§ 2. Структурні елементи дисципліни

Кожна дисципліна має свої структурні елементи - об'єкт та предмет дослі­дження, методи та категорії , функції, принципи та закономірності дослідження. Об'єктом дослідження виступає сама дійсність, що існує незалежно від суб'єк­та, який її пізнає. Він може вивчатись різними дисциплінами. У даному контекс­ті об'єктом дослідження є міжнародні системи як різновид соціальних систем, властиві їм структура та функції, процеси їх розвитку.

Предметом дослідження є закономірності становлення, функціонування та зміни міжнародних систем як комплексу відносин між основними суб'єктами, дії та взаємодії міжнародних систем різних рівнів та структур у конкретних соціальних виявах та історичних умовах.

Теорія міжнародних систем складається з кількох взаємопов'язаних теорій:

• теорія суб'єктності як розділ теорії систем, що досліджує проблеми дефі-ніювання і типології активних учасників міжнародних відносин, специфіки їх інтересів та мотивацій, дій і взаємодій між ними;

• теорія міжнародного порядку, яка є теорією норм і правил поведінки су­б'єктів міжнародних відносин, що випливають з особливостей взаємодії між ними у межах системи;

• теорія ієрархії, місця та ролі суб'єктів міжнародних відносин у межах між­народних систем;

• теорія розвитку досліджує особливості та закономірності динаміки міжна­родних систем та основні стани, в яких вони можуть перебувати - стабільності та нестабільності.

Важливим структурним елементом дисципліни є методологія і методи дослі­дження.

Розвиток міжнародно-політичної науки загалом свідчить про зростання ролі та значення її гносеологічної складової. У загальнофілософському значенні гносеологія (епістемологія) являє собою вчення про пізнання, його принципи та межі. Являючись складовою частиною філософії політики, вона досліджує умови та можливості достовірного знання у сфері міжнародних відносин, про­блеми природи пізнання міжнародної реальності, відносини міжнародно-полі­тичної науки щодо об'єктивної реальності, загальні передумови пізнання між­народних відносин.

Важливими розділами гносеології міжнародно-політичної науки є її методо­логія та онтологія. У найширшому розумінні цього терміну під методом розумі­ється спосіб досягнення будь-якої мети.

11

Методологія являє собою вчення про структуру, принципи побудови, логічну

організацію, методи та засоби пізнання міжнародно-політичної реальності.

Існують розбіжності в трактуванні самого поняття "метод". Під методом ро-зуміється як сукупність засобів для дослідження наукою свого предмету, так і скупність вже існуючих знань.

Існує погляд, що кожна наука має свій власний метод дослідження. Однак більшість суспільних наук його не має, тому вони використовують загальнона-укові методи та методи інших дисциплін.

Під поняттям методу в даному контексті розуміється засіб наукового пі­знання міжнародно-політичної науки, побудови та обґрунтування системи знань у сфері міжнародних відносин. Методи можуть бути:

• загальнофілософськими (абсолютними) - методи наукового пізнання (напр., логічний, діалектичний), що не зумовлені специфікою об'єкту дослідження;

• загальнонауковими - методи, які охоплюють усі сфери науки і не є власне філософськими;

• міждисциплінарними - методи дослідження (напр., синергетичний метод, системологія - загальна теорія систем);

♦ особливими - методи, що відображають специфіку об'єкту дослідження. Найбільш поширені в міжнародних відносинах такі загальнонаукові методи,

як спостереження, дослідження документів, системний підхід, моделювання. Широке розповсюдження мають прикладні міждисциплінарні методи, які розви­ваються на базі загальнонаукових підходів (контент-аналіз, івент-аналіз та ін.).

Вивчення міжнародних відносин потребує сполучення підходів, які спира­ються на теорію, що надає можливість дослідження суті, специфіки і головних рушійних сил цього особливого виду суспільних відносин; на соціологію, що передбачає дослідження закономірностей, які визначають зміни та еволюцію міжнародних відносин; на історію, що надає можливість вивчення фактичного розвитку міжнародних відносин у процесі зміни епох, дає змогу віднаходити аналогії та винятки; на праксеологію - аналіз процесу підготовки, прийняття та реалізації міжнародно-політичного процесу.

Застосування емпіричних методів виступає певною запорукою наукової об'єк­тивності та достовірності результатів дослідження. Але досліджувати сутність проблеми, її еволюцію можна тільки за допомогою засобів теоретичного аналі­зу, одним з яких є аналіз політологічний. Він дозволяє уявити даний процес як явище шляхом вивчення політики акторів.

Практично всі питання сучасного міжнародного життя виявляють свою сут­ність при дослідженні їх у контексті системи міжнародних відносин.

До основних методів дослідження можна віднести метод системного аналізу (системний метод). Він передбачає комплексний аналіз найскладніших механі­змів функціонування політичних явищ. Його популярність пов'язана з викорис­танням найновіших досліджень у галузях математичного аналізу, комп'ютерно­го моделювання і соціології.

Системний метод передбачає систематизацію всіх процесів міжнародного життя у вигляді моделей (модель" біполярної", "монололярно'Г систем) і аналіз їх на основі поведінки акторів, тобто держав, що діють у межах загальної системи.

Основне положення системного підходу полягає в тому, що будь-який об'єкт являє собою складну, відносно самостійну систему, якій притаманна єдність множинності елементів, сторін та відносин: структурних, функціона­льних, генетичних, необхідних та випадкових, об'єктивних та суб'єктивних.

Системний підхід починає активно використовуватись у міжнародно-політичній науці, починаючи з 50-х рр. XX ст. Особливо широкого впровадження системні ідеї набувають після виходу праць таких класиків політичної науки, як Т.Парсонс, М.Каплан, Д.Ітон, потім Б.Бузан, Р.Литтл та ін. У цих працях полі­тична система розглядається як певна сукупність відносин, що постійно взає­модіють із зовнішнім середовищем завдяки механізмам "входу" та "виходу" відповідно до базових ідей кібернетики.

Комплексне дослідження міжнародних систем вимагає як соціально-історич­ного, так і системного підходу в їх діалектичній єдності. Історичний та логічний засоби аналізу органічно взаємопов'язані, доповнюють один одного. Протистав­лення в комплексі системного підходу одного з часткових методів (системно-структурного) іншому частковому методу (системно-історичному) не має під со­бою підстав у дослідженні будь-яких соціальних об'єктів, особливо таких, як між­народні системи. Кожен з цих методів зосереджує увагу на одній зі сторін - або на структурі системи в її статиці, або на генезі системи в її динаміці. Історизм ро­зуміється як процес системотворення, функціонування та розвитку міжнародних систем. Він є однією з найголовніших характеристик її життєдіяльності саме як системи. Принцип історизму органічно включений до системного підходу і являє собою один із найголовніших його аспектів.

Історичні методи передбачають вивчення історичних процесів і осмислення фактів, подій і явищ міжнародного життя, емпіричні - виходять з необхідності врахування людського досвіду, у тому числі чуттєвого.

Біхевіористський метод виходить з того, що вирішальна роль у міжнародних відносинах належить психіці людей. Одним з перших його активно застосову­вав американський дослідник Г.Лассуєл.

Особливого значення набуває інституційний метод, запозичений з юридич­них наук, де від функціонує як комплекс норм, що регулюють соціально-право­ві відносини. В його основу покладений аналіз стійких форм організації та ре­гулювання міжнародних відносин з таких ключових питань, як безпека та ста­більність.

Важливою проблемою, яка потребує окремого дослідження, є проблема створення власного категоріального апарату. Категорії можна поділити на три групи - загальнонаукові, суміжних дисциплін, власні наукові категорії. Викорис­тання теорії систем у міжнародно-політичних дослідженнях потребує запрова­дження таких головних категорій, як стан системи - сукупність параметрів, які характеризують її функціонування; структура - сукупність функціональних елементів системи, об'єднаних визначеними зв'язками; модель - спеціально синтезований для зручності дослідника об'єкт, адекватний цілям дослідження; рух системи - зміни її стану, викликані як внутрішніми, так і зовнішніми причи­нами, керування системою - вплив на неї, що забезпечує надання їй відповід­них якостей або станів; безпека - головна якість системи.

До функцій дисципліни можна віднести: методологічну, висновки та узагаль­нення якої можуть стати основою для більш часткових теорій; теоретико-пізнавальну - формування певної системи знань; світоглядну, що сприяє роз­робці бачення політичної дійсності; регулятивну, оскільки засвоєння цих знань справляє вплив на політичну поведінку; прогностичну, оскільки розкриття тен­денцій розвитку міжнародних систем об'єктивно виконує функції наукового про­гнозу; аксеологічну, яка дає змогу оцінити розвиток подій.

12

13