§ 3,Проблема перебудови міжнародних відносин після першої світової війни. Версальсько-Вашингтонська система

Унаслідок першої світової війни у таборі переможців відбулося перегрупу­вання сил.

США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встано­влення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії США почали перетворюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною гегемоні­єю і перевагою сили в світі. Після першої світової війни США вже перевищува­ли всі світові імперії.

Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком американсь­кої експансіоністської політики, спрямованої на завоювання всього світу. Ім­перська геополітична експансія перетворилася на основу американського державного існування у світі. Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали:

• "доктрина Монро";

• вільсонівський універсалізм;

• доктрина "відкритих дверей". Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел

сировини і необмеженої влади для будь-якої імперської системи. Доктрини американської гегемонії служили ідеологічним обґрунтуванням цього експансі­онізму. Це обґрунтування мало теологічний, міжнародно-правовий та економі­чний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка ототожнює американський імпе­ріалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, "доктрина Монро" - міжнародно-правовим, доктрина "відкритих дверей" - економічним компонентом.

Після першої світової війни американський президент В.Вільсон проголо­сив "доктрину Монро" світовою; у ній поєдналися комерційний і територіальний експансіонізм. Доктрина "відкритих дверей" фактично стала принципом органі­зації економіки у світі, маскувала сутність "доктрини Монро" законами світового ринку. Політика "відкритих дверей" стала ґрунтовним чинником організації сві­тового економічного простору. Починається процес гомогенізації світу й його перетворення на єдиний геополітичний простір під гегемонією США.

Історія американської імперії після першої світової війни, а особливо по за­кінченні другої, була процесом глобалізації цієї імперії за допомогою стратегії "відкритих дверей", що призводила до завоювання світових ринків та встанов­лення політичної гегемонії.

Ця стратегія спиралася на чотири основних постулати:

• створення імперії й управління нею;

• створення інституцій гегемонії, що зберігають і легітимізують імперію;

• ефективне втримання всіх країн, які могли б кинути виклик США;

• проголошення в однобічному порядку обов'язку і права на інтервенцію для збереження свого імперського контролю, що сприяло безперервному про­суванню "рухливих кордонів" американської імперії.

34

В.Вільсон прийняв рішення про вступ США у першу світову війну для захи­сту і закріплення зазначеної політики і створення міжнародної організації - Ліги Націй для інституціоналізації та легітимації цієї політики.

Послідовно застосовуючи політику "відкритих дверей", США збиралися розповсюдити принципи "доктрини Монро" на весь світ. Ця силова практика імперативно визначала всю зовнішню політику США у XX ст. Президент В Вільсон був переконаний, говорячи про встановлення по закінченні першої світової війни "нового світового порядку", що повна свобода дій є природним правом США. А ще легітимнішими були б дії під прикриттям міжнародної орга­нізації, яка має знаходитися під повним контролем США.

Після першої світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше місце у світі. З країни-боржника вони перетворилися на країну-кредитора.

США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоюва­лися морської могутності Великої Британії та її союзу з Японією. США були проти значного послаблення Німеччини на противагу Британії та Росії. В.Віль­сон намагався здобути керівні позиції у Лізі Націй.

Велика Британія внаслідок першої світової війни домоглася задово­лення своєї головної мети, адже Німеччину - її основну суперницю - було роз­бито. Британці отримали колонії на Близькому Сході та в Африці. Ставши бо­ржником США (3,7 млрд дол.) Велика Британія водночас була кредитором ін­ших європейських держав (4,3 млрд дол.). Як і США, вона також була проти надмірного послаблення Німеччини, вбачаючи у ній противагу Франції та Ра­дянській Росії. На конференції британська делегація прагнула юридично закрі­пити колоніальні здобутки.

Франція під час першої світової війни зазнала значних втрат, оскільки її територія була ареною бойових дій. Із 40-мільйонного її населення загинуло 1 млн 389 тис. чол., поранено 2,8 млн чол. Проте Франція мала наймогутнішу армію в Європі, її війська окупували лівий берег Рейну. Вона прагнула макси­мального послаблення Німеччини, населення якої навіть у кордонах до 1871 р. становило 70 млн чол. проти 40-мільйонного населення Франції. Як відзначив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо, "20 мільйонів німців є зайвими". Франція також прагнула створити на східних кордонах Німеччини блок союзних країн (Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія та ін.).

Під час світової війни помітно зросла економічна та військова могутність Японії. її участь у війні була обмежена далекосхідним регіоном. Вона спро­моглася захопити німецькі колонії в Океанії, мала намір утримати загарбану частину китайської території - Шаньдунь. До того ж вона прагнула зберегти військовий союз з Великою Британією на противагу США.

Італія вступила у першу світову війну в 1915 р. Після поразки від австро-угорської армії під Капоретто на неї мало хто зважав. Хоча після війни вона ще вважалась великою державою, але її домагання перевищували її можливості. Вона жадала максимальних територіальних надбань, використовуючи для цьо­го суперечності між великими державами.

Німеччина зазнала поразки у війні, втративши 14 % своєї території (де мешкало 10 % її населення), всі колонії в Африці та на Близькому Сході. Ні­меччина намагалась використати суперечності між державами-переможни-цями для пом'якшення умов миру.

Росія вийшла з війни у 1918 р., підписавши 3 березня Берестейський ми­рний договір з Німеччиною та її союзниками. Хоча Царська Росія воювала на стороні держав Антанти, Радянська Росія фактично опинилась у таборі країн, що програли війну. Це було пов'язано, по-перше, зі зміною політичного режиму

35

в країні, а по-друге, з підписанням сепаратного договору з Німеччиною. Берес­тейській мир був грабіжницьким і ганебним, позаяк дозволяв німцям та авст­рійцям окупувати Україну, Білорусь, Прибалтику, Кавказ, унаслідок чого Росія втрачала 34 % населення, 54 % промисловості, зокрема 90 % видобутку вугіл­ля тощо. З.Бжезинський порівнює Берестейський мир з Версальським мирним договором, укладеним з переможеною Німеччиною.

Г.Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка має мо­гутність, волю, моральний та матеріальний потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних ідеалів і цінностей. У XVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала Ришельє висунула ідею дер-жави-нації; у XVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії протягом 200 років; у XIX ст. Австрія влаштувала "європейський концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У XX ж ст. наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у першу світову війну і підготовка реального плану мирного врегу­лювання стали свідченням модифікації ролі цієї країни у світі. На протязі XX ст. США неодноразово виступали як ідеолог нового етапу розвитку міжнародних відносин.

Велика Британія не була спроможна очолити цей процес. Могутня Британ­ська імперія вже не могла обійтися без своєї колишньої колонії (США), яку ще років десять тому вважала за свою політичну провінцію. До того ж британці не могли запропонувати жодного курсу, спрямованого на будівництво безпечні­шого миру. Британський уряд не раз запевняв, що достатньо повалити Німеч­чину, й усе стане на свої місця. Британці були впевнені, що їхній вплив в Євро­пі та домінування на морях є гарантією загального миру.

В.Вільсон дотримувався іншої думки. Він вважав, що модифікація ситуації в світі у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес мають США як економічно потужна держава, не пов'язана путами тає­мної дипломатії, і як країна, що не має серйозних супротивників на міжнарод­ній арені. Відтак США, на думку В.Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.

У січні 1918 р. президент США В.Вільсон виступив зі своїм планом повоєн­ного врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів". Це була зов­нішньополітична програма Сполучених Штатів, яка передбачала:

• відкриту дипломатію;

• свободу торгового судноплавства;

• свободу торгівлі;

• скорочення озброєнь;

• урегулювання колоніальних питань;

• евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості само­стійно визначати політику, вступити до співтовариства вільних націй;

• звільнення й відбудову Бельгії;

• повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

• виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;

• автономію народів Австро-Угорщини;

• звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;

• самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її наці­ональних частин;

36

• утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;

• створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однако­вих гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так

і малих країн.

Усі "14 пунктів" В.Вільсон поділяв на дві частини; вісім пунктів він вважав обов'язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роз­зброєння, ліквідація митних бар'єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утво­рення Ліги Націй). Решту - шість конкретніших пунктів, він за обов'язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).

У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. В остан­ньому пункті своєї програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну ор­ганізацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.

Цей документ став підсумком понад піврічної роботи "дослідницького бю­ро", що служило "мозковим" центром адміністрації президента.

Виступаючи з цією програмою, В.Вільсон, по-перше, прагнув розірвати рам­ки "доктрини Монро" (1823), що заважала подальшому розвитку й процвітанню країни. Він розумів, що ситуація у світі за століття докорінно змінилася. США стали найпотужнішою країною світу. По-друге, президент не бажав значного послаблення Німеччини. Він хотів припинити розповсюдження радикального соціалізму в Німеччині, що цілком уможливлювалося у випадку її надмірного ослаблення й приниження. По-третє, В.Вільсон залишався вірним своїм дово­єнним прагненням збереження балансу сил в Європі, хоча й критикував цю систему, пропагуючи замість дипломатії коаліцій - колективну безпеку, яка б охоплювала всі країни, які у свою чергу підтримували б і захищали систему. По-четверте, він бажав послаблення своїх союзників після війни. Це підтвер­джують явно антибританський пункт про свободу морів; зняття всіх митних бар'єрів; пропозиція про значне скорочення збройних сил, що сильно б удари­ла по військовому потенціалу Франції. Цією програмою В.Вільсон також від­кривав перед Росією можливість увійти до світового співтовариства й посісти там гідне місце (щоправда, коли 1918 р. Росію охопила громадянська війна, позиція В.Вільсона у коментарях до "14 пунктів" виразно пожорсткішала).

Реакція на "14 пунктів" була неоднозначною. Британський прем'єр-міністр Д.Ллойд-Джордж взагалі ігнорував "14 пунктів", маскуючись загальними фра­зами. Від позиції сили в міжнародному спілкуванні не збирався відмовлятися й французький прем'єр Ж.Клемансо. На Паризькій мирній конференції він заяв­ляв, що "сила створила США, але сила і оберігає їх від розпаду".

Не вдалося В.Вільсону привернути на свій бік і лідерів нижчого рангу. Мі­ністр закордонних справ Британської імперії А.Дж.Бальфур назвав "14 пунктів" лише "певно, що прекрасними, але занадто вже абстрактними принципами".

На непідготовленість В.Вільсона до реалізації його демократичної програми вказували учасники Паризької конференції. Член британської делегації, видат­ний економіст Дж.М.Кейнс відзначав: "Насправді президент не продумав нічо­го: як тільки справа дійшла до практичного виконання, його ідеї виявилися ту­манними й розпорошеними".

37

Головною причиною невдачі цієї програми все ж були тогочасні об'єктивні реалії, через які переступити В.Вільсон не зміг би, навіть вдавшись до ідеаль­ної тактики.

Значення програми В.Вільсона полягає в тому, що вона стала першим по­літичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до націо­нально-визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підпи­сано саме на основі "14 пунктів" В.Вільсона, що стало великим успіхом амери­канської дипломатії. Основою для Паризької мирної конференції був принцип націй, що базувався на праві народів на самовизначення і сформульований згідно з "14 пунктами" В.Вільсона.

Таким чином, якщо у 1890-1914 рр. факт відмови США від ізоляціоністської традиції був досить суперечливим з огляду на стриманість у засобах і географіч­ну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до влади В.Вільсона й особливо зі вступом Сполучених Штатів у першу світову війну ситуація змінилася радика­льно. З'явився навіть спеціальний термін - вільсонізм - їм визначається відмова США від ізоляціонізму та перехід до інтернаціоналізму-інтервенціонізму. Вільсо­нізм був першою демократичною ідеологією, розробленою керівництвом вели­кої держави не для внутрішнього, а для зовнішнього використання. Його прак­тичним втіленням стали пакт Бріана-Келлога, вступ США у другу світову війну, "план Маршалла", "доктрина стримування" тощо.

В.Вільсону, на думку конгресмена Р.Тафта, належить пріоритет у розши­ренні кола зовнішньополітичних інтересів США, у тому числі через здійснення впливу на вирішення національного питання за кордоном. Проте "14 пунктів" з ключовою для них ідеєю "національного самовизначення" не слід сприймати однозначно. Можливо, це була реакція на практичні ініціативи В.І.Леніна ("Дек­рет про мир").

Більшість програм національного самовизначення, що існують у США, по­єднують ідеалізм і прагматизм. У цілому такі підходи сформувалися у роки першої світової війни. Пріоритет у прийнятті їх на державному рівні належить В.Вільсону. Під час Паризької мирної конференції його запитали: "Невже кожна мова має бути презентована своєю власною державою?" Він відповів "Так!".

Росія. На практиці В.Вільсона у Росії більше турбувало встановлення демократії, ніж вирішення низки національних питань. Позиція США щодо са­мовизначення народів колишньої Російської імперії хиталася від збереження "единой и неделимой" Росії аж до підтримки абсолютного її розчленування.

Австро-Угорщина. До Австрії В.Вільсон не мав такої неприязні, як до Німеччини. Французи й англійці, а згодом і американці воювали безпосередньо з німцями; австрійський же фронт був спрямований на схід і південь (проти Росії). Крім того, становище національних меншин в імперії Габсбургів не було таким катастрофічним, як у деяких інших імперіях. На відміну від Росії, австро-угорці спромоглися організувати в США сильну пропаганду на свою користь. Відомий чехословацький політичний і державний діяч Е.Бенеш писав: "В.Вільсон не був поборником знищення монархії (Австро-Угорської), а його план звільнення народів Австро-Угорщини передбачав не утворення незалеж­них національних держав, а лише організацію самоуправління на зразок фе­дерації".

Наприкінці травня 1918 р. уряд США схвалив резолюцію римського Конгре­су поневолених народів. її було доповнено зазначенням, що США виступають за повне звільнення всіх слов'ян від німецького й австрійського поневолення.

23 серпня 1918 р. на вимогу сенатора Р.Лоджа комісія у закордонних спра­вах конгресу США оголосила однією з першочергових умов укладення миру незалежність чехів та словаків. За тиждень американський уряд визнав не ли­ше незалежність чехословацької держави, але й перебування її у стані війни з Німецькою та Австро-У горською імперіями, відтак вступив з чеським урядом у переговори про ведення війни із спільним ворогом.

Отже, Сполучені Штати взагалі досить неохоче втручались у процеси наці­онально-визвольної боротьби окремих слов'янських народів, але тут мала міс­це певна вибірковість. Нарешті, американський уряд у 1917-1922 рр. підтримав тільки тих лідерів національно-визвольних рухів і ті народи, які від самого по­чатку першої світової війни опинилися у ворожому Німеччині та її союзникам таборі (тому не підтримали незалежність, зокрема, українців).

Позитивний наслідок "14 пунктів" В.Вільсона полягає у прийнятті цілої низки міжнародних домовленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної опіки численні народи і держави.

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 р. Вибір дати мав для Німе­ччини образливий характер, адже саме цього дня 1871 р. під Парижем у Вер-салі була проголошена Німецька імперія. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав - учасниць війни на стороні Антанти, серед них дев'ять - акти­вно воювали, 15 - оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, і три новозасновані країни - Польща, Чехословаччина і Королівство сер­бів, хорватів та словенців (з 1929 р. - Югославія).

Одним з провідних принципів Паризької мирної конференції стало право народів на самовизначення, сформульоване згідно з "14 пунктами" В.Вільсона. Вперше в історії США президент В.Вільсон залишив свою країну й прибув до Європи, де його зустріли як національного героя, Д.Ллойд-Джордж згодом пи­сав: "Я вважав, що президент, який мав ідеалістичні переконання, справді ди­вився на себе як на місіонера, покликаного врятувати бідних європейських

поганців".

Президент США В.Вільсон на цей час був вороже налаштований щодо уча­сті Радянської Росії у роботі конференції: "Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу демократичних і вільних народів". Росія не була запрошена

на конференцію.

До порядку денного конференції входило: підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками (до розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були допущені); створення Ліги Націй; розподіл колиш­ніх колоній Німеччини та Туреччини між країнами-переможницями.

Представництво на Паризькій конференції було на рівні голів урядів. Мирне врегулювання подібного масштабу можна зіставити з Віденським конгресом або мирним врегулюванням після другої світової війни. Представництво на рівні голів урядів негативно вплинуло на роботу конференції й призвело до того, що протягом довгого часу вони не займалися державними справами. До того ж голови урядів, як правило, не схильні до компромісу. Враховуючи цей досвід, після другої світової війни мирне врегулювання проходило на рівні міністрів закордонних справ.

Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем'єр-

міністр Франції Ж.Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр

Великої Британії Д.Ллойд-Джордж та президент США В.Вільсон (так звана

39

38

"Велика трійка"). Італію на конференції представляв прем'єр-міністр В.Е.Ор-ландо, а Японію - прем'єр-міністр барон Макіно.

Було утворено головні органи конференції - "Рада десяти" (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії); "рада п'яти" - міністри закордонних справ цих країн; і пізніше - "Рада чоти­рьох" - глави урядів країн без Японії.

З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "великої четвірки". В.Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи. Він досяг свого: вже 22 січня 1919 р. його пропозиції були ухвалені; він же очолив комісію з вироблення статуту.

Американський і англійський проекти статуту за винятком проблеми манда­тів виявилися дуже схожими, що дозволило встановити тісну співпрацю при виробленні статуту.

Найбільшою проблемою виявилася пропозиція В.Вільсона про введення системи мандатів при Лізі Націй. Цю пропозицію В.Вільсон пояснював турбо­тою про народи колишніх колоній Німеччини і Османської Імперії. Проте існу­вала думка, що мандати відкривають шлях для колонізації та експлуатації си­ровинних ресурсів цих країн, зокрема для США. Хоча доктрина "відкритих две­рей" розповсюджувалася на всі колонії держав-переможниць, але США могли досягти у цій справі більших успіхів. В.Вільсон вважав, що всі країни - члени міжнародної організації повинні щорічно збиратися на Асамблею, на якій кожна країна мала би по одному голосу. Малося на увазі створити Раду Ліги Націй з дев'яти членів, п'ять з яких - великі держави - мали б у ній постійне місце.

Спірним питанням стало представництво малих країн у Раді Ліги, позаяк згідно з вільсонівським проектом їм виділялося чотири місця, в остаточному варіанті - тільки два. Але малі країни діяли дуже активно й домоглися своїх чотирьох місць.

Суперечки викликала проблема представництва в Асамблеї Індії та бри­танських домініонів: Канади, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії. В.Вільсон пішов на поступки, Велика Британія отримала шість місць. Проте багато американських політиків негативно прийняли цю поступку, що відіграло свою роль у провалі ратифікації договору.

Найсерйознішою перешкодою за весь період роботи комісії стала відмова В.Вільсона прийняти французьку вимогу про створення міжнародних збройних сил, які б діяли під оперативним контролем Ліги Націй. Він розцінив цю пропо­зицію як прагнення французів використати Лігу Націй для боротьби з Німеччи­ною і встановлення французької гегемонії в Європі. Його підтримав заступник міністра закордонних справ Великої Британії Р.Сесиль. У результаті Франція пішла на поступки.

Комісія діяла дуже швидко. За десять засідань було врегульовано всі спірні питання і підготований проект статуту.

В.Вільсон повідомив про це конгрес США. Проте ще до прибуття президен­та у США в сенаті склалася опозиція, яка вбачала у статуті пряме порушення "доктрини Монро". В.Вільсону це не сподобалося, й він вирішив дати бій сена­торам. На зустрічі з сенатською комісією у закордонних справах йому стало ясно, що опозиція є сильною і дуже завзято чинитиме опір. Вона складалася з двох таборів.

40

З одного боку, праві республіканці вважали за необхідне зберегти основні по­ложення "доктрини Монро" і вимагати світового лідерства традиційними засоба­ми (воєнними діями і диктатом, нарощуванням військової могутності). В.Вільсон теж виступав за зміцнення обороноздатності країни, але не вважав цей чинник головним і наголошував на демократизації міжнародних відносин під егідою ве­ликих держав. Республіканську опозицію очолював голова сенатської комісії у закордонних справах давній супротивник В.Вільсона Г.Лодж. Після виборів 1918 р. республіканці контролювали обидві палати конгресу США.

З іншого боку, більш непримиренним угрупуванням були ізоляціоністи, яких очолював сенатор Бора, що виступали за повне збереження меж, встановле­них "доктриною Монро".

Таким чином, В.Вільсон опинився у складному становищі. Сенатор Г.Лодж дав зрозуміти, що ратифікація статуту відбудеться, але за умови що схвалення комісією модифікації до нього. Г.Лодж у своєму виступі в сенаті різко критику­вав проект статуту.

Про негативне ставлення заявили 37 сенаторів, підписавши проект відпові­дної резолюції. Вони вважали, що передусім, необхідно укласти мир з Німеч­чиною. В.Вільсон відкинув критику, назвавши її обмеженим і егоїстичним під­ходом до проблеми. Він покладав великі надії на народ і телеграфував у день від'їзду зі Сполучених Штатів Е.Хаузу до Парижу: "Американський народ у пе­реважній більшості виступить за Лігу Націй."

Сам В.Вільсон повернувся до Парижу в поганому настрої. Під тиском кон­гресу США він вніс на обговорення поправки до статуту.

При голосуванні в Асамблеї та Раді Ліги рішення прийматимуться лише од­ностайно зі всіх питань, окрім процедурних.

Ніщо у статуті не може впливати на законність міжнародних зобов'язань, наприклад угоди про арбітраж або регіональні угоди (доктрина Монро). Ця по­правка викликала особливо бурхливі суперечки. Це означало, що Ліга Націй вже не могла розповсюдити свій вплив на Латинську Америку, яка залишалася у сфері впливу США. Прийняття цієї поправки відстороняло США від європей­ських справ, чого побоювалася Франція. Проте після виступу В.Вільсона вона перестала заперечувати, виторгувавши американську підтримку з німецького

питання.

Велику Британію така поправка цілком влаштовувала. її турбували інші проблеми, а саме - останні морські програми США, і вона висунула умову: підтримати поправку за умови, що США істотно скоротять або відмовляться від своєї морської програми. В.Вільсон був змушений погодитися, що зрештою викликало ще більше незадоволення республіканців.

Конференція остаточно схвалила текст статуту.

Майбутнє показало, що досягнутий компроміс був не найвдалішим для

В.Вільсона.

Суперечки на конференції тривали. Дискусійною виявилася німецька про­блема. Американська делегація виходила з того, що Німеччина не має бути остаточно послаблена, аби не порушити рівновагу в Європі. В.Вільсон заявив, що угода не повинна бути "грабіжницьким миром". Він заявив, що якщо глави урядів Антанти не погодяться з цим положенням, то він повернеться в США і готуватиме сам сепаратний мир з Німеччиною. Американський підхід не влаш­товував Францію, яка бажала остаточного підриву могутності свого давнього ворога. Велика Британія не хотіла допустити французької гегемонії у контине-

41

нтальній Європі, тож за усього бажання покарати агресора і відібрати у нього колоніальні володіння, ставилася до проблеми вельми помірковано, що задо­вольняло і США.

В.Вільсон вважав, що німецьке питання полягає не стільки у місці, яке має посісти країна у повоєнному світі, скільки у соціальному ладі, який в ній вста­новиться. Чи впливатимуть на Німеччину події у Росії? В.Вільсон розумів, що причина будь-якої смути полягає у незадовільному стані життя народу, тому вже в січні 1919 р. наказав надати негайну продовольчу допомогу Німеччині. Верховна військова рада Антанти прислухалася до В.Вільсона, і Німеччина отримала понад 1,25 млн т харчів та медикаменти.

Французька преса була незадоволена діями американського президента, спрямованими, як вона вважала, на захист Німеччини. Однак прем'єр Ж.Кле-мансо був наляканий можливістю зіпсувати відносини зі США, тому дав коман­ду припинити нападки.

Суперечки викликало питання про Рейнську область. Поки В.Вільсон у США торгувався із сенаторами, Франція внесла пропозицію про створення залежної від неї Рейнської республіки. В.Вільсон одразу ж надіслав телеграму Е.Хаузу: "Я сподіваюся, що Ви не дасте навіть попередньої згоди на відділення Рейнської області від Німеччини ні за яких умов, і відкладете це питання до мого приїзду". Після повернення він досяг компромісу. Було ухвалено пропо­зицію Д.Ллойд-Джорджа про надання Франції Великою Британією і Сполуче­ними Штатами гарантій на випадок нової німецької агресії за відмову Франції від претензій на Рейнську область. Ж.Клемансо погодився з умовою деміліта­ризації прикордонної зони, але висунув нову вимогу про приєднання до Фран­ції Саару. Це ускладнило обговорення питання про західні кордони Німеччини.

25 березня 1919 р. Д.Ллойд-Джордж надіслав Ж.Клемансо і В.Вільсону "Меморандум з Фонтенбло" (повна назва "Деякі зауваження для мирної кон­ференції до складання остаточного проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й дано критику французьких вимог. Д.Ллойд-Джордж виступав:

• проти розчленування Німеччини;

• проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;

• проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;

• за повернення Рейнської області до складу Німеччини, але у демілітари­зованому стані;

• за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;

• за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;

• за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;

• за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;

• за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;

• за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території, населені німцями.

Репарації передбачалося розділити так: 50 % - Франції; 30 % - Великій Британії; 20 % - іншим країнам;

Питання про роззброєння. П'ять держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили, доки Німеччина і Росія не доведуть свою миролюбність. За це Франції надавалися гарантії з боку Великої Британії та США у разі повторної німецької агресії. Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати

42

належне союзникам; по-друге, підготувати такий мирний договір, який німець­кий уряд зміг би підписати із впевненням, що виконає всі зобов'язання; по-третє, врегулювання не мало містити жодних приводів до виникнення майбут­ніх воєн і мало стати альтернативою більшовизму.

Британський прем'єр підкреслював: "Найголовніша небезпека нині полягає у тому, що Німеччина може зв'язати свою долю з більшовиками. Таким чином, Д.Ллойд Джордж фактично перейшов на сторону В.Вільсона у вирішенні чіль­них питань урегулювання. Він багато в чому поділяв ідеологію президента США щодо мирного будівництва, тому його можна назвати головним союзни­ком В.Вільсона на конференції.

В.Вільсон і Д.Ллойд Джордж усвідомлювали необхідність докорінної пере­будови міжнародних відносин на основі їхньої демократизації.

27 березня 1919 р. відбулося обговорення "Меморандуму з Фонтенбло" на "раді чотирьох". В.Вільсон його підтримав. Документ викликав негативну реак­цію Франції, яку не задовольняла помірна позиція щодо Німеччини та виграш морських і колоніальних держав, передусім, Великої Британії. Між ними відбу­лася дискусія. Ж.Клемансо заявив, що Франція не підпише договір, якщо не отримає Саар. Таким чином конференція зайшла у глухий кут.

Ситуацію посилювали і розбіжності в питанні про репарації. Франція вима­гала встановити репарації у розмірі 200 млрд дол., понад половину яких (58 %) бажала взяти собі. США обмежувалися 30-40 млрд дол. Британія вимагала 10-15 млрд дол. Наслідком величезної роботи, а також численних залаштункових переговорів, стала угода від 8 квітня 1919 р. про невключення остаточної суми репарацій до Версальського мирного договору. Було констатовано, що Німеч­чина не може оплатити збитки повністю, оскільки всі ресурси Німеччини для того є недостатніми. Тож утворено було Комісію з репарацій, на яку покладено наступні завдання: встановити суму не пізніше 1 травня 1921 р.; визначати час від часу межі німецької платоспроможності; до 1 травня 1921 р. Німеччина ма­ла сплатити 1 млрд дол. При цьому в угоді підкреслювалося, що Німеччина не сплачуватиме репарації у повному обсязі, якщо доведе свою неспроможність. У цьому важливому питанні ідеї В.Вільсона отримали перемогу.

8 квітня обговорювалася на засіданні й Саарська проблема. В.Вільсон за­пропонував тимчасово передати владу над Сааром спеціальній комісії, яка б діяла під егідою Ліги Націй; за 15 років провести референдум мешканців цієї області для остаточного з'ясування питання її належності. Ж.Клемансо врешті погодився з цією пропозицією. Ж.Клемансо запропонував також встановити три лінії окупації Німеччини французькими військами. В.Вільсон погодився, але зажадав від нього зняти своє заперечення коректив проекту статуту Ліги, по­в'язаних з "доктриною Монро". Прем'єр Франції змушений був піти на це. За-вдяки такому обміну поступками рейнський вузол було розв'язано.

Проте оскільки сенат США відмовився ратифікувати Версальський мирниі договір, було відхилено і гарантійний пакт із Францією. Таким чином, Франція позбулася військових гарантій від США і Великої Британії у випадку німецької

агресії в майбутньому.

Ще одне спірне питання - про кордони Польщі - було вирішене теж шля хом компромісу. Передбачалось перетворення Гданська на вільне місто під егідою Ліги Націй, а також референдум у Верхній Сілезії (унаслідок чого поль-ські землі залишилися під владою Німеччини).

43

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німе­ччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир). За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні першої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її терито­рії передавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія повер­талися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; До Бельгії від­ходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене. Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.

Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. її сухопутна ар­мія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для під­тримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німець­кий Генштаб розпускався. Німецька територія по лівому берегу Рейну та смуга завширшки 50 км по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конферен­ції у 1921 р. й становила 132 млрд марок. Франція мала одержати 52 % цієї суми, Велика Британія - 22, Італія - 10, Бельгія - 8 %.

З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версаль­ського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією - 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 р. та Севрський з Туреччиною - 10 серпня 1920 р.

Відповідно до Сен-Жерменського договору з Австрією колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії; Чехія, Моравія, Словаччина та Закарпатська Україна становили но­воутворену державу Чехословаччину. Угодою визнавалася незалежність Авст­рії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

За Тріанонським мирним договором з Угорщиною вона відмовлялася від частки території та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія скорочувалась утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.

Згідно з Нейським миром з Болгарією частина її території відходила до Югославії та Румунії.

За Севрським мирним договором з Туреччиною вона втрачала 80 % своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському конти­ненті. Британія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Великої Британії та Франції.

Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її учасників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском "ізоляціоністів" відмовився схвалити

44

Версальський мирний договір й вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на Паризькій мирній конференції практично

нічого не отримали.

У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Але, враховуючи внесок президента США В.Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзначено Нобелівською премією миру. Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативи президента США В.Вільсона. Її завдання - боротьба за мир, спів­працю й безпеку народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політич­ної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Перед­бачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаючи створення об'­єднаних збройних сил з контингентів країн - членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухва­лювалися за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і та­ких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції

фактично були добровільними.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі п'яти постійних членів (США, Велика Бри­танія, Франція, Італія та Японія) й чотирьох тимчасових.

Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного догово­ру. Його підписали 44 країни. Але США, під впливом "ізоляціоністів" у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не ввійшли до складу Ліги Націй.

Відсутність низки великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 р., Японія ви­йшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р. Ліга Націй виявилася нездатною підтри­мати статус-кво, що склався внаслідок першої світової війни, зберегти Вер-сальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.

Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глоба­льного характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.

За пропозицією президента США В.Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи ін­шою територією від імені Ліги Націй. Згідно з мандатною системою всі терито­рії були поділені на три групи мандатів: "А", "В", "С".

До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких на­ближався до статусу протекторату.

Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збережен­ням певного ступеня самоврядування.

45

Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та островів Ти­хого океану й фактично означали цілковиту анексію цих територій носіями ма­ндату.

Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р., а колонії колишньої Османської імперії - на конфе­ренції в Сан-Ремо у 1920 р. Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи "А" на Ірак, Палестину й Трансйорданію та мандати групи "В" - на Танганьїку, частину Того й Камеруну. Франція одержала манда­ти "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" - на частину Того й Камеруну, Бельгія -мандат "В" на Руанду-Урунді. Японія дістала мандати групи "С" на Маршалло-ві, Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані. Решту мандатів на тери­торії групи "С" одержали ПАР та Австралія.

Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.

Після Паризької мирної конференції основним завданням стало врегулю­вання суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. США було надано зручну можливість взяти реванш за невдачі під час Паризької конференції.

Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. Для розв'язання далекосхідних про­блем було скликано конференцію, яка тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав - США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. А Ра­дянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'язання тихоокеанських й далекосхідних проблем, обмеження морських та сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни.

США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там "відкритих дверей" і рівних можливостей. Світове співтовариство не могло не зважати на позицію США, що стали могутнім кредитором, якому понад 20 країн світу заборгували 12 млрд дол. Разом з іншими видами капіталовкладень еко­номічна підтримка США європейським країнам становила 20 млрд дол. У 1920 р. США, населення яких становило 6 % світового, сконцентрували 20 % видо­бутку золота, 50 - вугілля, 66 - нафти, 85 % - виробництва автомобілів. Зрос­таюча економічна могутність Сполучених Штатів вимагала поширення їхнього міжнародного політичного впливу. Проте на шляху до цього виникла низка пе­решкод, зокрема британська позиція.

Маючи Велику Британію за найсильнішого суперника, США у той же час мали з нею й спільні інтереси, які полягали в тому, щоб запобігти посиленню гегемонії Франції в Європі й не дати Японії затвердити своє панування на Да­лекому Сході. Протиріччя між США та Японією дедалі загострювалися й стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося завдати тиску на Британію й домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. й підлягав подовженню у 1921 р. (до першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер - проти США).

Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:

"Договір чотирьох держав" (Велика Британія, США, Франція та Японія), укладений 13 грудня 1921 р., стосувалася взаємних гарантій недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану;

46

"Договір п'яти держав" (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 р., забороняв будівництво військових кораблів, тон­нажність яких перевищувала 35 тис. т, встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3.5:3.5.

Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії США. Японія теж здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборо­нялося спорудження нових військово-морських баз на схід від меридіана 110° сх. д за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайсь-ких островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії забо­ронялося мати бази на відстані менше як 5 тис. км. від Японії.

"Договір дев'яти держав" (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай) підписано 6 лютого 1922 р., у ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністратив­ної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на "сфери впливу". Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.

Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919-1920 рр. між країнами-переможницями та країна­ми, які програли світову війну. Створена система міжнародних договорів вста­новила Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, що зафік­сувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове спів­відношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кіль­ка етапів існування, серед яких умовно можна виділити основні:

• становлення Версальсько-Вашингтонської системи - 1919-1922 рр.;

• відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи -1922-1929 рр.;

• криза Вашингтонського порядку - 1929-1933 рр.;

• криза Версальського порядку - 1933-1937рр.;

♦ ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в

Європі-1938-1939 рр.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку

суттєвих недоліків:

♦ не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами,

які зазнали поразки;

• не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

• не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;

♦ викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике переселенні народів", започаткувала основи національних конфліктів.

47

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повс енному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.