письменників перебували в діючій армії. Ті ж митці, які за віком чи станом здоров’я не могли бути на фронті, також віддавали свій талант справі боротьби з фашизмом. У грізні роки війни письменники всіх народів СРСР продемонстрували приклад духовної єдності.

Сьогодні ми поговоримо про українських поетів, які знали про війну не з книг, не з кінофільмів, не з розповідей, а самі були учасниками тих кривавих подій.

1-й учень. Коли почалася війна, талант Андрія Малишка могутньо вибухнув, мов той вогненний вулкан; його поетичний голос повнився гнівом і ненавистю до загарбників, бойовим закличним пафосом до захисників Батьківщини, любов’ю й ніжністю до людей. Він пішов у діючу армію справді «правофланговим рядовим, заспівувачем першим». Був разом з воїнами-фронтовиками і в гірку осінь сорок першого, і в час гарячих боїв на Дону, і в пеклі великої битви на Волзі, і в радісні дні визволення Києва, і в переможному поході в країни Східної Європи.

Пам’ятний День Перемоги зустрів з воїнами Першого Білоруського і Першого Українського фронтів у Берліні.

2-й учень. Поезія Андрія Малишка часів війни надихала людей на подвиги. Скільки листівок з поемою «Україно моя!» було скинуто з літаків над містами і селами, де страждали у фашистській неволі і боролися з фашистами патріоти-українці.

(Учень читає уривок з поеми «Україно моя!» від слів «Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина…» до слів : «І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!»)

3-й учень. Перебуваючи на фронтах Великої Вітчизняної, Андрій Малишко бачив приклади героїзму і мужності наших бійців, які без вагання віддавали найдорожче – життя за Батьківщину, за народ.

(Учень читає уривок з поеми «Прометей» від слів: «Ну, от і все…» до слів: «Стріляй! Розвідник я! Солдат!»)

4-й учень. Наближали перемогу не лише ті, хто ходив у атаки, розвідку, хто власними грудьми закривав амбразуру дзоту, підривав фашистські ешелони, а й ті, хто шив одяг, лікував поранених, їздив з польовою кухнею за своїм полком, щоб вчасно нагодувати бійців. З якою любов’ю пише поет про звичайного фронтового кухаря у вірші «Кашовар».

(Учень читає вірш «Кашовар»)

5-й учень. Під час війни десятки тисяч українських юнаків і дівчат фашисти насильно вивезли на примусові роботи до Німеччини. Голодні, виснажені, принижені, вони з нетерпінням чекали того щасливого дня, коли їх визволять із рабства. А коли та радісна хвилина настала, багато хто не став чекати, поки їх відправлять на Батьківщину, а вирушали і йшли пішки, як героїня вірша Андрія Малишка Катря.

(Учениця читає вірш «Катря»)

6-й учень. Війну рядовий артилерист-зв’язківець Михайло Стельмах зустрів під Полоцьком на білоруській землі. У короткі перепочинки між боями, у госпіталі, коли почав видужувати після тяжкого поранення, Михайло Панасович пише вірші, пробує свої сили в жанрі оповідання. Поранення було таким тяжким, що лікарі визнали Стельмаха непридатним до служби в армії. Та він повертається на фронт – працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини». Потім знову тяжке поранення… Він залишився живий.

Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гіркого болю, ненависті до ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до України, що стогнала в ярмі окупації. Багато хвилюючих, щирих поезій присвятив він своїм друзям, що навіки залишились лежати у фронтових могилах, розкиданих по шляхах війни, посивілим матерям, дітям-сиротам, удовам. Та й саме його життя цього періоду – це страхіття і пекло нечуваної в історії людства битви.

(Учень читає вірш)

Життя моє-ідуть бійці суворі,

І чуєш дзвін натруджених сердець.

Вночі прострелені зринають зорі,

В полях вмира поранений боєць.

Береш його гвинтівку серед поля,

Що пахне ще і потом, і теплом,

А на могилі вже печалиться тополя

І тужить колос вистиглим зерном.

Життя моє-атаки і походи,

На всіх шляхах гарматний ярий грім,

І піднялись в Дніпрі червоні води,

А за Дніпром пустіє отчий дім.

Життя моє- не пісня солов’їна-

Пожари, кров, натруджене плече.

А за димами встала Україна-

І вража кров сторіками тече.

7-й учень. У серці письменника-патріота квітла надія на неминучу перемогу над ворогом, на швидке закінчення війни. Цього жадали всі: і ті, що на фронті виборювали довгождану перемогу, і ті, що в тилу кували запоруку для неї. Про кінець війни мріялося ще в грізному 1942-му році, коли до неї було ой як далеко!

Земле моя, запашна, барвінкова,

Ріки медові, дощі золоті,

Тільки б побачить тебе у обнові-

Більше нічого не хочу в житті.

Тільки б дитям пригорнутись до тебе,

Гордим солдатом в привілля прийти.

Сонце зустріти в травневому небі,

Зводить руками і щастя, й мости.

Днями орати поля гіркуваті,

Сіяти зерна ядерні, хмільні,

Вночі у травах під зорями спати-

Більшого щастя не треба мені.

8-й учень. Красеня-юнака Григорія Тютюнника любили всі. Навчаючись на філологічному факультеті Харківського державного університету, він допізна засиджувався над книгами в студентській читальні й гуртожитку.

Григорієві виповнився 21 рік, коли спалахнула війна. Восени 1941 року він утік з трудового батальйону до діючої армії, щоб зі зброєю в руках громити ворога.

Ось як скупо писав він про свої фронтові роки: «У 1941 році, восени, пішов на фронт рядовим бійцем. Перебував на ділянці фронту коло Орла зиму і весну 1941-42 років. 1942 року попав у полон… У 1943 році, в кінці літа, з полону втік і діяв у партизанському загоні за Дніпром до зими 1943 року. 29 грудня 1943 року був поранений і знову взятий у полон. У 1944 році, у квітні місяці, знову втік і партизанив на території Чехословаччини. При виконанні бойового завдання був знову тяжко поранений. Визнаний лікарями непридатним до військової служби».

На спині в мене чотири шрами,

осколками зроблено два, а два – кулями,

так, значить, я ішов боями,

бачився я із смертями та бурями.

Ці фронтові рани усе життя мучили Григорія Тютюнника: боліли, не гоїлись, кожної хвилини нагадували про себе. Лікарі зробили кілька складних операцій, і їм вдалося витягти два осколки з-під серця воїна і поета.

Він писав не лише поезії. У романі «Вир» передав усе життя в роки війни.

9-й учень. Поет-фронтовик Микола Бажан у роки війни був полковим комісаром. Він виконував у ті роки надзвичайно великий обсяг робіт: редагував газету «За Радянську Україну», писав статті, листівки, вірші. Волю українського народу Бажан проголосив полум’яними словами «Клятви».

(Учень читає поезію «Клятва»)

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна,

Розплющимо вщент ворогів,

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

До бою звелась богатирська дружина

Радянських народів-братів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів.

Вкладає меча в руки вірного сина

Наш край, щоб цей меч пломенів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Чекає на ката ганьба й домовина,

Де б чоботом він не ступив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Роззявилась свастики паща зміїна,

Та гада розчавить наш гнів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

10-й учень. Його «Сталінградський зошит» винесений із самого полум’я переднього краю битви. У ньому – вірші фронтовика, від того й така об’ємність батальних картин, глибина психологічних характеристик, гнів і біль, віра і стійкість, що пронизують образи рядових і генералів.

У циклі радіопередач «Про час і про себе», відповідаючи на запитання кореспондента, М.Бажан сказав: «Війна була випробуванням серця й майстерності». Це жорстоке випробування поет витримав з честю. Перший масовий наліт фашистської авіації на Сталінград застав його в центрі міста. Оглушений вибухами, він лежав серед руїн, вірячи, що доживе до визволення Києва.

І ось поет, з першими хвилями наступаючих військ, у визволеній столиці України. Тоді й виник задум написати цикл про визволення Києва.

(Учениця читає вірш «Біля університету»)

Хитались червоні колони будови,

У шибах розжарене лопалось скло.

Металося полум’я й глухо ревло,

З дверей виставляючи тулуб багровий.

Ламаються стіни і падають долі

З обвитих вогнем постаментів своїх

Поети й мислителі високочолі,

Сторожа дбайливо бережених книг.

Де дівся, пойнятий злобою й одчаєм,

Їх нищий, лякливий і підлий палій?

Ні, ти не втечеш! Ми тебе відшукаєм

В проклятому лігві, в домівці твоїй.

День судний надходить. Замкнулося коло.

Ти станеш на суд, щоб свій вирок знайти

За влучене кулею пушкінське чоло,

За очі Тараса, що випік їх ти.

11-й учень. Коли Олесь Гончар вперше переступив поріг Харківського університету, йому здавалося, що в усьому місті не було щасливішої людини. Він наполегливо вчився, займався науковою робою, радів виходу своїх оповідань у газетах і журналах. Та все перервала війна. І хоч молодий письменник мав «бронь», він разом з однокурсниками пішов добровольцем на фронт. Більшість його товаришів так і не повернулися до рідного університету, загинули смертю хоробрих.

На передовій Гончар мріяв, якщо залишиться живий, написати книгу про людей, поряд з якими воював довгі чотири роки. А поки що між боями, у госпіталях, під час тяжких військових переходів сержант-мінометник Олесь Гончар висловлював «згустки своїх фронтових вражень» у віршах, які друкувалися в дивізійній газеті. А потім написав чудовий роман «Прапороносці»

Учитель. Перелік імен відомих письменників-фронтовиків можна продовжувати. Багато поетів, які з тих чи інших причин не потрапили на фронт і були евакуйовані, теж працювали на перемогу. Іхні полум’яні твори друкувалися у фронтових газетах, звучали по радіо, вселяли віру в перемогу.

ІV. Закріплення вивченого

Запитання до учнів.

1. Назвіть провідні теми і мотиви української поезії воєнних років.

2. Які твори про війну ви читали?

3. Яка з прослуханих поезій вас найбільше вразила? Чим?