§ 5. Політичний час глобального світу

Часовий вимір є одним з основних вимірів в світовій політиці поряд із прос­торовим та змістовним. Як свідчить історія, політичні культури різних цивіліза­цій відрізняються специфікою сприйняття простору та часу, часовою ритмікою, що пояснюється існуванням двох типів розвитку - циклічного та лінійного. Тому в діалозі цивілізацій немає єдиного для всіх сприйняття часу та простору. Ще стародавні греки відрізняли хронос - формальний (астрономічний) час і кайрос - реальний (політичний) час, якій має зміст та значення.

Звідси випливає наступна закономірність - чим повільнішу часову ритміку має цивілізація, тим реальнішою є загроза, що її традиційний політичний прос­тір скорочуватиметься під впливом вторгнення динамічніших цивілізацій.

В астрономічному (хронологічному) часі на зміну минулому приходить сьо­годення, потім майбутнє. Політичний час - це час тривання політичного проце­су, події, життя ідеї, теорії, політичної діяльності лідера. Він може бути цикліч­ним та лінійним. Політичний час має якісні характеристики і відрізняється від астрологічного:

• функціональна зміна часу в політичному процесі здійснюється в двох на­прямах: хронологічному та ахронічному. Політичний час є ахронічним - майбу­тнє стає сьогоденням, у минулому та сьогоденні виникають ідеї, які стають майбутнім;

• політичний час відбувається різними темпами для різних політичних сил. Звідси диференціація течій у світовій політичній думці, виокремлення консерва­тизму, спрямованому на минуле, політичного реалізму, спрямованого на сього­дення, прогресизму, спрямованого в майбутнє. Політичний час характеризується певною тривалістю, більш тривале переходить в історичне.

Політичний час вимірюється кількістю історичних подій в одиницю часу. Хода історичного часу є нерівномірною за фазами циклів: уповільнюється на фазах зрілості та застою, прискорюється під час криз та революційних змін. Вимірювання ритму світової історії та окремих цивілізацій вимагає критерію, за яким йде підрахунок історичного часу. Для кожної світової цивілізації виокрем-

180

люють епіцентр (країну, або групу країн, за якою ведеться еталонний підраху­нок тривалості цивілізації, її фаз, перехідних періодів). Навколо епіцентру роз­ташована периферія та напівпериферія - перша та друга зони впливу. Істори­чний час в них все більше відстає від історичного часу лідера.

Циклічний тип (циклічна часова ритміка) є характерним для цивілізацій схід­ного типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насичений певними подіями.

Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогресу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку. Лінійність політичного часу надала можливості Заходу швидко розвивати свій потенціал. У той же час дис­кусійним є питання щодо його переваг. Лінійність стає можливою завдяки ін­струментальному ставленню до світу. Захід зміг набрати високі темпи розвитку в усіх сферах культури, які наближаються до матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері Захід спирається на примітивний ідеал "суспільства, яке спо­живає". Звідси симптоми лінійного часу - моральна втомленість, екологічна криза, коли цивілізація не здатна витримати набрані темпи розвитку.

Циклічність являє собою найбільш природний часовий ритм. Циклічний ха­рактер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем. Циклічність властива будь якій просторовій динаміці. Як правило, вона містить в собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства розроблялась на протязі XX ст.

Одна з концепцій цивілізаційного підходу заснована на теорії циклічної ди­наміки Н.Д.Кондратьєва (1892-1938), основні положення якої були викладені вченим у його доповіді "Великі цикли кон'юнктури "в 1926 р. Н.Д.Кондратьєв розробив теорію хвилеподібних коливань економічної кон'юнктури, які пов'язані зі змінами в технології виробництва та економічному житті. "Кондратьєвська хвиля" - це сукупність коливально-хвильоподібних рухів, які відображають хід історичного процесу. На підставі математичного моделювання соціально-економічних процесів вчений доходить висновку, що великі цикли економічної кон'юнктури змінюють один одного за 40-50 років. У межах півстолітнього цик­лу існують більш короткі цикли. їх налічується чотири-гїять, і кожен з них про­ходить через стадію рівноваги і нерівновагі. Півстолітній цикл є складовою час­тиною "столітнього" цивілізаційного циклу, зміна яких кожні 200-300 років є змі­ною цивілізацій. Таким чином, цивілізація розглядається як певна ступінь у розвитку суспільства.

Теорія "кондратьєвських хвиль" підтверджена та статистично доведена і розвинена американським вченим Й.Шумпетером. Він вбачає підставу еконо­мічної динаміки в хвилях інновацій (технічні винаходи людства та зміна його потреб).

Циклічність історичної динаміки під впливом коливань активності Сонця до­водиться російським дослідником А.Чижевським. Система соціальних циклів має синергетичний характер. Синергетика - це наука про самоорганізацію складних систем. Складні нелінійні системи мають якість сінергетичної коево­люції кількох векторів сил в одному чи кількох аттракторах. Синергетичний підхід здобуває широкого використання як в природничих, так і суспільних сферах знань. Соціосинергетика та футуросинергетика надають загальний інструментарій, який використовується в дослідженні міжнародних систем.

У 1989 р. були сформульовані основи філософії нестабільності. Вона була обґрунтована Нобелівським лауреатом з хімічних наук Іллею Пригожиним, за­сновником теорії синергетики, поряд з такими вченими, як І.Стенгерс, Г.Ніколіс, Г.Хакен, Н.Ханке, М.Моісєєв, С.Курдюмов. Головні положення синергетичного

181

бачення світу полягають в підході до політики як послідовної зміни стабільних станів, стадій усталеності та неусталеності.

Суспільство - це відкритий, динамічний, самокерований організм з асимет­ричними структурами, через що зв'язки між ними можуть бути нестабільними, а функції кожної з них - нерегулярними. Суспільство перебуває в постійному динамічно неврівноваженому стані; еволюціонує в результаті криз у різномані­тних напрямах, різними темпами відповідно до існуючої різноманітності умов. Запроваджується така категорія, як біфуркація (якісна трансформація системи як імпульсьні зміни її якісного стану внаслідок внутрішнього та зовнішнього впливу в залежності від специфіки реагування на нього системи).

Розвитку суспільства властиві нелінійність, певна стрибкоподібність і навіть несподіваність, що втім не заперечує його стабільність. Усталеність виростає з неусталеності як її результат, стадії усталеності та неусталеності змінюють одна одну. Неусталеність соціального середовища є активізатором ролі окре­мої людини.

Історичний процес має хвилеподібний, спіралеподібний характер. В історії кожного народу інерційні, передбачувані процеси розвитку змінюються пері­одами криз та революцій. Історичні цикли характеризує повторюваність, ритмі­чність історичного процесу розвитку людства, локальних цивілізацій, окремих країн та регіонів.

Життєвий цикл історичної системи - це період від її зародження до загибелі (або радикального перетворення). Історичний цикл має наступну структуру:

• зародження нової системи в надрах старої;

• латентний розвиток;

• народження - утвердження в боротьбі зі старою системою;

• розповсюдження, перетворення на домінуючу систему;

• зрілість;

• вступ у кризу, боротьба з новою системою;

• фаза відмирання, реліктове існування на периферії нової системи. Отже, історичні цикли можна класифікувати в просторовому та в часовому

аспектах.

У часовому аспекті відрізняють:

• короткострокові цикли;

• середньострокові цикли (пов'язані із зміною поколінь, приблизно 10-30 рр.);

• довгострокові цикли (кондрат'євські хвилі);

♦ історичний суперцикл. На підставі цього цивілізації можуть розглядатись як стадії в циклічному розвитку суспільства в цілісності елементів, що їх складають.

Россійський дослідник Ю.В.Яковець виокремлює світові цикли цивілізацій, об'єднані в три суперцикли.

Перший суперцикл - період становлення суспільства. Його епіцентри -Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична цивілізація (до V тис. до н.е.), ранньокласова цивілізація (до другої пол. II тис. до н.е.), антична цивілізація (до середини V ст. н.е.).

Другий суперцикл - період зрілості суспільства. Його епіцентри - Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна цивілізація (до сер. XIV ст.), передіндустріальна цивілізація (до кінця XVIII ст.), індустріальна цивілізація (до другої пол. XX ст.).

Третій суперцикл - постіндустріальна цивілізація, розпочинається з другої по­ловини XX ст. Його епіцентри - Японія, США, Китай, нові індустріальні країни.

Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку. У той же час існує і ін­ший підхід, згідно з яким цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом сві-

182

тових цивілізацій. Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку - зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблиз­но в межах 1,0-1,5 тис. років.

Здобувають розповсюдження ідеї щодо поліциклічності історичного проце­су - кожна цивілізація, кожен період її розвитку мають рівну тривалість, яка періодично повторюється. Локальні цивілізації мають свій, відмінний від зага­льносвітового, ритм розвитку.

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються на­ступні групи синхронних цивілізацій:

• середземноморсько-близькосхідна ( до неї належать Єгипет, Месопотамія, Сирія, Палестина, Мала Азія, Італія, Греція - епіцентри першого суперциклу);

• азійська( до неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу);

• західноєвропейська (до цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями. Наприкінці індустріальної епохи вони почина­ють втрачати свої позиції);

• американська (в цій групі стародавні цивілізації були знищені. Виникли нові, дочірні щодо західноєвропейської, які потім набули самостійного характеру;

• африканська група синхронних цивілізацій;

• східноєвропейська та північноазійська група локальних цивілізацій. У просторовому аспекті можна виокремити наступні цикли:

• цикл регіону; ♦ цикл групи взаємопов'язаних країн;

• цикл континенту; ♦ глобальний цикл людства.

Історія поліциклічна - на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними циклами лежить пе­рехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпо­рядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи - загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в розвитку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.

Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей історичної ге­нетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти формують спад­коємний матеріал, генотип. Генотип передається від покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, елементів, які характеризують зміст спадкоємності:

• збіжності та розбіжності індивідуумів та їх колективів;

• визначений рівень знань та навичок;

• технологічний та економічний засоби виробництва;

• устрій соціальних, національних, державно-правових, політичних відносин;

• духовне життя.

Генотип є стабільним на протязі тисячоліть, але постійно доповнюється до­свідом поколінь.

У періоди криз збільшується кількість мутацій - відхилень від домінуючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору закріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід.

183