§ 2. Особливості Віденської міжнародної системи

Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з На­полеоном І та встановлено однойменну систему міжнародних відносин. Після розгрому наполеонівської імперії, ЗО травня 1814 р. підписано Паризький мир між Францією і країнами - учасницями шостої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу всіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814 р. й закінчилися 9 червня 1815 р. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Ту­реччини) на чолі с переможцями Наполеона - Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.

Для участі у конгресі прибули два імператори (російський та австрійський), чотири королі (Пруссії, Данії, Вюртембергу й Баварії), два спадкових принци, три герцоги, 215 князів, не враховуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.

Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр І, австрійсь­кий канцлер К.Меттерніх та Ш.ФТалейран, що представляв переможену Францію.

Таких блискучих і багатолюдних дипломатичних зборів в Європі доти ще не відбувалося. Ясна річ, що кожен представник намагався урвати якнайбільше, незважаючи на права і прагнення інших учасників.

Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того, позиція К.Меттерніха, що виступив як посередник, балансувала між Францією і Росією, тому він і отримав можливість впливати на хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало грала на суперечностях між союзниками, Франції дозволили факти­чно нарівні з державами-переможницями брати участь у переговорах.

Усі питання обговорювалися на раді п'яти держав, на неофіційних прийо­мах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були утворені комітет з італій­ських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії зі свободи навігації, з відміну работоргівлі, статистична та ін.

З найважливіших питань були засновані спеціальні комітети/комісії. Пере­говори велися в обстановці свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лин назвати ці збори дипломатів і государів "танцю­ючим конгресом"; 1000 ліврів у день офіційно було асигновано на втіхи та свя­та для учасників. Однак за всім цим галасом й розгулом велася складна дип­ломатична гра.

Унаслідок роботи конгресу укладено низку договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу.

26

Однією з найважливіших особливостей Віденського конгресу було охоп­лення ним усіх європейських держав єдиною системою міжнародних угод. Ро­сія, Велика Британія, Франція і німецькі держави доти ніколи не були пов'язані подібними договорами. Система відносин, створена на Віденському конгресі, в основних рисах проіснувала до 1850-х рр.

Головними завданнями Віденського конгресу були:

• відновлення засад державного устрою, що існував в Європі до Великої французької революції;

• відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;

• затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завою­вання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;

• переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-пере-можниць.

У більшості цих питань представники всіх держав дійшли згоди, але у пи­танні задоволення територіальних вимог думки розійшлися.

Росія. Росію на конгресі представляли імператор Олександр І, дипломати А.К.Разумовський, К.В.Нєссєльроде, Г.О.Штакєльберг. Ясно, що російська де­легація поставила питання про створення такої політичної рівноваги в Європі» яка б надала Росії можливість впливати на європейські справи і унеможливила створення проти неї ворожої коаліції європейських держав. Росіяни хотіли зберегти суперництво Австрії і Пруссії, що послабляло політичні вагу і вплив кожної з них, у той самий час воліли не допустити надмірного послаблення Франції, завдяки чому могли занадто посилитися німецькі держави.

Олександр І був зацікавлений у подальшій долі Польщі щодо її приєднання до своєї імперії зі статусом автономного Царства Польського з власною кон­ституцією і збереженням мікрополітичного устрою (владної структури на міс­цях). Надати ж полякам державну самостійність в їхніх етнографічних межах не збирались ні Австрія, ні Пруссія, ні Росія. Олександр І знав, що його проект приєднання Польщі має зустріти опір Великої Британії, Австрії та Франції; а Пруссію цар розраховував винагородити Саксонією.

Велика Британія. Представником Великої Британії на Віденському конгресі був статс-секретар Р.Г.Стюарт, віконт лорд Кестльрі, пізніше його за­мінив герцог А.У.Веллінгтон. Британська політика ґрунтувалася на закріпленні власної торгово-промислової гегемонії та збереженні захоплених французьких і голландських колоній, що лежали на шляху до англійської Індії. Головним завданням англійці вважали посилення Австрії та Пруссії на противагу Франції з Росією - така рівновага європейських держав надала би Британії змогу зігра­ти роль арбітра між ними. На Віденському конгресі Кестльрі надав підтримку Пруссії у проблемі Рейнських провінцій та намагався перешкодити Росії у польському питанні.

Австрія. Господарка Віденського конгресу - Австрія була представлена імператором Францем І та канцлером князем К.Меттерніхом. Мета Австрії по­лягала у недопущенні серйозного посилення своїх старих суперниць - Пруссії та Росії. Базуючись на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх від­стоював недоторканість прав Саксонської династії задля перешкоджання пе­редачі Прусії Саксонського королівства, яке становило буферну територію між Австрією і Пруссією .

27

Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині й не допусти­ти приєднання Польщі до Росії. Він був зацікавлений у відновленні австрійсь­кого панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогства­ми - територіями, які австрійці втратили за часів Наполеона.

У намаганнях зберегти і закріпити багатонаціональний склад Австрійської імперії, зокрема, панування австрійців над італійцями, угорцями і слов'янами, Меттерніх виступав проти всіх ліберальних і національно-визвольних рухів.

Пруссія. На Віденському конгресі Пруссію представляли король Фрідріх Вільгельм III, канцлер Гарденберг та прусський посол в Австрії, відомий вче­ний В. фон Гумбольт. В основі прусської політики лежало бажання отримати Саксонію і нові стратегічно важливі та багаті володіння на Рейні. Прусська де­легація вимагала найсуворіших рішень щодо переможеної Франції (але проти такої жорсткості виступала Росія, тому мир з Францією був м'якішим за пруссь-кі вимоги).

Франція. Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скорис­татися розбіжностями між державами-переможницями, залучити на свій бік малі держави, які побоювалися поглинання своїх територій великими держа­вами, що об'єдналися проти останніх. Фактично він отримав право брати участь у переговорах на одному рівні з чотирма союзниками.

Франція, вбачаючи за свого головного ворога Пруссію, не хотіла допустити її посилення, тому Талейран рішуче виступив проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і король Людовик XVIII прекрасно розу­міли, що Франція не може розраховувати на жодні територіальні збільшення і для неї буде великим успіхом збереження того, що їй було залишено за Пари­зькою мирною угодою 1814 р.

З метою збереження за саксонським королем його престолу і допомоги ма­лим країнам Талейран розпочав таємні сепаратні переговори з Австрією. З січня 1815 р. підписано таємний договір Франції, Великої Британії й Австрії, спрямований проти Пруссії та Росії. Союзники змусили Росію і Пруссію піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише півні­чну половину Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Росії не вдалося приєднати всю Польщу: Познань лишилася за Пруссією. Краків, щодо якого домовленості так і не було досягнуто, залишався "вільним містом".

Віденський конгрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про зали­шення Наполеоном острова Ельба, його висадку у Франції та марш до Парижу. Цікаво, що спроба Наполеона повернутись до влади в ході "ста днів" зблизила учасників конгресу. З метою внесення розколу в лави своїх противників Напо­леон надіслав російському імператору текст таємної угоди від 03.01.1815. Не­зважаючи на це, Росія взяла участь у 7-й антифранцузькій коаліції, яка була утворена у Відні 13 березня 1815 р. Шомонську угоду було відновлено.

9 червня 1815 р. затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспа­нії, Швеції й Португалії. На протязі п'яти років до акту приєднались 53 європей­ські країни, останньою була Баварія (1820, травень). Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що ма­ло виступити противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія посилилась за рахунок розширення кордонів. Вона отримала тери-

28

торію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північно­му заході Апенінського півострова завдяки поверненню Савойї й Ніцци поси-лено Сардинське королівство, на території якого знаходилися важливі перева­ли через Альпи і проходи вздовж берега Середземного моря. Східніше Сар­динського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що явля­ли собою плацдарми проти Франції.

Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможницями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки та

о. Цейлон.

Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Ве­нецією) і малими італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Ні­меччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини - Рейнську провінцію і Вестфа-лію, що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Ні­мецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, між­народні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжна­родними річками, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився неспроможним цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він зму­шений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легіти­мізму щодо німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360 дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Авст­рії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і вре­шті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Ро­сії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., бу­ло укладено у травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції, її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Фоанцію зобов'язу­вали протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн золотих франків. Крім того, вона мала також до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.

29

26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.

Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнарод­них відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської сис­теми міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтриму­вати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом. 19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турець­кий султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнсь­ких монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії. Зовнішня політика держав - членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії. Свя­щенний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка перед­бачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовніш­ньої загрози будь-якій державі альянсу. У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр І.

Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції. Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р., на якому були присутні представники всіх п'яти країн. Було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і мо­ральності...".

За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах. Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттер-ніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепо­коєний був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії хотіли припинити розвиток націона­льно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підпи­сали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії"). Там російський і австрійсь­кий імператори, прусський король і представники Великої Британії та Франції зустрілися з неаполітанським королем та іншими італійськими монархами. Не­забаром прийшла звістка про революцію у П'ємонті (12 березня) і повстання у Греції проти турецького панування. Олександр І відмовив грекам у допомозі, а

австрійські війська з благословення Священного союзу розправилися з рево­люційним рухом в Італії.

На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (1822, 20 жовтня - 14 грудня) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої дик­тувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще бу­ли напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те ж саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопуля­рними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, а на це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.

Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти націона­льно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої ди­настії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британсь­кий уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовити­ся від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисяч-ний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними ак­ціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латино­американських країн (1824, 31 грудня), колишніх іспанських колоній остаточно підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 рр. Росія змінила своє став­лення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що по­ширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбу­лася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з револю­ційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Прус­сія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове спів­відношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено, по-перше, імперський принцип контролю географічного простору в межах колоні­альних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. XIX ст.). У 1877 р. туре­цький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

зо

31

По-друге, розпочалася епоха "європейського концерту" - балансу сил між європейськими державами. Нова система світополітичних відносин встановила новий баланс сил великих держав - Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

За часів існування Віденської системи ширшого тлумачення набуває понят тя політичної рівноваги. Завдяки встановленому Віденською системою балан сил, війни й затяжні збройні конфлікти в Європі майже припинилися, за винят ком незначних. У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзни ків для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому загально структури союзів і характеру міжнародних відносин.

Велика Британія закріпила свою владу над колишніми французькими кол ніями. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією. На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.

Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавлено­сті збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науко­во-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особ­ливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну дер­жаву Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний про­грес взагалі ще майже не торкнувся.

У 1860 рр. Віденська система світополітичних відносин зазнала істотних змін. Відбулись перши серйозні кризи системи. У 1815-1855 рр. Росія мала зна­чний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і Францією різко погір­шилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонс­трував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейсь­кому просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її проти­стоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти мак­симальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., коли ро­сійські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнава­лася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878 р. був скликаний загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попере­днього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отри­мала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Посту­пки руської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.

32

У другій половині XIX ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво

продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще од­ного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго ста­ла каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні нас­лідки для системи балансу сил.

У результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії та Німеччини з'являються два нових потужних суб'єкти міжнародних від­носин.

Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом наприкінці XIX ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирі­шення конфліктів і протиріч між великими державами.

Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної й промислової ре­волюції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно осво­ювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-американська війна 1898 р., одна з перших воєн за переділ світу напередодні першої світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби, а потім і з Філіппін.

Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати про­відну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїс­тий Союз. Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угор­щини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.

Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Францією, Вели­кою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати. У 1891 р. вона уклала таєм­ну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну військову конвенцію, які остаточно за­вершили формування франко-російського союзу.

Підсумовуючи, зазначаємо: на початку XX ст. в Європі існували два блоки держав - Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією - з Іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні супере­чності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Епіепіе - угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (буді­вництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-ро­сійську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Бри­тансько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до першої світової війни.

33